Економічна Історія України том 1

2. Економіка українського села. Селянські дворогосподарства

Удосліджуваний період відбувалося хоча й повільне, але неухильне зростання кількості населення – головної продуктивної сили України, частка селянства в якому була значно переважаючою. Наявні відомості дають можливість скласти загальну картину динаміки чисельності українців у ХVI–XVII ст. Зокрема, на 1550 р. налічують близько 4,9 млн, на 1600 р. – 5,2 млн, на 1650 р. – близько 5,3 млн осіб. Це дещо перевищувало загальноєвропейські показники. Адже в Європі, після епідемій чуми (1348, 1360, 1371) і втрати 25% населення, теж намітилась прогресивна динаміка. І вже із середини XV і до середини XVII ст., за підрахунками фахівців, загальна чисельність європейців збільшилася на 20%. За приблизними даними в Україні цей показник сягав 28%. І це – незважаючи на голод 1422 р. та періодичні спустошливі епідемії.

Зроблено спроби й регіональних підрахунків українців. На середину XVII ст. на Волині проживало від 650 до 770 тис. жителів (близько 110 тис. подимних господарств), у Подільському воєводстві налічують (1629 р.) близько 350 тис. осіб (загалом 2200 поселень), із яких селяни становили 230 тис. і проживали вони в понад 900 селах. Кількість населення у Брацлавському воєводстві сягала 500 тис. жителів, які проживали у понад 500 населених пунктах (понад 70 тис. димів). На Буковині в цей період налічувалося близько 50 тис., а в Закарпатті – 300 тис. осіб.

УКиївському (близько 80 тис. подимних господарств) і Чернігівському воєводствах проживало близько 1,75 млн осіб (майже 4000 поселень). Чернігово-Сіверщина, як відомо, із 1503 р. перебувала у складі Московської держави, а в 1618 р. перейшла під владу Польщі. Причому на півночі України досить чітко окреслилася поліська межа між українським, а також білоруським й російським етносом, а протягом XVI ст. активізувалася колонізація Слобожанщини у вододілах річок Айдару, Бахмутки, Сейму та Сіверського Дінця.

УдосліджуванийперіодрозбудовуютьсяБілгород, Валуйки, Воронеж, Курськ, Оскол, а згодом Новий Оскол, Охтирка та інші поселення так званої Білогородської лінії. Тисячі українських сімей переселилися «слободами» південніше останньої, а цей регіон став називатися Слобідською Україною. У 50-х рр. XVII ст. було засновано Харків, Суми, Тростянку, Охтирку, Лебедин, Острогозьк, Великий Прокопець, Ближню Полуб’янку тощо. На середину XVII ст. на Слобожанщині вже налічувалося більше 60 міст, містечок та сіл і близько 100 тис. поселенців, а регіон розселення все зростав (до меж нинішніх Донецької та Луганської областей). Ізюмський полк вже включав Троїцьке, Сватове, Боровське й інші поселення. Відомими сотенними містечками були Закотне, Осиновка, Білолуцьк, Старобільськ та інші поселення в басейні р. Айдар, де українська колонізація впритул наблизилася до зустрічної колонізаційної хвилі донських козаків. Продовжувалося освоєння українськими поселенцями та козаками нижньої Наддніпрянщини, Запорожжя, просторів «Великого Лугу» та Надчорномор’я, чому значною мірою сприяло створення Запорозької Січі, Хортицького замку (розгромлений 1557 р.), Томаківської (зруйнована 1593 р.), Базавлуцької (1593–1638) і Микитинської (1639–1652) січей8. У досліджуваний період колонізаційні процеси загалом значно сприяли економічному розвитку, приросту населення та формуванню етнічної території українського народу.

382 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Разом з тим зростання кількості населення відбувалося за умов значної залежності економіки, й особливо сільськогосподарського виробництва, від природних умов. Посухи в Україні повторювалися кожні 3–4 роки. В цілому ж від середини ХІІІ ст. до середини XVII ст. дослідники налічували близько 70 важких засушливих років, а в басейні Дніпра – 55 маловодних років (приміром, в 1575 р. Дніпро могли вбрід перейти вівці). Крім того, за цей же період налічують близько 190 років, які відзначились великими дощами, бурями та значними повенями (у басейні Дніпра зафіксовано 67 повноводних років)9. Усе це важким тягарем лягало на господарство селян і вимагало дбати про довготривалі запаси продуктів харчування та посівного зерна. При середній урожайності зернових, яка становила сам-3, сам-4, навіть без врахування прибутковості тваринництва, різних промислів і технічних культур, середнє селянське господарство загалом мало оптимальні можливості простого самовідтворення. Про сприятливі роки й говорити не доводиться, бо тоді урожайність на родючих ґрунтах могла сягати сам-5 – сам-9 і більше, що давало селянству реальну можливість накопичувати надлишки й робити кількарічні запаси. Важкою була ситуація в несприятливі роки, коли урожайність становила сам-2 і менше. За таких умов селяни використовували колишні запаси, а коли неврожайні роки повторювались один за одним, то звертались за позичкою. Загалом же, за деякими відомостями, циклічність зміни мало-, середньо- і високоврожайних років відбувалася в проміжку 5–7 років. Незважаючи на голодні роки, епізоотії, нашестя сарани, відбувалося неухильне зростання продуктивності селянських господарств на тлі глобальних кліматичних змін. Від ХІІІ і до кінця XVII ст. клімат ставав помітно холоднішим з тенденцією до відносного потепління від середини XV до середини

XVI ст.10

Дослідження значного масиву документальних матеріалів свідчить про те, що за своїм економічним становищем переважна більшість селянських господарств в досліджуваний період перебувала у приблизно рівних матеріальних умовах. Зокрема, з 24 господарів громади с. Когильне Володимирського повіту (Волинь) у 90-х рр. XVI ст. майже всі мали по одній волоці землі, а також певна кількість тяглової худоби (волів і коней). Так, 3 господарства мали по 2 воли і 2 коні (в сумі 4), 8 – по 2 воли і одному коню (3), 9 – лише по 2 воли або по 2 коні (або ж по одному волу і одному коню) (2), 1 – одного вола, 3 – жодної робочої тварини11. Отже, економічно не забезпечених і погано забезпечених (1 тварина) тягловою худобою було 4 господарства, або 16% дворів.

Подібний стан справ спостерігався й у с. Свойчів того ж повіту, де у 1590 р. із 18 господарств кожне сиділо на одній волоці землі, і всі мали як мінімум одну пару волів. Зокрема, в одному з господарств налічувалося 5 волів і 2 коні (7), в одному – 4 воли і 2 коні (6), в шести – по 3 воли і 1 коню (4), в одному – 4 воли, в одному – по 2 воли і 2 коні (4); у двох – по 2 воли і 1 коню (3) і в трьох – по 2 воли12. Підсумовуючи дані про один із найважливіших компонентів селянського господарства – тяглову худобу, можна зазначити, що в другій половині XVI ст. на один двір сільських громад Волині припадало в середньому майже по 3–4 тяглові тварини. А саме: кількість господарств, де було 2 тварини, становила 24%, де 3 – теж 24%, де налічувалося 4 тварини – 28%. Практично безтяглих селян було всього 4,5%, а решту (19,5%) становили заможні господарства, що мали 5 і більше тварин.

Чималу кількість худоби у селянських господарствах Волині засвідчують й

дані Луцького повіту. Так, у 1568 р. княгиня Ганна Соколинська у господарів із сіл Стави, Невільне, Лолович «росказала быдла побрати… то есть 130 волов, 170 коров, овец 500», а «череда Радосельская и Илищинская» в цей період налічувала коней – 164, волів – 200, ялівок – 150, корів – 230, овець – 70013.

Належним чином були забезпечені тягловою силою селянські господарства і в Кременецькому повіті. Про це свідчить документ, в якому говориться про те, що князь Михайло Збаразький у 1570 р. відпустив назад зі свого помістя (в Кременецькому повіті) селян, які раніше втекли до нього: «однож осьмнадцать пустил, што наубогших и в тых по волу и по копе грошей литовских взял»14. Як бачимо, і найбідніші селяни мали тяглових волів і, ймовірно, не по одному та чималі суми готівки.

Про певну майнову нерівність за кількістю робочої худоби можна твердити на основі даних з Полонських маєтностей Луцького повіту за 1589 р. Із 229 господарств у селах Городище, Гірки, Оздів, Баїв, Коршів і Полоннем по 6 і більше голів худоби мало 21 господарство, або 9,17%, по 4–5 – 48 (21%), по 2–3 – 104 (45,41%), по 1 – 36 (15,72%) і зовсім не мали худоби 20 господарств, що становило 8,7% усіх дворів15.

Вибіркові відомості про тяглову худобу в господарствах селян є й для Київщини. Враховуючи те, що волочна поміра в другій половині XVI ст. зупинилася на підступах до Київського воєводства, слід зазначити, що тут у названий період ще збереглись у складі громад дворищні господарства з великою нерозділеною сім’єю, а значить – зі значними розмірами землі і з відповідним тягловим забезпеченням останньої. Так, під 1587 р. сповіщалося, що поміщик Ф.Т.Логойський напав на села Піски та Луці Житомирського повіту, скоїв там розбій, а потім «занял череду и с тое череды выбрал волов што лепших 80, коней ездных 38». Отже, череда, яка належала селянам двох сусідніх сіл, була досить значною. І в ній загалом налічувалося 118 найкращих тяглових одиниць. Встановити, скільки всього було худоби і скільки припадало на один двір, немає можливості, але, враховуючи опосередковані дані про кількість господарств у селах Луці та Піски, можна констатувати, що на один двір припадало щонайменше 3 тяглові тварини16.

Точніші дані про робочу худобу та землеробський реманент одного господарства на Київщині містить наступна частина вказаного документа. Так, під час розбійницького нападу на згадувані села, крім череди, було забрано «у Тимоша взяли плуг волов, в том плузе было волов десеть… железа плуговые… сокеру… кони два»17. Таку ж кількість худоби й реманенту було забрано в господарствах Левка Лисинського і Аврама Мокея, а також у Євтуха, Василя та Мирона – жителів названих сіл. Отже, у другій половині XVI ст. в межах Київського воєводства, зокрема у Житомирському повіті, на одне середнє селянське господарство припадало близько десяти тяглових тварин (10 волів і 2 коні).

Вартість селянського реманенту та худоби, які були забрані з окремого селянського господарства під час розбійницького наїзду в 1587 р. в Житомирському повіті, становила від 37 до 46 кіп грошей «литовское личбы»18.

Про економічне становище селян у досліджуваний період свідчили не лише кошти, витрачені на купівлю худоби та сільськогосподарського реманенту, а й інші матеріальні цінності, якими володіла окрема селянська сім’я. У 80-х рр. XVI ст. під час пограбування в с. Піски Житомирського повіту селянських господарств

384 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

сусіднім поміщиком, зокрема, у «Яцка Цокотуна в дому, розбивши скрыню, взяли грошей коп 10, ермяков 2 Люнских… кождый с них коштовал по 3 копы и по 20 грошей, жупан синий Люнский… который жупан с серебром коштовал коп 8 грошей личбы литовское, плахоть черчатых 6, которые каждая коштовала по золотому, полотна тонкого 100 локоть, каждый локоть стоял по полтретя гроша, кошуль женских полотна ткацкого 6, за которые каждую дано по золотому, кошуль мужских 4, которые каждая коштовала по 12 грошей, колпак лисий сукном чирвоным Лунским* крытый, сагайдак с луком и з стрелами, у котором было стрел тридесят»19. Разом було взято цінностей на суму більше як 30 кіп грошей і, крім того, 10 кіп «грошей готових», тобто готівкою.

У решти селян цього ж села було забрано «в домах», «скринях» і «боднях» речей на суму від 7 до 30 кіп грошей та ще «готовых грошей» в сумі від 9 до 12 кіп. А селянин Петро Іванович, у якого забрали речей на 22 копи 40 грошей та 9 кіп «готовых грошей», щоб відкупитися від смертної кари, дав поміщикові ще 6 кіп грошей. Так само зробив Ігнат Ковалевич, якого пограбували на 28 кіп 12 грошей

івзяли 12 кіп «готовых грошей». Щоб відкупитися, він заплатив ще 6 кіп грошей. Не виділялися своїм матеріальним становищем і керівники селянської громади. Зокрема, в 1587 р. «у Тимоша – отамана песецкого» було вкрадено цінностей на суму близько 15 кіп і 10 кіп «готовых грошей». Це були статки середнього селянського господарства20.

Матеріальні статки одного селянського господарства на Київщині в другій половині XVI ст. коливалися від 45 до 80 кіп грошей при наявності у селян, крім того, близько 10 кіп готівки. Ще більші економічно міцніші селянські господарства були зафіксовані в Галичині. У с. Перегінську Теребовлянського староства під час грабіжницького наїзду Г.Балабана у селян, крім худоби і речей, було забрано від 50 до 400 золотих (тобто 20–160 кіп грошей) готівкою з одного господарства. А в сумі із села – 2000 золотих. Про активне залучення волинського селянства до торговельно-економічних відносин і поголовну наявність у них готівки свідчить

ітой факт, що в 1568 р. в Луцькому повіті княгиня Ганна Соколинська зібрала з підданих сіл Невільного, Ставів, Лолович від 2 до 5 кіп грошей з кожного господарства. Щоправда, на такі грабіжницькі побори селяни відповіли масовими виступами й втечами.

Існують й інші оцінки вартості рухомого майна селянського господарства. Зокрема, у 1587 р. землянин Василь Сурин так оцінював маєтності своїх селян, яких насильно вивели з с. Колодеженського (Житомирський повіт) до помістя князя Януша Острозького: «вдершися в доми подданных колодеженских дворищ тяглых 24, з жонами з детьми и их всими на все маетностями, то есть на имя Дашка з жоною его и с синами чотирма, и з их жонами, детми, которого я шацую (оцінюю. – Авт.) на тысечу коп грошей литовских». Далі в документі Василь Сурин описує господарства решти 23 дворищ. Два господарства він оцінив у 100 кіп кожне, чотири – по 150 кіп, п’ять – по 200 кіп, п’ять – по 300 кіп, три – по 400 кіп, два – по 500 кіп, одне – у 600 кіп, одне – у 700 кіп грошей21. Як бачимо, вар-

*Єрмак – довгий верхній чоловічий одяг; люнський (лундський) – лондонський, з тонкого англійського сукна; жупан – довгий верхній одяг з вузькими рукавами; плахта черчата – плахта (жіночий одяг), переткана шовком червцем; лікоть – міра довжини (30–70 см); кошуля – сорочка; ковпак – висока циліндрична або конусоподібна шапка, обшита хутром (лисиці тощо).

тість усього майна окремого селянського господарства, включаючи й робочу силу двора, В.Сурин оцінив у межах від 100 до 1000 кіп грошей. Проте основну масу дворогосподарств становили двори, оцінені в межах від 150 до 500 кіп. Останніх налічувалося 19, або 79%. Це дає підстави твердити про відносну рівність економічного статку селянських дворів у другій половині XVI ст. Дворищ, оцінених у 600–1000 кіп, було всього 3, або 13%, а «ошацованых» менше 150 кіп – усього 2, або ж 8%. Хоча тут уже помітна різниця в майнових рівнях селянських господарств, особливо на крайніх полюсах (до 150 і після 600 кіп). У цілому населеність селянського двора та кількість дорослих працездатних чоловіків у ньому не справляли суттєвого впливу на формування його вартості. Так, одне з вказаних дворищ, де, крім його голови та дружини, ще жили їхні син і донька, було «ощацоване» в 700 кіп, а інше, де, крім голови з дружиною, господарювали ще аж троє їхніх синів і дочка – лише в 150 кіп.

Схожим було матеріальне становище і селян Брацлавщини у другій половині XVI ст. Так, у 1582 р., під час розбійницького наїзду на с. Скуринці двотисячного загону пана Ю.Струся, маєтність 24 селянських господарств була оцінена так : 30–100 кіп грошей – 15 дворів, 100–300 кіп – 7 господарств, 300–700 кіп – 2 селянських двори22.

Аналізуючи співвідношення вартості рухомого і нерухомого майна українських селян, зазначимо, що селянська нерухомість оцінювалась значно вище (в сотні кіп грошей), а основне місце в ній належало житловим та господарським будівлям. Основним будівельним матеріалом, із якого селяни будували свої хати, було дерево. У лісовій зоні аж до лісостепу основними типами були наземні зрубні житла та хати-напівземлянки. У степових південних регіонах зрубні хати траплялися рідше, а переважали там наземні глинобитні житла. Із XV ст. все більше селяни будували плетені з лози та обмазані глиною хати та господарські будівлі. На Поліссі найпростіші зрубні житла селян будувались у вигляді однокамерної хати, кліті або стебка. Кліті були досить міцними будівлями і тому в них селяни зберігали свої речі, одяг, реманент, запаси харчів тощо. Стебки ставили поруч з хатою, стіни всередині обмазували глиною і найчастіше зберігали запаси овочів і фруктів, бочки з солінням і квашенням.

За своїм плануванням житло українського селянина являло прямокутну трикамерну будову зі входом на довшій стіні, часто до центральної камери – сіней. По обидва боки від останніх було дві «хати» (тобто кімнати). Композиція приміщень селянських жител була різноманітною: безсінною (хата + хата + комора), з одним житловим приміщенням (хата + сіни + комора), або великою (хата + сіни + хата + комора) і т. п. Переважна більшість жител була прямокутною, наземною та орієнтованою за сторонами світу. Середня площа селянської хати дорівнювала 20–30 кв. м. Обов’язковим атрибутом житла була глинобитна або ж кам’яна піч. Зберігалась традиція обмазування та побілки всього житла. Загалом традиційна українська хата мала подібність з житловими будівлями черняхівської культури23.

Паралельно з процесами гальмування майнового розшарування в селянському середовищі постійно існувала тенденція до зростання розриву рівнів економічного статку між найбагатшими та найбіднішими селянськими дворами. Причини прогресування вказаної тенденції крилися передусім у природі сільськогосподарського виробництва. Ті форми, в яких воно існувало в досліджуваний період, значною

386 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

мірою залежали від випадковостей, до яких у першу чергу слід віднести такі природні фактори, як якість землі, наявність і близькість джерел води, розташування земельної ділянки, погодні умови, шкідники і т. п.

Випадкові фактори справляли певний вплив на кількість членів селянського двору, їх віковий і статевий склад. Причому вплив був тим більшим, чим менші розміри мало дворогосподарство. На рівні матеріального достатку селянського двору особливо позначалося співвідношення кількості працюючих та утриманців. У дворогосподарствах з невеликою кількістю працівників хвороба чи смерть одного з них, особливо голови двору, могли поставити господарство на межу розорення й розпаду. Отже, хід і результати господарювання кожного селянського двору залежали від збігу низки обставин. Проте на різних дворогосподарствах вплив останніх позначався по-різному. Для одних умови складалися більш сприятливо, для других – менш вдало, а для третіх – зовсім неблагополучно. У подальшому, зі зростанням майнової нерівності, у набирали сили нові економічні чинники. Допомогообмінні відносини, що існували між приблизно рівними в економічному відношенні селянськими дворогосподарствами громади, заступають відносини патронатні, які встановлюються між полярними за рівнем матеріального статку дворами. Голови заможних дворогосподарств поступово перетворювалися в патронів-кредиторів голів бідніших господарств. Згадувані допомогообмінні відносини між ними зникали, оскільки збіднілі селяни не мали змоги подавати рівнозначну економічну допомогу/ послугу своїм багатим сусідам.

Власник-кредитор згодом вже не лише вимагав у боржника сплати всієї позики, а й брав за останню відсотки, що призводило до ще більшого розриву між ними. Повернути всю позику з відсотками селянин-боржник не мав змоги, а тому часто розплачувався з кредитором власною працею в господарстві останнього. Це в свою чергу сприяло зростанню економічної могутності заможних дворів і було причиною збіднення й без того слабких, оскільки через такі роботи боржник не приділяв достатньої уваги своєму господарству і тому за певних умов міг повністю втратити засоби виробництва та економічну самостійність24. Через зазначений механізм майнового розшарування в українському селі у досліджуваний період з’являються такі економічно неповноцінні категорії селян, як городники, підсусідки та ін.

Городники становили категорію бідних селян, які з тих чи інших причин не мали змоги обробляти великі польові наділи, а лише працювали на своїх городах розміром близько 3 моргів землі. Одні з перших відомостей про городників відносяться до середини XVI ст., яку можна вважати рубіжною в посиленні тенденції до майнового розшарування в українському селі. Так, у 1545 р. серед описів сіл Луцького замку сповіщалося, що до ключа Луцького належать 30 сіл, в яких налічується 124 дворища і лише 3 городники25.

Серед сіл Луцького замку (1552 р.) городники згадувалися лише в Підгайцях. Громада села складалася з 6 дворищ (11 димів) і 5 городників: «Михновая вдова на огороде, Лукьянец Давидович на огороде, Юруш прихожий на огороде, Ярмола прихожий на огороде, Марушка на огороде». Зазначений документ певною мірою сповіщає і про джерела формування даної економічної категорії селян. Зокрема, городниками ставали сім’ї, які втратили годувальника, тобто вдова з малими дітьми; прийшлі з інших сіл селяни, які якщо й мали якісь вартісні статки, то залишили їх на попередньому місці, і їм потрібен був час, щоб обзавестися господарством

і поліпшити своє матеріальне становище; розорені селяни. Серед городників ми також помічаємо молодих господарів, які щойно виділилися з батьківського дворища і починали самостійне господарювання.

Помітно більше городників на середину XVI ст. було в селах Кременецького замку. Зокрема, за люстрацією 1552 р., вказана категорія селян згадувалася в 11 поселеннях з 20. Причому кількість городників у одній громаді коливалася від 1 до 24. Це, щоправда, були крайні цифри, а в переважній масі сіл кількість городників була 3–8 господарств, що становило від 8 до 32% усіх селянських дворів26.

3 другої половини ХVI ст. кількість городників зросла, хоча вони документально були зафіксовані переважно на Волині та в інших регіонах України. Так, серед сіл князя А.Масальського (Ботин, Суско, Бодачів, Носачевичі, Петрашевичі, Олешковичі й Смердин) Луцького повіту у 70-х рр. XVI ст. городники були зафіксовані лише в Ботині, де їх було 4, що становило 30% усіх димів громади27. У 1582 р. в приватному селі Григоровичі того ж повіту згадувалося 5 димів городників (у двох з них мешкали вдови), що становило майже половину дворів громади.

СхожаситуаціябулаіуВолодимирськомуповітіВолині. Так, у80-хрр. XVI ст. селяни-городники згадувались у відомостях про приватні села Конюхи – 21 дим, або 42% усіх господарств, Біле Поле – 4 (9%), Кути – 11 (57%), Деречин – 7 (39%), Завидів – 10 (19%). У 1595 р. городники були зафіксовані в селі Житин Володимирського повіту в кількості 8 димів, що становило 32% господарств громади28.

У певних регіонах Волині в ході проведення волочної поміри городників часто іменували «загородниками», або «застенками», оскільки вони поселялись особливими димами за «стеной», «огорожей», тобто не на розміряних волоками землях села, а на «остаточных» після поміри невеликих обрубах-городах. Так, у селі Когильне Володимирського повіту у 90-х рр. XVI ст. кожне господарство тяглих селян сиділо на одній волоці (всього 25 господарств), а 4 городники – лише на городах. «Устава на волоки» 1557 р. передбачала не лише розміри наділів городників, а й їхні повинності: «Кожному по 3 морги земли, а им с того служити по одному дню в тыждень пешо, а жоны их лете, не больше, одно 6 дней до жнива, альбо до полотья будуть повинни»29.

Розміри повинностей, які відбували селяни-городники, значно відрізнялися від норм, які виконувала переважна більшість селянських господарств і які відповідали економічним можливостям їхніх господарств. У селах Луцького повіту в 70-х рр. XVI ст. городники платили лише незначний грошовий чинш. Зокрема, в Бруховичах 3 городники давали по 3 гроші, в той час як решта селян – 33 господарства – по 30 грошей; в Рудниках 2 городники платили по 5 грошей, а інші 19 господарів – по 30 грошей; у Волі Ситній 2 городники сплачували по 12 грошей, а решта 15 селян – по 60 грошей. Як бачимо, серед городників існували господарства з різними економічними можливостями, що й відбилося в їхньому оподаткуванні. Одні з них могли виконувати повинності в 4 рази більші від інших селян цієї ж категорії. Інколи спостерігалися різні розміри грошового чиншу навіть серед городників однієї громади. Так, у 1578 р. в Дідовичах Луцького повіту один дим городників платив 4 гроші, а другий – 6 (інші 12 повноцінних селянських господарств громади платили по 30 грошей)30.

Однак, хоч би якими були відмінності в середовищі самих городників, їхні економічні можливості не йдуть ні в яке порівняння з основною масою селянських

в с. Рикані Луцького повіту згадувались «подсуседки пол не мают и сеножатей и подачки нит», і кожен з них «повинность робити повинен».

Підсусідництво як соціальне явище в Україні з’являється з другої половини XVI ст. В 70-х рр. підсусідки в незначній кількості згадувались у відомостях про села Луцького повіту (Воля Ситна – 1 підсусідок, Дідовичі – 1, Опотовичі – 1, Бруховичі – 2), а також про села Вінницького замку (1552 р.), де в П’ятничанах і Демидівцях було відповідно по 12 і 10 «подсуседков»34. Отже, підсусідки становили досить незначний відсоток від загальної кількості селян у середині та другій половині XVI ст. Та й не скрізь вони були зафіксовані документально. Зокрема, в описах сіл Луцького (1545, 1552 рр.), Кременецького, Житомирського, Мозирського, Остерського, Черкаського, Канівського, Київського замків (1552 р.) ця категорія селян зовсім не згадується. А тому твердити про остаточне розорення значної кількості селян і перехід їх до лав підсусідків немає підстав. Про це свідчать і загальностатистичні дані. Так, згідно з поборовими реєстрами Волині, у 1579 р. кількість підсусідків була такою: у Луцькому повіті – 404, або 3,2% селян,

уВолодимирському – 15 (0,4%), у Кременецькому – 29 (0,8%)35. У середньому підсусідки в цьому регіоні становили 2,2% всіх селянських господарств. На Київщині та Брацлавщині це співвідношення було ще меншим.

Не всі названі в реєстрах підсусідки становили найбіднішу їх частину і проживали в господарствах заможніших селян. Частина з них мала свої будинки й присадибні ділянки, а тому часто прирівнювалась у документах до городників36. Часом документи і зовсім не роблять різниці між підсусідками та городниками. Так,

у1589 р. в опису повинностей громади села Верхове Луцького повіту зазначалось: «а подсуседки то есть огородники»37. Детальніше садиби підсусідків описані в документальних матеріалах громади села Вишків Луцького повіту. Там у 1572 р. з 21 селянського господарства виділялись «подсуседки напрод Юско Пичюкович на огороде, Дудка на огороде, Дерлик на огороде, Пивовар на огороде, Рачко на огороде, Микита на огороде, Коропченя на огороде, Иван Шиткович живет в халупе без огорода»38. Як бачимо, з восьми підсусідків семеро мали городи, а найбідніший, хоча городу й не мав, але проживав не в будинку сусідів, а в своїй халупі.

Різниця матеріального становища між городниками та підсусідками простежується в розмірах повинностей. Зокрема, в приватних селах Волині – Конюхи, Млинове, Білопілля, Кути, Деречин й Завидов (Володимирський повіт) – у 80-х рр. XVI ст., на відміну від городників, які відробляли дводенну панщину і давали грошовий чинш і натуральний оброк, підсусідки відробляли лише одноденну панщину39.

З-поміж бідних верств селянства другої половини XVI ст. документи інколи виділяли комірників і халупників, які, як правило, не мали навіть своїх городів. Проте кількість їх у цей період була незначною, а тому твердити про них, як про досить помітне явище суспільного життя громад, немає підстав. Так, за реєстрами 70-х рр. XVI ст., комірників у селах Луцького повіту налічувалося 278 осіб, або 2,2% загальної кількості селян у повіті, Володимирського – 169 (4,5%), Кременецького – 139 (3,6%) (серед останніх було 59 «убогих халуп»)40. У цілому на Волині налічувалося 586 комірників і халупників, що становило 2,9% загальної кількості селян краю. А загалом найбіднішу сходинку людності становили люзні люди, які не мали постійної осілості й проживали з тимчасових заробітків або милостині.

390 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Економіка селянських дворогосподарств. В основі родинного ладу селян-

ських дворогосподарств, які входили до складу різноманітних форм територіальної громади, були малі та нерозділені (великі) сім’ї. Своєрідними економічними осередками нерозділеної сім’ї в Україні були дворища. В українських дворищах XVІ ст. проживало по кілька малих сімей, які були зв’язані родинними відносинами і спільно володіли землями й угіддями дворища, спільно розпоряджались основними продуктами харчування й результатами ремісничого виробництва. У дворищах досліджуваного періоду господарювала нерозділена сім’я, і долю таких дворогосподарств, їхніх земель та угідь вирішували всі голови малих сімей, які входили до їх складу.

Порівняно з дворищами Галичини, Волині, Поділля й Київщині, особливо великі за кількістю сімей дворища були на поліському порубіжжі, де налічувалося від чотирьох до семі й більше малих сімей у складі одного дворища41. Економічною підставою існування великих нерозділених селянських сімей у досліджуваний період була передусім залежність окремого дворогосподарства від впливу різних несприятливих факторів, яких зазнавало сільськогосподарське виробництво. Чим більшим за розмірами був двір, чим більше дорослих чоловіків входило до його складу, тим менш відчутним для нього були різнорідні зовнішні несприятливі умови. І тому забезпечити належний матеріальний достаток могло лише великосімейне господарство.

Попри наявну загальну тенденцію до відособлення малих сімей у рамках селянських дворищ, які до XVI ст. були складовими частинами волосної форми територіальної громади, остаточного відокремлення малосімейних дворів у рамках волості не спостерігалося. Але разом з тим у процесі переходу до польових систем землеробства, дальшого розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, загального зростання кількості дворищ, руйнування території волосної громади відбувалася трансформація останньої в громади окремих, як правило, великих сіл. Вони формувалися внаслідок розростання старих дворищ (коли з них виходили малі сім’ї і осідали поряд), а також об’єднання окремих дворищ в село (при цьому з дворищ також виділялися малі сім’ї, які концентрувалися поблизу старого батьківського гнізда; село в таких випадках складалося з частин-кутків, яких було стільки, скільки дворищ утворило село). Отже, у ході еволюції територіальної громади, із переходом дворищ та їх груп у вищу суспільну форму співжиття людей – село, стійкою ставала тенденція до зменшення складу дворищ і виділення з них малих селянських сімей.

За таких обставин селянська громада з її складною мережею економічних взаємозв’язків і системою допомогообмінних відносин між малосімейними селянськими дворами ставала гарантом економічної безпеки останніх, чого раніше малі сім’ї досягали за рахунок входження до складу великосімейного господарства (дворища). Хоча рецидиви розширення малосімейних дворогосподарств виявлялись і в цей період через залучення до ведення господарства нерівноправних членів двора (підсусідків, коморників та ін.) та шляхом кооперації малосімейних дворів у рамках сябринних спілок42.

Можливість відносно безпечного економічного функціонування дворогосподарств малої селянської сім’ї в рамках громади села на практиці зумовила поділ багатосімейних дворищ. Особливо інтенсивно цей процес проходив у XVI ст. В