pol=rud

1. Політика як соціальне явище.

Походження поняття „політика” здебільшого пов’язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.

Політика, як відносно самостійна сфера суспільного життя, виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об’єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.

Політика – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.

У світовій політичній науці на позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:

• „polity” – форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкість, стабільність й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

• „policy” –зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

• „politics” – політичний процес, який відображає складний, багатосуб’єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

У політиці, як сфері життєдіяльності людей. Виявляються відмінності інтересів різних груп, які з одного боку – сикаються, а з іншого – взаємоузгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом – свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес.

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів – над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Коли виникла політика як специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання – немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д.Пікклз, Р.Даль та інші) вважають, що політик виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаннях спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. Представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб’єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1. мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй, НАТО, та інші;

2. макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

3. мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

Суспільство є системою відносин. Суспільні відносини – це багатоманітні зв’язки, які виникають між людьми в процесі їхньої діяльності в різних сферах суспільного життя.

Більшість видів суспільних відносин – економічні, політичні, ідеологічні, правові, моралі, побутові тощо – виокремлюються на основі їх об’єктів. Політичні відносини складаються з приводу влади в суспільстві та у процесі її здійснення. Ідеологічними є відносини з приводу ідей і поглядів, які відображають певні суспільні інтереси.

На відміну від інших видів суспільних відносин головною особливістю соціальних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їхніх суб’єктів – індивідів і соціальних процесі історичного розвитку. Різновидами соціальних відносин є класові, національні, демографічні та інші відносини. Складатися вони можуть з приводу різних об’єктів – власності, влади, ідей, норм права тощо.

У сукупності суспільних відносин найважливіші ті, які складають головний зміст основних сфер суспільного життя, - економічної, соціальної, політичної і духовної. Це економічні, соціальні, політичні й соціокультурні (ідеологічні, моральні, естетичні, релігійні) відносини. Вони тісно пов’язані між собою і перебувають у певній залежності, яка у філософії трактується по-різному.

Матеріалістичне марксистське розуміння суспільних відносин полягає в тому, що вони поділяються на первинні – матеріальні, базисні і вторинні – ідеологічні, надбудовчі. Головними. Визначальними визначаються матеріальні – економічні, виробничі відносини. Характер їх визначається продуктивними силами суспільства й не залежить від волі і свідомості людей. Ідеологічні суспільні відносини – політичні, моральні тощо – виникають на базі матеріальних суспільних відносин і складаються як надбудова над ними, проходячи попередньо через свідомість людей. Соціальні відносини є найближчими до політичних, оскільки політика має головним своїм призначенням узгодження соціальних інтересів. Політичні відносини, в свою чергу, є визначальними щодо соціокультурних – ідеологічних, моральних тощо. Економічні – соціальні – політичні – соціокультурні відносини – у такій послідовності вони визначають одні одних у марксистському трактуванні. Водночас марксизм визначає і зворотний вплив суспільних відносин, який. Проте, не є визначальним, а також тісний взаємозв’язок усіх їх різновидів.

Опоненти марксизму заперечують таку залежність суспільних відносин і наголошують на особливій ролі політичних і моральних відносин.

Політика – це взаємодія багатьох різних чинників. Перебуваючи в залежності від економіки, де створюються матеріальні засоби здійснення влади, політика справляє відчутний зворотний вплив на неї. Причому якщо вплив економіки на політику певною мірою опосередковується соціальними відносинами, то зворотний вплив політики на економіку є безпосереднім.

В ідеалі стосовно економіки політика має ґрунтуватися на свідомому використанні економічних закономірностей суспільного розвитку. У цьому разі вона сприяє економічному прогресові. Однак політика маже здійснюватись і всупереч таким закономірностям, а в результаті – спричиняти руйнування економіки, зубожіння населення, соціальну поляризацію суспільства та інші негативні наслідки.

Політика тісно пов’язана з духовною сферою суспільного життя. Так, культура суспільства визначає культурне обличчя політики, її зв’язок історією, людиною, знанням. Необхідними є також моральні оцінки й настанови політики: вона може бути більш-менш моральною або ж зовсім аморальною.

Особливо тісний зв’язок політики з ідеологією. Якщо мораль, культура чи релігія впливають на політику здебільшого опосередковано, то ідеологія зливається є нею безпосередньо. Політика невіддільна від свідомості суспільства й людини, її інтересів і потреб, цілей і світогляду. Реальна політика здійснюється у зіткненні ідей партіями, які є творцями й носіями ідеології.

У стабільних демократичних суспільствах функціональний зв’язок політики з іншими сферами має сталий динамічний характер із чітко вираженою тенденцією до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин. Натомість зростає регулююча роль економічних, моральних, культурних та інших чинників, не пов’язаних з використанням влади. І навпаки, в нестабільному суспільстві, особливо перехідного типу, збільшується роль політичних методів регулювання суспільних відносин, посилюються авторитарні тенденції. Відповідно зменшується регулюючий вплив економічних, моральних і культурних чинників.

2. Генезис, основні ознаки та особливості політичного лідерства.

Історично виникле політичне лідерство пов’язане не тільки з формуванням інтересів, але й з появою особистості, як одного з потенційних суб’єктів політичної дії. Так, «архаїчним» суспільствам політичне лідерство не властиве не тільки в силу відсутності диференційованих владних інтересів, але й у зв’язку з відсутністю індивідуального «Я» у родовій, колективній свідомості. В античності, політичне лідерство носило особистісний характер, який являв собою вплив, заснований на авторитеті конкретного індивіда, його чеснотах. Взаємини лідера і його прихильників були близькі до відносин «вчитель - учень», оскільки політичне життя безпосередньо пов’язувалося із рішенням світоглядних питань, прокламацією визначених моральних цінностей.

У середньовічній Європі, політичне лідерство постійне втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих рисах, скільки на здібностях до керівництва конкретної політичної спільноти. Від лідера потрібно не стільки бути моральним зразком, скільки уміння згуртувати групу для досягнення поставлених цілей, уміння сформувати груповий інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства найбільше чітко знайшла себе в епоху Відродження й у період буржуазних революцій.

У сучасному суспільствознавстві існує декілька підходів до визначення політичного лідерства. Можна виділити наступні з них:

1. Визначення лідерства як впливу на інших людей. Лідерство - це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими. Однак не будь-який вплив забезпечує лідерство. Для нього характерні щонайменше три особливості: по-перше, щоб вплив був постійним. До політичних лідерів не можна прилічити людей, що зробили хоча й великий, але разовий вплив на політичний процес, історію країни.

По-друге, вплив лідера повинен здійснюватися на всю групу, організацію, суспільство. Відомо, що всередині будь-якого великого об’єднання існують декілька або навіть багато центрів локального впливу. Причому постійному впливові з боку членів групи піддається і сам лідер. Особливістю політичного лідера є широта впливу, його поширеність на все об’єднання.

По-третє, політичного лідера відрізняє явний пріоритет у впливі. Відносинам лідера і послідовників властива нерівність у взаємодії, однозначна спрямованість впливу від лідера до членів групи.

2. Лідерство - це управлінський статус, соціальна позиція, пов’язана із прийняттям владних рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Прийняття в цій системі позицій, пов’язаних з виконанням управлінських функцій (ролей) і дає людині статус лідера. Іншими словами, лідерство - це стан у суспільстві, що характеризується здатністю особи, що його займає, направляти й організовувати колективне поводження деяких або всіх його членів.

3. Політичне лідерство - це особливого роду підприємництво, яке здійснюється на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі обмінюють свої програми вирішення суспільних задач і передбачувані способи їхньої реалізації на керівні посади. При цьому специфіка політичного підприємництва складається з персоналізації «політичного товару», його ототожненні з особистістю потенційного лідера, а також у рекламуванні цього товару як «загального блага».

Така інтерпретація політичного лідерства цілком можлива. Однак вона застосовна головним чином лише до демократичних організацій: державам, партіям і т. ін.

4. Політичний лідер - це символ спільності і зразок політичного поводження групи, здатний реалізувати її інтереси за допомогою влади. Причому дане визначення особливо підкреслює першорядну значимість суб’єктивних якостей політичного лідера і затверджує, що лідерство створюється стихійно, самим народом.

Поняття політичного лідерства має два аспекти: формально-посадовий статус, пов'язаний з володінням владою, і суб'єктивну діяльність по виконанню покладеної соціальної ролі. Причому перший аспект має ключове значення для оцінки особистості як політичного лідера. Другий ж аспект, що виявляє собою особистісні якості і реальне поводження на займаній посаді, визначає головним чином лише одержання і збереження владної посади, а також служить для оцінки лідера як результативного і нерезультативного, «гарного» або «поганого» керівника.

У політиці за характером та масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

1. Лідер малої групи осіб, що володіють найбільшою владою в даному співтоваристві, що мають загальні інтереси. Лідер забирає владу найбільш авторитетного в групі особи, що формується на основі його особистих якостей, оцінюваних групою безпосередньо в процесі спільної діяльності. У цьому випадку його функції є функціями ділового, інтелектуального лідера і лідера спілкування.

Для першого характерні організаторські здібності, заповзятливість, прагматизм. Авторитет інтелектуального лідера заснований на вмінні вирішувати складні задачі, знаходити нестандартні рішення, виконувати функції «мозкового центру» групи.

Лідерові спілкування властиві психологічна комфортність, комунікабельність, вміння знімати напруженість всередині групи.

2. Лідер суспільного руху (організації, партії) - особа, з якою конкретні соціальні шари (групи) асоціюють можливість задоволення своїх інтересів (необов'язково адекватно усвідомлюваних).

Лідер цього рівня впливає на суспільну думку як у силу особистих якостей, так і завдяки тому, що підтримуюча його частина групи знаходиться в стані чекання - особливому явищі масової свідомості - потреби в лідері; вона авансує лідера визначеним ступенем довіри і політичної підтримки. Чим менш визначені цілі й задачі суспільного руху, тим більш значима діяльність такого лідера.

3. Лідер третього рівня - політик, що діє в системі владних відносин, у якій політичне лідерство представлене у вигляді соціального інституту. Особистісні характеристики, що мають принципове значення в першому випадку, істотні в другому, на третьому рівні, як правило, не здійснюють на політичне поводження лідера та відношення до нього вирішального впливу. Діяльність політика в даному випадку визначається зовнішніми регуляторами, властивими конкретній політичній культурі.

У сучасному суспільстві, політичне лідерство являє собою засіб побудови влади, заснована на інтеграції різних соціальних груп, за допомогою специфічних механізмів навколо висунутої лідером програми (концепції) рішення соціальних проблем і задач суспільного розвитку.

Політичне лідерство служить інститутом, що включає велику частину населення у вирішення соціальних проблем у масштабі суспільства в цілому. Як механізм інтеграції суспільства, політичне лідерство створюється за допомогою не тільки правової регламентації діяльності політика, але і моральними регуляторами. Доля політика залежить від вчинку, за який він необов'язково несе юридичну відповідальність, але може коштувати йому кар'єри.

Інституализація лідируючих позицій розкривається в понятті формального лідерства. Воно являє собою пріоритетний вплив визначеної особи на членів організації, закріплене в її нормах і правилах, і ґрунтується на положенні в суспільній ієрархії, місці в рольових структурах.

Суб'єктивна здатність і готовність людини до виконання ролі лідера, а також визнання за ним права на керівництво з боку членів групи (організації, суспільства), характеризується категорією неформального лідерства. У малих групах, заснованих на безпосередніх контактах їхніх членів, інституализація лідируючих позицій може не відбуватися, тут на перший план висуваються індивідуальні якості лідерів, їхня здатність об'єднати групу, повести її за собою.

Сукупність різних інтерпретацій політичного лідерства дозволяє побачити його різноманітні аспекти, однак ще не дає цілісної картини цього феномена. Спробу вирішити цю задачу, здійснивши комплексне дослідження лідерства, дозволяє його інтерактивний аналіз. Він враховує чотири головних моменти лідерства: риси лідера; задачі, що він покликаний виконувати; його послідовників і конституентів; систему їхньої взаємодії; механізм взаємини лідера і його конституентів. І все-таки, створити єдину універсальну концепцію лідерства, цілком ймовірно, неможливо, оскільки саме це явище надзвичайне багатогранне по своєму прояву і функціям, залежить від історичних епох, типів політичних систем, особливостей лідерів і їхній конституентів і інших факторів.

Багатство поняття лідерства відображається в його типології. Існують різноманітні класифікації лідерства. Насамперед, в залежності від відношення керівника до підлеглих воно поділяється на авторитарне і демократичне. Авторитарне лідерство припускає одноособовий направляючий вплив, заснований на погрозі санкцій, застосування сили. Демократичне лідерство виражається у викладенні керівником інтересів і думок усіх членів групи або організації, у їхній участі в керуванні.

Розмаїтість типів лідерів багато в чому викликано багатством напрямків їхньої діяльності, широким колом розв'язуваних задач. Ці задачі прямо залежать від конкретної ситуації, у якій здійснюється лідерство. Вони виникають на базі визначених потреб суспільства, соціальних груп і організацій. Усвідомлення таких потреб виявляється у формі задач. У цьому аспекті функції лідера звичайно зводяться до своєчасного обліку всіх потреб, чіткому формулюванню цілей, узяттю на себе відповідальності за їхню реалізацію, організації мас на її здійснення. Це досить формальні функції, що характеризують основні етапи (стадії) здійснення соціальної ролі лідера. Що ж стосується характеристики функцій лідера з погляду їхнього змісту, то до них можна віднести наступні:

1. Інтеграція суспільства, об'єднання мас. Лідер покликаний втілювати в собі і представляти у взаєминах з іншими державами національну єдність, поєднувати громадян навколо загальних цілей і цінностей, подавати приклад служіння народу, державі, батьківщині.

2. Перебування і прийняття оптимальних політичних рішень. І хоча лідери не застраховані від помилок, часто діють не кращим образом, усе-таки саме здатністю знайти найбільш прийнятні шляхи вирішення суспільних задач звичайно виправдується їхнє перебування на керівних посадах.

3. Соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня, самоправності бюрократії, дворянства і т.п., підтримка порядку і законності за допомогою контролю, заохочення і покарання. Ця функція досить детально обґрунтована в концепції плебісцитної демократії М.Вебера. Хоча соціальний патронаж на ділі реалізується далеко не завжди, віра в «гарного царя», «батька народів», заступника слабких і т.д. дотепер широко поширена не тільки в масовій свідомості держав з патріархальною політичною культурою, але й у країнах з віковими демократичними традиціями.

4. Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного й емоційного зв'язку і тим самим запобігання відчуження громадян від політичного керівництва. В умовах складної багатоступінчастої ієрархії влади, її бюрократизації, ця функція особливо значима. За допомогою засобів масової інформації, і насамперед телебачення, а також у ході зустрічей з виборцями й іншими заходами, президент і інші політичні керівники мають досить широкі можливості безпосереднього спілкування з народом.

5. Ініціювання відновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Лідер покликаний охороняти народні традиції, забезпечувати прогрес суспільства, вселяти в маси віру в суспільні ідеали і цінності. У більшій мірі виконання цих функцій властиво харизматичним лідерам, однак не тільки ім. Так, наприклад, досить успішно справився з задачею подолання в'єтнамського синдрому, національного песимізму й апатії, американський президент Р.Рейган.

6. Легітимація. Ця функція властива головним чином лідерам у тоталітарних суспільствах. Коли політичний режим не може знайти свого виправдання в історичних традиціях і демократичних процедурах, то він змушений шукати його в особливих якостях харизматичних лідерів, що наділяються незвичайними, пророчими здібностями, і в більшому або меншому ступені обожнюються.

Культ особистості - максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії. Він виступає закономірним наслідком і однієї з передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається й в авторитарних, а частково й у демократичних державах. Представники - корейські лідери Кім Ір Сен і Кім Чен Ір, Фидель Кастро на Кубі.

Культ політичних керівників закономірно випливає з тоталітарної сакралізації влади. По своїй суті він - відродження язичеського ідолопоклонства і зокрема, таких його атрибутів, як пам'ятники, мавзолеї, меморіальні комплекси, складні релігійно-політичні ритуали. Ідейні джерела культу лежать у тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною, універсальну, загальну значимість. «Батьки» такої єдино вірної ідеології наділяються якостями пророків і ясновидців.

Словник категорій теми „Види власті”

Влада – 1) спроможність, право, можливість суб’єкта політики нав’язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами за допомогою закону, авторитету, насильства, примусу тощо; 2) система керівних (державних) органів.

Духовно-інформаційна влада – це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Реалізується за допомогою таких засобів як мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні суспільні події тощо.

Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва.

Політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Сімейна влада – побудований на силі авторитету одного або декількох членів сім’ї на її життєдіяльність.

Соціальна влада - це об’єктивно зумовлені соціальними потребами життя суспільства відносини, в яких визначається статус різних груп у структурі суспільства, посади, права та обов’язки, надання соціальних послуг.