Головний режисер – постановник, який визначає режисерський задум свята, театралізованої вистави і відповідає за організацію всієї її художньої

(творчої) сторони. Г. р. визначає склад постановочної групи і виконавців;

погоджує з ними концепцію масового дійства, розробляє режисерську документацію, керує роботою групи режисерів, відповідальних за окремі епізоди великомасштабної мистецької акції.

Головний хормейстер – член постановочної групи, керуючий хором

(у т. ч. зведеним); музичний керівник. Г. х. спільно з головним режисером і головним диригентом визначає музичну партитуру свята, театралізованої вистави (звукову і шумову), визначає хорові колективи та вокалістів виконавців, проводить музичні репетиції та подання. Працює в тісному контакті з режисером по звуку. Як правило, Г. х. призначається керівник хору,

що бере участь у заході. У невеликих заходах функції головного диригента і Г. х. можуть зливатися, у великих виставах і святах вони розділяються.

Головний художник – член постановочної групи, відповідальний за художнє (образотворче) оформлення масового дійства. Спільно з головним режисером він розробляє художній образ свята, розробляє ескізи оформлення сцени, залу, костюмів та іншого оформлення, необхідного за сценарієм,

розробляє ескізи афіш, листівок, запрошень і т. п., керує роботою художників-

виконавців. Йому підпорядковуються також усі технічні служби на чолі з завідувачем постановочної частини. Під його керівництвом працює і художник по світлу.

Гостросюжетність – яскраво виражена драма, дія, що створює динаміку того, що відбувається за допомогою взаємин протиборчих сторін, які швидко розвиваються. Нагнітання психології конфлікту, яке вирішується несподіваними прийомами і засобами.

Гра (лат. Ludus; франц. jeu; нім. Spiel – гра) – діяльність на межі вигадки й реальності, що моделює певні життєві процеси. Загалом ознаками гри вважаються: ізольованість, самодостатність, модельованість, упорядкованість;

ілюзорність. Важливим елементом гри є травестія, включно з переодяганням,

зміною масок, упізнаванням тощо. У Стародавньому Римі та у середньовічній Європі грою називалося театральне або будь-яке інше видовище. У поетиках шкільного театру для визначення гри інколи використовували латинський термін «actio». В Україні ХІХ ст. відомо терміни: гра – ігра – грище; вертепна гра; лялькова гра; моральна гра (мораліте); пасійна гра (Великодня драма);

школярська гра (шкільна драма) та ін.

Гра сценічна (лат. Ludi scaenici, ludus scaenicus, scaenicos ludos; франц.

Jeu; нім. Spiel) – виконавська діяльність, спрямована на наслідування дійсності в межах певної системи правил (умовностей). Діяч єзуїтського театру Франциск Ланг у «Міркуваннях про сценічну гру» (1727) залишив таке визначення: «Сценічною грою я називаю відповідний (до кожного конкретного випадку)

рух тіла й голосу з метою збудити в глядача той або інший ефект». У цій самій праці Ланг пише, що декламація і гра майже синонімічні. У Стародавньому Римі та у театрі середньовіччя сценічною грою називалося будь-яке театральне видовище. Починаючи з ХІХ ст. термін гра поступається місцем поважнішому термінові виконання, що свідчить про посилення дидактичної функції театру та його відповідальності перед глядачем. Поряд із цим від поч. ХХ ст. дедалі частіше театральні діячі закликають повернутися до гри та ігрового театру.

Грим (італ. grimo – зморшкуватий) – мистецтво зміни зовнішнього вигляду актора за допомогою застосування перуки, нанесення на обличчя (іноді й на тіло) спеціальних фарб, волосяних або пластичних наклейок з метою надання зовнішнім виглядом найбільшої схожості з втілюваним сценічним образом.

Гримерка – кімната для підготовки артистів до виходу на сцену, де актор одягає театральний костюм і накладає грим для виконання ролей у виставі.

Гуляння – одна з форм міського відпочинку у вигляді народного свята.

Гуляння присвячувалися церковним святам і важливим подіям громадського життя. Особливо веселі гуляння проводилися на Різдво, Великдень, Масляну та ін. свята. Залежно від пори року гуляння супроводжувалися катанням з гір,

будуванням снігових фортець, каруселями. Обов’язково влаштовувалися балагани, ярмаркові ряди, розігрувались вистави.

Гумоз – в’язка маса, (пластилін), за допомогою якої актор змінює риси

свого обличчя.

Гумор (лат. humor – волога, рідина) – різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Г. не заперечує об’єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке висміювання зображуваного. Добродушний Г. піддає висміюванню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття Г. вживається і в широкому розумінні – як взагалі сміх і почуття смішного. Г. широко представлений у більшості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах,

Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка, комедії корифеїв українського

театру, фейлетони і гуморески Остапа Вишні, В. Чечвянського, К. Котка,

К. Буревія, Мартина Задеки, Ганни Черінь, М. Понеділка. Традиції народного Г.

в українській літературі – джерело творчості П. Глазового, Є. Дударя,

О. Чорногуза, П. Красюка, П. Осадчука та ін. Повертається в Україну і Г.

сміхотворців діаспори: С. Фодчука, Міри Гармаш, Зої Когут, Остапа Зірчастого

(Д. Нитченка), Е. Козака та ін.

Гумореска – невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі,

в аспекті морально-етичних критеріїв, що унеможливлюють цинізм, масні вислови та вульгарщину егалітарного штибу. Г. як жанр зумовлена вродженою схильністю людського духу до жарту, кпину під час емоційного поцінування невідповідності конкретного існування претензіям на його значущість,

комічності внутрішніх суперечностей людського буття, неадекватного вимогам дійсності. Літературна Г. живиться джерелами фольклору, в яких зосереджено віковий досвід сміхової культури (приміром, «Катерина та Дем’ян /

Посварились за бур’ян. / Катерина Дем’яну / Не уступить бур’яну»),

ментальними нахилами українства, здатного з гумором трактувати несприятливі умови свого існування (жартівливі пісні: «Продай, милий сиві бички», «Ой гоп, таки так!», «Ой що ж то за шум учинився», «Якби я був полтавський сотник» та ін.). Г. має велику літературну традицію, починаючи від інтермедій, вертепної драми, творів «низового» бароко та яскравих доробків Є. Гребінки, М. Гоголя, Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка. Цю традицію продовжили Валер’ян Проноза (В. Еллан), Ю. Ґедзь, Ю. Вухналь

(Ковтун), В. Чечвянський, Остап Вишня, О. Ковінька, М. Понеділок, Е. Козак

(ЕКО, Гриць Зозуля), В. Чапленко, Я. Масляк, С. Воскрекасенко, Д. Білоус,

М. Яровий, С. Олійник, Є. Дудар та ін.

Д

Дебют (франц. début – початок) – перший або пробний публічний виступ артиста на сцені. Початок діяльності на будь-якому терені.

Декламація (лат. declamatіo – вправляння у красномовстві; англ., франц. declamatіon; нім. deklamatіon; ісп. declamacіon; вживаються також латинські терміни: acroama – декламація; declamatіuncula – невеличка промова,

вправляння у красномовстві; рецитація та речитатив – лат. recito; італ. recitativo) – мистецтво виразного виголошення тексту; у зневажливому значенні – надто театральна манера виконання. У 1920-х рр. в СРСР стала поширеною хорова (колективна) декламація – багатоголосне ритмізоване виголошення віршів хором, із виокремленням голосів солістів. Прийоми хорової декламації використовувалися у практиці агіттеатру і політичного театру Ервіна Піскатора. Інший різновид декламації – кінодекламація (показ кінострічки в супроводі читця), що здобула популярність в епоху німого кіно.

Декоратор (франц. decorer – прикрашати) – художник, який пише декорації, задники до спектаклів і театралізованих заходів.

Декорація (лат. decoratus – прикрашати; фр. décor, décoration – прикраса,

прикрашати; англ. set; нім. Bühnenbild; ісп. decorado; давньогрец. ornatio) –

живописне, об’ємне або архітектурне оформлення сцени, павільйону,

знімального майданчика, що створює зоровий образ вистави, фільму. Художнє оформлення місця дії на театральній сцені, що допомагає розкриттю його ідейно-художнього задуму. Значення декорації важко переоцінити. Декорація – одне з найважливіших виразних засобів, за допомогою якого створюється атмосфера вистави. За допомогою декорації передається епоха і час дії.

Демонстрація – 1) наочний спосіб ознайомлення з яким-небудь явищем,

предметом (напр., демонстрація моди); 2) масове вираження суспільного настрою, народного торжества або гніву, політичних вимог, протесту (хід,

мітинг і т. п.).

Детектив (англ. detective – «агент розшуку», з лат. Detectio –

«розкриття») – різновид пригодницької літератури, передовсім прозові твори, в

яких розкривається певна таємниця, пов’язана із злочином. Серед представників цього жанру – Е. По, В. Коллінз, А. Конан-Дойль, Агата Крісті та ін. Улюбленцями багатьох читачів стали Нат Пінкертон, Нік Картер,

особливо Шерлок Холмс, чиї розслідування досить заплутаних справ не позбавлені інтелектуальної гри. В українській літературі інтерес до Д. виник у

20-ті р. (М. Йогансен, Ю. Смолич та ін.). Пізніше, у 30-ті р., цей жанр помітно звульгаризувався, перейнявся пафосом хворобливої «шпигуноманії»,

притаманної тоталітарним суспільствам.

Джаз (англ. jazz – джаз) – 1) вид професійного музичного мистецтва,

виник у США в кінці ХІХ ст. на основі синтезу європейської та африканської культур. Для такого виду музики характерні поліритмія, темброва різноманітність, ритмічна інтенсивність, імпровізація; 2) інструментальний ансамбль або оркестр, які виконують джазову музику, також носить назву диксиленд, джаз-бенд, біг-бенд, джаз-тріо, джаз-квартет.

Дзеркало сцени (вікно сцени) – сценічний простір між порталами сцени по довжині і між просценіумом і арлекіном по висоті, тобто сам квадрат сцени

видимий нами з залу після авансцени.

Дивертисмент (франц. Dіvertіssement – розвага; англ. entertaіnment,

іncіdental ballet; нім. Unterhaltung, Balletteіnlage; ісп. Entreteіnіmіento) – у театрі

XVII ст. – різновид інтермедії, що утворює єдине ціле з балетних або вокальних номерів, не пов’язаних з основним сюжетом; жанрова суміш, призначена для виконання між актами вистави або наприкінці її; низка інтермедій, нанизаних

на один стрижень; розгорнута інтермедія з багатьма учасниками. Термін

«дивертисмент» упровадив Ж. -Б. Мольєр. У музичному театрі дивертисмент уперше зустрічається у назві твору К. Гроссі («IІ divertimento… musiche da camera», 1681). Такі дивертисменти були в комедії-балеті XVII ст. («Міщанин-

шляхтич» Мольєра з музикою Ж.-Б. Люллі, 1670; «Кадмус і Терміна»

Ж.-Б. Люллі, 1673). Ж.-Ф. Рамо на основі дивертисменту створив жанр опери-

балету. Дивертисментом називається також структурна форма всередині балетної вистави, що утворює сюїту танцювальних номерів. Г. Квітка-

Основ’яненко писав про дивертисменти у Харкові в 1780-х рр. У 1820-х рр. у

Російській імперії дивертисментом називалися народно-патріотичні видовища з піснями, танцями і діалогами, переважно на теми війни 1812 р. («Ополчення,

або Любов до Вітчизни» К. Кавоса та ін.). В українському театрі термін

зафіксовано з 1840-х рр. у формі дивертисман, дивертиссемент та ін.

У сучасному мистецтві дивертисмент замінили естрадні концерти, після чого поняття «дивертисмент» означає «збірна програма». Такі концертні програми складаються із різножанрових номерів, не пов’язаних одним сюжетом.

Дикція (лат. dictio, dicere – говоріння, проголошення) – ясність і виразність у вимові слів і складів. У мистецтві видовищ дикція відіграє значну роль у розкритті змісту конфлікту, особливо в тому випадку, якщо конфлікт розвивається за допомогою діалогів і монологів. Порушення дикції тягне фонетичні казуси, які не завжди можуть бути зрозумілі глядачам і правильно трактовані. Неправильна дикція – показник непрофесіоналізму актора або

диктора. Проте в деяких випадках порушення дикції може бути доречно, якщо воно характеризує персонаж в його образному змісті.

Дилетант (італ. dilettante – тішити, захоплювати) – людина, що займається яким-небудь мистецтвом або наукою без спеціальної підготовки,

систематичних знань і навичок.

Дискурс (лат. discursus – міркування, фр. discours – промова, виступ) –

сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’язках між собою. Одиницями Д. є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип Д., а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить,

використовує, репродукує або перетворює.

Диспут (лат. disputo – розмірковую, сперечаюся) – 1) публічна суперечка на будь-які теми, які хвилюють суспільство – наукові, літературні, розмовно-

побутові, мистецькі; 2) різновид дискусії, публічне обговорення тої чи іншої важливої для присутніх проблеми, в ході якого відбувається демонстративне зіткнення думок. Таке обговорення завчасно готується і пов’язане з реальним життям; 3) форма тематичного театралізованого вечора, де в певній логічній і композиційній послідовності обговорюється злободенна, соціально-важлива аудиторії тема.

Дисципліна (лат. disciplina – вчення) – обов’язкове для всіх членів творчого колективу підпорядкування твердо встановленим порядком.

Витриманість, звичка до суворого порядку. Театральна дисципліна.

Дифірамб (грец. dithyrambos – урочиста хорова пісня на честь богів,

передовсім Вакха) – один із різновидів давньогрецької лірики, близький до оди чи гімну. Виконувався спочатку на святі збирання винограду, властивий поезії Піндара (VI–Vст. до н. е.). У новоєвропейській літературі – вірш, позначений надмірним звеличенням певної особи або події. Досить часто цей термін вживається в іронічному значенні.

Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – один із типів організації усного мовлення (поряд з монологом), який за своєю формою є розмовою двох або декількох (полілог) осіб. Кількість осіб у Д. – питання неістотне, бо діалогічність мовлення закладена у самій природі мови як засобу спілкування.

Д. може вести одна особа (т. зв. внутрішній Д. – розмова з самим собою) або більше двох осіб. Головною метою виникнення Д. має бути усвідомлення опозиції «Я – ТИ» на тлі «інших». З такого погляду репліка кожного учасника Д. – витвір усіх учасників діалогової ситуації як реакція на попередні репліки і на присутніх мовчазних свідків розмови. У художній літературі увиразнюються, типізуються особливості побутового, ситуативного діалогічного мовлення. Характер, своєрідність Д. залежить від таких чинників як суспільна ситуація, тематика, ідеологічні позиції учасників розмови, їх ставлення один до одного, до «інших», явно чи неявно присутніх при розмові.

Тому кожна діалогічна репліка залежить від інших реплік, зумовлюється ними,

а її зміст, «пластика» визначаються контекстом епізоду чи цілого твору, а не тільки наміром мовця. Д. модифікується залежно від родо-жанрових особливостей твору. Найбільш напруженим є Д. у драматичних творах.

В епічних Д. персонажів доповнюються не тільки їх монологами, а й авторською розповіддю, яка конкретизує позалінгвістичні засоби вираження Д. (інтонація, жести, міміка персонажів, оповідача). Дуже стисло виявляються Д. і

в ліриці.

Діонісове дійство – культове святкування в Давній Греції на честь бога виноградарства Діоніса, пов’язане зі збором та переробкою винограду для виготовлення вина. Структурно дійство складалося з трьох частин: культової,

театрально-хороводних ігор і театральної вистави. Обов’язково звучали дифірамби – пісні-гімни на честь Діоніса. Виконувався дифірамб хором, який одночасно зі співом виконував танок навколо алтаря. Паралельно дифірамбам відбувалася церемонія жертвоприношення козла, після чого хоревти виконували «пісню козла».

Дія (франц. action; англ. action; нім. Handlung; ісп. accion – дія) – акт драматичного твору, перебіг подій у художньому творі, через які розкривається конфлікт, сюжетні колізії, риси характеру певного персонажа, дійової особи чи ліричного героя. Представники різних стилів по-різному ставляться до Д.,

особливо її абсолютизують класицисти, які, спираючись на своє тлумачення аристотелівської вимоги єдності Д. у творі, тобто внутрішньої взаємозумовленості та взаємозв’язку зображуваних подій, канонізували її.

Документ (лат. documentum – доказ, свідоцтво) – 1) матеріальний носій даних (папір, кіно- і фотоплівка, магнітна стрічка і т. п.) із записаною на ньому інформацією, призначеною для її передачі в часі і просторі. Д. можуть містити тексти, зображення, звуки і т. д.; 2) у драматургії та режисурі театралізованих форм є джерелом, вихідним матеріалом для художньо-образного осмислення подій, створення на його основі художнього твору – номерів.

Документація режисерська – обґрунтування режисерського задуму та його втілення на папері. До режисерської документації відносяться:

режисерський план постановки, режисерський монтажний лист, ескізи оформлення сцени, залу, костюмів, мізансценування, музична та світлова партитури, сценарний план кіноматеріалів і діапроекцій, робоча схема

(концерту, вистави, маніфестації – план-дислокація, схема зв’язку, схема транспорту і техніки, схема охорони порядку та забезпечення техніки безпеки),

кошторис витрат на художньо-постановочну частину, репетиційний план.

Розробляється документація безпосередньо самим режисером-постановником.

Сценарій є основою режисерських документів.

Драма (грец. drama – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія Д. в

її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато

століть сформулювало підходи до Д. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель,

Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій Д, ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало

(«Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація Д.

та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть Д. стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи Д.

Перший – «аристотелівська», або «закрита» Д. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої Д. притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої Д. криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу

І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є «неаристотелівська» або «відкрита» Д. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но в Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет,

М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така Д. називається епічною.

Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту,

активне втручання письменника в дію. Епічна Д. яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. У центрі зображення ліричної Д. – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча).

Д. є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника,

композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-

мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія,

фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії,

міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

Драма абсурду – сукупність явищ авангардистської драматургії в європейському театрі XX ст., узмістовлених філософією екзистенціалізму, в

якій проблема абсурду буття – одна із центральних. Д. а. виникла після паризьких прем’єр п’єс Е. Іонеско «Голомоза співачка» (1950) та С. Беккета

«Чекаючи на Годо» (1952). У них простежувалися основні риси такої драми:

гротескно-комічний прояв оманливості форм, зокрема мовних, у повсякденні пересічної людини, якими вона відмежовується від безвихідної трагічності свого існування, метафорична інтерпретація шокового стану, пережитого нею під час усвідомлення ілюзорності буття перед силою ірраціональних стихій.

Серед представників Д. а. – Ж. Жене, Б. Віан, С.-Ж. Перс, почасти А. Адамов у Франції, Д. Буццаті, Е. д’Ерріко в Італії, Г. Пінтер в Англії та ін.

Драматизм – напруженість, серйозність дії, властива драмі, крайня напруженість конфлікту. Насиченість дії.

Драматична поема – невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу Д. п.

закладається внутрішній динамічний сюжет – власне, конфлікт світоглядних і моральних принципів за відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі

ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі Д. п.

відома з творів Й.-В. Гете «Фауст», Дж. Байрона «Манфред». Д. п. розвивалася і в українській поезії («Переяславська ніч» М. Костомарова, «Сон князя Святослава» І. Франка, «В катакомбах», «У пущі» Лесі Українки, «По дорозі в казку» О. Олеся, «Свіччне весілля» І. Кочерги, «Дума про трьох братів Неазовських» Ліни Костенко та ін.).

Драматург (грец. dramaturgos – автор п’єси; франц. dramaturge; англ. playwright, literary director, dramaturg; нім. Dramatiker, Dramaturg,

ісп. dramaturgista, dramaturgo) – традиційне значення – автор драм (комедій чи трагедій).

Драматургія (грец. dramaturgia – драматургія) – сукупність драматичних творів. Термін Д. вживається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави, здійсненої режисером, чи кіносценарію.

Драматургія масового свята (дії) – драматичний твір, в якому закладено принципи і умови реального спілкування людей (організаторів і виконавців з глядачами і активними учасниками свята), а також виразні засоби, що розкривають зміст і покликані створити духовну атмосферу святкової життєвої події.

Драма як жанр – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої – переважно звичайні,

рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що Д. як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками Д. стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові т. з. міщанську драму (Д. Дідро –

«Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессінг – «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родинні конфлікти. На рубежі XVIII–

XIX ст. міщанська Д. в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін.

У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській Д. посилюються мелодраматичні елементи,

простежується зародження нового жанру – мелодрами. У літературі XIX ст.

домінувала реалістична Д. (О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой,

А. Чехов). Поряд з реалістичною Д. (Р. Роллан, Дж. Прістлі, П. О’Кейсі,

А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна Д., пов’язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.–П. Сартр, Ж. Ануй), а також

С. Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з

іншого–враховано досвід західноєвропейської Д. кін. XVIII ст. Ідейно-

тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській Д., помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного

плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лімерівна» Панаса Мирного). З 80-х рр. ХІX ст. спостерігається

розширення ідейно-тематичних обріїв Д., з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде…» М. Кропивницькото, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінчєнка). На рубежі XIX–XX стст. переважає соціально-

психологічна Д. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку

XX ст., виникає політична Д. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки).

Дресура, дресировка (франц. dresser – виправляти, навчати) – методи впливу на тварин з метою відпрацювання та закріплення у них певних умовних рефлексів і навичок. Застосовують дресуру в службовому собаківництві, при

підготовці циркових тварин для демонстрації трюків та номерів. Естрадно-

цирковий жанр. Артист, який працює в жанрі дресури називається дресирувальник. Обов’язковими умовами дресировки є ретельне вивчення артистами характерів, звичок своїх тварин та пошук індивідуального підходу до кожної з них.

Другий план – 1) акторський – внутрішній духовний «багаж» героя,

персонажа, з якого складається вся сукупність життєвих вражень, усі обставини особистої долі, всі відчуття, думки та емоції героя; на естраді – внутрішній духовний «багаж» самого виконавця, артиста, це проявляється його особистим відношенням до того, що виконує, його внутрішній особистий діалог безпосередньо з глядачем; 2) сценічний – поперечна частина сценічної площадки, яка розташована між першим планом та третім планом; другий план дає можливість глядачу бачити артиста на весь зріст.

Е

Еквілібристика (лат. aequilibris – той, хто знаходиться у рівновазі) –

жанр естрадно-циркового мистецтва. Можливість артиста утримувати себе або партнерів у рівновазі при нестійкому положенні тіла. Поєднується з акробаткою та жонглюванням. Артист, який виконує такий номер, називається еквілібристом, а номер – еквілібр. Еквілібри можуть виконуватися на канаті,

сходах, дроті, столах, стільцях, кулях, велосипедах, моноциклах та ін. Рівновага утримується в положенні на руках, ногах або голові, у русі або статичному положенні. На естраді еквілібр виконується з елементами театралізації. Артисту потрібно одночасно бути зібраним при виконанні трюків і в той же час не виходити зі сценічного образу, бути органічним у сюжеті номера.

Еклектика (грец. ekiektikos – вибирає) – змішання, безпринципне з’єднання різнорідних елементів, поглядів, теорій, фарб. Формальне, механічне поєднання різних стилів. Несмак. Змішання жанрів, стилів і форм художнього твору.

Екран (франц. ёсгап – ширма, щит) – пристрій, поверхня, призначена для отримання зображення від променів проектора. Є частиною сцени. Широко використовуються при постановці театралізованих тематичних концертів,

тематичних вечорах, церемоніях нагородження, ювілейних концертах,

бенефісах, презентаціях. Може слугувати художнім фоном – «живий» екран або поліекран. Використовується при проведенні масових свят під відкритим небом, на стадіонах, парках культури та відпочинку, фольклорно-

етнографічних святах, концертах-мітингах.

Експансивність (франц. expansif – нестриманий) – бурхливо розвивається конфлікт зі стрімкою реакцією дійових осіб. Швидкість зміни відчуттів.

Експеримент (лат. experimentum – проба, досвід) – досягнутий практичним досвідом результат. Творчий експеримент – це метод проб і помилок, що створює в підсумку нову своєрідну манеру гри.

Експлікація («застільний період») – роз’яснення режисера постановочної групи режисерського задуму спектаклю і виклад постановочного плану.

Детальне обговорення образів, окремих актів, сцен, визначення завдань, розтин підтексту і т. д.

Експозиція (лат. expositio – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав’язку, хоча може в тексті передувати не тільки їй, а й подаватися після неї окремими деталями впродовж усього твору (затримана Е.) або ж наприкінці (зворотна Е.). Е. представляє час і місце події (дії); немовби експонує обставини (пейзажі, інтер’єри), в яких діятимуть персонажі, дає необхідні пояснення щодо них чи намірів оповідача (розповідача). Місце Е. в

тексті епічного чи драматичного твору зумовлюється задумом автора, її стислість чи розгорнутість залежить від жанру твору (новела, оповідання,

роман) і стилю письменника. Пряма Е. («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького),

затримана Е. («Сміх» М. Коцюбинського), зворотна Е, («Новина» В. Стефаника), по-різному збуджуючи уяву читача, підтримуючи його увагу,

допомагає глибше зрозуміти характер, причини колізії та конфлікту, які рухають сюжет твору. Від прологу Е. відрізняється більш органічним включенням в основну дію і розповідь автора. Початок твору та його Е.

відрізняють за функціями в розгортанні сюжету і розкритті (поясненні)

конфлікту, оскільки на початку твору можуть подаватися й інші елементи сюжету (зав’язка чи розв’язка).

Експресія (лат. expressio – вираз) – сила прояву почуттів, переживань.

Загострена виразність у мистецтві, для досягнення якої застосовуються особливі, незвичайні художні засоби.

Експромт (лат. exprom(p)tus – знаходиться в готовності; фр. іmpromptu;

англ. іmpromptu play, extempore play; нім. Slegreіfspіel; ісп. madrіgal

(іmpromptu) – художній твір створений без попередньої підготовки. Готовність виконавця до несподіваних ситуацій, які необхідно нейтралізувати за допомогою дотепного рішення сцени, діалогу, не передбачених драматургією і режисурою постановки.

Ексцентрика (лат. ех – префікс, що означає відокремлення, і centrum –

центр) – яскраво виражене комедійне, часто гротескне зображення нелогічних,

безглуздих дій героїв п’єси. Художній прийом загострено-комедійного зображення дійсності, заснований на навмисному порушенні логіки,

послідовності та взаємозв’язку вчинків, явищ.

Емоційність – душевні переживання, засновані на почутті, як результат психофізичної реакції на певні подразники.

Емоція (франц. emotion – хвилювання, збудження) – складний стан організму, що припускає тілесні зміни поширеного характеру.

Епатаж (франц. épatage – витівка) – незвичайна поведінка, скандальна витівка, порушення загальноприйнятих правил поведінки. Прийом у шоу-

бізнесі з метою залучення уваги глядачів.

Епізод (грец. epeisodion – випадок, подія; франц. episode; англ. episode;

нім. Episode; ісп. episodic) – у давньогрецькій трагедії – акти вистав, між якими виступав хор, у сучасній літературі – одна з подій, відносно самостійний

компонент сюжету в епічному, ліро-епічному та драматичному творі, органічна ланка в його загальній системі та композиції. Так, в оповіданні Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» трапляються Е. з життя циган, які пов’язані із загальною сюжетною лінією твору, з долею головного персонажа –

Тетяни.

Епілог (грец. epilogos – післяслово, підсумок), або Постпозиція –

в античній трагедії й комедії – звернення до глядача хору (чи актора) в кінці п’єси (в ексоді, тобто заключному епізоді), в якому пояснюється задум автора,

характер твору, значення подій, що відбулися; в драмі – епохи Відродження

(В. Шекспір, Д. Джонсон) – заключне звернення – монолог (інколи пісня), що витлумачує ідею твору; в епосі й драмі ХІХ–ХХ стст. – фінал, віддалений від основної дії тексту, підсумкова частина його, в якій коротко після завершення розв’язки і вичерпаного основного конфлікту повідомляється читачеві про долю героїв твору. Е. – компонент композиції, покликаний відтінити домінанту в характерах, додати нову інформацію, авторську оцінку зображуваної моделі життя («Гайдамаки» Т. Шевченка, «Похорон» І. Франка, «Гуляйпільський

батько» К. Поліщука, «Дворянське гніздо» І. Тургенева, «Три мушкетери»

О. Дюма, «Спартак» Р. Джованьйолі, «Огнем і мечем» Г. Сенкевича). У деяких авторів Е. відіграє концептуальну роль, окреслюючи повністю людський

«Кімната»). За формою Е. буває повідомленням від автора («Кармелюк» Марка Вовчка, «Венера Ілльська» П. Меріме), листом, діалогом, сценою («Консуело» Жорж Санд, «Сонячний промінь» Б. Грінченка, «Роман про людське призначення» Емми Андієвської), резюме, розділом або кількома розділами

(«Середземної ночі» Б. Грінченка, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Місячний камінь» В. Коллінза). Такі Е. називають розгорнутими, «подвійними». Вони відтворюють долю героїв і їх стосунки через певний проміжок часу після того, як події відбулися і завершилася дія («Гори

говорять» У. Самчука). Деякі автори в Е. порушують морально-етичні,

філософські та естетичні аспекти зображуваної дійсності («Війна і мир» Л. Толстого, «Доктор Фаустус» Т. Манна), висвітлюють особистість автора

(«Вогнище» Д. Павличка).

Епос (грец. epos – слово, розповідь) – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо («Іліада» та «Одіссея» Гомера, ісландські саги, українські думи тощо).

Поступово виробляються прозові форми Е., посідаючи важливе місце у художній літературі, з’являються епічні жанри, постають їхні різновиди. Е.,

відмежовуючись від інших літературних родів (лірики і драми), виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності, в об’єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку,

неначе поза втручанням автора. Лише на поч. XX ст. така тенденція порушується потужною ліризацією Е., що зумовлює появу віршів у прозі і т. п.

Як правило, зображення в Е. ведеться від реального чи умовного наратора

(оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Е. користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи.

У ньому наявне авторське мовлення та мовлення персонажів, на відміну від драми, де застосовується один спосіб викладу – діалог чи монолог. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому,

зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач).

Мова Е. – зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емоційно-експресивна виражальна стихія. Е. має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об’єднання окремих сюжетів, епізодів тощо довкола центрального героя: так виникли повість і роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка,

новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршових категорій Е. (байка,

ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму («Дон

зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм – малої (анекдот,

байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість),

великої (роман, епопея).

Епічний образ – об’єктивно змальований образ у розповідному художньому творі (романі, епопеї, повісті, оповіданні, поемі, новелі, нарисі,

притчі тощо). Від обраного письменником жанру залежить глибина описової докладності та обсервації певних подій, міра достовірності людських характерів та еволюції персонажів (див. Епос). Термін «епічний» вживається і в значенні

«панорамний», «безпристрасний», «статечний».

Ескізи (франц. esquisse – попередні начерки) – малюнки, на яких у всіх подробицях зображено майбутнє оформлення вистави і костюмів.

Естрада (франц. estrade – підлога, настил) – 1) Підмостки для концертних виступів; 2) Вид сценічного мистецтва, який поєднує різні форми виконавства в естрадні концерти.

Естрадне мистецтво – вид сценічного мистецтва, який об’єднує малі форми драматичного, вокального мистецтва, музики, хореографії, цирку.

Концертно-видовищні виступи.

Естрадний монолог – роздуми, іноді мова дійової особи (персонажа, на відміну від фейлетону естрадного), звернена до самого себе чи глядачів, він дозволяє розкрити душевне життя персонажа, виявити його характер. Багато літературних і музичних творів на естраді можуть виконуватися як внутрішні монологи або як монологи, що народжуються в конкретних запропонованих обставинах, коли слова виникають «тут, сьогодні, і зараз». Монолог – сценічна форма, в якій перевтілення повинно особливо щільно змикатися з виявленням справжнього внутрішнього життя людини, а слідом за цим і виразом особистості художника. Тому виконавцю небезпечно занадто навантажувати себе рисами зовнішньої характерності.

Естрадний фейлетон (франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш) –

самостійний номер розмовного жанру, який виконується одним актором, в

якому він (актор) розкриває своє ставлення до явищ життя, свій світогляд: це сатирико-публіцистичний огляд на злобу дня. У Е. ф. факти і явища сучасності викладаються від особи, імпровізуючого оповідача на відміну від естрадного монологу.

Еталон (франц. étalon – зразок) – зразок високохудожнього твору,

професійного відношення до спеціальності або до роботи.

Етапи роботи над виставою, роллю:

1.Підготовчий період – робота з п’єсою з використанням методу дієвого аналізу п’єси і ролі. Домашня робота.

2.Репетіціонний період – «застільний період» – розвідка розумом з переходом на розвідку дією (мізансценування). Робота з акторами з використанням методу фізичної дії.

3.Організаційний період – процес «збирання» спектаклю в єдине ціле

(світло, музика, декорація, костюми, грим і т. д.). Тут необхідні організаторські здібності, режисерська воля, професіоналізм для завершення розпочатого.

Етика – вчення про моральність. Виробляє правильні моральні підвалини, які допомагають оберігати людську душу від розтління і регулює взаємини окремих людей між собою. Артистична етика вузькопрофесійна і пристосована до умов театрального мистецтва. Перша і основна умова – колективна творчість. Кожен артист і режисер зобов’язані сприяти успіху і гармонії колективної творчості. Важлива творча дисципліна, заснована на повазі до чужої творчості, підтримки товариського духу в загальній роботі,

оберігати свою і чужу свободу творчості. Етика і дисципліна мають бути зразковими. Сценічна індивідуальність – це духовна індивідуальність насамперед.

Етюд (франц. etude – вивчення) – в малярстві, графіці, скульптурі – твір,

що має на меті глибше освоєння митцем зображуваної натури. У літературі – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру

(«Цвіт яблуні», «Невідомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника та ін.). Поряд з поняттям Е. вживаються його термінологічні синоніми – студія, образок, шкіц (ескіз), що вказують на свідому незавершеність твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим. Е. використовується також у драматургії («Кам’яна душа» І. Франка) та, зважаючи на його ліричні характеристики, – в поезії:

найактивніше до цього жанру звертається І. Драч.

Етюд сценічний – вправа, спрямована на розвиток і вдосконалення акторської техніки; складається з різних сценічних дій, імпровізованих або заздалегідь підготовлених режисером. Окрім навчальних, існують також етюди,

спрямовані на опанування запропонованих обставин у процесі роботи режисера й акторів над виставою.

Ефекти сценічні (від лат. effectus – виконання) – ілюзії польотів, пожеж,

вибухів тощо, яких досягають за допомогою спеціальних пристроїв. Сценічні ефекти відомі вже в античному театрі; згодом вони широко застосовувалися у театрі містерій, у придворному театрі, у постановці феєрій тощо. Особливе значення сценічним ефектам надавалося у театрі автоматів, машинній трагедії та ін. Сценічні ефекти поділяються на звукові, світлові і механічні. Починаючи з кінця ХІХ ст. психологічний театр оголошує анафему сценічним ефектам, що врешті спричинює втрату відповідної традиції: створення ефекту – у театрі та готовності до його сприйняття – у глядача.

Є

Єдність часу, місця і дії – термін класицистичної драматургії, власне,

закон «трьох єдностей», який вимагав від драматурга дотримання таких принципів: розгортання подій у п’єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу – не більше однієї доби (єдність часу), зосереджуватися в одному місці

(єдність місця), охоплювати єдиний драматичний конфлікт (єдність дії). Суворі вимоги Є. ч., м. і. д. були сформульовані італійцем Л. Кастельветро (1570),

котрий виходив з практики античного театру. Їх підтримав та узаконив Н. Буало у трактаті «Мистецтво поетичне». У Німеччині закон «трьох єдностей» розробляв І. Готшед, у Росії – О. Сумароков, в Україні, де досить сильними були барокові тенденції, він не прищепився, хоч до нього виявляв інтерес Ф. Прокопович, котрий припускав і відхилення від класицистичного канону. Деякі митці досить іронічно ставилися до такої регламентації мистецтва, яка деформує художню творчість (Лопе де Вега), або повністю заперечували її як безперспективну та догматичну (Г.-Е. Лессінг та ін.,

особливо романтики).

Ж

Жанр (від лат. gеn, genus – ґен; франц. gеnrе; англ. tуре оf drаmа; нім.

Drаmеngаttung) – рід або вид, історично усталена форма композиційної організації художнього твору, що виникає й розвивається залежно від багатогранності дійсності, що її віддзеркалює мистецтво. Уперше термін

«жанр» у значенні, наближеному до сучасного, зафіксовано у французькій мові у XVI ст. В англійській мові для визначення родів і видів уживаються лексеми tуре, gеnrе, stуlе.

Жарт – 1) вислів, витівка, дотеп, комічна дія тощо, які викликають сміх і служать для розваги. Експресії словесного жарту нерідко сприяють римоване мовлення, діалог, каламбур, алогізми тощо; 2) невеличкий комічний літературний твір, переважно п’єса гумористичного чи сатиричного змісту.

Жанрове визначення таких творів часто дають самі автори, наприклад, у

В. Самійленка: «Драма без горілки (Жарт в одній дії)», «Химерний батько

(Жарт у двох діях)».

Жест (лат. gestus – від gero, gerere – здійснювати, поводитися) – рухи тіла, особливо рухи руками, супроводжують мову для посилення її виразності або замінюють її. Мова жесту розкриває для глядача характер, душевний стан,

соціальне походження, освіту персонажа.

Жива газета – читання з естради або імпровізованої сцени літературних творів: поезії, новел, гуморесок, фейлетонів, статей на актуальні теми тощо.

Поширювалася у перш. пол. 20-х рр. XX ст. «гартівцями», авангардистами, «плужанами» та ін.

Живе слово – поетичне живе слово в контексті масових та естрадних форм роботи стає засобом театралізації. Воно є одним із самих важливих засобів ідейно-емоційної виразності інтелектуального та духовного життя людей завдяки своїй образності, метафоричності. Якщо розглядати слово як засіб виразності, то треба вказати й інші жанрові специфічні особливості, такі як публіцистичне, документальне слово, художнє слово (проза, драматургія),

конферанс, словесна розповідь. Саме таке живе слово створює потрібну атмосферу будь-якого дійства, передає те, що не можливо виразити іншими засобами виразності. Воно повинно органічно вливатися в хід дійства, логічно вплітатися в сюжет. Слово завжди повинно взаємодіяти з рухом, який підсилює видовищність, зримість словесного образу. Слово і дія повинні органічно зливатися в єдине ціле, знаходитися на одному емоційному рівні. Живе слово повинно створювати зримі художні образи, які зможуть втілювати і передавати почуття, настрої та переживання людей.

Жонглювання (франц. jongler – демонструвати фокуси, жонглювати, лат. jocular – жартую, забавляю) – естрадно-цирковий жанр, заснований на вмінні підкидувати та ловити одночасно декілька однакових або різних предметів.

Включає в себе баланс і складну координацію рухів. Артист, який виступає в цьому жанрі, називається жонглером. Виділяють такі види жонглювання:

силове – поєднує майстерність жонглювання та важку атлетику; жонглери-

еквілібристи – жонглювання з елементами акробатичного балансу; танц-

жонглери – номери побудовані на ритмічних танцях і прийомах жонглювання одночасно; спорт-жонглювання – артисти використовують спортивний інвентар; сюжетні номери з елементами жонглювання – застосовують різноманітні побутові предмети.