kontrolnaya
.docЗакономірності розвитку політичної системи суспільства
Система – це певна кількість взаємопов язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті. У навколишньому світі існують різноманітні системи, однією з яких є політична. Поняття „система” запозичене з електроніки та кібернетики, а його „перенесення” у політичну науку здійснили американські учені Г. Алмонд, Д. Істон, У. Мітчел.
Політична система є центральною проблемою політології. Вона дає загальне цілісне уявлення про організацію та функціонування політичного життя суспільства, його структуру тощо. У сучасній політичній науці існує богато теорій політичних систем. Зокрема, вагомий внесок у розробку цієї проблеми зробили Д. Істон, Г. Алмонд (системний аналіз), К. Дойч (кібернетичний підхід), Т. Парсонс (політична ситсема як спецефічний елемент соціальної системи), Г. Пауелл, М. Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та інші учені.
Політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства. Вона активно взаємодіє з іншими системами – економічною, культурною, соціальною, ідеологічно, релігійною, етнічною.
Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства в наслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Арістотеля, але по – справжньому вагомих результатів досягнено лише у 20 ст. Після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу у працях „політична система” та „системний аналіз політичного життя”. Політична система, на думку Д. Істона, є цілісною множиною богатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбуваються порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і не стійкими. Д. Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна поки політична система живе. Вона має вхід і вихід. На вхід з оточуючого соціального середовища регулярно надходять два типи імпульсів: а) вимоги до властей – економічні, політичні, соціальні тощо; б) підтримки влади у вигляді виконання громадянами прийнятих нею законів, розпоряджень тощо.
На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку здійснюються політичні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.
Виходячи з моделі політичної системи Д. Істона, саме вимогами, що надходили від соціального середовища, можна пояснити, скажімо, зумовленність таких політичних рішень, як рішення Російського уряду про початок у жовтні 1999 р. Других бойових дій у Чечні, рішення Президента України Л. Кучми про проведення 16 квітня 2000 р. Другого за роки незалежності Всеукраїнського референдуму, рішення про утворення більшості в українському парламенті і т. д.
Основними ознаками політичної системи є:
взаємозв язок групи елементів;
утворення цими елементами певної цілісності;
внутрішня взаємодія всіх елементів;
прагнення до самозбереження, стабільності та дінамізму;
здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.
Визначальним елементом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.
Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:
політичні відносини – взаємини суб єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади ( міжкласові, міжнаціональні, міждержавні);
політична організація суспільства – це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об’єднання за інтересами);
засоби масової інформації – розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;
політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;
політична свідомість – сукупність політичних ідей, відображених у політичних документах, правових нормах тощо;
політична культура – це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.
Існують і інші погляди на структуру політичної системи, за якими в ній виділяють такі підсистеми: а) організаційна – держава, партії, суспільно – політичні організації і рухи; б) нормативна – політико – правові, організаційні, морально – політичні та інші норми; в) інформаційно – комунікативна – ЗМІ і комунікації, науково – інформаційна інфраструктура; г) культурно – ідеалогічна – політична культура, ідеологія, громадська думка.
Виділяють такі функції політичної системи:
вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;
організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;
координація окремих елементів суспільства;
легітимізація ( діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);
політична соціалізація ( включення людини в політичну діяльність);
артекуляція інтересів ( пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
агрегування інтересів ( узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);
інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально – політичних цілей і цінностей;
політична комунікація складових політичної системи та ін.
Виходячи з того, що політична система покликана забезпечувати стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість інтересів різних груп населення, американські політологи Г. Алмонд і Дж. Пауелл виділяють такі її функції: а) висловлювання інтересів – політична система черех різні організації представляє в суспільстві інетереси соціальних груп; б) узагальнення інтересів – розмежовані інтереси різних соціальних груп узагальнюються, відзеркалюються в програмах партій і доводяться до влади; в) відпрацювання норм і правил – законодавчі органи видають закони і нормативні документи; г) застосування правил – вона є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців; д) контроль за застосуванням правил – виконання її здійснюється судовими органами і органами насилля чи примусу; е) політичної комунікації – вона припускає різні форми взаємодії та обміні інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
Традиція класифікації різноманітних політичних систем почала складатися ще у стародавні часи. Розв’язання проблеми типології політичної системи почалося за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Арістотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія, теранія, аристократія, олігархія, політея, демократія. Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: робовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.
За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М. Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.
У сучасній західній науці вирізняють такі основні типи політичної системи: - військові та громадянські; - консервативні та ті, що трансформуються; - завершені та незавершені ( основний критерій такого поділу – наявність усіх складників системи); - традиційні та модернізовані; - демократичні, афторитарні, тоталітарні.
У сучасній світовій практиці існують два основних типи політичної системи – демократія й диктатура. Демократія – це така політична система, де всі дорослі громадяни мають змогу брати участь у вирішенні державних і суспільних проблем. За диктатури така можливість зведена нанівець.
Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в діючій, а також включено до пректу нової конституції України. Сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії й парламентаризму, політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ законодавчої, виконавчої та судової влад; запровадження інституту президентської влади; визнання ЗМІ важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування тощо. Крім того, докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в Україні. Щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул стихії, держава та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян.
Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. Почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути діяти ефективно були не спроможні, а нова політична система, покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється повільно.
Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає як найшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної – з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної – з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням; соціальної – зі справедливим розподілом матеріальних та культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їхньою доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї та інших країн. Нажаль, таких фахівців в Україні дуже мало.
Справа в тому, що політична й народно – господарська системи в колишньому СРСР ніколи фактично не управлялися професіоналами. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. Утім професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. В колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад сто тисяч чоловік, але тільки дехто з них мав відповідні знання.
Не краще було й із політичним керівництвом. Аналіз освіти членів Політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40% вищого політичного керівництва не мали не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто тривалий час країною правили люди, м’яко кажучи, некомпетентні.
Політична спадщина тоталітарної системи мала богато інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, в тому числі соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як повторюваного соціального явища. Держава й право зображувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загальнолюдського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування.В політичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладні КПРС і обслуговуали її політику, її панування.
На жаль, власний досвід України щодо політичної системи дуже обмежений, а сучасного демократичного політичного досвіду наша країна практично зовсім не мала.
Враховуючи реалії та особливості суспільного життя, соціального – політичного процесу в Україні, можна визначити основні напрямки становлення і розвитку її політичної системи.
Подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально – політичної організації, сприяння як найповнішому вияву ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об’єднань та рухів, трудових колективів.
Побудова демократичної, правової, соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професіональним, високо – кваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими органами – тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову й із розмежуванням їхніх функцій. Зміцнення законності й правопорядку, викулючення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові. Утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях, усіма громадянами. Забезпечення гідних людини життєвих умов.
Формування громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, поклаканих виражати й захищати індівідуальні та групові інтереси громадян, становлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Створення громадянського суспільства в Україні має спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів.
Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнайширше запровадження самоврядування народу. Воно втілюється у двох взаємозв’язаних тенденціях: 1. Розширення сфери самоврядування народу за рахунок радикального звуження централізованого державного управління; 2. Якісний розвиток самоврядування спрямований на подальше розширення сфери дії гуманістичних принципів, демократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.
Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства і особи, відображаючи ступень самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи.
Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси та якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату.
Зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й особи – як на теоретичному, так і на буденному рівнях. Це передбачає запровадження раціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується в спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування громадської думки.
Творення нової України вимагає якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мистецтва.
Забеспечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й національної культури.
Вдосконалення діяльності ЗМІ, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й кожного громадянина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції суспільства.
Найважливішим завданням ЗМІ є забеспечення широкої гласності як запоруки демократизації суспільства, важливого принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним з головних результатів діяльності ЗМІ має бути створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується розкріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і бортьбою думок, справжнім плюрализмом у пошуках шляхів виходу з кризового становища країни. Прицьому гласність не повинна обернутися на засіб вияву амбіційних, егоістичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвердженням реального народовладдя.
Своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація. Як зазначив Д. Істон, адаптація для політичної системи – це не просто пристосування до ворожого впливу, це також спроба перетворити самі системи, які справляють тиск, тобто адаптація, але й водночас переробка чужих систем.
Нині Україна розбудовує нову політичну систему. Головна мета цього процесу – перехід до справжньої, діючої, справді народної демократїї.
Для того, щоб нова політична система була завжди здатною до вамооновлення й адаптації, необхідно, згідно із положеннями нової Конституції, докорінно опрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний кваліфікований парламент. Виконавча влада має бути також висококваліфікованою, а її апарат – невеликим, ефективно працюючим.