Лекція 15. Особа і політика

15.1. Залучення людини до політичного життя як теоретична проблема. Проблема участі особи у політиці є дискусійною із найдавні­ших часів. Одні мислителі вважали політику елітарним видом діяльності, інші - притримувалися думки, що участь громадян у політиці визначена вже самою суттю людської спільноти, бо політика пронизує всі види жит­тєдіяльності кожного індивіда, має значний вплив на соціальні, побутові умови життя людей, на їх настрій та духовність.

Людина є первинним суб'єктом політики, який характеризується:

• різною участю у політичному житті;

• різними можливостями впливу на владу;

• мірою політичної активності.

Ставлення людини до політики може набирати різноманітних виявів політичної поведінки - від беззаперечного схвалення до прихованого опо­ру або політичного екстремізму.

Поняття "політична людина" включає усі типи учасників політичного процесу - від пересічного виборця до керівника держави. Серед "людей політичних" можна виділити лідера, активіста, керівника, професійного політика, державного урядовця, представника "маси", учасника натовпу та ін.

Розглядаючи особу як суб'єкта політики, необхідно мати на увазі на­самперед її політичний статус у суспільстві, який у значній мірі визначає форми, масштаби і результати політичної активності індивіда. У реальній дійсності можна виділити кілька типів політичного статусу особи, що виз­начає сутність її залучення у політику.

Перший тип політичного статусу - пересічний член суспільства, який має майже виключно статус об'єкта політики. Він не цікавиться політи­кою, не бере участі у політичному процесі, не має ніякого впливу на по­літичні відносини.

Другий тип політичного статусу - пересічний член суспільства, який ха­рактеризується високим політичним інтересом і політичною активністю. Він може брати участь у політичному житті самостійно та спонтанно чи бути членом об'єднання громадян.

Третій тип політичного статусу - політичний лідер. Він може бути фор­мальним і неформальним, місцевого або загальнонаціонального значення та ін.

Четвертий тип політичного статусу - професійний політик, для якого політична діяльність є не тільки головним заняттям, джерелом існування, але й змістом життя.

Вдалу спробу згрупувати різноманітні підходи до визначення рівнів за-лученості особистості до політики й типів особистості залежно від її став­лення до політики зробили українські учені О. В. Назаренко та О. О. Лазоренко. Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо політичне функціонуван­ня - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтримка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Роз­різняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, ак­тивну і пасивну, традиційну та альтернативну, революційну та охоронну участь.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-еко­номічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На по­літичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні ха­рактеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умо­вах, отриманні відповідної освіти. Закономірний взаємозв'язок політичної активності людини з рівнем її благополуччя доводиться політологічними та конкретно-соціологічними дослідженнями. Зокрема, американський дослідник С. Ліпсет робить висновок, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими та демократичнішими, а бідні - агресивнішими, менш то­лерантними, нетерпимими.

Особливо помітний вплив на політичну свідомість і політичну поведін­ку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визнача-Іють реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Дер­жава регулює спрямованість і рівень політичної активності громадян, їх об'єднань. При тоталітарному режимі участь громадян у політичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає ши­рокі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми. Сюди відносяться загаль­новизнані міжнародні норми, національне законодавство, окремі по­літичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізноманітніші фор­ми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності держав­них органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань грома­дян, демонстрації, мітинги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності громадян можуть бути інституційними, санкціонованими зако­ном, і неінституційними, протиправними, наприклад, несанкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження. Політичне відчуження фіксує наявність роз­риву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індиві­да впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною по­літичних інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політичного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Причи­нами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від по­літики тощо.

15.2. Політична соціалізація. Під "політичною соціалізацією" ро­зуміють процес входження людини в політику. Включеність людини у політичну структуру суспільства розглядається як сутнісна ознака особис­тості. Інститутами політичної соціалізації є сім'я, об'єднання громадян, засоби масової інформації тощо.

Ще Арістотель писав: "Людина за своєю природою є істота політич­на, а той, хто завдяки своїй природі, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою - є істота недорозвинута у моральному відношенні або надлюдина".

Біхевіористи виводять політичні потреби індивіда із природних влас­тивостей людини. На їх думку, прагнення до влади вважається доміную­чою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціаль­ної активності людини.

Згідно з поглядами Т. Парсонса, соціалізація є передумовою інституалі-зації - процесу, завдяки якому формуються і зберігаються соціальні системи.

Головна функція політичної соціалізації - сформувати самостійного та відповідального суб'єкта політики. Політична соціалізація покликана до­помогти людині усвідомити політичний лад, своє місце і роль у суспільстві, права й обов'язки, навчити орієнтуватися у складній соціаль­но-політичній обстановці й зробити усвідомлений вибір, представляти і за­хищати свої інтереси та права інших людей. Політична соціалізація спря­мована на формування у громадян поваги до демократії і тих державних та суспільних інститутів, які її забезпечують.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

• політична адаптація - пристосування індивіда до соціально-політич- них умов, до ролевих функцій, політичних норм, соціальних груп;

• інтеріоризація - засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті.

Практика дає кілька найбільш істотних типів політичної соціалізації: гармонічний, гегемоністичний, плюралістичний, конфліктний.

Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної право­вої держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соціалізації насе­лення, які спрямовані на формування таких рис, як політична толе­рантність, готовність до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння ци­вілізовано виражати та з"ахищати свої інтереси, запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв'язувати їх.