Лекція 16. Політичні еліти
16.1. Генеза ідей політичного елітизму. Термін "еліта" у перекладі з французького означає "кращий", "вибраний", "відбірний". Цим поняттям позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.
Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).
Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нищих", "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обгрунтування у творчості Конфуція, Платана, Н. Макіавеллі, Т. Кар-лейля, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.
Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки" (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: "аристократична" (закрита) та "демократична" (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших.
В. Парето поділив еліту на правлячу і неправлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". "Левам" властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів" - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність.
Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функ-Ідіонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював "залізний закон олігархи"", зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими ^структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то з суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить з-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють гоайдужість до повсякденного політичного життя.
Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт .еліти" стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу роз-^витку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільстві відбувається застій, а еліта трансформується у касту. М. Бердяєв писав: "... Завжди панують нечисленні, такий непорушний за-*кон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії... Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. З управління меншості немає виходу".
А. Пахарєв серед основних рис політичної еліти виділяє:
надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;
право на привілеї;
закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;
психологія вищості, тверді переконання;
власна ідеологія;
доступ до закритої інформації та високої культури;
здатність до самопожертви заради збереження влади.
16.2. Типологія політичних еліт. У науковій літературі є чимало типологій політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші ознаки та дослідницькі підходи. За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.
Н. Макіавеллі, а вслід за ним й В. Парето, поділяли еліту залежно від форми здійснення влади - на прихильників відкритого насильства і тих, хто віддає перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства, змінюється й тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.
За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства.
За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій. За основними сферами життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.
16.3. Системи формування і зміни політичних еліт. У світовій політичній практиці є дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).
Серед учених є найрізноманітніші думки щодо шляхів формування
І, еліт. Г. Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була військова мужність, у "добре організованих Суспільствах" - багатство, походження, у XX ст. - видатні здібності.
К. Манхейм виділив такі три шляхи приходу в еліту: на засадах крові, багатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Ц. Белл вважає, що "еліта крові" відповідає доіндустріальному суспільству, "еліта багатства" - індустріальному суспільству, "еліта знань" (науково-технічна еліта) - постіндустріальному суспільству.
О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко наголошують на регіональних тенденціях вибору шляхів формування еліт. Так, у Франції еліта традиційно поповнюється переважно з керівників політичних партій та державних службовців, які закінчили елітарні університети, а у США - із представників ділових кіл, юристів, політологів, учених, державних службовців.
В. Липинський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які склада-
. ють корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу,
> погроз тощо.
16.4. Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елі-тизму залишили Ц. Донцов та В. Липинський.
Концепція еліти розроблена Ц. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому має зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська
[фантазія, в житті не існуюча..."
Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти
відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати,
аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Оранського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..." , До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:
шляхетність, благородство;
мудрість (наявність концепції своїх дій);
мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).
Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.
У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із макіавеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.
В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі її політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії"".
В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлення або зміни аристократії"", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації"". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.
У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.
16.5. Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:
еліти класів, прошарків, професійних груп населення;
еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;
еліти державних інституцій;
еліти регіонів (автономія, область, місто, район);
еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні еко номічні структури та засоби масової інформації).
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Ц. Видрін та Ц. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі, країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;
як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;
як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.
/. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:
колишні партійні, державні, господарські керівники;
вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні по літв'язні, дисиденти, члени їх сімей);
вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
кар'єристи-демагоги.
За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.
ЛЕКЦІЯ 17. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
17.1. Сутність політичного лідерства. Термін "лідер" (від англ. Іеасіег) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:
політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;
це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;
це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організа цію чи групу.
Ознаки політичного лідерства:
лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;
політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;
лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.
Політичне лідерство грунтується на потребі в упорядкованості та керованості окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні й психологічні особливості індивідів. Дослідники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політичним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші - глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.
У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:
соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;
індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;
ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.
У чому причина лідерства? Р. Такер вважає, що потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп.
Політичне лідерство є точкою перетину потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. У політології дедалі прийнятнішою стає думка, що головне, чим має займатися лідер - це виражати загальні цінності, устремління, бажання реальних та потенційних послідовників замість керівництва, управління. На думку /. Похила, лідером стає той, хто знаходить слова та способи їх вираження стосовно того, про що мріє, думає кожен представник певної групи, хто здатний зробити так, щоб ці думки та оцінки люди сприймали мов власні.
В. Бебик констатує, що політичне лідерство-передбачає:
здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, корегувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей роз витку;
вміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;
відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства.
17.2. Теорії політичного лідерства. Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.
Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює, природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.
Ситуаційна теорія (Р. Согділл, Т. Хілтон та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.
Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція 3. Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.
• Концепція 3. Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі 3. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительстві.
Концепція Г. Лебона. Французький дослідник психології мас Г. Ле- бон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психо логією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, праг не до підпорядкування.
Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адор- но, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та не спокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.
Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони незмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.
17.3. Класифікація політичного лідерства. У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів -традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу. Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у. винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію. Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.
У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів. Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції. Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.
За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництва нею.
Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.
Цж. Берне виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, а другі - концентрують свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.
Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко; у кожному із них у певних пропорціях поєднуються риси кількох різновидів лідерства. Але домінування у їх поведінці певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.
.
ЛЕКЦІЯ 18. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
18.1. Зміст і структура політичної культури. Що ж таке "політична культура'"? Одні дослідники вважають, що політична культура - це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм, стан демократії тощо. Інші схильні вважати, що політична культура - це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. В. Липинський визначав політичну культуру як включення наукових знань у політичний процес.
Серед багатьох визначень поняття "політична культура" можна знайти спільний знаменник, яким є знання, оцінки та поведінка більшості громадян стосовно таких політичних об'єктів, як нація, держава, її політичні інститути. Б. Цимбалістий вважає, що "політична культура стосується не політичних надій, а специфічно політичних орієнтацій - ставлення до політичної системи та її окремих компонентів і ставлення до ролі одиниці в системі".
/. Дзюба на конференції "Політична культура українців" (1990 р.) зауважив: "Політика і культура - поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів суспільної групи. Але є й другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка називається політичною культурою".
Елементами змісту поняття "політична культура" є думки, почуття, оцінки більшості громадян в їхньому ставленні до такого політичного об'єкта як держава, до гілок влади, до того, ким та як приймаються політичні рішення. М. Кубаєвський вважає, що таке ставлення включає у себе три рівні:
гносеологічний, коли кожнен громадянин має знання про політичне життя своєї держави, структуру політичних органів;
аксіологічний, коли кожен громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті;
3) практичний, коли кожен громадянин активно чи пасивно бере участь у політичному житті.
До елементів змісту поняття "політична культура" належать такі національні цінності, як свобода, державність, гуманізм, справедливість, бажання захистити незалежність та економічні інтереси своєї держави. Також серед елементів змісту політичної культури важливе місце посідають ті, які сприяють формуванню і збереженню державних інституцій. Кожний державний народ має свої традиційні державні органи, які регулюють внутрішнє життя та міждержавні відносини. Існують і певні норми участі народу у таких органах.
Важливим елементом змісту поняття "політична культура" є національна ідентичність.
Політична культура є своєрідним процесом, у якому можна виділити шерег операцій, дій, зокрема:
формування елементів політичної культури (ідей, ідеалів, норм, сим волів, стереотипів тощо);
трансляція вироблених елементів культури на усі регіони держави, на кожну соціальну групу, на усе суспільство (т: зв. політична соціаліза ція);
функціонування політичної культури;
вдосконалення системи політичної культури відповідно до нових умов життя.
Термін "політична культура" вперше вжив німецький філософ кінця XVIII ст. /. Г. Гердер, а в активне застосування його ввів у 1956 р. американський політолог Г. Алмонд. Серед авторів сучасних концепцій політичної культури, окрім Г. Алмонда, С. Верба, Л. Пай, Р. Таккер та ін. В Україні дослідженням політичної культури займаються В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкало, О. Рудакевич, А. Чередниченко та ін.
В українській політичній думці проблема сутності політичної культури вперше сформульована та розв'язана В. Липинським у праці "Листи до братів-хліборобів". На його думку, сутність політичної культури полягає у "рівновазі" між "політичною творчістю" і "політичною наукою", що забезпечує високу "політичну цінність" провідної верстви нації та всього народу.
18.2. Типи, види та функції політичної культури. У сучасній політичній науці існують різноманітні типи політичної культури. Вдалу спробу згрупувати найпоширеніші типології зроблено В. Бебиком у книзі "Політологія: теорія, методологія, практика" Американські політологи Г. Алмонд та С. Верба виділили три типи політичної культури: патріархальну, підданську, активістську.
Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та політичних інститутів; невіддільність політичних орієнтацій від релігійних норм; орієнтація членів суспільства на вождів племені, шаманів.
Підданська політична культура відзначається певним інтересом соціальних суб'єктів до функціонування політичної системи. Проте самі суб'єкти не проявляють особливої політичної активності, покладаючи свої надії на органи влади та політичних лідерів.
Активістська політична культура характеризується значним інтересом громадян до політичної системи та наслідків її функціонування, активною орієнтацією на особисту участь у політичному процесі.
Г. Алмонд та С. Верба відзначають, що у реальній політичній практиці поєднуються усі три типи політичної культури, утворюючи нові змішані форми, а саме: патріархально-підданський, піддансько-активістський, пат-уіархально-активістський.
Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи політичної культури. Замкнуті орієнтуються на власні уявлення про політичне життя, свої національні традиції та звичаї, і такий тип політичної культури характерніший для країн Сходу. Відкриті політичні культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до інших політичних ідей, моделей політичного устрою.
У рамках кожної національної політичної культури розрізняють елітарну та масову політичну культуру. Елітарна - це культура політичної влади, об'єднань громадян, інших активних учасників політичного процесу. Масова політична культура - це культура підданих чи рядових громадян держави.
Окрім типів політичної культури, дослідники виділяють її види:
культура депутатської діяльності;
культура діяльності об'єднань громадян;
електоральна (виборча) культура та ін.
Функції політичної культури:
реалізація класових і національних інтересів;
регулююча - забезпечення ефективності функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм, традицій;
виховна - формування "політичної людини" на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам певних соціальних класів і груп;
прогностична - передбачення можливих варіантів розвитку класів, соціальних верств, націй у певних соціально-політичних ситуаціях.
18.3. Політична культура сучасної України. Проголошення державної незалежності України та курс на розбудову суверенної, демократичної, правової держави створили принципово нові умови для відродження автентичної політичної культури. Модерна українська політична культура повинна стати підґрунтям того суспільного ладу, який проголошено у Декларації про державний суверенітет та Конституції України.
Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян України характеризується амбівалентністю: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення елементів авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.
Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. На думку О. Рудакевича, "в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані у минулому політичні переконання й настрої". Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.
Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежнщькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але, як наголошують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України ха-зактерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалі-гичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншо-з. Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури ^xідниx народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною,
відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще не-:формований характер. Багато політико-культурних елементів не відпові-ають національному характеру, традиціям української нації, тобто по-чітичній культурі властива неорганічність.
О. Рудакевич зробив висновок про те, що інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.
ЛЕКЦІЯ 19. ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ
19.1. Поняття ідеології, її цінності. Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін.
Вперше у науковий обіг поняття "ідеологія" ввів французький мислитель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Ц. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії, та спрямовує їх у політику.
Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей, норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.
Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення. О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко вважають, що "функцією ідеології є також духовне відображення реального світу та створення перспективного проекту або начерку політичного простору".
Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.
По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти і; ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася усім громадянам як обов'язкова.
19.2. Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" походить від грецького схуархіа - безвладдя. Ще у 5-4 ст. до н. е. грецький [філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій і держави з можливістю подальшої її ліквідації. Основні риси анархізму:
заперечення держави і влади взагалі;
крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;
заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної. Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст.
ІЯ. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та Я. Кропоткіним.
У праці Я. Прудона "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка
Аполітична боротьба і держава взагалі. Під анархією П. Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.
Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає. М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де
і все добровільно, усі рівні.
Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів".
: Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з
вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення -держави". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія".
У працях "Сучасна наука і анархізм", "Записки революціонера" російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткі-на, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої зліквідується держава.
19.3. Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму. Консерватизм (від лат. сопзегуо - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих-форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін "консерватизм" був вжитий французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л. Бональд. Праця Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких £. Берк відносив:
Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;
Культ моралі;
Культ традицій, національної культури, патріотизму;
Авторитет церкви, сім'ї, школи;
Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;
Сильна ієрархічна держава;
Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;
Поступовість і обережність процесу соціальних змін;
Наслідуваність розвитку;
Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;
Свобода і відповідальність.
У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний кон-[серватизм і неоконсерватизм.
Основні ідеї класичного консерватизму:
визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні сус пільства та недосконалості людської природи;
в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підпри ємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
недоторканість, святість приватної власності;
ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка за- Іконності та правопорядку в суспільстві;
ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;
переконаність про вроджену нерівність людей;
консерватизм - контрреволюційна доктрина;
держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має мо рально-релігійні засади;
функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного ус трою;
політика підпорядкована релігійній моралі.
К. Епштейн виділяв серед послідовників консерватизму:
прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;
"реформаторів", котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;
"реакціонерів", які вимагають повернення до певної політичної си туації минулого.
У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США , торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.
Основні ідеї неоконсерваторів:
• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;
• допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків • суспільства;
сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;
у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути націо нальні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.
В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: "Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв'язку з пращурами".
19.4. Лібералізм як теорія й ідеологія. Лібералізм (від лат. НЬегаІі - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. -Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Цж. Локк, А. Смітп, 1. Бенпгам, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі - /. Кант, В. Гум-больт, американські - Т. Джеферсон, Д.. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.
Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.
Основні ідеї лібералізму:
можливості людського розуму є необмежені;
індивідуальна' свобода є найважливішою умовою реалізації творчо го потенціалу особи;
рівність усіх громадян перед законом;
принципи політичного плюралізму;
розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;
приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найваж ливіші рушії суспільного прогресу;
свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;
ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя;
свобода вибору роду занять;
запровадження загального виборчого права.
На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася .гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму -неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.
Основні ідеї неолібералізму:
до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конку ренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;
соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична до- [помога, створення системи соціального забезпечення;
забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних [прав людини.
Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Лібераль-!не розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі І влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави -забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розгля-I дали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб [. дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату вла-[ди. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини.
Сучасний ліберальний рух включає понад 100 партій з чисельністю по-! над 3 мільйони членів. Більшість ліберальних партій об'єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений ще у 1947 р. В Україні станом на 1 черв-|ня 1999 р. зареєстровано дві ліберальні партії - Ліберально-демократична І партія України і Ліберальне-демократична партія України (оновлена).
19.5. Політична доктрина соціалізму. Термін "соціалізм" походить І від латинського social - "суспільний". Під "соціалізмом" розуміють вчення і і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній 1 власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.
Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну, капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:
• ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;
утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;
здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, кожному - за працею";
« забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості .
Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної рівності та справедливості.
ЛЕКЦІЯ 20. ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ
20.1. Співвідношення політики та моралі як регуляторів суспільного життя. Проблеми співвідношення політики і моралі є однією з центральних проблем політології. Між ними існує як єдність, так і відмінність. Мораль визначає норми і принципи поведінки соціальних суб'єктів, які спрямовані на забезпечення цілісності суспільства. На відміну від моралі, політика хоч і спрямована на забезпечення цілісності суспільства, але вона, як підкреслює А. Ковальов, "забезпечує її дещо інакше - на основі відносної самостійності і активності соціальних суб'єктів, як елементів суспільної структури".
Політика пов'язана з реалізацією основних інтересів суб'єктів, з проблемою власності та влади. У ній домінують прагматичні моменти: доцільність, ефективність, вигода. Оскільки політика опирається на закони, то вона прагне до інституціоналізації, до закріплення влади з допомогою державних інститутів. Мораль також пов'язана із реалізацією інтересів суб'єктів, але її мета - узгодження їх інтересів на основі неінституційних норм і принципів, які існують у свідомості людей. Моральне регулювання здійснюється у діапазоні моральних цінностей добра, справедливості, людської гідності, честі, совісті та ін.
Мораль покликана забезпечити нормальне функціонування суспільства в глобальних масштабах і на тривалий час. Тому принципи моралі відображають фундаментальні закони функціонування та розвитку суспільства, його загальнолюдські інтереси та принципи. На відміну від моралі, політика пов'язана із конкретнішим і менш тривалим у цьому розвитку; вона може відображати не тільки інтереси всього суспільства, але й інтереси певних груп і соціальних суб'єктів. Саме тому чимало дослідників роблять висновок про те, що політика повинна бути підпорядкована моралі і виходити з неї.
У поглядах на взаємозв 'язок політики і моралі можливі дві позиції:
т. зв. "моралізація влади", згідно із якою політика повинна здійсню ватися у відповідності з мораллю та правом;
чітке розмежування питань влади і питань моралі; визнання того, що політика є до певної міри "брудною справою".
Ці дві позиції з проблеми співвідношення влади і моралі Е. Пустова-лова умовно називає "моралізмом" та "реалізмом" (Див.: Політика і влада. Тези доповідей і повідомлень науково-практичної конференції (20-21 квітня 1993 р.). - Ч. III, - Запоріжжя, 1993. - С. 15-16). Головне заперечення проти "моралізму" полягає у його недостатньому реалізмі. Ш. -Л. Мон-теск'є писав, що непотрібно безпосередньо займатися політикою, щоб переконатися у тому, як сильно її звичаї протирічать моралі та розумові. Слабкістю ж "реалізму" є його відвертий цинізм.
Визначенням місця моралі у політиці займається політична етика. Вона включає моральні аспекти політичних рішень, типи, способи і форми їх реалізації. Політична етика займається такими нормами політики, як конституція, критерії легітимного управління, проблеми справедливості у відносинах на міжнародній арені та ін. До професійної етики у вузькому розумінні цього слова відноситься етика парламентської поведінки, електоральна етика. Політична етика стоїть на принциповій позиції моралізму, але й вона повинна бути реалістичною у тому сенсі, у якому вона представляє фактичну мотивацію і структурні передумови політичної діяльності.
20.2. Теоретичні підходи до проблеми поєднання політики та моралі. Проблема взаємодії політики і моралі виникає у період занепаду феодалізму та народження буржуазного ладу. У середньовічній свідомості політика і мораль були єдиними. Вперше політику від моралі, як вже згадувалося, відокремив Н. Макіавеллі. У XIX ст. сформувалася громадянська вимога поставити політику у залежність від моралі.
В історії філософської та політичної думки є два основні підходи до вирішення питання про взаємозв'язок політики та моралі.
1. Представники "арістотелівського" напрямку (Арістотель, І. Кант, Е. Фромм, Дж. Хакслі та ін.) вважають, що політика повинна бути моральною, політика і мораль є нероздільними. У трактаті "Політика" Арістотель наголошує, що політика повинна виконувати морально-виховну функцію, а її метою має бути досягнення всезагального блага. Керувати людьми можуть лише ті, хто має чіткі уявлення про добро, совість, чесність, гідність людини. Таких моральних людей небагато, а тому управляти державою можуть лише вибрані люди, котрі вирізняються у суспільстві розумом, силою волі, моральними якостями. Індивід, який не відповідає цим критеріям, на думку Арістотеля, не має права займатися політикою.
/. Кант абсолютизував мораль. На його думку, людина є суб'єктом моральної свідомості, а мораль - це підвалина суспільного договору, на грунті якого виникає держава. Без моралі, як твердить філософ, політика не може бути реалізована.
Сьогодні теза про діалектичну єдність політики та моралі є панівною у політичній теорії та практиці усіх цивілізованих держав. Внутрішня та міжнародна політика дедалі більше співвідносяться з категоріями моралі, взаємодовіри, чесності, добра, гуманізму, солідарності. 2. Представники "макіавелістського" напрямку (Н. Макіавеллі, Г. Гегель, Ф. Ніцше, Л. Гумтович та ін.) по-суті виключають мораль із політики. Цей підхід зародився ще у IV - III ст. до н. е. у Китаї. Його головний ідеолог Шан Ян стверджував, що мета державної політики - укріплення одноособової влади володаря й здійснення завойовницьких походів, а народ виступає лише засобом досягнення цієї мети. Прихильники цієї концепції іменувалися легістами (законниками), хоча їхні погляди не співвідносяться з ідеєю моралі та права в політиці. В цілому уся концепція управління, пропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей, вкрай низькою оцінкою їх якостей й упевненістю, що лише шляхом насильницьких заходів можна підпорядкувати громадян бажаному порядку. Під "порядком" розумілася цілковита безініціативність підданих, яка дозволяла деспотичній владі маніпулювати ними. Легісти є одним із прикладів прояву цинізму у політиці.
Н. Макіавеллі у праці "Володар" зробив висновок про те, що правителі у своїй практичній діяльності керуються не нормами моралі, а міркуваннями політичної доцільності. Опорою законів та державної влади у Н. Макіавеллі постає армія, збройна сила, а не право чи справедливість. Правитель, "якщо він хоче зберегти владу, повинен навчитися відступати від добра". "Заради збереження держави" правитель може піти проти свого ж слова. Для того, щоб піддані діяли відповідно до волі володаря, вони повинні жити в страху перед загрозою покарання. Правитель не повинен нехтувати навіть найсуворішими покараннями, застосовуючи їх як у воєнний, так і у мирний час. Причому за будь-яку жорстокість володарі не караються, бо знаходяться поза юрисдикцією суду. Сьогодні термін "макіавеллізм" застосовується на позначення аморальної політики.
Н. Макіавеллі зачепив гостру тему, бо не було; і не буде жодного політика, якому б не довелося вибирати між етичними принципами та практичною доцільністю. Погляди мислителя викликали неоднозначну реакцію; для політичної науки є цікавою, зокрема, позиція Г. Гегеля у дискусії довкола "Володаря". Він запропонував розглядати цей твір не як вираження принципів політики, придатних для усіх часів і народів, а як реакцію на ситуацію, що склалася на той час у Італії. У цьому контексті "Володар", на думку Г. Гегеля, "істинно велике творіння справжнього політичного розуму високої благородної спрямованості". Відзначимо, що Г. Регель також виступав із тезою про сумісність в політиці моралі та війни. Він стверджував, що війна закономірна і необхідна, бо зберігає здорову моральність народів, а тривалий мир призводить до моральної деградації.
Ідею про сумісність моралі та війни розвиває й інший німецький мислитель - Ф. Ніцше. У памфлеті "Генеалогія моралі" він міркує про "благородні раси", які залишили глибокий слід в історії людства. Благородні раси підлягають збереженню та розмноженню, а неблагородні - знищенню. У політиці Ф. Ніцше віддавав перевагу не моралі та праву, а силовим відносинам. Він писав: "... благо війни освячує-будь-яку мету. Війна і мужність здійснили більше великих справ, ніж любов до ближнього", "... війна для держави така ж необхідність, як і раб для суспільства".
ЛЕКЦІЯ 21. ПОЛІТИКА І ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
• 21.1. Засоби масової інформації: поняття, риси. У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації -це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агенства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.
Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.
Характерні риси засобів масової інформації:
публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);
наявність спеціальних технічних засобів;
непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;
непостійний характер аудиторії;
переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципі єнта.
Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення. Думку про першість телебачення за ступенем охоплення населення України підтверджують результати опитування "Української маркетингової групи" (див. рис. 3):
21.2. Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:
інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;
освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних дже рел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;
функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;
функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;
мобілізаційна^функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;
6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.
ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Проте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не ; тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення до свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній часті в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякування населення, сіяти недовіру і страх.
21.3. Політичне маніпулювання. Під поняттям "політичне маніпулювання" розуміють приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх до дії (бездіяльності) всупереч власним інтересам. Маніпулювання здійснюється непомітно для тих, ким управляють; воно не тягне за собою безпосередніх жертв і крові, не потребує
: величезних матеріальних затрат. Політичне маніпулювання переважно 'грунтується на систематичному впровадженні у масову свідомість соціально-політичних міфів.
Способи політичного маніпулювання:
пряма підтасовка фактів;
замовчування невигідної інформації;
розповсюдження брехні та наклепів;
напівправда (висвітлення конкретних, незначущих деталей при одно- їчасному замовчуванні більш важливих фактів або загальна неправдива і інтерпретація подій);
• навішування ярликів для компроментації політиків чи політичних ідей тощо.
Маніпулювання широко використовується не лише у тоталітарних і , авторитарних державах, але й у сучасних західних демократіях, особливо у партійній пропаганді і під час проведення виборчих кампаній. І : хоча можливості маніпулятивного використання ЗМІ великі, але не безмежні. Перепонами для маніпулювання є власний досвід людей, а також неконтрольовані владою системи комунікацій (сім'я, друзі тощо). Межі маніпуляції громадською думкою встановлюють уже існуючий стан масової свідомості, сформовані стереотипи та погляди людей.
В усі часи "власть імущі" намагалися впливати на ЗМІ, керувати ними, у тому числі й з допомогою репресивних засобів/Спектр цих репресивних ''засобів дуже широкий: від заборони певних видань, закриття теле-, радіоканалів до державної цензури та переслідування журналістів за критику.
Але вільне суспільство не може існувати без незалежних ЗМІ. Демократія передбачає вільне обговорення в суспільстві найрізноманітніших питань і відкритий процес прийняття рішень, а тому вільний обмін думками, ідеями є надзвичайно важливим.
21.4. Функціонування українських ЗМІ. На початку 1998 р. в Україні існувало 5500 друкованих ЗМІ і близько 500 електронних мас-медіа. Перед парламентськими виборами 1998 р. зафіксовано надзвичайно високу активність української комунікаційної індустрії. Вибори були каталізатором багатьох подій щодо ЗМІ: напади на журналістів, судові справи, зміни законодавства тощо.
Засоби масової інформації відіграли ключову роль у формуванні електоральних переваг громадян, але їх неупередженість, незважаючи на публічні декларації про нейтральність, є сумнівною. Переважна більшість мас-медіа підтримували певних суб'єктів виборчого процесу. Хоча українські ЗМІ надавали загальну інформацію про кандидатів і партії, в певний момент більшість із них вдавались до оприлюднення компрометуючих матеріалів щодо конкретних об'єднань громадян та персоналій, що у багатьох випадках призводило до позовів за наклепи.
Аналітики стверджують, що неупереджені мас-медіа гарантують свободу на виборах, але більшість українських виборців не отримала інформації такої якості, яка дозволила б їм зробити компетентний електоральний вибір. Як свідчать результати опитування (див. табл. 8), саме до політичної інформації, висвітлюваної в українських мас-медіа, існує найнижчий рівень довіри громадян.Сьогодні українські журналісти та політики проходять через важкий процес навчання взаємодії у вільному відкритому суспільстві. Життя в умовах вільного обміну ідеями не є легким, особливо там, де потрібні традиції відсутні. Але демократичне суспільство, до побудови якого прагне Україна, може існувати тільки в умовах вільного обміну інформацією.