pol-gav

Зміст

1.Політична свідомість і політична культура. 3

2. Література. 7

3. Ідейні основи політичного екстремізму:

фашизм, націоналізм. 8

4. Література. 12

У першому розділі даної контрольної роботи розглянемо,що ж таке „політична культура” і „політична свідомість”.Одні дослідники вважають, що політична культура – це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки: рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм, стан демократії тощо.Інші схильні вважати, що політична культура- це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. [3,227]

Про політичну культуру дуже багато написано і сказано.Наприклад, відомий український політичний діяч і літератор І.Дзюба на конференції „Політична культура українців (1990р.) зауважив: „ Політика і культура- поняття не дуже згідливі між собою, і в чомусь навіть взаємовиключаються. Адже культура орієнтується насамперед на мораль, а політика виходить з інтересів

суспільної групи. Але є й другий бік цієї суперечності: жодна культура не є поза політикою і політика неможлива без облагороджуючого впливу культури. На стику цих суперечностей і витворюється та грань, яка називається політичною культурою”. [3,227]

Важливе місце в характеристиці політичної культури займають такі категорії, як „політичні знання”, „політичні орієнтації”, „історичний досвід управління державою”, „культурна спадщина”, „культурні цінності”. Функціонуючи в конкретний історичний період, політична культура „може мати елементи політичної культури минулого, а також того суспільно-політичного укладу, який змінить існуючий. Як суспільне явище вона є водночас і процесом, і його результатом”. [2,256]

Важливою умовою формування політичної культури, яка найбільш відповідає завданням утвердження правової держави , демократизації суспільства, є знання її типів. Відповідно до конкретно-історичного підходу – зв’язку політичної системи з суспільним ладом, виділяється передусім традиційна політична культура, її різновидом була патриціанська культура окремих міст Стародавньої Греції та Риму, деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура. [1,405]

В наш час найбільш поширена масова політична культура. Вона виступає у двох видах- демократична і автократична. Для демократичної культури, як пише Д.П. Зеркин, характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил.

Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична, яка передбачає соціальні реформи з боку держави. При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. [1,407]

Амеріканські політологи Г.Алмонд та С.Верба виділили три типи політичної культури: патріархальну, підданську, активістську.

Патріархальній політичній культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до політики, політичної влади та ін.

Підданська політична культура відзначається певним інтересом соціальних суб’єктів до функціонування політичної системи.

Активістська політична культура характеризується значим інтересом громадян до політичної системи. [3,232]

„Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною, проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.”- каже Піча В.М.

Перехід від одного типу політичної культури до іншого хвилеподібний ,

причому давні традиції і норми, політична психологія ще тривалий час співіснують і борються з новими. При цьому нова політична культура не завжди має адекватно міцну соціальну базу, сприймається частиною населення викривленою, примітивно.

Оригінальне визначення політичної культури давав В.Липинський: „Прикладання до політичної творчості даних політичної науки входить до сфери політичного мистецтва. Та чи інша рівновага між першою і другою- те чи інше вміння використовувати для творчості дані науки лежить в основі того, що прийнято називати політичною культурою”.

Разом з тим висловлювалася інша точка зору. Так, Р.Карр і М.Бернстейн заявили, що політична культура включає в себе політичні ідеї і соціальну практику. На думку цих політологів, політичну культуру можна визначити як „матрицю з установок і поведінки, в межах якої розташована політична система”, як „спосіб політичної поведінки, соціальної групи і природу політичних вірувань та вартостей її членів”. Р.Такер поряд з елементами свідомості в поняття культури включає „визнанні зразки поведінки”.

Після розгляду політичної культури перейдемо до розгляду політичної свідомості, яка є важливим елементом поняття „політична культура”.

Автори посібника „Політологія” за редакцією Антоніни Колодінай кажуть

так: „Політична свідомість – найбільш загальна категорія, що характеризує суб’єктивну сторону політичного життя. Сутність політичної свідомості полягає у тому, що вона є відображенням у свідомості суб’єктів політичного процесу самого цього процесу і власної ролі в ньому”. [2,244]

Автори другого посібника „Політологія” Піча В.М. та Н.М.Хома дають іншу оцінку політичної свідомості. Вони вважають, що це система теоретичних і повсякденних знань, оцінок, настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери соціальними суб’єктами-індивідами, групами,класами,спільностями, виділяють масову, групову та індивідуальну політичну свідомість. [3,229]

„Формування політичної свідомості- це усвідомлення суспільними суб’єктами процесів, які відбуваються в політичному житті, через призму притаманних їм інтересів і ціннісних їм орієнтацій. Ця свідомість може бути більшою або меншою мірою адекватним відображенням об’єктивних процесів боротьби за владу та її здійснення.”- пише О.І.Семків. [5,409]

Також він гадає, що „суттєвою для політики є також масова свідомість, вона покликана до життя процесом зростання маси людей, які беруть участь в історичних діях, примноженням та ускладненням політичних зв’язків.За своїм змістом масова свідомість становить сукупність ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відображають всі сторони життя суспільства доступні масам і здатні викликати у них інтерес”. [5,410]

Автори посібника „Політологія” В.М.Піча та Н.М.Хома пишуть: „ За глибиною віддзеркалення дійсності політична свідомість може бути буденною- формується на базі повсякденного досвіду людей і науково-теоретичною – формується певними соціальними групами на грунті цілеспрямованого дослідження політичного процесу. [3,229]

„Специфіка політичної свідомості – це високий ступінь відбиття соціально-класових інтересів та активний вплив нв інші форми суспільної свідомості. Її зміст – це політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття. А її сутність полягає у тому, що результат і процес віддзеркалення, засвоєння політичної реальності з урахуванням соціальних інтересів людей.” – каже Д.П.Зеркін. [1,406]

Політологи називають такі основні функціі політичної свідомості:

1. когнітивну, яка формує потребу людини і суспільства в пізнанні політичної дійсності, з’ясуванні й відображенні групових та загально-колективних інтересів;

2. комунікативну, що забезпечує взаємодію суб’єктів політичних відносин між собою та з інститутами влади;

3. прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів;

4. ідеологічну, що характерізує потребу в захисті інтересів групи або суспільства загалом;

5. виховну, яка задає політичній активності людей бажану для суспільства або групи спрямованість, що відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави. [2,378]

Висновки

В даному розділі контрольної роботи були розглянуті такі поняття як „політична культура” та „політична свідомість”. Переглянувши багато літератури можна зробити висновки , що ці питання дуже важливі для нашої молодої та незалежної держави. На мою думку, політична культура та політична свідомість зараз росте і розвивається, а це дуже важливо для держави.

Література

1. Основи політології / За ред.Д.П.Зеркіна. –Ростов-на-Дону,1997.

2. Політологія / За ред.А.Колодій. – Київ: Ельга-Н, Ніка-центр,2000.

3. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. –К.,2000.

4. Основи політології: курс лекцій / за ред. М.Сазонова. –Харків,1993.

5. Політологія. За ред.О.І.Семківа .- Львів,1994.

3. Почнемо з того, що визначимось, що таке „ідеологія”. Як пише А.Колодій, ідеологія- це теоретично узагальнена система поглядів і переконань стосовно суспільства, в якій теоретичне та емпіричне знання переплітається з віруванням та ціннісними орієнтаціями. Найпоширенішими в демократичному світі нині є ліберальна і консервативна ідеології. Це пов’язано з тим, що вони підтримують цінності і поняття, які створюють грунт для демократичної організації влади в суспільстві.

Значного розповсюдження набули також соціалізм і комунізм, з якими пов’язують захист інтересів найменш забезпечених класів, і націоналізм – ідеологія націй, що борються за своє політичне самоствердження. Менш популярними є право-радикальні течії: національний екстремізм, фашизм, ісламізм (ісламський фундаменталізм). [2,283]

Н.М.Хома пише: „У національній політиці будь-якої багатонаціональної держави важливо чітко відокремлювати вияви націоналізму:

1.націоналізм агресивний, руйнівний, зоологічний;

2.націоналізм твердий, прогресивний, який здатний створити сприятливі умови для суспільного поступу.” [3,253]

А.Колодій так пише про націоналізм: „Ідеологія націоналізму обгрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі й цінності нації як суб’єкта політичного процесу дійової особи історії”. Також вона вважає, що дуже важливим є питання про доктринальні різновиди націоналізму. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утвореннянаціями своїх національних держав. А відмінності у трактуванні її змісту та співвідношення з іншими ідеями й іншими завданнями обумовлюють ррозмежування націоналізму на три найбільш виразні доктринальні різновиди : демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності і культурного розвитку. Засновником українського демократичного націоналізму вважають Михайла Грушевського.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданнями, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму. Перший із них притаманний націям, що самостверджуються, другий – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обгрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, товін перетворюється у расизм. [2,301]

В.М.Піча пише: „Плюралістична природа націоналізму відбивається в існуванні кількох наукових підходів в оцінці його ролі і значення в житті суспільства:

1. Позитивний підхід характеризує націоналізм як „прогресивний”, „народний”, „науковий”, „революційний” тощо. Представники цього підходу (в т.ч. й в Україні) розглядають націоналізм як виключно позитивне соціальне явище, особливо на етапі зміцнення нації і утвердження національної державності, як основу розвитку державної свідомості та патріотизму.

2. Негативний підхід оцінює націоналізм як реакційне явище, регрес у суспільному поступі, деструктивну силу, яка нездатна створити необхідні умови для взаємовпливу і взаємостимулювання різних політико-етнічних сил з метою досягнення спільної мети.

3. Критичний підхід обгрунтовує націоналізм як політично-нейтральне явище, що витікає з дихотомічного поєднання його конструктивного й деконструктивного потенціалів.

4. Дуалістичний підхід грунтується на баченні інтегративно-дезінтегративної природи націоналізму, залежності варіантів його прояву від існуючих політичних обставин.” [3,254]

Найменш популярною та найбільш небезпечною серед ідеологічнихтечій у сучасній політиці є фашизм – украй антидемократична, радикально-екстремістська течія. Його часто трактують як вияв і наслідок націоналізму, однак у своєї суті він має глибші корені і ширший зміст.

М.Сазонов трактує фашизм як „прояв кризи моралі і культури, наслідок краху традиційних релігійних і гуманістичних цінностей. Фашизм розвинувся з безумства, породженого Першою Світовою війною, з невпевненості й політичної незрілості, з бунту проти розуму і з реагування на розпад суспільних зв’язків”. [5,203]

Серед різновидів історичного фашизму – італійський етатистський фашизм з його культом держави,та німецький гітлерівський націонал-соціалізм (нацизм), що возвеличував німецьку націю, спираючись на аргументи расистського характеру. Що ж об’єднувало італійський фашизм та німецький нацизм? Автори посібника „Політологія” за редакцією О.І.Семківа пишуть:

„Можна назвати низку спільних ідей, які дають підстави до їх об’єднання в одну ідеологію під загальною назвою фашизму:

• сильна державна влада на противагу слабосилому лібералізму;

• ідея вищості державних інтересів порівняно з інтересами особи;

• вождизм- нове явище для правих рухів;

• велич нації, народу, держави як найвища цінність і мета, що протиставлялась „фальшивим”, з їхнього погляду, ідеалам рівності й гуманізму;

• нетерпимість до інакодумців;

• відверта ставка на силові методи досягнення цілей;

• агресивні форми поведінки;

• провокування суспільної напруженності та здійснення підривних акцій”. [5,418]

До сучасних різновидів фашизму можна віднести: неонацизм, який грунтується на традиційних ідеях гітлерівського націонал-соціалізму; націонал-лібералізм, що терпиміше ставиться до індивідуалізму та автономії особи, неофашизм, де переважають ідеї „патріотизму” і „народного грунту”, „природної держави” з безпощадним урядом, комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету „провідних” класів або націй . [2,303]

Особливе місце серед право-радикальних ідеологій сучасності займає релігійний фундаменталізм. Він грунтується на вірі в буквальний зміст священих текстів (Біблії, Корану, Талмуду тощо) та в необхідність їх суворого дотримання і впровадження у життя. Після Іранської революції 1979р. особливо впливовим і відомим у світі став ісламський фундаменталізм (або просто ісламізм). Він виходить із того, що іслам-це не тільки релігія, а й соціально-політична система, відзначається войовничістю, фанатизмом, намаганням силою нав’язати свої вірування іншим.

Частина авторів вважає його різновидом сучасного фашизму. Це обгрунтовується наявністю таких спільних цінностей і рис цих доктрин, як:

- поєднання релігійного фундаменталізму з націоналізмом;

- антикомунізм і антикапіталізм водночас;

- нетерпимість і політичний тероризм;

- утвердження переваги колективного над індивідуальним;

- заперечення свободи людини й інших ліберальних цінностей;

- особлива влада еліти і диктаторські методи правління;

- фанатизм і агресивність та ін.

Зростання фундаменталізму веде до міжрелігійних конфліктів і насильства. [2,205]

Висновки

Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, де буде рости і політична культура народу, і політична свідомість. На мою думку фашизм і фундаменталізм – недопустиме явище.

Література

1. Основи політології / За ред.Д.П.Зеркіна. –Ростов-на-Дону,1997.

2. Політологія / За ред.А.Колодій. – Київ: Ельга-Н, Ніка-центр,2000.

3. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Навчальний посібник. –К.,2000.

4. Основи політології: курс лекцій / за ред. М.Сазонова. –Харків,1993.

5. Політологія. За ред.О.І.Семківа .- Львів,1994.

23