обставинах (пейзажі, інтер’єрі), а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами (архетипами, потягами, уявленнями,

думками, переконаннями, ідеалами), і все це разом передається мовленням суб’єктів художнього твору засобами мови, якою творить письменник.

Конкурс (лат. concursus – збіг, зіткнення) – змагання, яке дає змогу виявити найгідніших із його учасників або найкраще з того, що надіслане на огляд.

Контекст (лат. contextus – з’єднання, зв’язок) – закінчений у смисловому відношенні уривок, частина тексту, що дозволяє уточнити значення якого-

небудь слова або фрази.

Контражур (франц. à contre-jour – проти світла) – сценічна дія, що відбувається в просторі між джерелом освітлення і глядачами, в результаті чого учасники дії постають перед глядачами у вигляді своєрідного контуру (тіней)

на тлі освітленої декорації чи задника сцени.

Контрамарка (франц. contre-marque – записка) – значок, що видається взамін квитка, на знак права пройти на спектакль або концерт.

Контрапункт (нім. Kontrapunk) – режисерський засіб збільшення ємності мізансцени. Обсяг зображення, багатоплановість, багатство відтінків, що в результаті сприяє завоюванню глядацької довіри.

Контраст (франц. contraste – протилежність) – різко виражена протилежність. Швидко і повільно, плавно і уривчасто, тихо і голосно – у музиці, слові і дії. Поєднання світла і тіні, холодних і теплих тонів, округлих і гострих, геометрично правильних і вільних форм – у просторових мистецтвах.

Ці та інші найпростіші контрасти широко застосовуються в режисурі.

Контрдія – психофізична реакція на ворожу або неприязну дію діючої особи. Протиборчі сторони. Процес боротьби.

Конферанс (франц. conference) – 1) естрадний жанр; 2) виступ на сцені,

пов’язаний з оголошенням і коментарем (зазвичай комедійного характеру)

номерів естрадної вистави, концерту, а також текст самого виступу.

Конферансьє (франц. conierencicr – лектор, доповідач) – 1) артист естради, ведучий концерту; 2) актор виступає із самостійними, найчастіше з комедійними номерами. Мистецтво конферансу вимагає від артиста дотепності,

імпровізації, залучення кращих зразків сатири і гумору. Існує також парний та естафетний конферанс.

Конфетті (італ. confetti, лат. confectus – виготовлений) – різнокольорові маленькі кружальця з паперу, якими обсипають заради забави на балах і маскарадах.

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення; фр. confliсt; англ. conflict, crisis; нім.

Konflikt; ісп. conflicto) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів,

напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Залежно від сфери життєдіяльності людей К. поділяють на виробничі, громадські,

політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до його задуму, живлять К. художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті.

Тому сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення К. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв’язання К.

виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація,

розв’язка). Художній К. як створений письменником енергоносій художнього світу має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення, естетичну мотивацію всіх компонентів твору. Тому поза контекстом твору, в якому реалізується художній К., недосконалою є класифікація К. за тематикою

(виробничі, політичні, побутові, морально-етичні), типовістю (типові,

нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов’язком і честю), за приматом біологічного і соціального в людині (сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми,

політичні догми). З погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавляться двома типами К.: 1. К., персоніфіковані в групи дійових осіб з певними яскраво

окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах. 2. К.,

текстуально матеріалізовані в системі багатоголосся, яке відтворює автор від себе чи через оповідача, ліричного героя у формах сповіді, монологу, опису,

медитації тощо. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві К. у

формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки,

П. Корнеля, Ж. Расіна, В. Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б. Мольера,

П. Бомарше, К. Гольдоні, М. Гоголя, драми Д. Дідро, Г.-Е. Лессінга, Г. Ібсена,

М. Старицького), то наприкінці XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття К., які вимагали співтворчості читачів і глядачів,

пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету. Л. Толстой і Ф. Достоєвський,

А. Чехов і Б. Брехт, Б. Шоу і В. Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних К., які драматизували розповідь, оповідь, монолог.

Основні елементи драматичного конфлікту:

– зміст конфлікту (основна суперечність драматичного твору, що спричинює зіткнення наскрізної й контрнаскрізної дії, поглядів, світоглядів,

норм різних соціальних груп тощо);

–предмет конфлікту (ідеальний або матеріальний об’єкт, за який ведуть боротьбу сторони конфлікту; предметом конфлікту може бути людина, її свідомість, вчинок, соціальна група та ін.);

–ідеальний бік предмета конфлікту (соціальне явище, що стоїть за матеріальним предметом конфлікту).

Концерт (нім. Konzert, італ., concerto, букв. – змагання) – публічне виконання музичних творів. Естрадне видовище, що складається з номерів,

об’єднаних однією темою. Види концертів: сольний, дивертисментний

(збірний), тематичний, театралізований, ревю, народної творчості, естрадний,

гала-концерт і т.д.).

Концертна програма – якісно новий, єдиний і цілісний твір мистецтва,

який складений з окремих концертних номерів.

Костюмер (франц. costumier, costume – костюм) – фахівець у театрі,

цирку, на естраді по театральних костюмах, який несе відповідальність за стан сценічного костюма. Костюмер покликаний «обслуговувати» акторів під час репетицій, концертів, спектаклів.

Котурни (грец. kothornos – взуття) – особливий вид взуття з дуже товстою підошвою для збільшення зросту актора в античному театрі. Надягали трагічні актори, щоб збільшити свій зріст, надати своєму вигляду величності,

урочистості.

Коло (сценічне) – частина механічного обладнання сцени; служить для зручної і швидкої зміни декорації під час вистави.

Кола уваги – (ближнє, середнє, дальнє) спеціальні вправи на сценічну увагу для вироблення у акторів і режисерів навичок майстерності. Один з основних елементів акторської майстерності.

Куліси (франц. coulisse, couler – ковзаючі) – частина підвісної декорації.

Одяг сцени. Бічні, ганчіркові тканини, що обмежують простір сцени, що звужують або розширюють розмір сцени. Лаштунки є частиною декорації,

чіпати їх і пересувати під час концерту, вистави заборонено. Словосполучення

«за лаштунками» означає – за сценою.

Кулуари (франц. couloir – коридори) – бічні зали, коридори в театрі,

парламенті, службовці для відпочинку, обміну думками, а також для неофіційних зустрічей. У переносному значенні – «в кулуарах», значить десь-то на стороні, за спиною, в обмеженому колі людей і т. п.

Кульмінація (лат. culmen – вершина) – момент найвищого піднесення,

напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів,

мить перелому в сюжеті, з якої починається розв’язка. Термін «К.»

використовується при аналізі сюжету епічного, драматичного та ліро-епічного твору. Кульмінаційні моменти притаманні й ліричним творам. К. виразніша у художніх текстах, де головна увага автора зосереджена на вчинках головного героя, де зберігається принцип єдності дії (особливо у драмах). Разом з тим може бути кілька К. у творі. Так, у порівняно невеликому за обсягом оповіданні

лаконізм – створення художнього твору з використанням мінімуму образотворчих засобів.

Лейтмотив (нім. Leitmotiv – букв.: чільний, провідний мотив) –

конкретний образ, головна тема чи ідея, визначальна інтонація, що пронизує твір або творчість митця, ненастанно згадувана художня деталь, ключова для розкриття задуму митця. Термін запозичений з музикознавства, де його запровадив німецький композитор Р. Вагнер (XIX ст.). Л. глибше розкриває концепцію певного твору, вказує на його підтекст. Так, рефрен «Усе міняється,

оновлюється, рветься…», вжитий у різних варіантах у поемі П. Тичини

«Похорон друга», вказує на незнищенність життя, на філософське осмислення людського буття в контексті всесвіту, його катастроф та самостверджень на іманентній основі.

Лібретто (італ. libretto, букв.: книжечка, яку спеціально друкували для

шанувальників оперних театрів у XVII cт.) – словесний текст опери

(в минулому – кантати, ораторії), літературний сценарій балетного спектаклю,

стислий виклад змісту оперної, оперетної чи балетної вистави. Так, Л. опер М. Лисенка «Утоплена» і «Тарас Бульба» написані за відповідними творами Т. Шевченка та М. Гоголя.

Лінія червона (англ. front set line) – лінія завіси.

Лірика (грец. lyrikos – лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри – струнного музичного щипкового інструмента) – один із трьох, поряд з епосом і драмою, родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У Л. першорядне значення надається виражальним засобам, які формують особливу інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто–ліризм. До речі, ліризм притаманний і прозі (твори В. Стефаника, М. Коцюбинського, І. Липи, Ю. Яновського,

О. Довженка та ін.), драмі («Лісова пісня» Лесі Українки), зумовлюючи появу синкретичних жанрів, скажімо, вірша у прозі тощо.

Ліричний герой – друге ліричне «Я» поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Разом з тим Л. г. не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям у новій художній дійсності. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал,

виражений у тексті віршованих творів. Л. г. водночас концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства.

Літературний жанр (франц. Genre – рід, вид) – тип літературного твору,

один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури. Категорією вищого порядку при тричленному поділі літератури є літературний рід (загальне) –

епос, лірика, драма; категорією середнього порядку – літературний вид

(особливе) – роман, повість, новела в епосі; категорією нижчого порядку

(окреме) – різновид (жанр). З погляду на тип поетичної структури літературного твору (спосіб творення уявного світу, позиція літературного суб’єкта, наявність чи відсутність сюжету, рецепція) серед епічних творів найчастіше виділяють такі жанрові види: епопея, казка, байка, легенда,

оповідання, повість, роман, новела, новелета, художні мемуари та ін.; серед ліричних: ліричний вірш, пісня, елегія, епіграма, епітафія та ін.; серед драматичних: трагедія, комедія, драма, водевіль, фарс та ін. У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри.

Літературний монтаж (франц. montage – підбір, збирання) –

специфічний твір, часто збірник, складений із тематично об’єднаних уривків художнього (чи будь-якого іншого) тексту (текстів). Таким чином, внаслідок поєднання фрагментів літературних творів з іншими джерелами (мемуарні та автобіографічні записи, документальні свідчення, критичні відгуки тощо),

витворюється характеристика певного митця та контексту його творчості. Л. м.

захоплювались футуристи, зокрема російські лефівці, які стверджували

фактографічну природу мистецтва. Термін «Л. м.» запозичений з галузі кінематографа.

Літературно-музична композиція – драматургічний твір естрадного мистецтва (естрадна вистава), які створюється на основі поєднання і синтезу поетичного слова, музики, танцю, пластики. В основі сценарію лежить художня, а також публіцистична і наукова література.

Літургійна драма (грец. leiturgia – служба, богослужіння) –

середньовічна театральна вистава, інсценізація євангелійних сюжетів, входила до складу різдвяної або великодньої служби (літургії). Спочатку виконувалася в межах католицького храму. З поч. XIII ст. у Л. д. брали участь і миряни, а також ваганти та жонглери, вистави невдовзі розігрувалися на майданах,

перетворювалися на містерії. Найзначнішим твором було «Дійство про Адама»

(XII ст.). У шкільній драмі в Україні XVII–XVIII стст. спостерігається відгомін Л. д., особливо на біблійні сюжети.

Логіка (грец. logike – мислення) – наука про закони і форми мислення,

розумність, закономірність, послідовність, логіка вчинку.

Ложа (франц. loge – маленька кімната) – місця у глядацькій залі,

розташовані навколо партеру і на ярусах, відокремлені перегородкою або бар’єрами.

Лубок – липова дошка, на якій гравірували прості зображення.

У мистецтві театру і свят лубок – прості і грубуваті, але не вульгарні картини народного життя.

М

Макет (франц. maquette – попередній зразок) – модель, попередній зразок чого-небудь в зменшених розмірах. Наприклад, макет декорацій театральної постановки.

Мандрівний сюжет – у теорії літературних запозичень – сюжети казок,

байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень є подібність основних мотивів у сюжетах

з родинного, родового життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами,

зрада брата, коханої, коханого, шукання скарбів тощо), з історії взаємин вождів і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих тощо. Типологічна подібність між ними, встановлена за допомогою порівняльно-історичних зіставлень, пояснюється взаємовпливами культур і літератур у період активних міграційних процесів.

Манера (франц. – спосіб, образ дії) – творча; прийом, звичка, зовнішня форма поведінки. Сукупність індивідуальних рис актора, режисера, що визначають його стиль, образність мислення і методи втілення задуму режисера або акторської гри.

Маніфестація (лат. manifestatio – вияв, виявлення) – 1) масовий політичний виступ для вираження солідарності, підтримки або протесту,

а також масова вулична процесія з цією метою; демонстрація; 2) перен. Вияв,

свідчення чогось.

Маріонетка (франц. marionette) – театральна лялька, що приводиться в рух за допомогою ниток актором-кукловодом. Також особа або група людей

(маріонетки) цілком підлеглих кому-небудь і виконуючих будь-яку команду.

Маска (грец. proposon або larva; пізньолат. mascа, mascus; франц. masque,

англ. mask, нім. Maske, ісп. mascara; у старослов’янській мові в цьому значенні вживалися слова харя, машкара) – спеціальна накладка з якимось зображенням

(обличчя, звіряча морда, голова міфологічної істоти), що надягалася найчастіше на обличчя – і не лише для участі в театральних виставах, а й під час урочистостей, процесій, містерій, маскарадів тощо.

Маска на естраді – спеціальна накладка з вирізами для очей, яка приховує лице із зображенням людського обличчя, голови тварини або міфологічної істоти. Театральна маска бере свій початок з античного театру,

широко використовувалася скоморохами, в італійській комедії дель арте,

головний атрибут народних карнавалів і маскарадів та ін. Маскою на естраді є лице самого артиста, яка створюється за допомогою виразної міміки, пластики,

своєрідної манери мови та поведінки, неординарного мислення. Як правило,

такі маски створюють артисти-ексцентрики, куплетисти, конферансьє. Маску застосовують протягом одного номера або декількох протягом естрадної вистави. У клоунаді маскою є грим, який виражає образ клоуна (веселий,

сумний і т. д.). На естраді маска виступає як головний важливий

комунікативний елемент, за допомогою якого артист спілкується з глядачем.

Маскарад (франц. mаsсаrаdе, англ. mаsquеrаdе, mаsk, mummеrу, нім. mаskеrаdе, ісп. mаsсаrаdа; від італ. mascarada, mascherada; у франц. мові зафіксовано з 1554 р., у нім. – з XVII ст., у рос. – у формі машкарад, машкарат – за правління Петра І) – театралізована форма святкового дозвілля в масках;

костюмований вечір або бал, на який запрошені з’являються в характерних костюмах і масках. Зазвичай маскарад присвячувався якійсь темі, пов’язаній зі світським життям або політикою.

Масові видовища – різновид свят у різних країнах. Масові видовища – це театралізовані вистави, в яких беруть участь великі маси людей, в тому числі і глядачі. Зазвичай вистави такого роду проводяться під відкритим небом – у парках, на стадіонах, на великих площах. Масові видовища в основному пов’язані з історичною тематикою, календарними святами.

«Математичний» номер – естрадно-цирковий номер, який ще має назву

«жива лічильна машина». В основу номера покладено принцип миттєвого рішення виконавцем математичних завдань. Артист демонструє неабиякі здібності та вміння швидкого і точного підрахунку. Циркові та естрадні математики з легкістю складають багатозначні цифри за долю секунди, при цьому значну роль відіграє феноменальна пам’ять, яку вони тренують з дитинства. Такі живі «калькулятори» досить популярні в циркових програмах і викликають захоплення можливістю проводити в голові складні підрахунки з неймовірною швидкістю.

Матеріал акторського мистецтва – матеріалом акторського мистецтва є – дія. М. а. м. – це сам актор, його психофізика, пов’язана з 5 органами чуття:

слух, зір, смак, нюх, дотик; не останнє місце займає і інтуїція.

Мелодекламація (грец. melos – пісня, мелодія, лат. Declamation –

декламація) – художнє читання віршів або прози на тлі музичного супроводу; а

також твори, в основі яких лежить таке з’єднання тексту і музики.

Мелодрама (грец. melos – пісня, мелодія, drama – дія) – 1) у XVII–

XVIII стст. у Франції й Італії – те ж саме, що й опера; 2) із сер. XVIII ст. –

драматичний твір, в якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися

характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція,

гостра інтрига, гіперболізоване зображення пристрастей («сльозливість»),

прямолінійний поділ героїв на «добрих» і «злих». Як жанр драматургії бере початок у міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції 1789–1794 рр., суперечливо відобразивши собою потяг мас до мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість. У Росії М. з’явилася у 20-х рр.

О. Суходольський («Помста, або Загублена доля») та багато ін. Елементи М.

наявні і в деяких п’єсах М. Старицького («Циганка Аза») та

М. Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю»). За поверховість характерів і змісту М. гостро критикували Г.-Е. Лессінг, М. Гоголь, М. Щепкін,

І. Франко, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. У сучасній критиці М.

іронічно називають недосконалі п’єси, в яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей.

Мельпомена (грец. Μελπομένη) – у грецькій міфології одна з дев’яти муз,

покровителька трагедії, мати сирен, яка народилася від бога Ахелоя.

Зображувалася у вінку з плюща, з трагічною маскою і палицею в руці.

У театрах «жерцями Мельпомени» називають акторів.