Економічна Історія України том 1

да Украины. – С.91-100; Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. – К., 1993. – С.16-21; Farr J.R. On the Shop Floor: Guilds, Artisans, and the European Market Economy, 1350–1750 // Journal of Early Modern History. – 1997. – T.1, №1. – P.25-26;

Берковський В. Основні тенденції дослідження історії економіки ранньомодерної Європи // Укр.

іст. зб. – 2006. – Вип.9. – С.349-353.

76.Верзилов А. Очерки торговли Южной Руси с 1480-1569. – Чернигов, 1898. – С.36-45; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.125-126, 133-134; Українська народність: нариси соціальноекономічної і етно-політичної історії. – С.135-136.

77.Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – С.98; Історія Львова. – К., 1984. – С.4043; Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – С.135-136; Bogucka M. Jarmarki w Polsce w XVI–XVIII wieku // Studia nad dziejami miast i mieszczaństwa w średniowieczu. – Toruń, 1996. – T.1. – S.16-25; Kus J. Jarmarki jarosławskie i ich wpływ na rozwój miasta w XVI i XVII wieku // Rocznik historyczno archiwalny. Archiwum Państwowe w Przemyślu. – T.IX. – Przemyśl, 1995. – T.IX. – S.29-70; Берковський В. Економіка Правобережної України XVI–XVIII ст. в польській історіографії кінця ХХ – початку ХХІ ст. // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Хмельницький, 2007. – Т.17. – С.48-49.

78.Торгівля на Україні XІV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина. – К., 1990. – №72. – С.99; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.126-128; Котляр М.Ф. Торгівля на Україні в XIV–XV ст. // Укр. істор. журн. – 1975. – №1. – С.38-47; Його ж. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XІV–XVIII ст. – К., 1981. – С.72-82.

79.Торгівля на Україні XІV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина. – №9, 12, 132, 151. –

С.23, 26-28, 174-175; 213-214.

80.Fedorowich J.K. Anglo-Polish Commercial Relations in the First Half of the Seventeenth Century // The Journal of European Economic History. – 1976. – T.V, №2. – P.362; Munro J. The Symbiosis of Towns and Textiles: Urban Institutions and the Changing Fortunes of Cloth Manufacturing in the Low Countries and England, 1270–1570 // The Journal of Early Modern History. – 1999. – T.III, №1. – P.64; Swanson H. Medieval Artisans: An Urban Class in Late Medieval England. – Oxford, 1989. – P.26-43; Lloyd T.H. England and the German Hanse, 1157–1611: A Study of Their Trade and Commercial Diplomacy. – Cambridge, 1991. – P.173-234; Берковський В. Основні тенденції дослідження історії економіки ранньомодерної Європи. – С.353-355.

81.Торгівля на Україні XІV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина. – Передмова. – С.5-7;

№32, 56, 64, 66, 108. – С.43-44, 76-78, 91-92, 93-95, 139; Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ – середина XVII ст.). – К.,1992. – С.90-146.

82.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – К., 1983. – Т.1. – С.109; Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – С.60; Українська народність: Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – С.134-135.

83.Сидоренко О.Ф. До питання про участь України у європейській торгівлі Речі Посполитої // Україна і Польща в період феодалізму. – К., 1991. – С.47-59; Берковський В. Основні тенденції дослідження історії економіки ранньомодерної Європи. – С.356-357.

84.Документы и регесты к истории Литовских евреев из актовых книг: метрики литовской, виленского центрального архива и некоторых печатных изданий. – СПб., 1882. – Т.1 (1388–1550), №13. – С.141; Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. – С.480; Подградская Е.М. Торговые связи Молдавии со Львовом в XVI–XVII веках. – Кишинев, 1968. – С.99; Її ж. Экономические связи Молдовы со странами Центральной и Восточной Европы в XVI и XVII вв. – Кишинев, 1991. – С.82; Берковський В. Кредит і контракт в системі міжнародних та міжрегіональних торгових відносин Волинського воєводства (середина

XVI – перша половина XVII ст.) // Укр. іст. зб. – 2004. – Вип.7. – С.124-126.

85.Collins J.B. The Role of Atlantic France in the Baltic Trade: Dutch Traders and Polish Grain at Nantes, 1625–1675 // The Journal of European Economic History. – 1984. – T.XIII, №2. – P.244; Берковський В. Основні тенденції дослідження історії економіки ранньомодерної Європи. – С.354-355.

86.Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VI. – К., 1995. – С.182-187; Берковський В. Кредит і контракт в системі міжнародних та міжрегіональних торгових відносин Волинського воєводства (середина XVI – перша половина XVII ст.). – С.130-131.

87.Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. –

372 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

С.502-518; Weymann S. Cła i drogi handlowe w Polsce piastowskiej. – Poznań, 1938; Rubarski R. Handel i polityka handlowa Polski w XVI stolecie. W 2 T. – Poznań, 1929. – T.1; Rutkowski J. Historia gospodarcza Polski (do 1864 r.). – Warszawa, 1953; Nowakowa J. Rozmieszczenie komór celnych i przebieg dróg handlowych na Śląsku do końca XIV wieku. – Wrocław, 1951; Сидоренко О.Ф. Гостинні двори за джерелами XVI–XVIII ст. (Волинь, Наддніпрянщина): Матеріали VIII Всеукраїнської наук. конф. [«Історичне краєзнавство і культура»]. – К.; Харків, 1997. – Ч.1. – С.209-213; Дячок О.О. Митні відносини на українських землях в документах Литовської метрики // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. – Дніпропетровськ, 2004. – С.154-171; Регулювання митних відносин у Першому Литовському Статуті та боротьба шляхти за митні пільги // Pirmasis Lietuvos Statutas: straipsnių rinkinys. – Vilnius, 2005. – Р. 208-225; Берковський В. Типологія і структура митної системи Волині в кінці XV – першій половині XVII ст. // Вісн. Академії митної служби України. – Дніпропетровськ, 2006. – №1 (29). – С.120-133; Його ж. До питання розвитку митного господарства Речі Посполитої в кінці XV – XVI ст. на західноукраїнських землях // Історія торгівлі, податків та мита: Зб. наук. праць. – Дніпропетровськ, 2007. – С.57-61; Жеребцова Л. Організація митної служби на землях Великого князівства Литовського наприкінці XV – в середині XVI ст. (до 1569 р.) // Історія торгівлі, податків та мита. – Дніпропетровськ, 2007. – С.52-57; Її ж. Структура таможенной системы Великого княжества Литовского в конце XV – середине XVI вв. // Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського. –

Т.1. – К., 2009. – С.144-162; Berkowski W. Struktury administracyjne komór celnych i mytnych na Wołyniu od XVI do połowy XVII wieku // Nad społeczeństwem staropolskim. – Białystok, 2007. – T.I: Kultura – Instytucje – Gospodarka w XVI–XVIII stuleciu. – S.321-338; Берковський В. Митна комора // Енциклопедія історії України. – Т.6. – К., 2009. – С.672; Його ж. Митна система //

Там само. – С.672-675.

88.Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. – С.495-510; Грушевський О. Митні комори // Україна. – К., 1918. – Кн.1/2. – С.21-31; Kutrzeba S. Taryfy celne i polityka celna w polsce od XIII do XV wieku // Ekonomista. Kwartalnik, poswięcony nauce i potrzebom życia. – Warszawa, 1902. – R.II. T1. Zesz.1. – S.207-211; Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 г. – М., 2005. – Т.1. – С.383, 577; Ващук Д. Деякі системи оподаткування у Київській землі (друга половина XV – перша третина XVI ст.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Історичні науки. – Кам’янецьПодільський, 2005. – Т.14: На пошану академіка І.С.Винокура. – С.149-160.

Частина четверта

Ранній новий час

Розділ 12

ЕКОНОМІЧНЕ

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (1569–1647)

1.Основнітенденціїекономічногорозвитку. Фільварки, торгівля та митна справа

Протягом XVI – першої половини XVII ст. в соціально-економічному розвитку західноєвропейських країн помітною тенденцією стало встановлення капіталістичних відносин. Навпаки, в східноєвропейському регіоні вони не набули значного поширення через консервацію панщинно-філь- варкової моделі економічних відносин. Разом з тим спостерігалося значне збільшення попиту на товари сільськогосподарського виробництва як в західноєвропейських країнах, так і в самій Речі Посполитій, до складу якої входили українські землі. Значна рентабельність аграрного сектора економіки призвела в XVI ст. до помітного розширення наявних і створення нових шляхетських фільварків, які все більше набували характеру товарного виробництва. У подальшому частка фільваркової продукції у вирощуванні зернових культур стала перевищувати 20%, оскільки збіжжя селянського виробництва вже було явно недостатньо. Тим паче, що нарощуванню обсягів поставок зерна сприяла стійка ринкова кон’юнктура через чотирикратне зростання європейських цін на зернові. Водночас й ринки Речі Посполитої теж демонстрували постійне збільшення попиту на хліб, а тому понад 2/3 виробленого в країні збіжжя йшло на задоволення внутрішнього ринку. На експорт працювали переважно фільваркові господарства підприємливих шляхтичів і магнатів, які у своїх володіннях оперативно намагалися заводити все нові фільваркові двори-садиби, навіть за рахунок привласнення селянських земель та визиску власних селян (оскільки один лан фільварку давав дохід щонайменше 35 злотих, а селянські чиншові платежі з такого ж одно-

ланового наділу були вдесятеро меншими)1.

376 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Основною формою шляхетського землеволодіння у період правління Сигізмунда ІІ Августа (1530–1570 – король польський; 1548–1572 – великий князь литовський) і наступних правителів Речі Посполитої були насамперед спадкові володіння (передані від батька, діда-прадіда), які було підтверджено (за фактом їхнього існування) за землевласниками в цей період. Зокрема, за свідченнями фахівців, подібні підтверджувальні грамоти масово видавались і на українських землях (луцькому каштеляну М.Козинському, Я.Синявській, М.Залеському, О.Бринзі, П.Шмунгеру, князю К.Вишневецькому та багатьом іншим можновладцям). Це було продовженням земельної політики попередніх правителів ВКЛ і КП, яка не обтяжувала державний земельний фонд і сприяла зміцненню позицій центральної влади в різноманітних регіонах держави. Другу групу земельних володінь шляхти становили так звані вислуги, які підтверджувалися чи надавалися заново за виконання служб на користь великокнязівської/королівської влади тощо. Такого роду пожалування на ленному праві надавалися в умовне («на поживєнє», «до живота», «до двох животів» тощо) володіння. Через значне розширення шляхетського землеволодіння й вичерпаність державного земельного фонду у попередній період, це були, як правило, цілинні, покинуті й конфісковані наділи та помістя. Третя група земельних володінь магнатів і знаті була наслідком активізації трансакційних операцій із землею (купівля/продаж, оренда, застава тощо). Ухвалений 1566 р. Другий статут ВКЛ зняв будь-які обмеження (що існували у Першому статуті 1529 р.) щодо розмірів відчужуваних шляхтою володінь. Це загалом свідчило про перерозподіл земельної власності та економічну диференціацію в шляхетському середовищі. Більш активні його представники також вдавалися до зухвалих акцій насильного захоплення/приєднання сусідніх земель своїх опонентів/конкурентів, збіднілих/ слабких власників та селянських громад2.

Загальний розвиток аграрного виробництва й торгівлі сприяв також нарощуванню небувалих обсягів товарного збіжжя. За два століття абсолютні показники вирощеного зерна (на другу половину XVI ст.) вже перевищували вдвічі попередні обсяги зернових і, за підрахунками дослідників, сягнули рекордних близько трьох з половиною центнерів на душу населення (навіть у другій половині ХІХ ст. аналогічний показник зріс лише до 420 кг). Тваринницька (частково спрямована на експорт) м’ясо-молочна та риболовецька галузі фільваркового виробництва, а також птахівництво, рибництво, бджільництво, садівництво й городництво, які не були експортно зорієнтованими, залишалися на попередньому рівні й слугували переважно для внутрішнього споживання/продажу.

На першу половину XVIІ ст. чимало фільваркових земель були вже досить виснажені гонитвою за надприбутками у виробництві збіжжя, а тому врожайність зернових рідко перевищувала сам-3. У поєднанні з негативними кліматичними змінами на європейському континенті (помітним збільшенням вологості й похолоданням) це значно зменшило рентабельність фільваркового господарства. Цьому ж сприяли падіння попиту та цін на збіжжя на місцевих та європейських ринках (через вичерпаність потенціалу так званій революції цін, спричиненої напливом дорогоцінних металів з американського континенту) й швидкі темпи цінового зростання на ремісничу продукцію (чого не спостерігалося у попередній період).

Разом з тим усе відчутнішими для економіки європейських країн ставали політичні та військові протистояння на континенті. За підрахунками дослідників,

378 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

ж дрібнішого купецько-міщанського прошарку перетворюється на посередників чи просто постачальників/факторів і супроводжують/доставляють товари на Захід.

Тогочасні джерела рясніли повідомленнями про водні каравани українського збіжжя у напрямку Європи. Зокрема, князь Р.Сангушко (1561 р.) за контрактом (на 8 тис. грошей) поставив у Гданськ близько 130 т (1 тис. мац) зерна. А вже

впершій половині XVIІ ст. князь Д.Заславський за 1637 р. відправив з України жита на 600 тис. грошей (20 тис. золотих). З-поміж середніх постачальників хліба протягом 1583 р. пани Я.Копелинський та А.Романовський імпортували до Гданська по три комяги збіжжя з Волині, Я.Ланевський – одну і т. п. А в цілому 1583 р. через Берестейську митну комору на Гданськ пройшли десятки суден, що належали близько 40 шляхтичам. Зі зростанням поташного промислу українські купці та шляхта вже формували комплексні річкові каравани і відправляли збіжжя разом із попелом. Так, із семи комяг, які вийшли з товарами князя К.Острозького на Гданськ, 5 везли зерно, а дві – по тридцять лаштів попелу. А князь Пронський відправив на продаж аж 9 комяг зі збіжжям і понад 200 лаштів попелу (50 лаштів якого приносило 1 тис. золотих чистого прибутку). Хоча це вже були досить вагомі торгові операції, але одним із лідерів, щодо поставок волинських товарів до Гданська у 1555–1580 рр. був королівський дворянин С.Граєвський, який протягом 1568 р. експортував понад 15 тис. лаштів (30 тис. т) попелу. Загалом підприємливі купці скуповували для відправки на Захід поташ і смальцюгу, не лише виготовлені

вшляхетських і магнатських господарствах України, а й на ринках міст, досить віддалених від Польщі (Переяславі, Глухові, Ромнах, Новгороді-Сіверському тощо). Загальні річні прибутки постачальників збіжжя з українських і польських земель через гданський порт сягали від 7 млн злотих, як це було в 1618 р., до 24 млн в окремі більш сприятливі роки.

Протягом XVI – першої половини XVIІ ст. поставки збіжжя із земель (значною мірою й українських) Речі Посполитої на Захід були чи не найвагомішими

вЄвропі. За приблизними підрахунками дослідників транзитна гданська торгівля «польським» збіжжям становила у 1557 р. понад 40 тис. лаштів, а в 1583 р. близько 63 тис. Відомо, що в останнє десятиліття XVI ст. з усього Балтійського торговельно-економічного регіону (куди переважно прямував український експорт) лише нідерландські купці вивезли далі на Захід більше 413 тис. лаштів жита, близько 40 тис. лаштів пшениці, більше 21 тис. лаштів вівса та майже 5 тис. лаштів ячменю. На початку XVIІ ст. поставки збіжжя з українських і польських земель ще більше зросли й у 1608 р. сягали 87 тис. лаштів, а в першій половині XVIІ ст.

вокремі роки перевищували 90 тис. У цей період купецтво Нідерландів щороку відвантажувало із гданських портів у напрямку Італії, Іспанії, Португалії до 300 наповнених зерном кораблів. На думку дослідників, зростання зернового експорту із земель Речі Посполитої могло бути напряму пов’язане із активним розвитком шляхетського фільваркового господарства та поступовим розширенням шляхетського (в тому числі й польського) землеволодіння в Україні. Загалом же на користь твердження про те, що український експорт становив вагому частину відомого в Європі «польського збіжжя», також свідчив і той факт, що з початком Української національної революції, а згодом і Другої північної війни (1655 р.), експортні поставки зернових через Гданськ скоротилися майже вдвічі, і понад 200 кораблів у 1648 р. відпливли з цього порту, не загрузившись, як зазвичай, збіжжям4.

Значного розвитку на українських землях (як, власне, і в усій Речі Посполитій) набула гуртова торгівля, яка відзначалася детально відпрацьованими формальноюридичними та практичними формами, а також чіткою (товарною й регіональною) спеціалізацією. Саме транзитна роль галицьких і волинських земель і участь місцевого купецтва в регіональному та міжнародному товарообігу призвели до удосконалення кредитних і контрактних форм торгівлі, а укладений контракт, незалежно від форми (усної чи письмової), унормував і оптимізував параметри оптової торгівлі. Порушення ділової угоди щодо поставки великих партій товарів сприймалося в купецьких колах як антиправовий акт, про що робилися офіційні записи в урядових гродських книгах. Саме так учинив князь О.Сангушко у 1565 р., коли промисловик Юнос вчасно не поставив для сплаву на р. Буг 700 возів поташу із буди в Степанському лісі. Так само поступали й ті учасники торгової угоди, які були не в змозі виконати попередньо погоджені її пункти через непередбачувані (часом трагічні) причини. Така офіційна заява в подальшому давала можливість позиватися на винуватців через понесені фінансові збитки та вимагати певних відшкодувань або ж, навпаки, виправдатися, пославшись на нездоланні обставини.

Контрактовій регламентації у досліджуваний період здебільшого підлягали товари, які здобули значний попит на ринку й переправлялися великими партіями (збіжжя, худоба, деревина, поташ, сіль тощо). Як це було, приміром, у 20–30-х рр. XVII ст., коли волинські князі С.Любомирський і В.Заславський уклали торгові угоди із англійцем Д.Гавратом: перший – на понад 12 тис. злотих, а другий – на 125 тис. злотих. Саме на таку суму мали бути поставлені українською стороною великі партії поташу до гданського порту. В контрактах також чітко було регламентовано терміни виконання угод та зумовлено якість товару й надлишок продукції для покриття можливого браку5.

Значні обсяги товарообороту та капіталовкладень у ході розвитку української торгівлі XVI–XVII ст. (як внутрішньої, так і зовнішньої) призводили до активізації кредитних товарно-грошових операцій. Взамін за отримані фінанси або товар позичальник видавав кредитору (завірений ярмарковим судом або міським/ замковим урядником) вексель/церокграф, у якому зазначалися умови, термін дії та сума кредиту. У певних випадках для скріплення кредитної угоди достатньо було підписів поручителів з кожної сторони, які могли гарантувати дотримання угоди своїми статками. Відсоткові ставки по кредитах могли коливатися від 6 до 60%. При недотриманні умов вексельного кредитування шляхтич-позичальник наражався на судове переслідування, а купецтво й міщанство – на часткове позбавлення правоздатності (інколи – разом з нащадками) й (навіть тимчасову, до повного розрахунку за кредитними зобов’язаннями) втрату свого майна. Загалом же контрактно-кредитна система була вагомим локомотивом у розвитку економічних відносин на українських землях. Вона сприяла налагодженню оптової та великооптової міжрегіональної та міжнародної торгівлі6.

Митниці. Після Люблінської унії 1569 р. до вже наявних на українських землях із XV ст. митних комор* додалися новозасновані у 1578 р. митниці в Кам’янці-

* З кінця XV ст. головні митні комори розташовувались у Володимирі (Волинському), Кременці, Луцьку (луцькі прикоморки були у Брацлаві, Берестечку, Вінниці, Горохові, Дубно, Дубровиці, Жабчому), Ковелі, Заславі, Корці, Литовежі, Перемилі, Львові, Теребовлі, Турійську, Белзі, Галичі, Городку, Коломиї, Києві (київські прикоморки були у Вишгороді, Житомирі, Звя-

380 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Подільському та Снятині, з 1643 р. – у Галичі, Барі, Стрию, а навесні 1644 р. також відкрилися в Батурині, Гадячі, Конотопі, Кременчуці, Лоєві, Любечі, Ніжині, Острі, Ромнах, Чернігові та Чорнобилі.

Головним митним збором у цей період було мито головне, яке збиралося на території Речі Посполитої у головних/цельних коморах держави, кількість яких постійно зростала, в тому числі й на українських землях. Серед різновиду головних мит у цей період згадувалося так зване старе мито (формально нібито й було відмінене у першій половині XVІ ст.), яке реально співіснувало з митом новим аж до рубежу XVІ–XVІІ ст., коли ці два податки були об’єднані одним збором – митом королівським. Водночас у середині 60-х рр. XVІ ст. було введено також податок, званий «четвертий гріш», сума якого попри назву доходила до понад 33% на імпортовані до Речі Посполитої товари. Збирався на головних митницях окремими посадовцями, підвладними винятково вальному сейму. А з 1593 р. його дія поширилася й на експортні торгові операції. З іноземних торговців «четвертий гріш» стягувався у подвійному розмірі.

Ще одним головним податком, який, щоправда, зрештою перетворився на звичайну торгову виплату, було введене Сигізмундом ІІІ Ваза (1620 р.) водне мито. Останнє збиралося митниками від усіх товарів, що доправлялися в балтійські порти (Гданськ, Ельблонг, Кролевець) водними шляхами. Сейм слідкував за цими зборами й неодноразово підтверджував за ними головний податковий статус (постанови 1626, 1627 рр.), але згодом (1629 р.) перевів їх у звичайну сплату. А натомість у тому ж 1629 р. вводиться експортне мито: для торговців із теренів Речі Посполитої – 2%, а для чужинців – 4%. У подальшому його аналогом було імпортне 4-відсоткове мито, встановлене у 1643 р. для потреб королівської та державної казни.

Загалом з другої половини XVI ст. в Речі Посполитій відчутно зростає вплив вального сейму на митну політику держави. У 1576 р. польський сейм ухвалив постанову, якою увів мораторій на зростання/розширення митних виплат без згоди вального сейму. А в 1578 р. було запроваджено митну реформу, згідно з якою територія держави поділялася на чотири митні провінції, дві з яких створювалися в Україні: Волинсько-Київська з центрами у Києві й Луцьку та Руська з центром у Львові. І з початку 90-х рр. XVI ст. державні митні збори направлялися вже лише винятково на потреби публічного державного скарбу. Вказана митна політика та структура Речі Посполитої проіснувала до запровадження чотирьох митних суперінтендантств (1661 р.) і митної інструкції/ординації 1676 р. Водночас численні місцеві митні збори (мито торгове, осібне для приїжджих та місцевих купців; мостове та чимало інших), які були спрямовані переважно на утримання старостинських урядів, а також йшли на користь власників торгових/складських міст, мали тенденцію до постійного зростання. Зокрема, за підрахунками фахівців, розміри митних податків протягом другої половини XVI – першої половини XVIІ ст. зросли майже в 3–4 рази7.

гелі, Тавані, Чуднові). Крім того, повідомлялося про митні комори на українських землях під владою Кримського ханату: в Ак-Кермані (Білгород-Дністровському), Кафі (Феодосії), Кілії, Перекопі, а також на підвладних Молдавському князівству буковинських землях – Чернівецьку, Хотинську, Дорогойську та Серетську митниці.