Економічна Історія України том 1
.pdf
11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. |
341 |
середньої якості, з яких за тарифом сплачували по 40 грошей (з волоки), то загальна сума чиншу з одного господарства в кожному випадку залежала від кількості дворів та розмірів угідь і коливалася від 43 до 60 грошей. У селах із поганим ґрунтом, де за власні волоки селяни сплачували лише 30 грошей, загальний чинш з окремого селянського двору коливався від 31 до 49 грошей40.
Уструктурі українського селянства XVI ст. винятково чиншових селян було небагато. Та й сама «Устава» 1557 р. передбачала існування на реформованих землях усіх трьох видів ренти, у тому числі відробіткова повинна була становити два дні на тиждень. Причому для обслуговування кожного шляхетського фільварку чи великокнязівського двору відводилося не менше 7 селянських господарств. Тому для реформованих сіл типовими були свідчення документальних матеріалів, що селяни «чинш платят и робят ведле повинности», тобто виконують комбіновані грошові, відробіткові й натуральні повинності та податки. Як, приміром, селяни Сеневки Володимирського повіту Волині повинні були «в каждый рок давати цыншу
скаждое волоки оселое по золотому полскому*, по две мацы овса, по двое кур, по гусяти, по 12 яец, а подвода и робота водле повинности их»41.
Відробіткова рента в цей період переважала в тих селах, які розташовувалися поблизу замків, великокнязівських дворів та фільварків. Норма останньої, щоправда, перевищувала рекомендовані «Уставою» два дні на тиждень і сягала 3–4 днів. Цікаво, що «Устава» чітко регламентувала й порядок відробітків: «становитися к роботе подданным як солнце всходить, а сойти з роботы як солнцу заходити»42. Однак твердити, що відробіткова рента стала основною в реформованих селах Волині, немає достатніх підстав.
Важливо зазначити й різноманітні заохочувальні заходи з боку представників великокнязівського уряду та приватних власників, щодо зменшення податкового тиску на селянство. Для заохочення селян поселятися в нововиміряних поселеннях й освоєння волочних наділів було встановлено пільги для перших поселенців. Останні повністю звільнялися від виконання будь-яких повинностей або сплачували незначні, фактично символічні, податки. Залежно від складності умов господарювання «Устава» 1557 р. передбачала різні терміни пільг. Коли селянин оселявся на «волоки пустые, альбо не принятые и розробленные», то мав пільговий термін: «до лет двух, альбо трех». За складніших умов передбачалося, що «вольности мает давати уряд на пять, альбо шесть лет, аж и до десяти». В повсякденному селянському житті українських селян десятилітній пільговий термін був не таким уже й рідкісним явищем, а в с. Пулин на Житомирщині навіть згадувалось, що місцевий шляхтич казав «волю закликати на 20 лет»43. Із завершенням пільгових термінів селяни зобов’язувалися в повному обсязі виконувати рентні платежі, з-поміж яких один був основним та кілька допоміжних. Коли село перебувало переважно на чинші, то останній доповнювався сезонними толоками на користь фільварку та незначним натуральним оброком. У поселеннях же, де переважала відробіткова рента, остання супроводжувалася невеликими грошовими та натуральними податками44.
Уході аграрної реформи певною мірою змінювалося становище сільських урядів, очолюваних сільськими старостами, які в документах іменувалися отама-
* Золотий польський дорівнював 30 грошам польським (24 грошам литовським).
342 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
нами, старцями, тивунами, десятниками. Мірою посилення залежності сільських громад від великокнязівської влади та шляхти останні все більше підкоряли собі й сільську адміністрацію, яка дедалі частіше набувала дуалістичного характеру. З одного боку, сільські старости по-старому обстоювали інтереси своєї громади, а з другого – набували рис посадових осіб нижчої ланки великокнязівського адміністративного апарату з функціями контролю і примусу щодо односельців. Юридичне оформлення вказаних процесів знайшло своє відображення в «Уставі» 1557 р., а саме в положенні про інститут сільських війтів. Останніх призначали на головування сільськими урядами великокнязівські ревізори за формальної згоди місцевих громад. Війти мусили слідкувати за порядком на території села, вирішувати незначні селянські конфлікти, поправляти спірні межі земель, допомагати односельцям при веденні справ у судах45.
З метою заохочення до виконання своїх обов’язків сільських старост звільняли від оподаткування. Це було своєрідною формою оплати праці керівників села, але водночас робило їх більш залежними від державних урядовців ВКЛ. Хоча «Устава» передбачала, що «на селах войтове мають мети по одной волоце вольной», але в українських реаліях війти тримали й по дві безподаткові волоки землі46.
У процесі реформування сільських урядів «Устава» передбачала також створення війтівств як фактично нових адміністративно-територіальних осередків. До складу останніх мало входити не менше ста волок, а це означало, що війт часто ставав керівником не одного, а кількох сусідніх сіл. Зокрема, на Волині згідно з люстрацією Кременця 1563 р. у 13 селах із загальною кількістю волок – 623 було створено 5 війтівств, тобто в середньому на одного війта припадало 2–3 села і близько 125 волок. Пізніші поправи до реформи збільшували розміри війтівств до 300–400 волок. З входженням до складу війтівств села продовжували зберігати свої виборні сільські уряди47.
Регламентувати та обмежити владу сільських старост у реформованих регіонах України покликані були також уряди лавників. До кола їхніх повноважень входило «шкод межи подданых в испасек [потравах посівів] и в иньших речех оглядати», тобто освідчення й фіксація правопорушень. На відміну від війта, лавники не звільнялись від оподаткування за користування волочними наділами. Проте за неправдиві свідчення лавника могли суворо покарати «яко кривоприсяжца – горлом [на смерть]»48.
Зростання залежності керівництва селянських урядів від державних урядників в українських селах і пільгове користування землею війтів призводили до зростання економічної нерівності в селянському середовищі та до соціального розшарування. Згодом у реформованих селах України війти значно збільшували свої понаднормові (часто безподаткові) волочні наділи, паралельно освоюючи й різноманітні промисли49.
Загалом ж аграрна реформа на українських землях ВКЛ сприяла відчутним суспільним перетворенням. Насамперед через економічний тиск на селянське землеволодіння посполиті були змушені мігрувати на південний схід України, де була змога вийти з-під влади великокнязівських ревізорів і навіть перейти в козацький стан. Схожа із селянством доля спіткала й службові категорії українського населення (бояр-путних, бояр-слуг тощо). Певна частина останніх, і особливо тих, що
11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. |
343 |
не мали змоги в ході аграрної реформи юридично підтвердити свій соціальний і майновий статус, також влилася до лав українського козацтва, що сприяло не лише кількісному зростанню останнього, а й якісним змінам у його середовищі.
4. Фіскальна політика ВКЛ на українських землях
Оподаткування українських волостей. Досить важливими соціально-еконо-
мічними осередками сільського населення в добу перебування українських земель у складі ВКЛ і КП були волості. За часів Київської Русі термін «волость» уживався переважно в значенні комплексу земельних володінь того чи іншого князя. У наступний історичний період українські волості були, з одного боку, результатом трансформації давньоруських волостей, а з другого – обіймали й новостворені в Україні за середньовіччя волосні утворення.
За кількісними параметрами до складу українських волостей у середньому входило від 20–30 до 50–70 сіл і невеликих присілків, селець, дворищ. Територіальні розміри волостей коливалися в межах 40–400 кв. км, що найбільше співвідносить українські середньовічні волості з городовими волостями давньоруського періоду, які, як правило, охоплювали навколоміську околицю в радіусі 15–20 км50.
Уході еволюції волостей на українських землях чітко прослідковувалася тенденція перетворення останніх з великокнязівських у приватні з проміжною стадією тимчасового умовного держання. Особливо інтенсивно зазначені процеси проходили на Волині, що призвело до обмеження прав громадських урядів волостей, які все ж зберігали певне суспільне значення. Схожа характеристика стосувалася й Галицької землі, яка до XIV ст. виступала під іменем «галицьких волостей», а про ситуацію кінця ХІІ ст. сповіщалось, що «все волости… на веча сходяться». Загалом же сільське населення галицьких волостей, керованих «руськими» воєводами, навіть після впровадження польської судової системи у 1434 р., зберігало свою економічну міць та власне самоврядування, хоча вже під патронатом «польських» старост51.
Очолював волость волосний староста, якого джерела іменують «старцем», інколи «сотником». З часом представники великокнязівського/королівського уряду на місцях почали брати з волості при виборах старця фіксовану плату. Волосна устава 1560 р. вже трактувала волосного старосту як представника сільського самоврядування, якого призначає місцевий урядовець із запропонованих волощанами кандидатів52.
Уповсякденному врядуванні старости репрезентували селян у відносинах з іншими волостями, урядовими намісниками та окремими феодалами. В разі потреби старці та інші авторитетні «мужи» зверталися до представників влади і навіть самого короля чи великого князя для захисту економічних та інших інтересів волосної людності. Зокрема, у середині XVI ст. король Сигізмунд ІІ Август писав: «Приходили до нас… старец Пронко Занкович а Иван, биючи нам челом, сам от себя и от всей волости Любецкой». У цьому випадку ми бачимо старосту на чолі депутації, до прохань якої король прислухався і звільнив волощан від наднормових податків: «на челобитие их и смотря на то, что они мешкают на небезпечной Украине»53.
344 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
Під час в’їзду на територію волості королівських чи великокнязівських ревізорів старости надавали їм всі необхідні відомості щодо економічного стану та оподаткування. Так, зокрема, було під час ревізії українських замків у середині XVI ст. У разі потреби волосні старости скріпляли відомості, свідчення, присяги чи інші документи своїм підписом і печаткою.
Вагомою функцією волосних старців був збір спільних коштів до так званої волосної скарбнички «для їхньої потреби загальноволосної». Старці радилися з цього приводу із сільським населенням волості, визначали кількість необхідних коштів і призначали термін їх збору. Ці економічні й фінансові ресурси волосної громади використовувалися на спільні потреби волості й офіційно визнавалися верховною державною владою ВКЛ54.
Задлярозв’язанняважливихпроблемволосногожиттястаростизбиралиселян («мужів») на віча/копи. Збираючись на традиційних місцях, посполиті обговорювали нагальні питання виплати волосних податків, поповнення спільних коштів, розмежування земель та угідь, розглядали майнові конфлікти та кримінальні справи.
Волості українських земель, які входили до складу ВКЛ, поставали в досліджуваний період як відособлені податкові одиниці. Представники державного фіску узгоджували із волосними урядами форму та розміри оподаткування й покладали на волощан всю відповідальність за їх виконання. В подальшому волосне самоврядування розподіляло загальну суму як на окремі селянські господарства волості («дими», «доми», «дворища», «служби» тощо), так і її структурні складові (селища, села). Коли окремі господарства волощан запустівали (через перехід, втечу селян чи турецько-татарські спустошення), то й у цьому разі на волості лежала відповідальність за виконання повинностей з усіх (навіть пустих) селянських господарств. Це підкреслювалося у великокнязівській грамоті Олександра (1500 р.): «А которые у вас будуть земли пустовские або люди голтяйные, абы по себе раскинули, на большого большей, а на меншого меньшей, как здавна бывало, абы ни один грош дани нашое у вас не остал»55.
Загалом механізм виконання волосних повинностей не був сталим, тому в ньому можна виділити кілька етапів. Протягом XIV – першої половини XV ст. селяни волостей самі через своїх старост збирали данину і відправляли її до великокнязівського скарбу. З другої половини XV – на початку XVI ст. для контролю збору податків у волості стали направляти великокнязівських писарів, які також достягували заборговані раніше населенням недоїмки. У цей же період місцеві урядовці (намісники, старости) прагнули добитися й собі права в’їзду в волость з метою контролю фіскальних процесів. Сільське населення українських волостей рішуче виступало проти таких грабіжницьких в’їздів, посилаючи депутації або скарги до короля й великого князя. Селяни ж приватних волостей скаржилися на подібні дії місцевих управителів шляхті або ієрархам церкви у чиєму володінні перебувала волость. Так, у середині XVI ст. у такий спосіб обстоювали свою автономність «подданные киевские волости Тетеровское». Тому митрополит Київський і всієї Русі «на чолом битие их… у обьезд до них наместнику своему сохвейскому вьежджати на полюде в каждый год заборонил»56.
З-поміж податків сільської людності середньовічних українських волостей значну питому вагу становила натуральна данина. На півночі Київщини, Чернігівщини, північно-східній Волині селяни її сплачували передусім медом, воском,
11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. |
345 |
цінними хутрами (бобри, куниці, лисиці), худобою та рибою. Важливою складовою частиною натурального оброку було зерно та сіно, яке джерела іменують дяклом. Згідно з грамотою Сигізмунда І (1529 р.) цю данину селяни з волостей мали доставляти городничим, уряди яких в України документально були зафіксовані в Києві, Луцьку, Володимирі, Кременці та інших містах. У Подніпровських волостях українсько-білоруського пограниччя різновидом «дякла» була «житщина», а також згадувалися «колодина» та «глинные пенязи» – обов’язок селян возити дерево й глину для будівництва й ремонту міст і замків. Ще одним видом натуральної данини була мезлева: яловиці, вівці, свині, кури, яйця і т. п. Враховуючи регіональну специфіку, документи зафіксували й інші натуральні платежі українських селян: рибою, сіллю, вугіллям, рудою, рогатинами, санками, човнами тощо57.
Певну частину волосної данини селяни сплачували грішми. Причому в досліджуваний період спостерігалася тенденція до зростання її частки в структурі фіскальних платежів і витіснення натуральних оброків. Зокрема, на Київщині грошовая дань згадується у другій половині XV ст. у жителів Заушської волості, а селяни Подніпровських волостей на початку XVI ст. сплачували її «водле давного звычаю». Цікаво, що й інші виплати, які стягували з селян (мита, штрафи тощо) все частіше беруться грошима. Великокнязівська грамота 1500 р. рекомендувала (за відсутності раніше визначених натуральних продуктів) брати такі грошові еквіваленти: «за бобра чорного – по копе* грошей, а за карого бобра – по сороку грошей, а за куницу по шести грошей, где не будет шерстью». Пропонувалася також заміна медової данини на грошову: «за встав меду пресного – по 4 рубли грошей, а за колоду** – по 2 копе грошей», а також за 1 яловицю – 30 грошей, за 1 курку і 10 яєць – 1 гріш58.
Вагомою загальною грошовою даниною, яку платили великокнязівські і приватні селяни Київської і Подільської землі, була подимщина. Це не був щорічний податок. На рубежі XIV–XV ст. «подымщину дей даивали за Великого князя Витовта на третий год». У першій третині XVI ст. великий князь передав право збору подимщини на користь місцевих князів та шляхти (у Подільській землі – у 1507 р., в Київській – у 1529 р.). У той же час волинські та київські волосні селяни (як великокнязівські, так і приватні) сплачували данину під назвою воловщина. Щоправда, щораз частіше шляхта добивалася відміни вказаного податку для своїх підданих на тривалі періоди (до 12 років). А на початку XVI ст. помітною стає тенденція до остаточного її скасування. Привілей Сигізмунда І 1506 р. відмінив воловщину у володіннях К.І.Острозького, а в 1509 р. такого права набули селяни всіх князів, бояр і зем’ян Волинської землі59.
Крім зазначених, у XV–XVI ст. на українських землях існував також загальнодержавний грошовий податок – серебщизна, який, очевидно, був наступником тієї данини, яку сплачувало селянство Поділля татарам сріблом («серебро») у XIV ст. Згодом серебщизна була зафіксована й на інших українських землях (на Волині й Київщині). У 1457 р. Казимир IV Ягеллончик звільнив своєю грамотою приватних селян Великого князівства Литовського від сплати серебщизни, що згодом підтвердив і земський привілей 1492 р. Але час від часу збір серебщизни відновлювали за
*Копа дорівнювала 60 грошам литовським.
**Колода дорівнювала 2 каді (8 відер).
346 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
рішенням «вальних сеймів», хоча й не фіксували чітко розмірів вказаного платежу. Приміром у 1507 р. Віленським сеймом було вирішено встановити такі її тарифи для селян: «с воловое сохи – по 6 грошей, а с коньское сохи – по 3 гроши, а хто землю держить под собою, а волов и клячь не маеть, а з земли поживу маеть, тот однак 3 гроши мает дати». Хоча вже наступний Гродненський сейм, що відбувся через місяць, удвічі збільшив розміри серебщизни і такі її норми зберігались у 20–30-х рр. XVI ст. На середину XVI ст. селяни сплачували серебщизну: «с каждое службы, волоки оселое по 30 грошей, з огородников по 3 гроша, а з дымов киевских, волынских, руских, поднепровских и полеских с каждого дыму по 15 грошей». Загалом же, за підрахунками дослідників, в період з останньої чверті XV до 60-х рр. XVI ст. збір серебщизни оголошували не менше 15 разів і збирали
зперервами 26 років. Згодом серебщизна у деяких регіонах була замінена (введеним ще у першій чверті XVI ст.) поголовним податком. Так, на Волині селяни Луцького та Володимирського повітів востаннє сплачували серебщизну у 1565 р., а перший збір поголовщини відбувся у 1567 р. Нормативні акти так регулювали норми останньої: «с каждого человека простого вольного и невольного, и з жоны, и з детей их, с каждое души по грошу».
Локальним податком, який сплачували переважно селяни Подніпровських волостей українсько-білоруського пограниччя у XV–XVI ст., була ординщина. Попередницею останньої можна вважати дань у татары, яку селяни України з переходом її земель до складу ВКЛ, продовжували сплачувати до великокнязівського скарбу. Вказана татарщина була відома на Волині з 80-х рр. ХІІІ ст. і зберігалась на українських землях в наступні віки, зокрема, на початку XV ст. (в 1405 р.) була зафіксована на Поділлі, наприкінці цього ж століття – на Пинщині й згодом зникає
зджерел. А перші звістки про ординщину якраз і припадають на цей період – 90-ті рр. XV ст., коли великі князі литовські посилали подарунки ханам Кримської та Волжської орд. Тож, очевидно, що ординщина замінила татарщину для українських селян десь наприкінці XV ст.60
Паралельно із загальнодержавними повинностями селяни великокнязівських волостей змушені були відбувати данину і на користь місцевих намісників та державців. Приїзди останніх до волощан відбувались, як правило, один раз на рік
імали назву полюддя. Попервах полюддя селяни платили натурою та частково грішми, хоча з кінця XV ст. спостерігається його еволюція в бік винятково грошових платежів. Полюддя, яке було зафіксовано джерелами на Київщині та Волині у XVI ст., сягало своїм корінням епохи Київської Русі, коли князі, як писав сучасник князя Ігоря візантійський імператор Константин Багрянородний, виходили «со всеми Русами из Киева… в полюдь». З Х і до XVI ст., як бачимо, на українських землях збереглася не лише назва, а й форма збору данини, обмежена, щоправда, територіями не земель-князівств, а волостей.
Поряд з іншими повинностями волосних селян відігравали різноманітні роботизни – тобто трудова участь у будівництві замків, острогів, доріг, мостів, гатей та інших споруд. Причому до розбудови і ремонту середньовічних українських замків рівною мірою залучались як великокнязівські (королівські) так і приватні піддані. У 1545 р. сповіщалось, що «замок Вруцкий (Овруцький – Авт.) людми господарскими, мещанами и волощанами, и людми князьскими, панскими и боярскими
11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. |
347 |
роблений». А до розбудови Брацлавського замку в середині XVI ст. залучалось «з волості Луцької півтораста чоловік, а з волості Володимирської сто чоловік». У цей же період для будівництва «замків ново початих» у Києві, Білій Церкві, Черкасах та інших містах активно залучали волощан з Подніпровських волостей.
Щодо близьких замків, під захистом яких перебувало сільське населення сусідніх волостей, то останнє систематично ремонтувало й поправляло в них замкові укріплення, мало навіть свої дільниці, за належний стан яких відповідало. Так, у Кременці середини XVI ст. зазначалось, що «острог … и ворота робить волость», у Вінниці 1552 р. – «городня от воротное вежи, волостная, повинна тую вся волость Веницкая робити» і т. д.61
Інший комплекс повинностей волосних селян становила сторожа замкова і польна (тобто віддалена в полі). Зокрема, в Овруцькому замку (1545 р.) «сторожу день у ворот замковых стерегуть по человеку по тыжню и з сел и з места подданные господарские (великокнязівські), и некоторые и землянские». Поблизу Вінницького, Брацлавського і Черкаського замків селяни брали участь у «сторожи польной». У середині XVI ст. поблизу Вінниці на південних рубежах України виставлялось по дві такі застави. Одна за 4, а друга за 2 милі від замку, по два вершники в кожній. Коли ж необхідно було переслідувати неприятельські війська, тоді в похід мали вирушати «з волости кожный хто коли кони мае, а в погоню один другого выправляет о двух конях»62.
Крімтого, сільськенаселенняволостейбулозобов’язанепоставляти«пидводы и стации» великокнязівським урядовцям і послам, періодично їздити з місцевим старостою у лови, гатити греблі на річках тощо.
Необхідність оборони своїх волостей і навколишніх замків була не лише регламентованою повинністю, а й нагальною життєвою необхідністю через спустошливі набіги ординців. Адже їхні володіння наприкінці XIV ст. сягали земель, які безпосередньо прилягали майже до самого Києва. І хоча по владності останніх було завдано значного удару ще в процесі входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, але українське населення продовжувало сплачувати данину Орді. До середини XIV ст. ординці здійснили більше двох десятків великих воєнних походів, що завдало значних економічних збитків українським землям.
У 1395 р. в ході боротьби Тамерлана з ханом Золотої Орди Тохтамишем війська першого спустошили Подніпров’я. Наступним етапом великого нищення українських волостей став 1399 р., коли після поразки армії Вітовта на р. Ворскла орди Кутлук-Тимура Едигея розорили Київщину, Волинь і Поділля. А через півтора десятиліття Едигей знову спустошив Київщину та спалив Київ. У 30-х рр. XV ст. правитель Андар українські «волости повоевал, а до Киева не доходил за
15 миль»63.
Після утворення у середині XV ст. Кримського ханату воно стає основним осередком організації набігів на українські землі. Хоча сам Гаджжі Ґерей, будучи союзником великого князя литовського, певний час їх не здійснював, однак інші претенденти на кримський престол не полишали такого важливого джерела збагачення, як походи на Волинь, Подніпров’я, Галичину й інші землі ВКЛ і Королівства Польського, що детально підтверджується подальшими літописними даними. Початок систематичних татарських вторгнень на українські землі припадає на кінець 70-х рр. XV ст. і пов’язаний з іменем кримського хана Менґлі Ґерея. Тому з цього
348 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
часу збройні напади Кримського ханату, інколи разом з військами Османської імперії, стають постійним чинником, який суттєво впливав на чисельність і структуру населення України. Як свідчать документи, правителі ВКЛ недостатню увагу приділяли обороні «украинных» земель і весь тягар боротьби лягав на місцеві загони.
Під час ворожих нападів гинула велика кількість українського населення – головної продуктивної сили. Багато селян потрапляли до полону, про що свідчить значна кількість «пустовщин» у волостях України. Зокрема, в 1497 р. татари взяли значний полон в Олевській і Мозирській волостях Київщини. У 1498 р. велика турецько-татарська армія вдерлася на Поділля і Галичину. Тоді в полон було захоплено близько 100 тис. осіб. Інтенсивність нападів не зменшувалася і в XVI ст. У 1500 р. під час вторгнення кримчаків на Волинь у полон було забрано 5 тис. осіб; у 1505 р. на Волині й у Білорусії, а в 1506 р. на Поділлі було захоплено по 100 тис.; у 1508 р. в ході розорення Галичини, Волині та Поділля ясир становив
50тис. осіб.
Уцілому ж джерела протягом останньої чверті XV–XVI ст. згадують більше десятка татарських нападів на Україну, коли ясир становив понад 50 тис. осіб. Загальнівтратиукраїнськоїлюдностіколивалисявід1 млн(заданимиБ.Барановського, в період з 1474 по 1694 рр.) до 2–2,5 млн (за підрахунками Я.Р.Дашкевича, протягом XV – першої половини XVII ст.)64.
Такий стан справ призводив до того, що заселеність Брацлавщини та Південної Київщини була значно меншою, ніж Волині і Північної Київщини. Про спустошення волостей Брацлавщини свідчив той факт, що в середині XVI ст. в Брацлавському замку не було «ни одного сторожа ни кликуна», яких раніше наймали селяни, а в 1545 р. «ино все тые села спустели от поганства и та сторожа згинула», – зазначав люстратор. А про Черкаси у 1570 р. сповіщалося, що ні «волості а ні фільварків жодних до того замку немає». Наприкінці XVI ст. значна кількість волостей була спустошена і на Волині. Під час нападу в 1593 р. татари спалили 37 сіл Полонської волості, 17 Шулжинської, 67 Костянтинівської, 15 Красновольської,
7Любартівської, 27 Остропільської, 42 Жеславської. На початку XVII ст. було спустошено 19 сіл Острозької волості та інші поселення. Люстратори констатували: «Села спалили, одно по килку хат зостало, подданных одних постинано, а других до Орды забрано»65.
Через турецько-татарську агресію в південних регіонах України населення в основному концентрувалося поблизу замків. Оскільки волосні громади навколо Вінницького, Брацлавського, Черкаського і Канівського замків фактично були зруйновані, вони, поряд з Київським замком, будувалися й ремонтувалися жителями подніпровських і волинських волостей. У свою чергу наявність замку була однією з умов заселення південних регіонів України. Незважаючи на зовнішню небезпеку, люди оселялися навколо південних замків, що пояснювалося більш сприятливими соціально-економічними, фіскальними та природно-географічними умовами. Зазначені обставини зумовлювали те, що в південно-східних регіонах України волості мали не лише адміністративне та економічне, а й воєнне значення. Подібну волосну організацію на чолі з отаманами згодом відтворювали і козаки на порубіжних степових просторах.
11. Економічне життя українських земель у ХІІІ–ХVI ст. |
349 |
5. Розвиток міст і торгівлі
Міста України були не лише важливими політико-адміністративними та культурними центрами, а передусім вагомими економічними осередками, в яких інтегрувалися різноманітні форми духовної та матеріальної діяльності людей. І хоча практично до кінця XV ст. не можемо констатувати динамічних урбаністичних процесів на українських землях, все ж соціально-економічний стан міських центрів поступово прогресував і змінювався, а також зростала їхня роль як потужних центрів ремесла, промислів і торгівлі. З-поміж десятків міст, які існували в цей період більшість виникла ще в давньоруський час і пройшла складний процес трансформації в ході переходу українських земель до складу ВКЛ і КП. А от протягом першої половини XVІ ст., на думку дослідників, відбувалися помітні якісні зрушення в розвитку українських міст та значне зростання впливу товарногрошових відносин на міську економіку. В подальшому це привело до появи нових міст і містечок. Загалом, за підрахунками фахівців, на українських землях, що перебували у складі ВКЛ налічувалося близько півтори сотні міст і містечок. Водночас на західноукраїнських землях (у Руському та Белзькому воєводствах) налічувалося близько 90 міських поселень, а на Буковині – близько 50.
Часто економічна потужність того чи іншого міського центру залежала від чисельності міського населення, яке на той час становило основну продуктивну силу, що дало можливість фахівцям навіть класифікувати українські міста за цим показником. До великих міст (до Люблінської унії 1569 р.) належали Львів (більше 10 тис.; на першу половину XVII ст. не менше 22 тис. городян), Київ (де проживало понад 6 тис. жителів; на першу половину XVII ст. у Києві вже налічувалося близько 12 тис.), Кам’янець-Подільський, Кременець, Брацлав, у яких налічувалося понад 700 будинків і понад 4 тис. жителів*; до середніх (понад 200–700 будинків і 1,5–4 тис. жителів) – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Ковель, Костянтинів, Літовиж, Луцьк, Олика, Острог, Соколь, Степань, Торчин, Турійськ, Черкаси; до малих (менше 200 будинків і трохи більше 1 тис. жителів) – Вижва, Заславль, Звенигород, Клевань, Корець, Красилів, Любеч, Межиріч, Овруч, Острожець, Остер, Полонне, Рівне, Чорнобиль, Чуднів та ін.66
Важливо зазначити, що поряд із великими й малими містами в Україні побутувало й багато містечок. Останні відрізнялися від повноцінних міст тим, що в основі їхньої економіки все ж лежало землеробство, а не ремісничо-торговельні заняття. А тому, порівнюючи кількість ремісників, промисловиків і торгівців у містечках і навіть у малих містах, указані показники значно різняться. У містах кількість зазначеної людності в середньому сягала 20–30% від усіх жителів, а в містечках лише 2–3%67.
Міські поселення розташовувалися нерівномірно. Найактивніше урбаністичні процеси відбувалися на Волині, де напередодні Люблінської унії 1569 р. налічувалося більше 30 міст і близько 90 містечок. На Київщині існувало більше десятка відомих міст і стільки ж чималих містечок (Білогородка, Городище, Івниця, Левків, Олевськ, Поліщинці, Романів, Топорище, Хабне, Черняхів та ін.). Брацлавщина,
* За коефіцієнт обрахунку взято 6 осіб, що становили в той час у середньому одну міщанську родину.
350 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА
як, власне, і південна Київщина, не мала значної кількості міських поселень, що пояснювалося не стільки економічними, як порубіжними факторами. Найвідомішими містами в цьому регіоні були Вінниця та Брацлав, а також окремі містечка й невеликі городища/замки (Бершадь, Дашів, Животів, Звенигород, Ільїнці, Караул, Ситківці, Мізяків, Пиків, Тиврів, Ямпіль тощо), кількість населення в яких могла значно коливатися через небезпеку ворожих вторгнень. Приміром, лише за 7 років (1545–1552 рр.) кількість міщан Брацлава зросла з 442 до 770, а Вінниці – з 274 до 511, тобто майже подвоїлася. Адже за стінами міських укріплень та замків навколишнє населення знаходило прихисток і сприятливі умови для занять ремеслом
іпромислами. Загалом міграційні процеси в Україні у першій половині XVI ст. були важливим економічним чинником, що впливав на характер міського господарства. Адже переселенці в цей період становили основне джерело суттєвого поповнення людьми як західноукраїнських (Львова й ін.), так і поліських міст (приміром, у 1552 р. в Житомирі прийшле населення становило 3/4 усіх городян)68, що могло пояснюватись як міжрегіональною міграцією та напливом сільських жителів, так
іспустошенням окремих міст у певних регіонах України, звідки масово відходили городяни.
Міське ремесло. Попри те що в господарському розвитку українських міст у цей період значне місце досі належало аграрному виробництву, все ж основу міської економіки становили ремесла, промисли і торгівля. За підрахунками фахівців, в українських містах налічувалося близько 130 основних і допоміжних ремісничих спеціальностей у різноманітних галузях міського господарства. Хоча вказане різноманіття рідко зустрічалося в одному місті. Приміром, у Львові в XV ст. з-поміж 500 ремісників згадувалося більше трьох з половиною десятків спеціалізацій. Причому найбільше спеціалізацій було в зброярів (пушкарі, бронники, мечники, лучники, стрільники, сагайдачники, шабельники, ножовщики, бехтерники*, кольчужники,
панцирники, шоломники тощо), ювелірів/золотарів, слюсарів і міських ковалів,
останні виготовляли всі необхідні сільськогосподарські знаряддя праці, риболовні снасті, різноманітні інструменти, а також досить складні вироби: внутрішні та висячі дверні замки й особливо міські годинники.
Вукраїнських містах вагому роль відігравали ремесла, пов’язані з виготовленням полотна, одягу, взуття, побутових речей і продуктів харчування на продаж. Причому в кожній зі вказаних галузей була своя досить детальна спеціалізація. Так, у виготовленні харчових продуктів і винокурінні згадувалося понад півтора десятка спеціальностей, у шкіряному виробництві та деревообробці більше десятка спеціалізацій у кожній, у виготовленні полотна, одягу, взуття, транспортних засобів, керамічному виробництві та будівництві – від 4 до 8 спеціальностей. За різними даними, на Волині у 60-х рр. XVІ ст. з-поміж луцьких ремісників згадувалося близько восьми десятків хлібників, більше як по три десятки м’ясників і чоботарів; у Кременці – по два десятки м’ясників і чоботарів і півтора десятка шевців й обробників хутра та шкір (кушнірів); у Володимирі – по 25 шевців та чоботарів і півтора десятка кушнірів тощо. А в Києві поряд із згаданими ремісничими спеціальностями із близько 250 представників торгово-ремісничої верстви було також
* Бехтерцем називали захисний обладунок воїна, який складався із десятків, а то й сотень металевих пластинок і важив близько 10 кг.