pol-bat

Варіант № 14

Особистість і політика

У нормальному, цивілізованому суспільстві політика здійснюється для людей і через людей. Яку значну роль ні грали б соціальні групи, масові суспільні рухи, політичні партії, у кінцевому рахунку її головним суб'єктом виступає особистість, тому що самі ці групи, рух, партії й інші суспільні і політичні організації складаються з реальних особистостей і тільки через взаємодію їх інтересів та волевиявлення визначається зміст і спрямованість політичного процесу, усього політичного життя суспільства.

Активна участь особистості в політичному житті суспільства має багатопланове значення.

По-перше, через таку участь створюються умови для більш повного розкриття всіх можливостей людини, для його творчого самовиразу, що у свою чергу складає необхідну передумову найбільш ефективного рішення суспільних задач. Так, якісне перетворення всіх сторін життя припускає всіляку інтенсифікацію людського фактору, активна і свідома участь у цьому процесі широких народних мас. Але поза демократією, довіри і гласності стають неможливі ні творчість, ні усвідомлена активність, ні зацікавлена участь.

По-друге, загальний розвиток людини як суб'єкта політики є важливою умовою тісного зв'язку політичних інститутів із громадським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу, засобом протидії бюрократичним перекрученням у діяльному апараті керування, відділення функцій управління від суспільства.

По-третє, через розвиток демократії суспільство задовольняє потребу своїх членів брати участь у керуванні справами держави.

Участь у демократичному політичному процесі є способом самоствердження людини, формування культури спілкування, навичок керуючої і самоуправлінської діяльності. В міру все більш повного задоволення основних матеріальних потреб людини, росту його культурного рівня, самосвідомості і самоповаги, будуть розвиватися потреби й інтереси участі в суспільно-політичному житті. Всебічно розвинута людина – це й активний суспільний діяч. Чим далі, тим у більш широких масштабах суспільство буде зіштовхуватися з цією тенденцією. Надання особистості можливостей для усвідомленої, активної участі в суспільно-політичному житті – це спосіб піднесення людського в людині.

Досягнення цілей широкої політичної участі людей значно залежить від мотивів, якими керується особистість у своєї політичній діяльності, тому що сама мотивація може виявитися з погляду суспільних інтересів настільки негативної, що не буде сприяти ні зміцненню демократії в суспільстві, ні моральному вдосконалюванню і всебічному розвиткові особистості. Питання з мотивації політичної участі або неучасті є дуже складним.

З цього приводу висловлювалися різні судження. М. Лассвеллом була висунута теорія, що пояснювала властиві частини людей прагнення до політичного лідерства. Суть її полягає в тім, що прагнення людини до влади є відображення його низької самооцінки, що за допомогою влади така особистість прагне компенсувати низьку самооцінку, підвищити свій престиж і перебороти почуття власної неповноцінності. Ця точка зору, хоча і досить розповсюджена, однак не одержала загального визнання. Висловлювалася й інша думка: низька самооцінка гальмує залучення особистості в політичний процес, знижує її можливості в розгортанні активної політичної діяльності.

І в тому і іншому випадку проблема мотивації політичної участі сильно психологізується, тобто питання про мотиви політичної діяльності зводиться до особистих, психологічним якостям учасників політичного життя. Тому для більш повної адекватної картини питання про мотивації політичної діяльності варто поставити в більш широкому соціальному контексті.

Відзначалося, що участь у керуванні державою і суспільством у політичному процесі представляє для громадянина в одному випадку право реалізувати свої можливості, в іншому – морально-політичний обов’язок, у третьому – зацікавленість (морально-політичну або матеріальну).

Активне включення особистості в політичний процес вимагає певних передумов. Їх можна розділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні і політико-правові. Досвід показує, що для участі людини в нормальній політичній діяльності необхідно первинне задоволення його потреб в основних продуктах харчування, товарах і послугах, житло-побутових умовах, досягнення певного рівня загальноосвітньої й професійної підготовки, політичної культури.

У закордонних політологічних дослідженнях взаємозв'язок добробуту суспільства і його політичної системи розглядається в трьох аспектах.

По-перше, цілком обґрунтована теза що, чим багатше суспільство, тим воно більш відкрито демократичним формам функціонування. У економічно розвинутому суспільстві основні по чисельності і по впливі соціальні групи не приналежні ні до вкрай бідних, ні до казково багатих; різка майнова поляризація зникає, утвориться сильний "середній клас", що по своєму положенню в суспільстві й об'єктивним інтересам складає опору демократичного режиму.

По-друге, рівень добробуту впливає на політичні переконання й орієнтації людини. С.М.Липсет прийшов до висновку, що матеріально більш забезпечені люди є більш ліберальними, а більш бідні є і більш інтолерантними (нетерпимими).

По-третє, досить високий національний добробут служить необхідною базою формування компетентної цивільної служби, корпусу професійно підготовлених управлінських кадрів. В умовах бідності важко домогтися в масовому масштабі високого рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, необхідного для ефективного керування на демократичній основі.

Значний вплив на формування політичних поглядів особистості, на становлення її як суб'єкта політичної діяльності робить соціальне середовище. Тут лежать передумови того, чи сформуються в особистості демократичні переконання й орієнтація або вона буде віддавати перевагу авторитарним та іншій недемократичним ідеям.

Істотною передумовою активної політичної участі виявляються також політико-правові фактори. До них відносяться демократичний політичний режим, домінування в суспільстві демократичної політичної культури, правова забезпеченість демократичних процедур формування всіх структур влади, прийняття і реалізації політико-управлінських рішень, участі членів суспільства на всіх стадіях політичного процесу.

Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільно значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід – це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Особистість – це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовленими рисами. Це стійка система соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти.

Політична діяльність особистості ґрунтується на сукупності визначених передумов, що або сприяють розвиткові політичної активності, розкриттю потенційних якостей людини як суспільно-політичного діяча, формуванню особистості як дійсного суб'єкта політичного життя суспільства, або істотно ускладнюють усі ці процеси і консервують політичну апатію і пасивність. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо.

М.Вебер , залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією¹.

Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них виявляється від часу: під часу голосування, присутності на політичних зборах тощо.

Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговорення та прийнятті рішень.

Політики за професією живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки яка розрізняє два основних типа: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність).

У політичній поодинці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:

лідери – очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;

послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;

активісти – є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;

лідери думки - справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори, й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та інші. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив н політичне життя суспільства.

Однією з форми політичної участі особистості в політиці є участь у референдумах.

У політичній практиці сучасних держав референдум – це, всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит – опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. На референдумі виборці самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання, цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту.

В історії відношень політиці і особистості є політики котрі вважають, що в ході досягнення будь-яких політичних цілей необхідно виходити з безумовного пріоритету моральних міркувань. Відомими представниками цієї позиції були, зокрема, М. Ганді і М.Л. Кінг.

М. К. Ганді виходив з можливості досягнення незалежності Індії лише мирними, ненасильницькими засобами, шляхом залучення до боротьби широких народних мас. В політичній позиції М. Ганді жодне з міркувань, крім моральних, взагалі небралося до уваги.

М.Л. Кінг гадав, що досягти поставлених політичних цілей можна лише з допомогою високоморальних засобів.

В сучасному житті влада теж впливає на моральне обличчя особистості . Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, її як позитивні, так і негативні риси. Наділена владними повноваженнями людина завжди на виду, їй доводиться приймати відповідальні рішення, що більш виразно проявляє риси її характеру та особливості поведінки.

Політична поведінка особи, її мотиви, законодавча й моральні регулятори є важливими показниками демократизму будь-якого суспільства.

Україна в системі міжнародних відносин.

Місце України в системи міжнародних відносин визначається її геополітичним положенням, економічним потенціалом і зовнішньо політикою. Україна є найбільшою за територію (603,7 тис.кв.км) суто європейською державою За чисельністю населення вона посідає п’яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Великобританії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою. Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин – розрив господарських зв’язків з колишніми радянськими республіками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкрадання високими посадовими особами держави, несприятливий інвестиційний клімат тощо – вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

У складі СРСР Україна не була самостійним суб’єктом зовнішньої політики. Хоча формально була членом ООН, навіть однією з держав-засновниць цієї організації, мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на міжнародній арені визначались союзними органами. Зі здобуттям Україною незалежності перед нею постала нагальна проблема розбудови власної зовнішньої політики, знаходження свого місця в системі міжнародних відносин як їх повноправного суб’єкта.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії:

1. орієнтація на інтеграцію в євразійський простір;

2. орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО);

3. обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України;

4. балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах. Див.: Гелів С.Д., Рутар С.М. Основи політології К., 1999. С.358.

Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки, своїх прихильників та опонентів як серед провідних політиків, так і серед рядових громадян. І жоден з них не може бути застосований у чистому вигляді вже з об’єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України. Ця пріоритетність визначається географічними, історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Росія є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України, одним з основних джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів. Український і російський народи протягом століть співіснували в межах однієї держави, між ними історично склалися тісні соціально-психологічні та культурні зв’язки. Громадянами України є мільйони етнічних росіян, а мільйони етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв’язки з Росією є для України об’єктивною реальністю і необхідністю. Однак надмірна залежність від Росії обмежує для України можливості на інших геостратегічних напрямах, робить її заручницею політики Росії, розкладу в останній політичних сил.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО пропагандує принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак Україна не готова до вступу в ці організації через свою відсталість. Близької перспективи такого вступу немає, можливі лише партнерські відносини.

Найвигіднішим для України є інтеграція до європейських і євроатлантичних структур для того, щоб не залишитися на задвірках Європи й не виступити в ролі заручниці політики Росії.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному. Економічному, гуманітарному тощо; подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення; створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй; налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами близького й далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співіснування, проведення політики миру і співробітництва, активна участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів.

Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990 р. У розділі „Міжнародні відносини” Декларації наголошується: „Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. „Основних напрямах зовнішньої політики України”. У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міжнародні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зовнішньої політики України стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 р, Акта проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави вона визначена більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини.

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій – регіональне об’єднання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України з НАТО здійснюються на основі програми „Партнерство заради миру”, прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають особливий характер „особливого партнерства”, яке визначає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці.

У розділі „Зовнішня і внутрішня безпека” Декларації про державний суверенітет України зазначається, що „Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”. Відповідно до цієї настанови Україна стала першою у світі державою, яка відмовилася від ядерної зброї, наявної на її території. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії та України від 14 січня 1994 р. Україна взяла на себе зобов’язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і від Китаю.

Теза про нейтралітет у подальшому не знайшла розробки ні в Конституції України, ні в інших законах. Засади зовнішньополітичної діяльності України Конституція визначає таким чином: „Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.”

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетворень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

Словник песоналій з теми „Українська політична думка ХІХ – ХХ ст.”

Микола Костомаров (1817-1885) – провідна ідея – ідея українськогомесіанізму, за якої Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов”янство.

Тарас Шевченко (1814-1861) – провідна ідея – утвердження соціальної рівності й політичної свободи.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – провідна ідея – політичною формой організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядованих громадян.

Сергій Подолінський (1850-1891) – провідна ідея – ідея соціально-політичної рівності.

Іван Франко (1856-1916) – провідна ідея – політична незалежність нації.

Михайло Грушевський (1866-1934) – провідна ідея – ідея національної незалежності і суверинитету України.

Володимир Винниченко (1880-1951) – провідна ідея – відрождення української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням.

Микола Махновський (1873-1924) – провідна ідея – засновник націоналістичного руху.

Дмитро Донцов (1883-1973) – провідна ідея – переорієнтація українства на Захід.

В”ячеслав Липинський (1882-1931) – провідна ідея – ядея незалежності української держави.

Стефан Томашевський (1875-1930) – провідна ідея – ідея особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворені.

Станіслав Дністрянський (1870-1936) – провідна ідея – право кожної нації на автономію та державну незалежність.

Володимир Старосольський (1878-1942) – провідна ідея – поєднання національного й соціально-класового чинників у процесі побудови української державності.

1 Див.: Вебер М.Политика как призвание и профессия // Избр. Произведения. М., 1990. С.652.