Економічна Історія України том 1

найська та центральноєвропейська торгівля. На півночі західноукраїнського регіону найважливішу роль у зв’язках із Литвою відігравав водний шлях по Західному Бугу, а також все зростала роль Берестя (Бреста) у загальному розвитку української торгівлі з Білорусією, Польщею та Балтикою загалом.

Крім того, українські купці активно освоювали буковинські водно-сухопутні шляхи Дністровсько-Прутського межиріччя, з виходом на Подунав’я та БілгородДністровський, а також закарпатські торгові шляхи через Хуст, які відігравали ключову роль у торгівлі солотвинською сіллю. Через важкі карпатські перевали та долини також пролягали торгові шляхи Українського Прикарпаття, де торгівці з допомогою місцевих пастухів переганяли великі стада худоби та іншої живності із Трансільванії та Банату82. Хоча в досліджуваний період одним із найпотужніших регіонів, який здійснював власну й транзитну торгівлю худобою, була Волинь. Протягом XV – першої половини XVI ст. волинські купці (з Острога, Кременця, Заслава тощо) постачали через Польщу в Європу тисячні партії великої рогатої худоби. Причому десь із 90-х рр. XІV ст. в лідери виходить острозьке купецтво, на чию частку припадало більше половини усіх поставлених на Захід з Волині волів (як місцевих, так і зібраних тут з інших українських земель, а також з Молдавії та Валахії). Зокрема, у 1522 р. з Острога за контрактом на суму понад 3 тис. талярів було відправлено півтори тисячі волів. Хоча в Європі також авторитетними вважалися сілезькі купці, які ще у 1447 р. отримали привілей на право безперешкодної торгівлі (худобою та іншими товарами) на всій території Речі Посполитої та ВКЛ. Загалом же, як зазначають європейські й вітчизняні дослідники, трансконтинентальна торгівля худобою країн Центрально-Східної Європи (у тому числі й України) із Заходом була настільки вагомим економічним явищем, що могла бути зіставлена (за масштабами та задіяними ресурсами) хіба що з поставками зерна у Балтійський регіон. Звичайно лідером у європейських поставках великої рогатої худоби в цей період була Угорщина, яка значною мірою задовольняла потреби Австрії, Італії та Південної Німеччини. Хоча в історіографії дослідники й схильні ототожнювати угорський і молдаво-валаський транзит худоби в Європу, який у 80-х рр. XVI ст. сягав 200 тис. голів щорічних поставок. Водночас вказується й на вагомий канал українських поставок худоби з Поділля й Галичини, який здійснювався зі Львова на Сілезію, Німеччину, Бранденбургію, що значно ефективніше зближувало Україну з європейським ринком, аніж водні поставки до Гданська та Кролевця. І хоча львівський транзит до Європи на середину ХVI ст. дещо скоротився порівняно з попереднім періодом, все ж сухопутні шляхи на Захід та в Середземномор’я, які пролягали через Львів, були визначальними, тим паче, що львівські купці користувалися своїм привілейованим становищем у постачанні різноманітних спецій, дорогих тканин і середземноморських вин83.

Досить вагому роль у торгівлі покутською сіллю та її транзитом в інші регіони України, Білорусії, Литви й Балтики, на думку дослідників, відігравала Волинь. Відомо, що у 20-х рр. ХVI ст. волинський Давид-Городок більшість своїх прибутків отримував через здійснення сухопутного й водного транзиту солі на Подніпров’я та в інші регіони ВКЛ. А доставкою солі на Волинь займалися не лише спеціалізовані прошарки соляників/прасолів, а й волинські селяни (виконуючи свою панщинну повинність), міщани, боярство та волинське купецтво. Це навіть створило

362 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

передумови для значних оптових закупок солі луцькими купцями з подальшим її перепродажем по території Волині й за її межі.

Але попри значний соляний транзит, усе ж переважаючою і дедалі зростаючою протягом першої половини XVI ст. на Волині була контрактова торгівля збіжжям. Поступово в цей торговельний процес поряд із великокнязівськими господарствами включаються й маєтки волинської шляхти та духовенства, а також купці та міщанство.

Відомо, що вже у 20-х рр. XVI ст. купецтво Луцька поставляло великі партії збіжжя до Кролевця за довгостроковими контрактами, а в 50-х рр. того ж століття на Балтику щороку вже надходило близько 3 тис. лаштів зерна84. Тож справедливими є зауваження вітчизняних та європейських дослідників про те, що ринок зерна був «ключовим елементом усієї балтійської торгівлі»85.

Водночас значною статтею контрактової торгівлі українських земель (і особливо Волині) з іншими регіонами Речі Посполитої та зарубіжжя були лісові товари (поташ, корабельний ліс тощо). Ще у XIV–XV ст. монопольне право на таку торгівлю мали прусські купці, а великий князь литовський (1377–1392) і король польський (1386–1434) Ягайло змушений був домовлятися із магістрами прусського ордену (які на той час контролювали Гданськ) про право руських купців на торгівлю лісоматеріалами в цьому європейському регіоні. І вже в першій половині XVI ст., коли аугсбурзькі купці протягом чотирьох десятиліть вивезли з Гданська в Нідерланди близько 10 тис. квінталів (тисяча тонн) поташу, частка українськобілоруського товару в ньому була вже досить значною. А в подальшому (1547 р.) великокнязівська влада ВКЛ встановлює державну монополію на експорт лісоматеріалів, вилучає із відання державців скарбові ліси та передає ці господарства своїм справцям і новостворені державні лісові комори рентабельно скуповують у місцевих промисловиків лісові товари (які значно здешевшали через заборону їх самовільного вивозу). Зазнавши значних збитків, шляхта ВКЛ все ж домоглася прийняття сеймової постанови (1551 р.) про дозвіл на вивіз за кордон шляхетських лісоматеріалів (що значно пришвидшило розвиток промислового виробництва в шляхетських господарствах) й ще через три роки (1554 р.) таки скасувала державну монополію у цій галузі економіки. Вже в 60 – на початку 70-х рр. XVI ст. обсяги експортних поставок поташу в Європу сягали десятків тисяч лаштів. Оскільки лише в скаргах, поданих до волинських гродських урядів за дванадцятирічний період, з цього приводу згадується про 14 тис. перевезених до Гданська лаштів виготовленого в Україні поташу. Отже, річний обсяг українських поставок поташу міг сягати 2 тис. лаштів, що давало понад 40 тис. золотих чистого прибутку. Такі розрахунки підтверджуються й іншими відомостями польських і українських дослідників, які стверджують, що вся річна річкова поставка поташу з Речі Посполитої сягала 10 тис. лаштів, а частка українських товарів у ньому могла сягати п’ятої, а то й четвертої частини (тобто 2–2,5 тис.)86.

Митниці. Відомо, щонаукраїнськихземляхмитояквідокремленийвідінших податків збір із купецтва (за проїзд, вивіз/ввезення товару, торгівлю і зберігання) прослідковується із ХІІ ст., коли митні податки були у віданні місцевих князів та їхніх бояр і тивунів. Важливо, що вже в удільний період між окремими князівствами велися перемовини про оптимальну кількість митних зборів та заборону місцевих зловживань у вказаній сфері. Вже в ХІІІ ст. існували королівські/великокнязівські

митні тарифи/приписи щодо податкової діяльності певних митних комор. А з кінця XIV ст. спостерігається диференціація тарифних зборів на два види: на встановлені державою митні тарифи й обов’язкові до повсюдного виконання та на приватні, які регулювали збір коштів у володіннях шляхти. В часі перебування українських земель у складі ВКЛ і КП митна сфера переходить у відання державного скарбу вказаних державних утворень, а в латифундіях магнатів і шляхти митниці були повністю в приватному підпорядкуванні. Протягом XIV–XV ст. продовжується формування митної системи українських земель, опорними пунктами якої були належні державі й приватним власникам комори/прикоморки, які поділялися на головні/цельні та митні й діяли на основі усталених звичаєво-правових норм і королівських/великокнязівських привілеїв. Найдавніші відомості про митні комори в Україні відносяться до початку 20-х рр. XІV ст., коли згадувалася володимирська, та до 50–60-х рр. XІV ст., коли повідомлялося про львівську митницю. За своїм статусом митні комори розподілялися на головні та звичайні (прикоморки). Наприкінці XV ст. останні мали такий територіальний поділ: головні комори розташовувалися

вВолодимирі (Волинському), Кременці, Луцьку (луцькі прикоморки були у Брацлаві, Берестечку, Вінниці, Горохові, Дубно, Дубровиці, Жабчому), Ковелі, Заславі, Корці, Літовижу, Перемилі, Львові, Теребовлі, Турійську, Белзі, Галичі, Городку, Коломиї, Києві (київські прикоморки були у Вишгороді, Житомирі, Звягелі, Тавані, Чуднові). Крім того, повідомлялося про митні комори на українських землях під владою Кримського ханату: в Ак-Кермані, Кафі, Кілії, Перекопі, а також на підвладних Молдавському князівству буковинських землях: Чернівецьку, Хотинську, Дорогойську та Серетську митниці.

Уперіод правління Олександра (1492–1506) в митній сфері ВКЛ було проведено реорганізацію й створено значні митні округи. Яких у XVІ ст. налічувалося 11: 1) віленський, з головними митницями у Вільно та Мінську; 2) ковенський (Ковно); 3) підляшський (Брест, Бєльськ); 4) новгородський; 5) полоцький; 6) вітебський; 7) смоленський; 8) могилівський 9) дисенський і два українських: 10) волинський (Луцьк, Володимир), 11) київський. У значних регіональних державних містах перебувала центральна митна комора, на прикордонних пунктах такого округу чи важливих дорогах/шляхах – підлеглі їй прикоморки, а на другорядних шляхах та в містечках – невеликі пости митної сторожі. Останні два підрозділи митниці могли розташовуватися і в приватних шляхетських володіннях. До складу службового штату митної комори входили митники/справці (провадили митний оглядали та збирали виплати) та писарі (а згодом додалися ревізори, писарі, експедитори, загони митної сторожі та вивідники/шпигуни). Посадовці головних митних комор, крім митних платежів, також відали наглядом за нижчими митниками та боролися з премитниками (тими, хто ухилявся від сплати мит, і контрабандистами). У свою чергу службовці митниць на українських землях були підзвітні місцевим адміністраціям (воєвод, старост, намісників), які слідкували, щоб митники не зловживали своїми повноваженнями, але місцевим урядовцям суворо заборонялося втручатися

вмитні справи чи претендувати на якісь митні збори чи штрафи/промита за конфісковані товари. За своєю підсудністю митні службовці мали судовий імунітет і були

увинятковій юрисдикції короля/великого князя або земського підскарбія. І лише

уразі скоєння митником тяжких злочинів (убивства, насильства, розбою, підпалу) він підлягав притягненню до відповідальності місцевою владою.

364 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Будівля приміщення митниці була незначних розмірів, тому в міських торгових центрах влаштовували гостинні двори, де митники оглядали доставлений товар і брали належне мито. Мережа підпорядкованих митниці вивідників слідкувала, щоб купці ніде не зупинялися (й не розпаковували вантаж) до митного оформлення товару в тому чи іншому митному окрузі, оскільки це давало можливість приховати (частково, а то й повністю) від оподаткування товар. Тому у ВКЛ у 1567 р. було прийнято сувору заборону під загрозою сплати великого штрафу (у 500 кіп грошей) усім міщанам надавати прихисток торгівцям із нерозмитненим товаром, а новоприбулі купці одразу ж мали задекларувати кількість і асортимент товару й сплатити обістку/обвістку (сповістивши про свій приїзд)87.

Крім того, на початку XVI ст. королівська/великокнязівська влада пішла на деяку реорганізацію митних зборів, розширивши перелік виплат на кордонах (у 1507 р.). Що разом із значною кількістю приватних комор викликала спротив значної кількості учасників ринку. У зв’язку з цим в 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита, а в 1504 р. таку пільгу дістало й духовенство. Надалі в 1505 р. було ухвалено сеймову конституцію, яка передбачала провадити митні збори лише з партій товарів, які ввозилися на продаж. Особи ж шляхетського стану, які стверджували/доводили, що їхні товари ввозяться винятково для власних потреб, не повинні були тепер сплачувати жодного мита.

Починаючи із XV ст. адміністрація митних округів та митниць формувалася кількома способами. Перший із них передбачав передачу митних структур у відання довірених великокнязівській владі чи шляхтичу осіб (називався «до вірної руки»), які працювали за фіксовану платню, й передбачав, що всі митні збори надходитимуть власнику митної комори. До середини XVI ст. такими «довіреними особами» могли ставати вихідці з єврейських фінансових кіл, а пізніше лише переважно шляхта й інколи міщани.

Другий спосіб передбачав передачу в оренду права збору митних надходжень на різних умовах. Найчастіше це був відкуп, який орендар комори мав сплатити готівкою в зумовлені контрактом терміни. Ще однією умовою передачі митної комори в оренду був безтерміновий контракт, допоки орендар/кредитор не повертав позичену власнику митниці (представнику державного скарбу чи шляхтичу) суму позики й відсотків. Середня тривалість контрактів на оренду митниць коливалась від 2 до 3 років, з представленням щорічного звіту кожного нинішнього держателя митної комори. За підрахунками дослідників, значну кількість орендарів митниць (до 2/3 їхньої чисельності) становили представники єврейських економічних кіл. Хоча це не стосується періоду рубежу XV–XVI ст. (вигнання євреїв з ВКЛ) і другої чверті XVI ст. (тимчасова передача митниць королеві Боні Сфорца). А з кінця 30-х рр. на українські землі було поширено дію конституції «de Judaeis», яка забороняла єврейським представникам орендувати комори цельні (цло – це митний збір, що надходив з кордонів держави). На Поділля та Галичину дія цього законодавства поширилася у 1538 р., а на Волинь – у 1569. Наступні конституції 1562 та 1565 р. знову підкреслили зазначену заборону і лише на кінець 60-х рр. XVI ст. ситуація дещо змінилася.

Протягом XV–XVІ ст. відбувається подальше унормування тарифної політики у митній сфері (детально зазначаються види товару, його якісні та кількісні

параметри й відповідні останнім митні збори), а свої митні правила отримують як окремі митниці, міста, так і цілі регіони (а також і окремі види товарів). Такими, приміром, були митний реєстр Снятина 1444 р., ординація мит для Поділля 1518 р., державні/коронні митні тарифи КП 1512, 1524 рр. та відповідні устави ВКЛ 1561, 1566, а ще через три роки великокнязівська влада ухвалила «Уставу мита старого» (1569 р.), на положеннях якої пізніше базувалося загальнодержавне митне законодавство (1629, 1643, 1650 рр.) як коронних земель так і ВКЛ.

Загалом у досліджуваний період митні податки поділялися на мито головне, що стягувалося при перетині товарами міждержавних кордонів і торгове мито, яке включало різного роду виплати під час самих торговельних операцій. Конкретноісторичне навантаження терміна «мито» в цей період не мало такого універсального значення й стосувалося переважно виплат (натуральних і грошових) від привозних товарів і транспортних засобів, які перетинали/користувалися комунікаційними спорудами (мостами, переїздами, греблями, гатями, єзами тощо).

Найголовнішим митним податком, який стягувався державною владою на українських землях (найраніше згадується в тарифі 1320 р.), було мито головне (або на польський манер його називали цло). Як окремий податок, який повністю призначався для королівського/великокнязівського скарбу, стягувався протягом XIV–XVІ ст. від усіх експортно-імпортних торгових операцій на кордоні, а також як внутрішній збір від кожної одиниці товару. Постановою 1477 р. було встановлено повну державну монополію щодо визначення конкретних тарифів і загального регулювання збору мита головного. Приміром, державою були встановлені такі імпортні ставки мита головного: для сукна – 1% (від його вартості), для коштовних каменів – 1,5% тощо; а от експортні ставки були значно вищими: для воску – 10%, а для худоби аж 59% і т. п. Мито головне/цло, крім прикордоння, також збиралось у головних/цельних митницях/коморах. До Люблінської унії 1569 р. з-поміж українських земель вони існували у Львові, Луцьку, Володимирі (Волинському), Кременці та Києві. Крім того, у 50-х рр. XVІ ст. на українських землях ВКЛ великокнязівським митникам було навіть дозволено збирати мито головне в конкретних невеликих містечках (13 містечках у Луцькому та Кременецькому повітах Волині; одному містечку в Київському повіті та двох на польському порубіжжі) у визначені ярмаркові дні. А на польсько-молдовському кордоні подібні цельні митні комори існували в Чернівцях і Сучаві, де стягувалося досить важливе в цьому регіоні волове мито (1 гріш від вола) від прогону значних партій худоби, а от у другій половині XVІ ст. вже за перегін подільської худоби бралося до 30 грошей з однієї тварини.

До головних мит у цей період належало так зване старе мито, яке стягувалося у розмірі 1 гріш від кожної 1 копи вартості провезеного товару. Від нього, як зазначалося, були звільнені шляхта і духовенство, які ввозили товар для власних потреб, а не на продаж. У Польщі це мито було замінене новим митом за правління Сигізмунда І у 1507 р., а на території ВКЛ формально було відмінено у 1523 р. (хоча реально існувало й надалі, допоки на територію ВКЛ 1561 р. юридично було поширено дію мита нового). У подальшому, з ухваленням Петрківського митного тарифу 1513 р., нове мито регулювало оподаткування чіткого асортименту польського експорту (у тому числі й на українських землях): коней, худоби, шкіри, воску, меду, риби. Загалом надходження від зборів мита нового становили чверть усіх прибутків державної казни Речі Посполитої.

366 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

З-поміж місцевих митних виплат, які йшли на користь старости чи приватного власника (землі, міста, комунікаційних споруд), існувало торгове мито (гроші торгові). Останнє збиралося від усілякого законно доставленого товару (такого, що не потребував особливого дозволу) і встановлювалося на місці. При зважуванні товару бралося помірне, корчовщина, поколодне й вагове (і також при користуванні міською вагою), при переважуванні – бочкове; податок із збіжжя – верховщина (попервах відсипали вершок з відра чи діжки); мита від худоби – волове, копитне

йаргишове (від степової худоби); за право продажу хутра – скопне, а від шкірок білок – білковщизну. Існувала ціла низка зборів кваліфікованих за групами товарів: дерев’яне (від товарів з дерева), ванчосне (за вивіз дощок для будівництва суден), рибне, соляне, повітщина (продаж меду), гончарне, восковичне/воскобійне (переробка та торгівля воском) тощо. Розмір митних зборів залежав при цьому від кваліфікації торгівця й товару. З постійних місцевих продавців бралася одна плата, а із приїжджих купців (з іншої місцевості чи з-за кордону) – окреме мито. При цьому існувало чимало так званих місцевих дорожних/проїзних зборів, які часто звалися мостовим, гребельним, дорожним, бруковим (від назви вимощених бруківкою доріг); возовим і дубасним (від кількості пройдених возів і суден/дубасів), перевозним і побережним (збір від річкових переправ та причалів), головщиною (від пройдених у валці/каравані людей), за право в’їзду до міста, переїзду через міст, греблю, перевіз, пропливання суден під мостом тощо; транзитний перехід/ переїзд через місто, перегін стад худоби. Такі збори здебільшого направлялися на ремонт та утримування відповідних комунікаційних споруд. Починаючи із 1554 р. шляхта ВКЛ домагалася у великокнязівської влади, щоб її було звільнено від сплати «мостового» та «гребельного» у разі доставки на продаж збіжжя та лісових товарів, на що дістала дозвіл у 1563 р.

Великокнязівська влада, за твердженнями дослідників, часто використовувала практику пожалування права збору внутрішніх мит у приватні руки. Це передусім було у випадках, коли особа на свій кошт основувала поселення (міста, містечка)

йорганізовувала місцеву торгівлю; коли місцевим урядовцям передавалися на їхнє утримання деякі митні надходження; при виплаті приватним особам (через передачу їм права збору окремих мит) отриманих державою позик; при наданні помість, де вже були (або де дозволялося створити) митниці; як відзнака за заслуги перед державою88.

Уцілому подальше формування та розвиток митної служби на українських землях у складі ВКЛ і КП, попри те що на кінець XV ст. вказаний регіон ще відставав у економічному розвитку від сусідніх центральноєвропейських країн, було пов’язане з активізацією господарського життя, впровадженням заходів аграрної реформи, ринковою переорієнтацією шляхетського господарства, розвитком товарно-грошових відносин, міст і міського виробництва, нарощуванням обсягів міжрегіональної та міжнародної торгівлі. Загальний же розвиток торговельних відносин в Україні із поширенням системи контрактно-кредитних форм торгівлі у досліджуваний період, попри наявні труднощі (нашарування різнорідних/різночасових митних зборів і перепон, відсутність уніфікованої монетної системи та свавілля урядовців і шляхти), був вагомим чинником зростання економіки, свідчив про значне поглиблення виробничо-торгової спеціалізації окремих регіонів України та значно сприяв консолідації українського етносу.

Посилання до розділу 11

1.Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – К., 1970. – С.74; Копчак С.І. Населення Українського Прикарпаття (Історико-демографічний нарис). Докапіталістичний період. – Львів, 1974. – С.42-44; Нариси з історії Північної Буковини. – К., 1980. – С.48; Крикун М.Г. Динаміка чисельності поселень Подільського воєводства в XVI–XVIII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1985. – Вип.1. – С.59-60.

2.Історія української культури. – К., 2002. – С.16; Гурбик А.О. Сільське населення в добу політичної роздробленості // Історія українського селянства: Нариси в 2 т. – Т.1. – К., 2006. –

С.73-75.

3.Żródła dzejowe. – Warszawa, 1876. – T.6. – S.127; Українські грамоти XV ст. – К., 1965. – С.30-31;

Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV – 60-х годах XVI в. – К., 1989. – С.102-111; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка). – К., 1998. – С.40-43.

4.Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф.389. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.100101. (Вказані матеріали Литовської метрики використовувалися нами за мікрокопіями, що зберігаються в ЦДІАУК під шифром КМФ-36); Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1880. – Вып.1. – С.48.

5.Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – К., 1990. – С.129-132; Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVII–XVIII вв. – М., 1960. – С.2226; Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI–XVIII ст.: Історичні нариси. –

Львів, 2004. – С.40-49.

6.История крестьянства СССР. – М., 1990. – Т.2. – С.167-169; Історія українського селянства:

Нариси в 2 т. – К., 2006. – С.75.

7.История крестьянства в Европе. – М., 1986. – Т.2. – С.256-257; Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. – М., 1987. – С.156-159; Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. – К., 1991. – С.141-163; Історія української культури. – С.66-67.

8.Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України. – С.102-120.

9.Шенников А. Распространение животноводческих построек у народов Европейской России // Сов. этнография. – 1968. – №6. – С.99-105; Якубовский В.А. Податные реестры XVI в. и реконструкция зернового баланса фольварочной Польши // ЕАИВЕ. – 1966. – С.66; Горская Н.А. Земледелие и скотоводство // Очерки русской культуры XVI в. – М., 1971. – С.45; История крестьянства в Европе. – Т.2. – С.256-257.

10.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.4. – С.35-49; Т.2, Ч.7. – С.1-9; Южнорусские грамоты. – К., 1917. – Т.1. –

С.109; Стельмах Г.Ю. Історичний розвиток сільських поселень на Україні. – К., 1964. – С.45; Диер Я.Г. Древнерусская деревня в археологических исследованиях // Труды V Международного конгресса археологов-славистов. – К., 1988. – Т.2. – С.40-58; Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII–XIV в. (По материалам археологических исследований). – К., 1982. –

С.44.

11.Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией (далі – РИБ). – СПб., 1915. – Т.27. – С.657-658; Ефименко А.Я. Южная Русь. – СПб., 1905. – Т.1. – С.418-419.

12.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.4. – С.11, 16, 29, 45; Т.1, Ч.6. – С.244-253; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли: Литовский период. – Т.І. – Одесса, 1912. – С.217.

13.РДАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Спр.50. – Арк.50; Спр.38. – Арк.500; Спр.31. – Арк.234-235;

Южнорусские грамоты. – Т.1. – С.118.

14.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.10.

15.Там само. – Т.1, Ч.8. – С.485, 487-491; Т.2, Ч.7. – С.118.

16.Довнар-Запольский М.В. Очерки по организации западно-русского крестьянства в XVI в. – К., 1905. – С.136.

17.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.7; Южнорусские грамоты. – Т.1. – С.118.

18.Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные Археографической комиссией (далі – Акты ЗР). – СПб., 1862. – Т.1. – С.41-42; Сас П.М. Феодальные города Украины. –

С.143-152.

368 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

19.Торгівля на Україні XIV – середина XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина. – К., 1990. – С.118; Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі. – К., 1992. – С.164-177, 191.

20.Акты ЗР. – Т.1. – С.11, 12, 67; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.97-98.

21.Акты ЗР. – Т.1. – С.72, 98; Акты ЮЗР. – Т.ІІ. – С.125; Гурбик А.О. Еволюція соціальнотериторіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.98-99; Блануца А. Надання та підтвердження Олександра Ягеллончика на українські землі Великого князівства Литовського // Terra Cossacorum: студії з давньої та нової історії України. Наук. зб. на пошану проф. В.Степанкова. – К., 2007. – С.434-455; Блануца А. Земельные пожалования Казимира Ягеллончика на украинские земли Великого княжества Литовского: попутка реконструкции по источникам Литовской метрики // Україна і Велике князівство Литовське в ХІV–ХVІІІ ст.: політичні, економічні, міжнаціональні та соціокультурні відносини у загальноєвропейському вимірі: Тези доповідей. – К., 2007. – С.17-19; Блануца А. Земельні надання Сигізмунда І Старого на українські землі Великого князівства Литовського // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.8. – К., 2008. – С.6072.

22.Южнорусские грамоты. – К., 1917. – Т.1. – С.136; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – С.252-277, 282-307, 359-371, 404, 409; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.83-104; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.57-65, 97-100.

23.Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. – К., 1901. – С.626-630; Пичета В.И. Белоруссия и Литва в ХV–ХVІ вв. – М., 1961. – С.196-198; Юргинис Ю.М. Бояре и дворяне и их землевладение в Великом княжестве Литовском // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. – 1969. – К., 1979. – С.21-22; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. – С.206-208; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.100-101.

24.Історія українського селянства. – С.142-143.

25.Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. – С.206-208.

26.Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.143-147.

27.Бойко І.Д. Селянство України в другій половині XVІ – першій половині XVІІ ст. – К., 1963. – С.90-93; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.143-150; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVІІ ст. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – С.160-162.

28.Русіна О.В. До питання про земельні володіння Києво-Печерського монастиря на Лівобережжі (за актами XVI–XVII ст.) // Укр. археограф. щорічник. – К., 1992. – Вип.1. – С.300-306; Ричка В.М. Про джерела та основні етапи формування церковно-монастирського землеволодіння у Південній Русі (друга половина ХІ–ХVІ ст.) // Феодалізм на Україні: Зб. наук. праць. – К., 1990. – С.3-11; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.58-59.

29.Хорошкевич А.Л. Сословное землевладение украинских и белорусских земель XІV – начала XVІ в. и древнерусские традиции // Исследования по истории и историографии феодализма. – М., 1982. – С.210-211; Головата Н.А. Землеволодіння та економічна діяльність православної церкви в другій половині XVІ – першій половині XVІІ ст. на Правобережній Україні: Автореф. дис. …

канд. іст. наук. – К., 1997. – С.16-18.

30.Головата Н.А. Землеволодіння та економічна діяльність православної церкви. – С.18; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.58-59; Блануца А. Земельні володіння волинської шляхти у другій половині XVІ ст. – К., 2007. – С.42; Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – С.112-115.

31.Похилевич Д.Л. Землеустройство и поземельный кадастр в Белоруссии, Литве и Украине в XVI–XVII вв. // Материалы по истории земледелия СССР. – М., 1952. – С.322-410; Юргинис Ю.М. Аграрная реформа и хозяйственные мероприятия литовского великокняжеского правительства // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы 1970 г. – Рига, 1977. – С.46.

32.Акты ЗР. – СПб., 1848. – Т.2. – С.159; Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. – М., 1892. – Приложение. – С.19-21.

33.Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. – К., 1997. – С.10-11.

34.Акты ЗР. – Т.3. – С.84.

35.Похилевич Д.Л. Землеустройство и поземельный кадастр в Белоруссии, Литве и Украине в XVI–XVII вв. – С.332; Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-

Западной Руси. – Вильна, 1867. – Т.1. – С.18-32; Архив ЮЗР. – К., 1890. – Т.2, Ч.7. – С.75-120; Dunin-Wąsowicz A. Pomiary gruntu w Koronie w XVI–XVIIІ wieku. – Warszawa, 1894. – S.198, 200; История крестьянства СССР. – С.287.

36.Центральний державний історичний архів України в Києві (далі – ЦДІАУК). – Ф.1. – Оп.1. –

Спр.4. – Арк.61-91 зв.; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.110, 203-207, 225; Т.1, Ч.7. – С.232-233, 250-252.

37.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.76, 79, 82, 91, 95, 98, 100, 107-110.

38.Źródla dziejowe. – Warszawa, 1896. – T.XVII (2). – S.82; Акты ЗР. – Т.3. – С.83; Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.107-108; Т.2, Ч.8. – С.95, 103.

39.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.76-78, 101; Гурбик А.О. Волочна поміра на українських землях у складі Великого князівства Литовського в XVI ст. // Укр. іст. журн. – №4. – 1996. – С.56-57.

40.Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.75-110.

41.ЦДІАУК. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.61, 61 зв., 65, 65 зв., 69, 70; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.7. – С.203-207, 251.

42.ЦДІАУК. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.61, 65; Акты ЗР. – Т.3. – С.77.

43.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.145-148; Т.2, Ч.7. – С.33; Акты ЗР. – Т.3. – С.85-87.

44.Hurbik A. Reforma włóczna na Ukrainie w XVI wieku // Roczniki dziejów społecznych і gospodarczych. – T.LIX. – Poznań, 1999. – S.122-125.

45.Акты ЗР. – Т.3. – С.73.

46.РДАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Спр.51. – Арк.71 зв.; Акты ЗР. – Т.3. – С.73, 74, 90; Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.80, 84, 98, 100.

47.Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1897. – Т.2. – С.116-143; Акты ЗР. – Т.3. – С.74, 90;

Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.75-100.

48.Акты ЗР. – Т.3. – С.74.

49.Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. – С.48-50.

50.Інкін В. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI–XVIII століттях. – Львів, 2004. – С.87-90; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні. –

С.11-24; Źródla dziejowe. – T.XXII. – S.653-733; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.4. – С.48; Т.1, Ч.6. – С.290292.

51.Інкін В. Сільське суспільство. – С.89.

52.Акты ЮЗР. – СПб., 1863. – Т.1. – С.62; РИБ. – Т.27. – С.535; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.38;

Довнар-Запольский М.В. Очерки по организации западно-русского крестьянства в XVI в. – К., 1905. – С.47-60.

53.Архив ЮЗР. – Т.5, Ч.8. – С.469-470; РИБ. – Т.27. – С.535.

54.Акты ЗР. – Т.1. – С.202; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.7. – С.615-616; Жизнь князя А.М.Курбского в Литве и на Волыни. – К., 1849. – Т.2. – С.143; Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – Приложение. – №17, 51. – С.15, 56.

55.Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – Приложение. – №12. – С.13.

56.РДІА. – Ф.823. – Оп.1. – Спр.67. – Арк.1.

57.Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. –

Приложение. – №12, 17, 51. – С.13, 15, 56; РИБ. – Т.27. – С.535; Довнар-Запольский М.В.

Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. – К., 1901. – Т.1. –

С.113-114.

58.Там само; Акты ЗР. – Т.2. – С.200.

59.Акты ЗР. – Т.1. – С.350; Т.2. – С.28, 33-36, 207-211; Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.1-9; Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. – С.480-481;

Акты ЗР. – Т.2. – С.64-67.

60.Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягел-

лонах. – С.471, 472, 733; РИБ. – Т.30. – С.415; Акты ЗР. – Т.1. – С.21, 64-67, 75-76; Т.2. – С.8-10, 18-19; Архив ЮЗР. – Т.2, Ч.7. – С.377-380; Т.1, Ч.6. – С.58-59; Гурбик А.О. Еволюція соціально-

територіальних спільнот в середньовічній Україні. – С.46-47.

370 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

61.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.4. – С.35-49; Т.1, Ч.7. – С.81; Т.2, Ч.7. – С.29, 599; Известия византийских писателей о Северном Причерноморье. – М.; Л., 1934. – С.10.

62.РДАДА. – Ф.389. – Оп.1. – Спр.44. – Арк.35 зв.; Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.VII. – С.601-602, 617; Т.2, Ч.7. – С.19-23; Т.1, Ч.4. – С.39.

63.Густинская летопись // ПСРЛ. – СПб., 1843. – Т.2. – С.354; Рогожский летописец // ПСРЛ. – Пг., 1922. – Т.15, Вып.1. – Стб.428; Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. – С.395; Егоров В.Л. Границы Руси и Золотой Орды в XIII–XIV веках // ВИ. – 1985. – №1. – С.18-19; Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987. – С.72, 140-150; Його ж. Синьоводська битва 1362 р. у сучасній науковій інтерпретації // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. – К., 2005. – С.9-27.

64.Kronika polska, litewska, źmódska i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. – Warszawa, 1848. – T.2. – S.116, 154, 271, 305; Сборник русского исторического общества. – СПб., 1882. – Т.41. – С.323, 360; Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. – Т.1. – С.116-117; Панашенко В.В. Агресія Кримського ханства і султанської Туреччини на Україну в кінці XV – першій пол. XVI ст. // Феодалізм на Україні: Зб. наук. праць. – К., 1990. – С.114-130; Дашкевич Я.Р. Ясир з України (XV – перша половина XVII ст.), як історико-демографічна проблема // Укр. археограф.

щорічник. – К., 1993. – С.43-46.

65.Архив ЮЗР. – Т.1, Ч.6. – С.20-22, 290-292, 381-382, 416, 418; Т.2, Ч.7. – С.12.

66.Кісь Я.П. До питання про умови розвитку міст на території Руського і Белзького воєводств у XІV–XVII ст. // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. істор. – Львів, 1970. – Вип.6. – С.79; Швидько А.К. Социально-экономическое развитие городов Украины в XVI–XVIII вв. – Днепропетровск, 1979. – С.25-29; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.10-13, 21-22; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). – Львів, 2003. – С.254; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – К., 2008. – С.88-89.

67.Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.18.

68.Баранович А.И. Украина накануне Освободительной войны середины XVII в. – М., 1959. – С.134; Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму (ХІІІ–ХІХ ст.). – Львів, 1968. – С.40; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.22-25.

69.Rybarski R. Handel i polityka handłowa Polski w XVI stuleciu. – Poznań, 1928. – T.1. – S.117; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.88-89; Алферова Г., Харламов В. Киев во второй половине XVII века. – К., 1982. – С.71; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. – С.85.

70.Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.73-77, 88; Гурбик А.О. Еволюція соціально-терито- ріальних спільнот в середньовічній Україні. – С.314.

71.Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине XIII–XIV в. – С.59, 67-77, 114; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.57-59.

72.Савваитов П. Описание старинных русских утварей, одежд, оружия, ратных доспехов и конского прибора, в азбучном порядке расположенное. – СПб., 1896. – С.11-12; Сидоренко В.О. Зброєзнавство як спеціальна історична дисципліна: За матеріалами історії України XIV – першої половини XV ст. // Іст. джерела та їх використання. – К., 1966. – Вип.2. – С.274-276; Сидоренко В.О. Зброя XVІ–XVІІ ст. на Україні – пам’ятка мистецтва. – К., 1970. – С.20; Кирпичников А.Н. Военное дело на Руси в ХІІІ–XV вв. – Л., 1976. – С.39; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.60-71; Свєшніков І. Озброєння козацького війська за матеріалами розкопок місця Берестецької битви 1651 р. // Українське козацтво: витоки еволюція, спадщина: Матеріали між-

нар. наук. конф. – Вип.ІІ. – К., 1993. – С.161-170.

73.Запаско Я.П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. – К., 1960. – С.6-7, 78-79; Сас П.М. Феодальные города Украины. – С.71-73.

74.Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. – С.54-59.

75.Швидько А.К. Социально-экономическое развитие городов Украины в XVI–XVIII вв. – С.26-41; Його ж. К вопросу о ремесленном цехе в средневековом городе (по герм. и укр. источникам) // Вопросы германской истории и историографии. – Днепропетровск, 1973. – С.7; Отамановский В.Д. Развитие городского строя на Украине в XІV–XVIII вв. и магдебургское право // Вопр.

истории. – 1958. – №3. – С.121-141; Sonenscher M. Work and Wages: Natural Law, Politics and the Eighteenth-Century French Trades. – Cambridge, 1989. – P.49-84; Сас П.М. Феодальные горо-