Економічна Історія України том 1

близько семи десятків торгівців і перекупників (що продавали на ринку продукти харчування), добрий десяток корчмарів, понад чотирьох десятків були рибалками та близько 30 осіб мали у володінні великі човни та комяги.

Загалом виготовлення річкових суден було налагоджене українськими ремісниками на берегах річок в тимчасових і постійних міні-верфях. Одним із відомих на той час містом, де широко виготовлялися великі судна – комяги, був волинський Устилуг на Західному Бузі. Місцеві майстри виготовляли великі комяги, що мали прямокутну форму, мілку посадку, обладновувалися 7–12 веслами та могли брати на борт 15–35 лаштів* сипучих вантажів (збіжжя, поташу тощо). Все це робило український водний транспорт досить ефективним, особливо у здійсненні європейської торгівлі. А попит на такі судна був постійним. Тому українські майстри виготовляли великі партії комяг не лише на замовлення, а й для вільного продажу на верфях і в міських портах-причалах. Непоодинокими були випадки, коли такі судна здавалися/бралися в оренду, або перепродувалися перекупниками-посередниками. Вартість однієї комяги становила близько 6 кіп (360 грошей)69.

Досить вагому роль у міському ремісництві відігравала деревообробка, адже дерево було чи не найголовнішим ремісничим матеріалом. Численні розряди міських тесль і тесельчиків зводили житлові та господарські будівлі, мости та оборонні споруди, будували водні судна та сухопутні вози/фури й сани тощо. Крім того деревообробкою займалися окремі ремісничі групи бондарів, столярів, колісників, візників, каретників, «шкатулочників» і т. п. У XІV ст. з’являються перші відомості про бондарів, чиє виробництво у наступні віки досягає свого розквіту, коли виготовлялися різноманітні бочки (вміщали від 36 до 122 горнців), відра, каді (ємність у 4 відра), горнці/горнята (ємність у 4 кварти/літри), жбани тощо. Особливо популярними були у городян предмети побуту, кухонні вироби та меблі (столи, стільці, лави, полиці). Найважливішим предметом домашньої обстановки

вбудинках міщан, як, власне, і селян, були скрині, в яких зберігалися найцінніші речі та одяг. Різноманітні за розміром та оздобленням скрині мали різну вартість і

всередньому на міських ринках продавалися від 30 грошей і дорожче. У той час як полотно та одяг, які складалися в скрині, були теж не дешевими. Зокрема, якісне тонке полотно продавали по 2,5 гроша за лікоть пояси – по 5 грошей, верхній одяг із грубого не фарбованого полотна («сермяги») – за 40 грошей, кожух з баранячої шкіри – за 80 грошей, а більш дорогі «люндські» (лондонські, ліонські) фарбовані «жупани» від 3 до 8 і більше кіп грошей.

Базовими ремеслами для кравців та шевців було ткацтво та виготовлення сукна, яке було поширене практично по всій Україні, як у містах, так і в селах. На міських ринках процвітала торгівля овечою шерстю та прядивом/пенькою, що являли собою важливу текстильну сировину для багатьох промислів. Продовжувало удосконалюватися сукновиробництво в якому з’являлися нові спеціалізації валяльників (валяли сукно в ступах) і підстригальників (підрівнювали ворсу). Відбувалося нарощування виробництва товарів у вказаних ремісничих галузях та спостерігалася певна товарна спеціалізація українських міст, куди приїжджали вітчизняні та зару-

*Лашт – міра ваги сипучих товарів. У XVI ст., за відсутності уніфікованої одиниці тоннажності суден, лашт виконував таку функцію й дорівнював кількості товару, що могла перевозити одна парокінна фура. Український віз-лашт цілком співвідносився із гданським і дорівнював близько 2 т.

352 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

біжні купці й оптом закуповували пеньку (по кілька возів одразу), сукно та полотно (десятками ліктів довжини). Головним видом продукції вітчизняних ремісників були тканини із льону та шерсті. Для цього за допомогою веретен і прядок формували нитки, а потім на ткацьких станках виготовляли свою продукцію.

Загалом в українських містах досить вагомим був відсоток ремісників, які займалися виготовленням різноманітного одягу та взуття (шевців, кравців, кушнірів, шкірників, шапочників, калитників, сумників, чоботарів тощо). Зокрема, за даними дослідників, на період 60-х рр. XVІ ст. в Луцьку з майже 450 ремісників було 40 кравців і 33 чоботаря; в Острозі з понад 130 ремісників згадувалося 13 кравців, 21 чоботар і 4 кушніри; в Костянтинові з понад 80 ремісників працювало 10 кравців, 15 чоботарів і 8 кушнірів; у Києві лише, за приблизними даними, згадувалося по півтора десятка кравців і кушнірів і понад 30 чоботарів.

Асортимент матеріалів і тканин, які використовували українські ремісники був досить різноманітним. Це й домоткані матеріали із пеньки та льону, просте дешеве сукно, овчина, шкіри (кіз, лосів, оленів, зубрів, ведмедів), хутра (куниць, білок, соболів, лисиць, вовків, росомах, рисей) тощо. Заможні городяни, крім вітчизняних матеріалів, замовляли собі одяг із дорогих привозних тканин виготовлених в Англії, Франції, Чехії, Нідерландах, а також доставлених зі Сходу70.

У XІV–XVІ ст. подальшого розвитку в містах і селах України набув традиційний гончарний промисел – виготовлення (з допомогою гончарного круга), покритого жовтою або зеленою поливою, глиняного посуду (глечиків, гладишок, горшків, мисок, макітер тощо). Посуд відзначався витонченістю (був тонкостінним і мав орнаменти), розмаїттям і досконалістю форм71.

Провідною галуззю міського ремісничого виробництва в Україні досліджуваного періоду була металообробка. Міські слюсарі та ковалі виготовляли широкий асортимент товарів сільськогосподарського реманенту, різноманітні інструменти, побутові речі та складні вироби (міські годинники, внутрішні й висячі замки тощо). Вагому частку в міському ремеслі становило зброярство. Відповідно до своєї спеціалізації ремісники виготовляли широкий асортимент захисної амуніції військового призначення: бехтерці, кольчуги, панцирі тощо. Зокрема, бехтерці старанно складалися з металевих пластинок (кількість яких могла перевищувати тисячу), які укладали рядами та з’єднували металевими кільцями. Вага такого виробу була більше десяти кілограм і коштувала чимало. Кольчуги за традицією виготовлялися із круглих дротяних кілець, а панцирі з клепаних плоских кілець, що в кілька разів покращувало захисні властивості обладунків. Для захисту голови тогочасного воїна українські зброярі виготовляли спеціальні шоломи: шишаки/каски із суцільного металу та «прилбиці/прилобниці», які залізною пластиною прикривали лоб, а решту голови аж до плечей захищала кольчужна сітка.

Широким був і асортимент холодної зброї, яку виготовляли ремісники українських міст: шаблі (відомі ще з Х ст.), мечі (потроху втрачали своє значення і витіснялися шаблями), бойові сокири (коштували 8–12 грошей), списи, рогатини (коштували по 12 грошей), булави тощо. Для них використовували високоякісну (інколи булатну) сталь часто привезену із-за кордону, або ж перековували старі/ пошкоджені мечі та шаблі. Часто зразком для української (козацької/черкаської) шаблі були східні (турецькі, іранські) або західні (польські, угорські) її моделі, які не рідко і в оригіналі були присутніми поряд з вітчизняними в українському вій-

ську. Увібравши в себе кращі досягнення тогочасного зброярства, українські шаблі (дещо коротші та ширші від польських) були навіть предметом експорту в Європу, куди, зокрема, вивозили свою продукцію ремісники/зброярі з Острога.

Широкою популярністю на внутрішньому українському ринку (та частково за рубежем) користувалася продукція вітчизняних лучників, стрільників і сагайдачників, адже бойовими луками й стрілами були озброєні як піші, так і кінні воїни. Ціна одного лука з сагайдаком і 30 стрілами у XVI ст. була в районі 3 кіп (180 грошей), а татари навіть були готові обмінювати 10 українських стріл (із залізними наконечниками й орлиним пір’ям) на віз солі.

З-поміж вогнепальної зброї, яку виготовляли міські ремісники-пушкарі, були як «старосвітський» і вже дещо застарілий залізний кий (примітивна вогнепальна зброя, що являла металеву трубу із отвором для запалу), так і досконаліші гаківниці, рушниці, аркебузи. Масивні гаківниці (вага до 10 кг, калібр 24 мм, довжина трохи більше 1 м), які в народі звали «козами», десятками штук були на озброєнні українських замків. Гаківниці, як і рушниці/ручниці, були обладнані (відомими з XV ст. в Європі) гнотовими замками. Проте рушниці були менш габаритними і краще пристосованими для стрільби в польових умовах. Українські аркебузи (цей вид рушниць винайшли іспанці в XV ст.) були двох різновидностей: довгі (2,4 м) піхотинські та короткі (1,2 м) кавалерійські. Протягом XVІ ст. ремісники обладнали частину аркебузів колісними замками (коліщатко-огниво висікало об кремінь іскру, що запалювала порох), але ті були не набагато кращими від гнотових і часто виходили з ладу. Тому їх заступили відомі українським майстрам більш надійні ударно-кремнієві замки нідерландського типу (в них кремній вдарявся об метал і висікав іскру). У процесі виробництва вогнепальної зброї українські ремісники освоїли складну техніку виготовлення досконалих стволів рушниць та набоїв до них (залізні кулі «закутувались» у тонкий шар свинцю чи олова)72.

Найпривілейованішу верству українських ремісників становили ювеліри/ золотарі, які працювали з дорогоцінними металами та каменями і виготовляли предмети розкоші й церковне начиння. Майстри ювелірної справи мешкали та працювали не лише в значних містах України (Луцьку, Києві, Житомирі, Володимирі, Вінниці, Кременці, Острозі), а й у невеликих міських центрах (Дубні, Клевані, Сокалі, Степані тощо). Традиції українського золотарства в цей період зберігалися в заможних родинах міських ювелірів, де передавалися нащадкам не лише всі секрети ремесла (використання різноманітних технік та емалей), а й досить коштовний ювелірний інструментарій. На відміну від давньоруського золотарства українські ювеліри в досліджуваний період вже володіли більш складною технікою кування, чеканки, лиття, гравірування, штампування, інкрустації тощо. До асортименту виробів українських золотарів входили не лише коштовні прикраси (персні, сережки, кулони, пояси, ґудзики, пряжки), а й дорогий посуд із родинними гербами знаті та високохудожні зразки церковного начиння (натільні й напрестольні хрести, чаші, підсвічники, панікадила, обрамлення ікон та євангелій тощо). Тому значний асортимент товарів українського золотарств із Києва та Львова був широко відомий як на Заході, так і на Сході.

Наближеним до ювелірного було й декоративно-прикладне мистецтво українських майстрів: різьба по дереву, художня вишивка, церковний живопис та іконо-

354 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

писання. Особливо високого рівня досягло мистецтво створення українських рукописних книг першої половини XVІ ст. У цій галузі було задіяно чимало ремісничих спеціальностей: переписувачів/каліграфів, художників/оформлювачів, ювелірів тощо. Оправи книг виготовлялися з дерева з металевими фрагментами, перепліталися шкірою, оксамитом або шовком, а також оздоблювалися тисненням, мали вставки із золота, срібла, дорогоцінних каменів, перлин та різних емалей. Найціннішим зразком української рукописної книги досліджуваного періоду є Пересопницьке Євангеліє, яке було створене майстрами із високоякісних пергаментних листків (їх у книзі близько 500) у Дворецькому та Пересопницькому монастирях (1556– 1561 рр.) на Волині73.

Ремісничі цехи. Помітний вплив на розвиток міського ремісничого виробництва у досліджуваний період справила його цехова організація. Найраніші відомості про цехи як виробничо-корпоративні організації з’являються на українських землях разом із магдебурзьким правом починаючи із 80-х рр. XІV ст., коли цех шевців Перемишля отримав свою цехову грамоту, яка гарантувала місцевим ремісникам ті ж права, що вже мали львівські цеховики. Згідно з реєстром цехових ремісників Львова 1425 р. у місті вже діяло близько десятка цехів (шевців, кравців, пекарів, столярів, ковалів, лимарів, сідельників, кушнірів, солодовників/пивоварів тощо), а на кінець століття у Львові згадувалося до восьми сотень цеховиків та півтора десятка самих ремісничих цехів. До середини XVІ ст. їх кількість сягнула 20. У 1530 р. у Львові виник об’єднаний цех ювелірів, а у 1539 – токарів. Популярність цехів львівських ювелірів і столярів стрімко ширилася не лише всією Україною, а й цілою Річчю Посполитою. Надалі, протягом XV–XVІ ст., цехи невпинно поширювалися українськими містами (у Володимирі, Ковелі, Кременці, Луцьку, Кам’янці, Коростені, Холмі, Красноставі тощо) й досягли піку свого розвитку тоді, коли цехова організація західноєвропейських міст вже занепала. Українські цехи сплачували на користь держави спеціальний податок, а в торгові дні ще й надавали грошові пожалування замковій адміністрації за право продажу певних видів товарів (як, приміром, цеховики Кременця в 60-х рр. ХVI ст. сплачували за право торгувати м’ясними виробами).

Особливістю становища ремісничих цехів у Києві було те, що, незважаючи на поетапне введення в місті магдебурзького права (привілеї 1498, 1502, 1514 рр.), ремісники все ж залишалися не під міською, а під замковою/воєводською юрисдикцією. І тільки після повторного звернення киян до Сигізмунда І їм було видано привілей (від 12 січня 1516 р.), який, з-поміж іншого, передавав київські ремісничі цехи (кравецький, ковальський, ювелірний, зброярський, лучницький, кушнірський, шевський, цирульницький) під владу міського уряду на магдебурзькому праві. Що також підтвердив через два роки у своєму листі від 9 січня 1518 р. і київський воєвода А.Немирович. Після втрати оригіналу привілею 1516 р. (був захоплений татарами під час чергового нападу) кияни витребували у великокнязівській канцелярії наново переписаний привілей (тотожний з попереднім) 8 березня 1544 р., а 24 квітня 1545 р. київські урядовці отримали у Вільні (Вільнюсі) новий привілей, який не лише підтвердив міську юрисдикцію цехових ремісників, а й передав у відання ратуші ринкову вагу й вагове, що було пізніше закріплено у підтверджувальних привілеях Сигізмунда ІІ Августа (21 липня 1569 р.) та інших польських королів74.

У процесі свого розвитку цехи українських міст не лише перетворювалися на впливові економічні, виробничі корпорації, а й ставали регіональними самоврядними та навіть військовими організаціями, які часто мали свою церкву/каплицю та власну атрибутику (печатку, цехову скриньку, корогву/прапор, емблему/ знак тощо). Цехове самоврядування мало поділ на соціально-вікові групи (учнів, підмайстрів, майстрів, старших майстрів) із чітко окресленим колом обов’язків та повноважень для кожної із них. На найнижчій сходинці цехової ієрархії перебували учні, які зобов’язані були постійно проживати в будинку/майстерні свого майстра й виконувати усі накази останнього. Залежно від складності обраної ремісничої спеціалізації учень міг проходити навчання/стажування від одного до кількох років. Найдовше (від 4 до 7 і більше років) учні опановували технічно складні професії годинникарів, золотарів і зброярів, що у досліджуваний період підтверджується матеріалами цехів Львова та Луцька. Після опанування необхідних навиків з обраної спеціалізації учні за згоди майстра й цеху переводилися у підмайстри, які продовжували ще кілька років шліфувати свою майстерність під керівництвом майстра

вобраній на свій розсуд майстерні. Інколи підмайстри з рекомендаційним листом свого цеху навіть відбували до інших міст, щоб там збагатити свій ремісничий досвід. І лише тоді виготовлявся екзаменаційний виріб/«штука», за якістю виконання якого майстри-екзаменатори переводили новобранця у своє коло, а той вносив до цехової каси чималу суму та влаштовував для колег бенкет.

Очолювали цехи обрані цехмістри, які здійснювали загальне керівництво різноманітними сторонами цехового життя (організовували/налагоджували процес виробництва, переводили цеховиків на нову/вищу сходинку, приймали нових членів, провадили зібрання та збір коштів/складчини, розбирали конфлікти тощо). Цехове виробництво й самоврядування в українських містах регулювалося відповідними статутами (що, як правило, зберігалися у цеховій скриньці), які затверджувалися королівськими/великокнязівськими грамотами (приміром, у 1564 р. польський король Сигізмунд ІІ Август підтвердив статут цеху луцьких кравців і кушнірів, а

в1581 р. Стефан Баторій затвердив цехові статути для ковалів, тесль і каменярів Луцька), а в приватних містах – сюзеренами/власниками. Важливі справи цехового життя вирішувалися на загальних зборах майстрів (звичайних чи святкових), до участі у яких підмайстри допускалися лише у виняткових випадках, але без права голосу. Натомість підмайстри створювали при цехах свої організації – господи або молодші братства із власними фінансами та посадовцями (старшими товаришами, писарями тощо). Зокрема, у 1469 р. у Львові згадувалась така господа підмайстрів цеху ткачів, а у 1483 р. в Коростені – цеху шевців.

Помітний вплив на економіку цехового ремесла в Україні справляли певні регламентаційні норми (для кожного окремого цеху), які, щоправда, були значно м’якшими, ніж у Західній Європі, де чітко регламентувалася техніка виробництва та стандартизація товарів тощо. Це навіть дало привід західноєвропейським дослідникам твердити, що регулятивний механізм європейської цехової системи на певному етапі ставав гальмом економічного зростання, оскільки не враховував інтереси розвитку позацехових торгово-виробничих форм. Хоча слід зазначити, що українські цехові регламентації частіше стосувалися організаційних (а не технічних) вимог щодо кількості підмайстрів та учнів у кожного майстра, щодо підпоряд-

356 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

кування правилам цеху усіх без винятку ремісників конкретної галузі у цьому місті (щоб усунути позацехових конкурентів) тощо. Але останні заходи не завжди були абсолютними й ефективними, а тому позацехове ремесло міських партачів/виробників та торгівців було вагомим економічним фактором в українських містах75.

Розвиток торгівлі. Вагомий вплив на розвиток української економіки в досліджуваний період справляла торгівля, активізація якої була наслідком не лише поглиблення суспільного поділу праці, а й розширення товарно-грошових відносин. Саме це привело до економічного зростання ролі міст як головних центрів товарообігу не лише регіонального, а й міжнародного значення. І навіть уже через кілька років після Батиєвого спустошення джерела зафіксували активну роль українських міст у розвитку торгівлі. Зокрема, як писав папський легат Плано Карпіні, він зустрів у Києві в 1245 р. чимало іноземних купців: «Імена ж купців цих такі: Михайло Генуезький, а також і Варфоломій, Мануїл Венеціанський, Яків Реверій із Акри, Микола Пізанський… було ще багато інших, але імена їхні нам не відомі». Причому подальший розвиток торговельних відносин приводив не лише до все більшого залучення до цієї галузі торгівців/виробників (зазвичай це були ремісники, що продавали свої ж товари), а й до збільшення верстви торгівців/ перекупників, які винятково присвячували себе веденню різноманітних торгових операцій. Зокрема, в 60–70-х рр. XVI ст. із майже восьми десятків луцьких хлібників/пекарів у торгівлі був задіяний кожний четвертий; з-поміж трьох десятків м’ясників торгував практично кожний другий, а із трьох десятків кушнірів – кожен третій тощо. Водночас фрагментарні відомості джерел чітко фіксують в українських містах постійну кількість торгівців/перекупників: у Житомирі – 4 особи, в Овручі – 9, у Степані – 10, у Чуднові – 13, в Острозі – 19, у Костянтинові – 20, у Луцьку – 36 тощо.

Основну форму щоденної міської торгівлі представляли стаціонарні лавки, прилавки, торгові ряди тощо. Приміром у Луцьку згадувалося про існування майже трьох десятків таких торгових лавок, в яких переважно продавали сукно, різноманітні тканини й інші промислові товари. Загальна кількість торгівців, які сплачували торгове державне мито, в Луцьку становило більше ста чоловік. Досить відомими також були суконні ряди в Кам’янці-Подільському та Львові, а в Києві, приміром, джерела зафіксували щонайменше півсотні торгівців лише продовольчими товарами. Широко відомими були своїм розмаїттям київські хлібні та рибні ряди. На ринковій площі Кременця в цей період постійно працювало щонайменше 70 лавок, які фактично були універсальними магазинами. Практично повсюдно у таких торгових точках продавали і сировину (металеві заготовки для різноманітних інструментів тощо), і напівфабрикати (сірка, мідний купорос, барвники), і готові ремісничі вироби (мило, тканина, хутро, одяг, взуття, побутові речі, ювелірні вироби, прикраси тощо). Ті торгівці/купці, які спеціалізувалися на певному товарі, вже в XV ст. почали створювати в містах свого роду цехові об’єднання для контролю за торгівлею однотипними товарами та ціноутворенням.

До постійних, практично щоденних, форм торгівлі належала також скупка заготівельниками продукції промислів та напівфабрикатів у містах і селах, а також пересувна торгівля крамарів/«коробейників». Останні у своїх коробах/коробках привозили до населених пунктів досить різноманітний асортимент товарів. Так, один луцький коробейник у 1564 р. мав до продажу 5 м шовку, 5 фунтів перцю,

3 фунта імбиру, 2 фунта ладану, турецьку тасьму, мило, гребінці, дзеркала, голки, шпильки і т. п.

Значно більшими обсягами й асортиментом товарів відзначалися місцеві торги/торжки та базари, які влаштовувалися у містах і містечках України один раз на тиждень і обслуговували переважно локальні місцеві ринки. Часто місцеві жителі самі ратували за встановлення конкретного торгового дня на тижні. Так, Сигізмунд І у 1531 р. затвердив днем торгу четвер у містечку Порицьку, а в інших містах були встановлені інші дні тижня. Відомими були у вказаний період, за даними фахівців, щотижневі торги в Берестечку, Чуднові, Турійську, Клевані, Локачах, Белеві, Дубровиці, Матеєві, Мельниці, Олиці, Острожці, Сатиєві та інших населених пунктах. В окремих випадках міста випрошували собі по два щотижневих торги, як це було на Поділлі (в Барі, Ягельниці, Ярівцях тощо). А в розвинутих торгових центрах торгівля на ринках та базарах могла проходити по кілька разів на тиждень, а то й переростати в щоденну. Інколи торги влаштовувалися прямо поблизу причалів і портів на березі річки, куди прибували торгові каравани з інших регіонів чи із-за кордону. Про такий прибережний торг сповіщалося в 1566 р., коли в Луцьк приплив караван суден петрківських купців. Останні поставили свої комяги на р. Стир поблизу Кривого мосту й протягом трьох тижнів продавали свій крам і закуповували місцеві товари, особливо, сіль.

Основними товарами на таких торгах були переважно продукти, промислів, домашнього ремесла та сільського господарства: хліб, різноманітне збіжжя, м’ясо, худоба, овочі й фрукти, риба, птиця, яйця, мед, молочна продукція, віск, сіль, деревина, сіно тощо. Особливим попитом у городян користувалися продукти харчування, адже в тогочасних містах практично не було значних продовольчих запасів. Так, коли в жовтні 1566 р. до Луцька протягом тижня зовсім не підвозилося продовольство (через чутки про моровицю), то в місті практично заговорили про загрозу голоду. Схожа ситуація склалася у 1568 р. і в Кременці, коли через епідемію холери була паралізована міська торгівля, а тому чимало городян самі змушені були виїжджати по селах за продовольством та сировиною для ремесла.

Наймасштабнішою формою української торгівлі (часто оптової) у досліджуваний період були ярмарки, дозволи на проведення яких видавалися загальнодержавними королівськими/великокнязівськими привілеями. У переважній більшості українські міста й містечка набували права проводити один великий щорічний ярмарок, як це було, приміром, у Кам’янці-Подільському, Володимирі-Волинському, Брацлаві, Вінниці, Звягелі, Перемилі, Костянтинові, Межирічі, Муравиці, Торговиці, Чуднові, Полонному, Рівному, Красилові, Кузьмині, Колодному тощо. В особливих випадках важливі міські торгові центри України набували права провадити по два річних ярмарки – Київ, Дубно, Берестечко, Летичів, Литовіж, Острожець, Олика, Ковель, Степань, а інколи й навіть по три – Львів, Луцьк, Ярослав, Бар, Острог, Торчин76. Особливо вагомими торговими центрами поступово ставали Львів і Київ, ярмарки у яких перетворювалися на регіональних лідерів українських земель та відігравали значну роль у міжнародній торгівлі. Зокрема, сповіщалося, що в лютому 1569 р. один польський купець повертався з Києва до Любліна зі значною партією хутра на суму понад 3 тис. польських золотих (мав 8 шкір рисі, 40 – бобра чорного, 100 – куниць, 102 – видри, 10 – вовків). Хоча поряд із такими потужними були й невеликі ярмаркові центри, що консолідували навколо себе ло-

358 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

кальну місцеву торгівлю: на Київщині – у Вишгороді та Топорищах; на Поділлі – у Скалі; на Волині – у Вербовій, Городищі й Соколі. У тих випадках, коли в певному регіоні у близьких містах ярмарки припадали на близькі календарні дні, що могло зашкодити повноцінній торгівлі, магістрати домагалися зміни дня ярмарки. Так, на Волині міщани Володимира у 1560 р. добилися перенесення свого ярмарку з дня св. Марії на свято св. Пилипа, що значно оптимізувало регіональну торгівлю, а володимирський Пилипівський ярмарок став відомий у всій Волинській землі та за її межами. Зазначений локальний випадок свідчив про намагання розглядати поодинокі ярмаркові центри в системі як регіональної, так і загальнодержавної та міжнародної торгівлі. Тому, характеризуючи цілісні ярмаркові системи (приміром, Західної і Східної Європи), дослідники намагаються прослідковувати в ярмарковій торгівлі взаємозв’язки/взаємовпливи між регіональними центрами великих земель. Зокрема, польські історики зазначають, що ярмарки Польщі були загалом регіонально зорієнтовані й пов’язані зі значними литовськими (Вільно), білоруськими (Могилів) та українськими (щоправда, згадується лише Кам’янець-Подільський) ярмарковими центрами. Вагомою для всієї Правобережної України у XVI–XVII ст. була роль ярмаркового центру в м. Ярослав, який активно торгував з Острогом, Кременцем, Луцьком і фактично був воротами для українських земель у коронні землі та загалом у Західну Європу.

На ярмарках сільське населення, промисловики та міські ремісники мали змогу продавати значні обсяги сільськогосподарської, промислової та ремісничої продукції: збіжжя, худобу, продукти харчування, тканини, полотно, одяг, взуття, ремісничі й гончарні вироби, металеві знаряддя та ювелірні прикраси тощо. Також водночас закуплялося чимало необхідних у господарстві та ремеслі речей, товарів і сировини, укладалися угоди на поставку великих партій різноманітної продукції та виготовлення традиційних чи особливих ремісничих виробів77.

Вагомим чинником розвитку української економіки була монетна система та відповідна останній монетна лічба. У грошовому обігу паралельно перебувало кілька фінансових різновидів монетних одиниць. Найпоширенішим з-поміж них був литовський гріш, який дорівнював десяти пенязям, а шість десятків таких грошей становили копу. У широкому вжитку на українських землях, крім гроша, були також інші срібні монети більших номіналів: півторагрошовики, трьохгрошовики, шестигрошовики й орти. Причому литовський гріш був дещо дорожчим за польський. Ці схожі грошові одиниці доводилося порівнювати, оскільки по всій Україні одночасно використовувалися й фінансові одиниці Королівства Польського. Польський золотий/злотий дорівнював 30 польським грошам, або 24 литовським грошам. Водночас, крім литовського та польського, на українських землях також набув поширення і празький гріш. Зокрема, широкий празький гріш був дорожчим від литовського й дорівнював 12 литовським пенязям. Особливо вартісними й популярними на українському ринку були великі (важили 30 г) срібні монети (високої якості) – таляри. Їх виготовляли у кількох країнах Європи й вони сприймалися на всіх ринках як універсальна й авторитетна валюта. Високовартісною грошовою одиницею в досліджуваний період був золотий дукат (або золотий червонний/чирвонний). Останній на початку XVI ст. вартував 32 гроші, а на середину того ж століття значно зміцнив свої позиції. Досить промовистим з цього приводу був запис в луцьких замкових книгах. Зокрема, у 1563 р. в луцькому уряді заслуховувалося

свідчення про пограбування на ринку в м. Дубровиці слуги пана М.Козинського. У потерпілого було забрано досить значну суму грошей і він спочатку назвав загальний еквівалент (суму) вкраденого у нього в талярах: «двесте таляров», що було зрозуміло повсюдно. Але потім уточнив, що вся вказана сума була в нього частково в дукатах, а частково в грошах: «сто золотых чирвоных, а монеты пятнадцат коп грошей»78. Якщо 15 кіп грошей (по 60 грошей у кожній копі) дорівнювало 900 грошей, то 100 дукатів мали вартувати більше, ніж по 50 грошей кожний, щоб у сумі досягти 6000 грошей. Оскільки 200 талярів дорівнювало саме 6000 польських грошей (1 таляр = 30 польським грошам).

Мірою зростання міської економіки та розвитку сільськогосподарського виробництва й промислів значно активізувалася в досліджуваний період українська міжрегіональна торгівля. Продовжувала розвиватися (налагоджена ще з давньоруських часів) торгівля між наддніпрянськими та західноукраїнськими землями. Львівські купці не лише освоїлися в Києві та окрузі, а й доходили на Лівобережжя й у Новгород-Сіверський, як, власне, і київські товари міцно освоїли галицькі й волинські ринки. Водночас досить розвиненим був економічний обмін як всередині Волині (приміром, між Володимиром, Луцьком та іншими містами) й Галичини, так і поміж ними, з одночасним виходом на подільські ринки (особливо на Кам’янецьПодільський)79.

Досить вагомим чинником економічного зростання України була міжнародна торгівля центрально-українських і галицько-волинських земель із європейськими країнами та Балтією. Адже в досліджуваний період балтійський економічний регіон та пов’язані з останнім держави справляли потужний вплив на торгово-економічні пріоритети усіх земель ВКЛ. Значно сприяла цьому князівська грамота 1432 р., яка надавала право Вільно (Вільнюсу) на безмитну торгівлю з Києвом, Луцьком та іншими містами ВКЛ. Особливо активізувалася західна торгівля України після Торунського трактату 1466 р., коли Польща здобула вихід до Балтійського моря. Саме Гданський, Кролевецький (Кенігсберзький) і Ризький торгові порти відкрили широкий доступ українським купцям і товарам на Захід. Звичайно, лідером морської торгівлі в цьому Балтійському регіоні був підвладний Польщі Гданськ, адже Рига підлягала польським королям лише півстоліття (1561–1621 рр.), Кролевець контролювався Пруссією, а Ельблонг виконував лише допоміжну роль. За підрахунками фахівців, які вивчали голландську торгівлю (досить вагому її частку становили товари польського та українського виробництва, які доставлялися на Балтику), саме на Гданськ припадало 2/3 її обороту, на Кролевець – 1/5, а на Ригу – 1/10. Адже з другої половини XVI ст. Амстердам і Лондон перетворюються на основні економічні центри Європи та стають загальноєвропейськими торговельно-фінансовими лідерами. І вже в середині XVІІ ст. 60% обігового капіталу на біржі в Амстердамі становили надходження від балтійської торгівлі80.

Важливі статті українського експорту на Захід (у тому числі й на Балтику) становили збіжжя, продовольство, мед, віск, хутра, шкури, худоба, лісоматеріали, попіл тощо. Ще у XIV ст. через практично всі українські землі проходив Великий торговийшляхнаПольщуідалі: Київ–Луцьк–Володимир–Завихост–Краків–Битом– Ополе–Вроцлав, а також із середини XIV ст. згадується досить протяжний «воловий шлях» із Волині в північно-західну Польщу: Володимир–Городло–Холм–Люблін– Казимєж–Сецехів–Черськ–Варшава–Закрочим–Вишгород–Плоцьк–Бобровник–То-

360 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

рунь. ВодночасУкраїноювXV–XVI ст. проходилиєвропейські: наКраків– Вроцлаві до Балтики; на Краків–Прагу–Нюрнберг–Рейнську землю–Фландрію, а також трансконтинентальні торговельні шляхи: Париж–Франкфурт–Краків–Київ–Астрахань– Бухара; Стамбул–Київ–Рига; Стамбул–Київ–Москва. Головними статтями російського експорту в Україну в досліджуваний період були хутра, одяг, побутові речі та зброя, а на Москву йшли торгові каравани навантажені українським збіжжям, медом, воском, сіллю, рибою (солоною й сушеною), продукцією деревообробних промислів, хутром свійських тварин, одягом (каптани, сіряки, шапки) тощо. Для торгівлі з Кримом (Кафою, Судаком) московські купці використовували як транзитний водний шлях через Україну: Чернігів–Київ–Канів–Черкаси–Тавань–Перекоп, так і частково відомий Муравський шлях: Москва–Брянськ–Путивль і далі Лівобережною Україною, вододілом р. Самара на Перекоп.

Ключовими торговими посередниками у здійсненні левантійської (східної) торгівлі між Заходом і Сходом на українських землях виступали Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, через які східні товари (прянощі, коштовні тканини, перли, зброю, верхових скакунів, коштовну шкіру та вироби з неї тощо) переправлялися до Росії, Білорусії, Польщі, Німеччини та інших європейських країн. А в зворотному південно-східному напрямку йшли українські товари (збіжжя, мед, віск, полотно, сукно, одяг, хутро тощо) та вироби з Польщі, Німеччини, Чехії, Фландрії

й інших західних країн. Про ключове значення Києва в цьому ж сенсі так писали

у1550 р. мандрівники: «Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого і надійнішого шляху, ніж ця стародавня і загальновідома у всіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи через Таврійські ворота до Таванської переправи на Борисфені, а звідти через степи – до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сирії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, перець та інші благовоння. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами»81.

Дедалі більшого значення у здійсненні міжнародної й транзитної торгівлі у XIV–XVI ст. набував Львів, звідки на схід ішов один із найважливіших торгових шляхів – київський, а на південь – перекопський. Поблизу Перекопа каравани розходилися: частина повертала у Таврію до Кафи, а інші йшли на Танаїс, Астрахань і далі в Середню Азію, Персію, Індію, Китай. Разом з тим Львів вважався торговими воротами Польщі у відносинах із Молдавією та Туреччиною. Отримавши ще у 1408 р. у молдавських правителів привілей на право виняткової торгівлі, львівські купці активно переправляли у молдавські міста західні товари, а в зворотному шляху – значні партії шкіри, вина та худоби тощо. Також Львовом широко використовувався й молдавський транзит з України до Угорщини та Бессарабії. На користь корпорації львівських купців завершилося й тривале змагання із Краковом (середина XV ст.), коли Львів отримав королівський привілей у 1460 р. на виняткове право оптової торгівлі в Королівстві Польському та із Заходом (Німеччиною, Фландрією тощо).

Досить важливе місце в розвитку загальноукраїнської та галицько-волинської торгівлі, зокрема, відігравало Нижнє Подунав’я, де в цей період навіть була встановлена галицька митниця. Саме в цьому напрямку постійно здійснювалася приду-