поділити на три групи: сучасні, етнічні, історичні. Деякі стилі можуть успішно поєднуватися.

Інтермедія (лат. intermedius – проміжний, середній) – невеликий

розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави.

В європейському театрі пережила кілька видозмін – від коментувань Дияволом і Богом попередньої дії, інтерпретацій античних сюжетів до музичних і

танцювальних номерів (інтерлюдій). В українській драматургії XVII–

XVIII ст.ст., де в основному експлуатувалися старо– та новозавітні сюжети, які не давали можливості адекватно й оперативно реагувати на тодішні суспільно-

політичні події, І. віддзеркалювала дійсність, починаючи з XVII ст.:

зафіксовано міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо. Нині інтермедія має свій відособлений розмовний жанр естради.

Інтерпретація (лат. interpretatio – тлумачення, пояснення) – сприйняття і переосмислення твору мистецтва, розкриття образу за допомогою індивідуального осмислення його змісту. Своє прочитання оригіналу. Погляд на ту чи іншу подію, дію.

Інтонація (лат. intono – голосно вимовляю) – обов’язковий атрибут усної мови – 1) ритміко-мелодична частина мови, чергування підвищення та пониження голосу; сукупність елементів мови, таких, як мелодика, ритм,

темп, інтенсивність, акцентний ряд, тембр та ін., є засобом вираження різноманітних синтаксичних значень та категорій, а також експресивного та емоційного забарвлення; 2) специфічний засіб художнього спілкування,

виразності і передачі емоційно насиченої думки за допомогою голосу та жесту, міміки, пантоміми; 3) організація музичних звуків, особливості музичного вислову; ступінь точності відтворення висоти звуків при звучанні музичного інструмента або співу; 4) притаманне віршованій мові підвищення голосу до середини віршованого періоду та пониження з паузою в його кінці,

надає складного забарвлення мелодиці вірша; певна манера вимови, яка виражає почуття, емоції читця; є одним із істотних засобів поезії. Основні типи інтонації: оповідний, запитальний, інтонація оклику. Ознаки інтонації:

інтенсивність – емоційна сила голосу; темп мовлення – швидкість вимови;

пауза – перерва у вимові, яка слугує для розділу тексту на фрази та речення.

Інтрига (франц. intrigue, лат. intrico – заплутую) – таємні дії, спрямовані проти кого-небудь. У мистецтві видовищ І. – дієвий елемент драматургії, без якого неможливо уявити рух конфлікту. І. – необхідний компонент постановки,

який збагачує зміст драматичного конфлікту, розкриває різноманітність характерів, створює передумови для творчого сприйняття глядачами подій.

Інтуїція (лат. intueri – пильно, уважно дивитися) – чуття, проникливість,

відчуття на рівні підсвідомості. Здатність безпосередньо і швидко знаходити правильне рішення задачі, орієнтуватися в складних життєвих ситуаціях, а

також передбачати хід подій при неусвідомленості розумового процесу.

У всякому разі, творча інтуїція – необхідна якість для актора.

Іронія (грец. eironeia – удавання) – прихована насмішка, своєрідна оцінка вчинків героїв і дійових осіб. І. – спосіб мислення автора і спосіб спілкування актора на сцені.

К

Кабаре (франц. cabaret – кабачок) – кафе або ресторан з естрадним дивертисментом. Ревю – вистава за участю артистів естради. Спочатку це були імпровізовані вистави в літературних кафе, потім із кращих кабаре почали створюватися театри мініатюр і ресторани з естрадними програмами. Уперше виникли у Франції в ХІХ ст. як місце зустрічі творчих особистостей: поетів,

літераторів, музикантів, художників, акторів. У кін. ХІХ ст. кабаре сформувалися в новий видовищний різновид, поєднавшись, з однієї сторони з вар’єте, який виник раніше, з іншої – з «театром малих форм».

Кавалькада (франц. cavalcade, італ. cavalcata) – 1) група вершників, які їдуть разом на конях; 2) весільна – рух групи людей святково-обрядового характеру з використанням транспортних засобів; 3) у цирковому мистецтві – видовищна форма реклами. Кавалькади стають популярними в кін. ХІХ ст.,

пов’язані з виникненням у США та Європі пересувних залізничних цирків. Це було звичайне транспортування тварин і реквізиту з вокзалу до місця перебування цирку-шапіто. Артисти роз’їжджали по вулицям міста в яскравих костюмах верхи на конях, що давало старт великому, яскравому дійству. Це була грандіозна театралізована хода, яка не має певної шеренги та, як правило,

всі присутні могли стати співучасниками такої ходи. Нині кавалькади можуть вводити в дійства масових свят, театралізованих тематичних концертів,

концертах-реквіємах, маніфестаціях та ін.

Кабінет чорний (англ. black room – чорна кімната) – сцена, огорнута чорним оксамитом. Ефект чорного кабінету застосовували ще у традиційному китайському театрі. Уперше в європейській практиці використання ефекту чорного кабінету зафіксовано у символістичному театрі П. Фора, а згодом – у виставах Ж. Мельєса, К. Станіславського та ін.

Какофонія (грец. kakós – поганий і дгр. φωνή – звук) – неблагозвучність,

хаотичне нагромадження звуків. У мистецтві видовищ – порушення композиції і гармонії постановки.

Каламбур – дотеп, в основі якого лежить використання різних значень якогось одного слова або кількох різних слів, схожих звучанням, які викликають комічний ефект; гра слів.

Камерна постановка – дія, що відбувається в обмеженому просторі для невеликої кількості глядачів, т. з. «мала сцена».

Канва – рівень у структурі драми, який відповідає її підтекстові. Термін запроваджений у теорію драми К. Станіславським. Понятійний зміст і функціональне призначення К. окреслені М. Поляковим. Поняття і термін

«К.» – більш органічні і специфічні саме для драми, сутність якої визначається орієнтацією на театральну виставу. Внаслідок цього п’єса як літературна основа драми обмежена часом і простором, що змушує драматурга давати більше смислове навантаження на кожен елемент її структури. К. відбиває те, що в розмовній мові називають «підводною течією» дії, а психологи – зіткненням мотивів, які визначають вчинки дійових осіб, але не поіменовані в їх репліках,

не відбиті на сюжетно-подієвому, фабульному рівнях. К. Станіславський виділяв «план зовнішньої структури п’єси» і «план внутрішньої структури п’єси», яким у його концепції відповідали поняття сюжету і К. Сюжет драми – подієвий ланцюг у просторово-часовій послідовності, а К. – це підсюжетне,

надхарактерне, надсловесне явище. І тільки контекст дає систему засобів для виявлення підтексту в літературному творі і К. у драмі-виставі (п’єси М. Метерлінка, А. Чехова, С. Черкасенка, драматичні поеми Лесі Українки,

сучасна драматургія «абсурду» тощо). Відношення «сюжет – канва» породжують драматичну напругу в межах однієї системи взаємин і внутрішньої взаємодії дійових осіб, зумовлюють логіку дії. Індивідуальність персонажа драми розкривається глядачеві тільки у взаємодії.

Канон (грец. kanon – правило) – певна послідовність. Сукупність художніх прийомів або правил, які вважалися обов’язковими в ту чи іншу епоху а також відповідні їм зразки.

Капусник – жартівлива гумористична пародійна вистава, переважно на театральну злободенну місцеву тематику. У дореволюційні роки такі вистави влаштовували під час посту, тому звідси і назва за традиційною стравою – капустою. Спочатку це були вечері, які влаштовував директор театру для акторів після закінчення театрального сезону в перший понеділок Великого посту. На стіл ставили тарілку з великим качаном кислої капусти – символ посту. Зі змінами напрямів у мистецтві на поч. ХХ ст. капусники набувають більш розважального характеру з розігруванням сценок, пародій, естрадних дивертисментів, балаганних і циркових номерів та ін. Актори намагалися не стільки висміяти балаганну традицію, скільки поіронізувати над собою. Згодом капусники стали популярними у багатьох творчих колективах: акторський капусник, студентський капусник і т. д.

Карнавал (нім. Cаrnаvаl, Fаstnасht; англ. cаrnаvаl, bаnnосks dау, fаsсhіng;

італ. саrnеvаlе, фр. саrnаvаl, чес. і словац. mаsорust, пол. zарustу, хорв. mеsорust, словен. рust, серб. сирнице, рос. масленица, укр. масляна, масляниця,

масниця) – вид масового святкування, що супроводжується народними гуляннями, танцями, маскарадами, іграми.

Катарсис (грец. kathаrsis – очищення – у давньогрецькій філософії – сутність естетичного переживання, зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей і насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у «Поетиці» для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона «за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів»). Більшість мистецтвознавців розглядає К. в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами.

Першим такий погляд обстоював Маджі (1550), його поділяли класи цисти Г.-

Е. Лессінг, Г.-В.-Ф. Гегель та ін. К. у драматичному та прозовому творі пов’язаний з композицією, з напруженими колізіями сюжетних ліній, які розв’язуються надто драматично (фінал повісті У. Самчука «Марія», де батько змушений вбити здегенерованого сина, а сам податися безвісти). У поезії К.

реалізується через градацію, напружену динаміку ліричного сюжету,

завершувану «вибухоподібною» кінцівкою, пуантом, що має здебільшого стисле, подеколи афористичне формулювання. Такий принцип властивий більшості поезій Є. Плужника, О. Близька, Ліни Костенко та ін.

Кафе-концерт (франц. Cafés-concerts) – у Франції XVIII ст. – один з різновидів театру кабаре. Перші кафе-концерти відомі з 1778 р. У кафе-

концертах представлялася різноманітна концертна програма з використанням сольних номерів, ексцентрики. Це – масштабні видовищні дивертисменти, які з розвитком концертної творчості вплинули на створення величезних концертних залів та розширення даних програм.

Кафе-спектакль (франц. café-spectacle) – у Франції ХІХ ст. – одна з назв кав’ярень, у яких здійснювався показ вистав, зібраних з окремих номерів – танців, гімнастичних вправ, фокусів тощо. Ці кав’ярні дістали поширення у зв’язку з обмеженнями щодо створення театрів.

Кафешантан (фр. cafe chantant – букв. кафе зі співом) – розважальний заклад – кафе з естрадою, де виконуються пісні і танці, переважно не зовсім

пристойного або двозначного характеру. Виникли кафешантани в Парижі на базі ресторанів і кафе. Саме в них з’явився знаменитий танець канкан,

демонструються еротичні програми, стриптиз.

Кафе-фламенко (франц. Cafés flamenco) – в Іспанії ХІХ ст. – один з різновидів театру кабаре або театрів-кав’ярень. У цих кав’ярнях в оточенні столиків танцювали і співали жінки (flamencas) у супроводі гітаристів.

Кишеня сцени (пол. kieszen – кишеня) – приміщення (ніші) з обох боків сцени, призначені для декорацій, що мають бути виставлені у відповідний момент на сцені.

Кіносценарій (грец. kineo – рухаю, італ. scenario, від лат. Scaena –

сцена) – літературний драматичний твір, за яким створюється кінофільм.

Сучасний К. при всій самостійності та закінченості літературної форми існує для втілення його на екрані в кінематографічних образах. Ця кінематографічна образність К. народжується з єдності чотирьох його компонентів: ремарки

(описової частини); діалогу чи монологу (прямої мови персонажів); авторського тексту (закадрового голосу автора); розмаїтих пояснювальних написів. Ремарка в К. є образною характеристикою складної кінематографічної дії і охоплює всі сторони кінотвору. Вона втілюється на екрані пейзажем, обставинами дії, її послідовністю, поведінкою персонажів, визначає музичне та шумове оформлення фільму. Діалог (монолог) – один із головних засобів художньої виразності сценарію звукового кіно, який розкриває характери, зміст і сутність подій. Своєрідність кінематографічного діалогу визначається специфікою кінострічки: її монтажною побудовою, безперервністю дії, можливістю показу крупним планом міміки, жесту актора, певних деталей. Помітну роль у композиції сучасного сценарію відіграє закадровий голос оповідача, що має різні завдання – інформувати чи коментувати відтворювані події, виражати філософські та ліричні роздуми автора. Характерним для сучасної кінодраматургії є внутрішній монолог – закадровий голос героя, що розкриває хід його роздумів, його внутрішній стан. Пояснювальний напис, який у сценаріях німих кінострічок посідав помітне місце і заміняв діалог і

дикторський текст, у сучасному звуковому кіно втратив колишню свою значущість, використовується як засіб інформування, для введення в атмосферу дії тощо.

Кіч або Кітч (нім. – халтура, дешеве, уцінене, або англ. – кухонне) –

визначення лжемистецтва, розрахованого на зовнішній ефект і нерозвинений смак масового споживача. Характерні – крикливість, фальшивий блиск,

спрощеність змісту, вульгарна імітація справжнього мистецтва, що приносить комерційний успіх.

Клак, клакер (франц. claqueur, claque – шанувальник) – 1) группа людей

(клакерів) найнятих для створення успіху або провалу актора, вистави, виступу;

2) наймана особа, яка за допомогою гучних оплесків, схвальних вигуків домагається штучного успіху або, навпаки свистом, тупанням навмисне сприяє провалу виступу артиста, оратора і т. д.

Класика (лат. classicus – зразок) – загальновизнаний, зразковий твір мистецтва і культури. У драматургії – «Ревізор» М. В. Гоголя, «Чайка» А. П. Чехова. У режисурі – К. С. Станіславський, Г. А. Товстоногов і т. д.

Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.), Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до пер. чв. XIX ст. Для К.

характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною,

класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям К. була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аристотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, К. спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формулювання принципів К. була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим,

найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»

(1674), написаний після того, як літературний К. у Франції сформувався.

Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в

узагальненні досвіду класицистів, Н. Буало встановив строгі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для К. був характерний раціоналізм,

представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З

раціоналізмом пов’язана нормативність К., який строго регламентував мистецтво та літературу, встановлював вічні та непорушні правила й закони.

Для драматургії – це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця). У галузі мови К. ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична,

понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для К. характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви.

Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження.

Важливим складником теорії та практики К. була встановлена ієрархія жанрів,

серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира. Деякі тенденції К. в Україні знайшли свій вияв у трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир», поезії І. Некрашевича, шкільних

«піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» І. Котляревського, травестійній оді П. Гулака-Артемовського «Пісні Гараська», оповіданнях Г. Квітки-

Основ’яненка та ін.

Клоун, блазень (лат. colonus – мужик, грубіян; англ. clown;пол. błazen) –

цирковий артист, який виконує комедійно-буфонадні номери, в яких використовуються прийоми ексцентрики, гротеску, пародії. Головним чином – у перервах між виступами інших артистів, але один або два рази протягом вистави клоун (або декілька клоунів) представляє публіці власний сольний номер.

Клоунада – видовищна вистава, сповнена специфічними, виразними засобами сатиричного, феєричного, гротескового, пародійного напрямами.

Характеризується загостреністю думки, переважанням дії над словом,

динамікою, згущенням фарб, шаржованим малюнком ролі. Умовно поділяється на три основні різновиди: пантомімічну, розмовну і музичну. Сучасна клоунада стала користуватися різними жанрами театрального мистецтва. Можливості

клоунади безмежні. Прикладом служить мистецтво Л. Єнгібарова, Ю. Нікуліна,

В. Полуніна і т. д.

Колаж (франц. collage – наклеювання – прийом, запроваджений у малярстві за часів кубізму, закріплений та урізноманітнений дадаїстами, за яким на певну основу наклеювалися всілякі матеріали, відмінні за кольором і фактурою (П. Шкассо, Ж. Врак, К. Швіттерс та ін.). Техніка К. поширювалася і в поезії, зокрема таких авангардистів, як Г. Аполлінер, Б. Сандрар та ін., які вводили у віршований текст уривки фраз, почутих на вулиці, фрагменти газетних статей, реклами тощо. До К. зверталися й українські поети, зокрема І. Драч у драматичній поемі «Дума про вчителя», де перемежовуються цитати Аристотеля, Ф. Шіллера, А. Макаренка, В. Сухомлинського, на сюжетну канву накладаються різні мотиви (техніка монтажу) та ін. У нинішніх умовах К.

зазнав певної еволюції, набувши вигляду асамблажу (фр. Аssemblage –

сполучення, набір), що охоплює різні варіанти речових комбінацій з уведенням реальних об’єктів у певний твір (А. Кепроу, Д. Дайн та ін. представники

«Нового реалізму»). До елементів А. небайдужі неоавангардисти (В. Цибулько,

О. Ірванець та ін.).

Колізія (лат. collisio – зіткнення) – гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів, джерело конфлікту та форма його реалізації у літературному творі. Термін запроваджений в естетику Г.-В.-

Ф. Гегелем, має ширше значення, ніж «конфлікт», характеризується масштабністю, глобальністю зображуваних протиріч.

Колектив (лат. collectivus – збірний) – група осіб, об’єднаних спільною діяльністю, спільними інтересами, спільною ідеєю. Мистецтво театру завжди є колективним. Успіх колективної творчості, насамперед, проявляється в роботі над виставою, святом.

Колосники – решітка під дахом сцени. До цієї решітці кріпляться блоки

підвісної системи.

Коло уваги (рос. круг внимания) – у системі Станіславського – прийом активізації творчої діяльності, що ґрунтується на принципі обмеження кола

уваги, тобто зосередження уваги лише на тих об’єктах, які мають значення для виконуваної актором дії. Станіславський розрізняв три кола уваги (мале коло уваги – один об’єкт; середнє – два, три; велике – чотири і більше).

Коляда – свято, яке у церковно-календарному ритмі охоплює час від Свят-вечора до Водохреща, включаючи різні обряди. К. також називають обрядову пісню, яку співають під час Різдвяних свят, і винагороду за величальну пісню.

Комедіант (італ. commediante – назва актора) – артист пересувного театру, який виконує комічні ролі. У переносному значенні може означати удавальник, лицемір.

Комедія (грец. komodia, komos – весела процесія і ode – пісня) –

драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. К. як жанр зародилася у Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт. В історії світової літератури є чимало блискучих К., написаних у різні часи представниками різних народів. У XVI–

XVII стст. К. домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урдемалас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Кальдерона де ла Барки.

Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його К. («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо).

Найвищого розквіту в добу класицизму К. досягла у творчості Ж.-Б. Мольєра

(«Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п’єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й

окремої особистості, що приховується за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»). Витоки української К. – в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII–XVIII стст. Як і в кращих зразках європейської К., у центрі уваги національних авторів першої пол. XIX ст.: І. Котляревського

(«Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»),

П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») – опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва,

тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ’яненка, написаних російською мовою

(«Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Шельменко – волостной писарь»). У др. пол.

XIX ст. з’явилися К., що розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі XX ст. Одна з перших К. цього часу – «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова. Вершини розвитку К. досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть К. представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха

(«Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»). У сучасній українській і світовій літературах К. набула ряду нових жанрових модифікацій:

трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія

(Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

Комедія масок, або Комедія дель арте (італ. commedia dell’arte –

професійна комедія) – різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції римської доби. Персонажі К. м. («слуги» – маски: Бригелла, Арлекін, Серветта, Пульчинелла; сатиричні маски:

старий купець Панталоне, а також ліричні герої без масок) були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. Як театральний жанр К. м. вплинула на творчість Ж.-Б. Мольера, К. Гольдоні,

К. Гоцці, М. Гоголя та ін.

Комедія ситуацій – жанровий різновид комедії, розбудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи “непередбачуваному” збігові обставин. К. с, відома з античної доби, розвивалася в середньовічних фарсах, у

комедії масок, в інтермедіях тощо. До цього жанру зверталися Т. де Моліна

(«Чеснотна Марта»), В. Шекспір («Комедія помилок»), Ж.-Б. Мольєр

(«Тартюф»), М. Гоголь («Ревізор»), І. Котляревський («Москаль-чарівник»),

І. Карпенко-Карий («Сто тисяч»), О. Коломієць («Фараони») та ін.

Комік (грец. komikos – комічний; нім. Komiker; англ. comic actor) –

артистичне амплуа: виконавець комедійних ролей.

Комічне (грец. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість,

вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання. Дослідники К. (Аристотель, Т. Гоббс, Г.-В.-

Ф. Гегель, М. Чернишевський, А. Бергсон, Б. Борев, Б. Мінчин) встановили ряд об’єктивних передумов і суб’єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення. По-перше, К. стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ. По-друге, суб’єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя,

як правило, виключає почуття комізму). По-третє, несподівана невідповідність

очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв’язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу,

підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму. По-п’яте, все мертве, механічне,

шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності.

Компіляція (лат. compilatio – крадіжка, грабіж) – неоригінальна,

несамостійна літературна чи наукова праця, зведена на запозиченнях чужих творів. Компіляційний характер мають науково-популярні твори, деякі види коментарів, словників та ін., що не знижує їхнього значення і необхідності.

Композиція (лат. compositio – побудова, складання, поєднання,

створення) – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного,

представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом,

задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата. К. виражає взаємини, взаємозв’язок, взаємодію персонажів, сцен,

епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог,

діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів художнього твору

(автора, розповідача, оповідача, персонажів). К. «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття.

Цю генеральну функцію К. здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-

фабульному і мовленнєвомовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб’єктів-персонажів, дійових осіб, ліричних героїв,

оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною. Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону цих подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в