Економічна Історія України том 1

На середину ІХ ст. руси та інші варяги ще не привозили рабів до Арабського халіфату, якщо покладатися на мовчання Ібн Хордадбега з цього приводу. Це цілком правдоподібно, враховуючи той факт, що работоргівля потребувала капіталу та/або військової сили для здобуття живого товару. Та й організація перевезень, причому на далекі відстані, потребувала облаштування місць збору, відпочинку та переховування рабів. Саклабські євнухи, яких руси знаходили собі на допомогу на Близькому Сході для ведення торговельних справ, привозили туди інші – раданіти й уже, можливо, волзькі булгари, які на той час перебували в орбіті економічного та релігійного впливу Арабського халіфату.

Однак немає причин припускати, як часто дозволяють собі дослідники варязького минулого Русі, що операції русів носили здебільшого характер мирної торгівлі. Вони ніколи не цуралися работоргівлі. Уже на початку ІХ ст. за 200 км від Альдейгьюборга вище по течії Волхова, неподалік від витоку з озера Ільмень, руси заснували укріплення з промовистою назвою Дрелленборг, яке навколишні слов’яни дослівно переклали як Холопський городок. Найраніший диргем із знайдених у цьому місці датовано 810 р.100 Інший Холопський городок виник на р. Молога у верхів’ях Волги. Оці «холопські городки» являли собою невеличкі городища. Городища цього типу – круглої форми з діаметром 100 м або трохи більше, валом заввишки до 5–7 м, кількома виходами – були відомі в інших місцях Прибалтики та Скандинавії – тільки в Данії збереглося чотири. Судячи з їх невисокої придатності для оборони (невеликі городища круглої форми з кількома входами) і наявності при них великих некрополів із незвично великою часткою померлих в юному віці, ці укріплення служили не фортецями, а таборами для рабів. До того ж в них не виявлено решток ремісничого виробництва, як у міських поселеннях. Зрештою назва сама говорила про призначення цих спеціальних поселень. Та й присутність диргемів у них промовляла на користь їхнього зв’язку з зовнішньою торгівлею. Подібні круглі городища дещо пізнішого часу відомі й на території України, зокрема, на шляху між Києвом і Булгаром. Археологи визнають їх принаймні як місця зупинок караванів між денними переходами101.

Отже, Русь, яку знав Ібн Хордадбег, уже з кінця VIII ст. користувалася шляхом, що вів з Альдейгьюборга на Білоозеро, звідти у верхів’я Волги, а далі вниз по Волзі й через Каспій приводив до країни ісламу. Ще один шлях варяги проклали в обхід Скандинавського півострова на Біле море, звідки він знов-таки доводив у верхів’я Волги. Третій шлях на Волгу вів з Гедебю до гирла Західної Двини у верхів’я Оки.

Крім шляхів у Багдад, варяги знайшли шляхи до Чорного моря і Константинополя. Деякі з них навіть осіли у Константинополі під кінець VIII ст., але невідомо, як і звідки вони потрапили туди. У наступному ж столітті, незадовго до звіту Ібн Хордадбега про русів, ті самі з’явилися в Константинополі з посольством від свого правителя, який називався хаканом. Посольські місії звичайно мали торговельні цілі. Візантійський імператор Теофіл (829–842) відправив посланців хакана Русі, які не мали змоги повернутися додому шляхом, яким прийшли, до франкського імператора Людовіка І (814–840), аби той допоміг їм повернутися. Так ця подія була записана у хроніці династії Каролінгів, відомій як Бертинські аннали.

Повідомлення Бертинських анналів є першим свідченням появи русів на іншому перспективному ринку – візантійському. Вони вказували також на прагнення

192 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

русів до створення державної організації на підконтрольних територіях, причому в співробітництві з місцевими політичними елітами.

Мотивом для такої політики слугувало бажання, з одного боку, стабілізувати надходження з підконтрольних територій товарів у вигляді регулярної данини, а з другого – забезпечити оборону володінь від внутрішніх заколотів і зовнішніх загроз. Співробітництво з місцевими політичними елітами підвищувало шанси на досягнення поставленої мети. Адже руси, хоча й грізні воїни, були надто нечисленними та ще й чужими для своїх підданців. На той час племінна верхівка місцевих вендів (словен, кривичів), естів (чуді), вепсів, воді, югри та інших в свою чергу виявляли інтерес до участі у торгівлі з варягами. Та одержання якимось руським ватажком каганського титулу – вищого в степовій ієрархії (а вона була єдиною відомою у бездержавній лісовій Східній Європі) – було найкращим з усіх можливих способів здобути собі авторитет серед місцевих племінних ватажків та простолюду. Але для цього потрібно було встановити родинні стосунки з каганською династією хозар. Це було головною вимогою для визнання цього титулу місцевим населенням за русами, адже воно не знало такого ефективного ідеологічного контролю, яким була церква у християнській Європі. Обставини появи хакана Русі темні. Давньоскандинавські саги справді натякають, що один каган після невдалої спроби повернути собі владу від каганів-бегів, знайшов притулок у Ростові на верхній Волзі, що належав визначному шведському клану Інґлінґів. І там одружив своїх синів з дівчатами того клану. Якими б не були справжні обставини появи каганського титулу серед русів, самий по собі факт задає точку відліку для процесу кооперації між варягами та місцевими елітами, що визначив подальшу долю Східної Європи.

Перехідварягіввідторговельноготасиловогозабезпеченнясвоїхкомерційних інтересів до політичного переустрою підконтрольних народів логічно йшов рука об руку із зміценням присутності варягів у Східній Європі. Він передусім знайшов свій вираз у появі нових міст, що стали його політичними центрами. Такими стали для каганату Русі Ростов та Муром. Крім цих земель, руси з каганату контролювали шлях по річках Ока й Дон до Азовського моря. Правителями каганату були представники клану Інґлінґів, що походив з Уппсали. Схоже, що торгові факторії Палтескья (пізніший Полоцьк) на Західній Двині та Смоленськ у верхів’ях Дніпра були засновані та належали іншому варязькому клану Ільфінґів, теж шведського («готського») походження, відомих вовкулаків свого часу. Близько 873 р. фризькоданський король Рьорік/Рюрік залишив Данію, очевидно, внаслідок загострення стосунків з Каролінгами, і очолив варязьке угруповання, що контролювало Альдейгьюборг, Білоозеро та Ізборськ і племена естів, вепсів (весь) та вендів (кривичів)102. До пригод варягів долучилися, можливо, й інші підприємливі діячі, як, наприклад, Малко Любечанин, якого у літописах названо деревлянським князем.

Період 860–880-х рр., на який логічно припадає прибуття Рюрика в Альдейгьюборг, також позначився помітним зростанням торговельної активності та прибутків варягів, що засвідчили знайдені скарби того часу, складені майже винятково з арабських диргемів103. Саме місто Альдейгьюборг значно розрослося за рахунок кварталів поза межами первісного центру – Земляного городища, а також на лівому березі річки Ладожки. З цього часу Альдейгьюборг почав бути схожим на західноєвропейські купецькі віки104. Близько 900 р. поряд з поселенням, що знаходилося поблизу Дрелленборга у верхів’ях Волхова на острові (звідки й дістало

свою скандинавську назву Голмгардр – «острів-місто»), виникло велике місто, яке стане відоме як Новгород.

На цей же час припадають ознаки військового посилення варязьких кампаній. 860 р. руси здійснили набіг на Константинополь. Константинопольський патріарх Фотій (820–891), який не пошкодував сильних слів і натуралізму на описи страшних учинків русів, усе ж справедливо зауважив, що руси, поневоливши навколишні народи від того пройнялися надмірною гординею і тому піднесли руку на саму Ромейську державу105. Справді, від того часу вони здійснюють дальні походи на південь. Так, відомі їхні перші походи на ісламські землі за Каспійське море 864–884, 909, 910 рр. (а далі вони відзначались у 943, 987, 989, 1030, 1032 рр.). Руси (у су-

проводі підвладних народів) під проводом Олега здійснили походи на візантійські володіння бл. 907 та 911 рр., скоріше за все, міфологізовані як походи на Константинополь106, а також воювали з Хозарією пізніше й у союзі з Візантією107.

На кінець ІХ – початок Х ст. припадають повідомлення арабських джерел про постачання русами саклабських невільників на ринки Близького Сходу. Ібн Русте належить докладний опис цієї діяльності:

«А в них володар зветься «хакан Русі». І чинять вони набіги на саклабів. Під’їжджають кораблями так, що виходять на них, і хапають їх і вивозять їх до хозар і до булгар. Вони їх продають тим [хозарам і булгарам]. У них нема оброблених полів, але вони живляться лише тим, що вивозять із землі саклабів»108.

За цим повідомленням руси постають уже як панівна військова сила, що контролювала по річках цілу «країну саклабів». В цих рядках уже нема місця для натяку на добування невільників шляхом торгівлі – руси продавали у неволю бранців, захоплених під час набігів на саклабів. Ще одна важлива деталь мусить привернути увагу – це вказівка на те, що руси нібито уже не їздили до Багдаду, а продавали своїх невільників булгарам і хозарам. Це добре узгоджується із тим, що на початку Х ст. хозари воювали з русами. Отже, хозари перекрили русам торговельний шлях на Каспій, і варяги могли прориватися туди лише з боєм.

Ворожнеча з хозарами, напевно, перекривала варягам і шлях на Константинополь. Згадані походи до візантійських володінь на Чорному морі під проводом Олега пролягали по Дону та Азовському морю, які були заперті хозарськими фортецями по боках Керченської протоки. Дніпро ж був перекритий хозарським Києвом, а також порогами, тому скандинавські джерела дуже мало згадують про це місто. Однак економічне піднесення Візантії від другої половини ІХ ст. було дуже привабливим для варягів. Константинополь не лише мав попит на ті самі товари – хутро й рабів – і був готовий розплачуватися золотом і шовком, а й знаходився значно ближче, ніж землі ісламу. Це надавало економічну мотивацію завоюванню хозарського Києва русами. Ця подія, всупереч вигаданій історії про це та всупереч хронології «Повісті временних літ», мала місце бл. 930 р. під проводом новгородського князя Ігоря, який і став першим руським правителем Києва.

Що давньоруські літописці не вигадали у своїх оповіданнях про варягів та захоплення Києва варягами під командою Олега, так це епізоди запеклого суперництва між різними варязькими угрупованнями, хоча годі довіряти наведеним іменам і обставинам. Власне, вони зробили все можливе, щоб прибрати їх з офіційної історії, що як і всі офіційні історії, представляла тодішніх правителів єдиним

194 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

легітимним носієм влади на Русі. Тому вбивство Олегом Аскольда і Діра, знищення полоцьких Ільфінґів 980 р., або згадка про Малка Любечанина збереглися через неуважність літописців. Це тим більше мало сенс, що присутність варягів тривала, та й київські князі аж ніяк не були схожими на голубів миру. Навіть організувавши Дніпровський шлях з «варяг у греки», що діяв уже бл. 945 р., коли візантійський імператор Константин Багрянородний створив його знаменитий опис109, київські Рюриковичі не могли безсторонньо спостерігати, як величезні багатства з країн ісламу, передусім з держави Саманідів у Центральній Азії, текли до інших варягів, а про хозар і булгар годі й казати. Східна торгівля досягла свого піку саме 940–940 рр., так що близько 30% усіх диргемів, завезених до Східної Європи, припали саме на цей час110. Тому князь Святослав, син Ігоря, походами 964–966 рр. захопив землі уздовж Оки та середньої Волги і піддав розгрому Хозарію.

Утворення Київської Русі створило передумови для кардинальної зміни економічної ситуації у Східній Європі, зокрема, на території України. Поява сильної у військовому відношенні держави потребувала організації самодостатньої економіки, здатної підтримати її військово-політичну силу. Цим закінчується в лісовій зоні України час колоніальної економіки, спрямованої на збагачення чужинців, правителів степових імперії, грецьких купців чи варязьких добичників.

Посилання до розділу 6

1.Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica. – СПб., 1997. – С.66.

2.Про «правильно організовані торговельні зносини» Боспора з готами повідомляє грецький історик V ст. Зосима. Див.: Зосима (І:31) // Великая Степь в античных и византийских источниках: Сборник материалов. – Алматы, 2005. – С.487.

3.Зосима (І:35). – Там само. – С.488.

4.Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica. – С.82; Аммиан Марцеллин. Римская история

(Res Gestae). – СПб., 2000. – С.432.

5.Аммиан Марцеллин. Римская история (XXXI:3, 2-3) // Великая Степь в античных и византийских источниках. – С.1216.

6.Аммиан Марцеллин. Римская история (XXXI:2, 2-10). – Там само. – С.1214-1215.

7.Аммиан Марцеллин. Римская история (XXXI:2, 18-20). – Там само. – С.1215-1216.

8.Аммиан Марцеллин. Римская история (XXXI:2, 11). – Там само. – С.1215.

9.Приск Панийский. Готская история (IV:28) // Великая Степь в античных и византийских источниках. – С.479.

10.Приск Панийский. Готская история (разд. 1, 8) // Там само. – С.466, 471, 474.

11.Приск Панийский. Готская история (разд. 8) // Там само. – С.468, 471.

12.Там само. – С.473.

13.«Пожалував їх конями та звірячим хутром, яким прикрашаються царські скіфи» (IV:14). – Там само. – С.478.

14.Там само. – С.474.

15.Там само. – С.466, 468.

16.Там само. – С.472.

17.Див. визнання Зосими щодо ефективності цієї тактики: Великая Степь в античных и византийских источниках. – С.491.

18.Приск Панийский. Готская история (разд. 5). – С.468.

19.Великая Степь в античных и византийских источниках. – С.474-475.

20.Прокопий Кесарийский. Войны с готами. –М., 1996. – Т.1. – С.45-46.

21.Иордан. О происхождении и деяниях гетов. Getica. – С.68.

22.Там само. – С.69.

23.Ця правдоподібна гіпотеза була висунута й обґрунтована О.Пріцаком. Див.: Пріцак О. Слов’яни

та авари // Походження Русі: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. –К., 2007. –

Т.ІІ. – С.787-803.

24.Verlinden Ch. Lesclavage dans l’Europe medievale. – Т.ІІ: Italie, colonies italiens du Levant latin, Empire Byzantin Grand. – Gent, 1977. – P.999-1010.

25.Мишулин А.В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по VII в. н.э. // Вест. древней истории. – 1941. – №1. – С.254; Свод древнейших письменных известий о славянах. – Т.1. – М., 1991.

26.Баран В.Д. Пражская культура Поднестровья. – К., 1988; Шашкевич Г.А. Палеоботанические находки на территории Украины. Памятники I тыс. до н.э. – I тыс. н.э.: Каталог I. – К., 1992; Янушевич З.В. Культурные растения Юго-Запада СССР по палеоботаническим исследованиям. – Кишинев, 1976.

27.Баран В.Д. Черняхівська культура за матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу. – К., 1981. – С.107-113.

28.Вознесенская Г.А. Кузнечное дело // Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – К. 1990.

29.Бобринский А.А. Гончарство Восточной Европы. – М., 1978.

30.Там само.

31.Баран В.Д. Пражская культура Поднестровья… – С.16-17.

32.Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998. – С.91-98.

33.Кропоткин В.В., Клады римских монет на территории СССР. – М., 1961.

34.Смішко М.Ю. Поселення ІІІ–IV ст. із слідами скляного виробництва біля с. Комарів Чернівецької області. – Вип.5. – К., 1964. – С.67-80.

35.Коковцов П.К. Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С.91-92.

36.Golden P. Khazar Studies. – Budapest, 1980. – Vol.I. – P.59.

37.Dunlop D.M. The History of the Jewish Khazars. – Princeton, 1954. – Р.97.

38.Пріцак О. Протомонголи в хозарськім Закавказзі // Східний світ. – 1995. – №2. – С.73.

39.Хвольсон Д. Известия о хозарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и руссах Абу-Али Ахмеда бен Омар ибн Даста. – СПб., 1869. – С.15; Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – Т.2, część druga. – Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1977. – S.26-27.

40.Там само.

41.Там само. – Т.2, część druga. – S.36-37.

42.Коковцов П.К. Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С.103.

43.Hudud al-’Ālam. «The Regions of the World». A Persian Geography (372 A.H. – 982 A.D.). – London, 1937. – C.162.

44.Цит. за: Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. –Budapest, 1980. – Vol.1. – P.102.

45.Hudud al-’Ālam. The Regions of the World… – С.163.

46.Цит. за: Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.102.

47.Ibn Khaldun. The Muqaddimah: An Introduction to History. – Princeton University Press [Bollingen Series], 1989. – P.122.

48.Hudud al-’Ālam. The Regions of the World… – Р.162.

49.Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – 267; пор.: Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.108.

50.Lewicki T. Studia nad źródłаmi arabskimi // Slavia antiqua. – №XII. – 1965. – С.29.

51.Цит. за: Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – S.76-77; пор.: Пріцак О.Й. Раданія і Русь // Походження Русі: Стародавні скандинавські саґи і Стара Скандинавія. – Т.ІІ. – С.865; Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.109.

52.Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – S.72-73.

53.Там само. – S.76-77.

54.Noonan T. Why dirhams first reached Russia: the role of Arab-Khazar relations in the development of the earliest islamic trade with Eastern Europe // Archivume Eurasiae Medii Aevi. – Wiesbaden, 1985. – Vol.IV (1984–1985). – P.151-282.

55.De la Vaissière É. Les marchands d’Asie centrale dans l’empire khazar // Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie, Byzance et Orient. – Paris, 2000. – P.367-378.

196 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

56.Див. повідомлення про буртасів і булгар у звіті Ібн Русте. – Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.2, część druga. – S.28-33.

57.Там само. – Т.І. – S.76-77.

58.Там само.

59.Коковцов П.К. Еврейско-хозарская переписка в Х веке. – Л., 1932. – С.102.

60.Там само.

61.Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документы Х века. – М.; Гешарим, 1997. – С.53-98.

62.Hudud al-’Ālam. The Regions of the World… – Р.162.

63.Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.102.

64.Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. –

Харьков, 1956. – С.147.

65.Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – S.76-77.

66.Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. –

Харьков, 1956. – С.140-141.

67.Цит за: Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.102.

68.Про це писав Ібн Хордадбег, див.: Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – S.76-77.

69.Golden P.B. An historico-philological inquiry into the origins of the Khazars. – Vol.1. – P.102.

70.Ковалевский А.П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921–922 гг. –

Харьков, 1956. – С.140.

71.Повесть временных лет / Изд. Д.С.Лихачева. – Ч.I. – М.; Л., 1950. – С.18, 47.

72.Там само. – С.42.

73.Прокопий Кесарийский Война с персами. I, 12. 7. // Великая Степь в античных и византийских источниках: Сб. материалов. – Алматы, 2005. – С.503.

74.Там само.

75.Феофан Исповедник. Хронография, или Летопись от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта // Великая Степь в античных и византийских источниках: Сб. материалов. –

Алматы, 2005. – С.650.

76.Кулаковский Ю. Прошлое Тавриды. – К., 2002. – С.139.

77.Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – СПб., 2001.

78.Сорочан С.Б., Зубарь В.М., Марченко Л.В. Жизнь и гибель Херсонеса. – Харьков, 2000. –

С.131.

79.Там само. – С.212-215.

80.Константин Багрянородный. Об управлении империей // Великая Степь в античных и византийских источниках: Сб. материалов. – Алматы, 2005. – С.737.

81.Зосима. Новая история // Там само. – С.490-491.

82.Феофан Исповедник. Хронография, или Летопись от Диоклетиана до царей Михаила и сына его Феофилакта // Там само. – С.679.

83.Там само.

84.Там само. – С.682.

85.Константин Багрянородный. Об управлении империей // Великая Степь в античных и византийских источниках: Сб. материалов. – Алматы, 2005. – С.752.

86.Там само. – С.734.

87.Там само.

88.Литаврин Г.Г. Византия и Древняя Русь в конце IX–X в. // Литаврин Г.Г. Византия и славяне:

Сб. статей. – СПб., 1999. – С.422.

89.Там само. – С.424.

90.Никифор Григора. Римская история // Великая Степь в античных и византийских источниках:

Сб. материалов. – Алматы, 2005. – С.1005-1053.

91.Успенский Ф., Бенешевич В. Вазелонские акты. – Л., 1927. – С.87-101.

92.Карпов С. Трапезундская империя и западноевропейские государства в XIII–XV вв. – М., 1981. –

С.20.

93.Вона викладена у праці «Походження Русі». Див. перше видання: Pritsak O. The Origin of Rus’. – Vol.1: Old Scandinavian Sources other than Sagas. – Cambridge, MA: Harvard Ukrainian Research Institute, 1981. Видання українською мовою: Пріцак О. Походження Русі. – Т.І: Стародавні

скандинавські джерела (крім ісландських саг). – К., 1997; Т.ІІ: Стародавні скандинавські саґи

і Стара Скандинавія. – К., 2003.

94.Див. повідомлення норвежця Оттара, який відвідав двір англійського короля Альфреда (пом. 899 р.), цитоване в Sawyer P. The age of Vikings and before // The Oxford Illustrated history of the Vikings. – Oxford, 1997. – P.5-6.

95.Callmer J. From West to East: Penetration of Scansinavians into Eastern Europe ca. 500–900 // Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie, Byzance et Orient. – Paris, 1997. – P.45-94.

96.Пріцак О. Коли і як галльські рутени вступили на арену світової торгівлі? // Походження Русі. –

Т.2 (Екскурс ІІ). – С.812-823, 1133-1135.

97.McCormick M. Origins of the European economy: Communications and commerce, AD 300–900. – Cambridge University Press, 2001. – Р.343-387.

98.Callmer J. From West to East: Penetration of Scansinavians into Eastern Europe ca. 500–900// Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie, Byzance et Orient. – Р.62.

99.Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.I. – S.76 (текст).

100.Повідомлення про це див.: Гайдуков П.Г., Федоров-Давыдов Г.А., Янин В.Л. Новый клад куфических монет X в. из Новгорода // Восьмая Всероссийская нумизматическая конференция: Москва, 17–21 апреля 2000 г.: Тез. докл. и сообщений. – М., 2000. – С.56.

101.Моця А. П., Халиков А. Х. Булгар – Киев: Пути – связи – судьбы. – К., 1997.

102.Пріцак О.Й. Звідки прийшов літописний Рюрик? // Походження Русі. – Т.ІІ (Екскурс Х). – С.932939, 1167-1169.

103.Noonan Th. Scandinavians in European Russia // The Oxford Illustrated history of the Vikings. – Oxford, 1897. – P.146.

104.Kuz’min S. Ladoga, le premier centre proto-urbain russe // Les centres proto-urbains russes entre Scandinavie, Byzance et Orient. – Р.133-134.

105.Великая Степь в античных и византийских источниках. – С.730. Усі писання Фотія, що торкалися нападу русів, див.: Там само. – С.726-732.

106.Див.: Пріцак О. Походження Русі. – Т.1. – С.199-208.

107.Про це повідомляє анонімний лист кордовському достойникові Хасдаю ібн Шапруту (так званий документ Шехтера). Див. нове видання: Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документы Х века. – М., 1997. – С.128-160.

108.Źródłа arabskie do dziejów Słowiańszczyzny. – T.ІI, część pierwsza. – S.40 (текст).

109.Константин Порфирородный. Об управлении империи: Текст, перевод и комментарий. – М., 1991. – С.51.

110.Noonan Th. Scandinavians in European Russia // The Oxford Illustrated history of the Vikings. – P.147.

Розділ 7

ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ДАВНЬОЇ РУСІ

Кілька вступних слів. Більше тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку

давньоруські книжники називали Руссю або Руською землею, а сучасні історики – Київською, або Давньою, Руссю. Оспівана в давньоруських билинах

іскандинавських сагах, звеличена вітчизняними літописами й красним письменством, описана в західноєвропейських хроніках і візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Давня Русь була однією з найбільших

інаймогутніших держав середньовічного світу ІХ– ХІІІ ст.

Від Білого моря до Чорного, від Карпат до Волги простяглася давньоруська земля, на якій жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягло її економічне життя: землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня та міжнародна торгівля. Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у Європі, а мед і віск, збіжжя, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували головні міжнародні торги, постійно з’являючись на ринках Константинополя і Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги.

Винятково високим рівнем відзначалася матеріальна і духовна культура давніх русичів. Вони будували величні собори й багаті палаци, укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й дубовими стінами з баштами, створювали неприступні кам’яні фортеці, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьбленим мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві й Новгороді, Галичі й

Володимирі на Клязьмі, Пскові й Твері, Рязані й Смоленську, в інших визначних містах створювалися літописні ізводи – вартісні та яскраві історико-літературні твори. Великого розвитку досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), архітектура, скульптура, художня обробка металу, дерева, кістки, кераміки, шкіри тощо.

Не можна переоцінити внеску Давньої Русі до історії Європи та Азії. Вона підтримувала політичні та економічні стосунки з Візантійською і Германською імперіями, Польщею і Чехією, Швецією, Норвегією і Данією, з багатьма іншими країнами світу. До кінця свого існування, яке перервала варварська навала монголів у середині ХІІІ ст., Русь та її військо були велетенським і надійним щитом, що захищав країни Європи і Азії, світову цивілізацію від нападів кочовиків із Півдня і Сходу. Хоробрі русичі перешкодили просуванню на Захід незліченних орд печенігів, торків і половців, а в 1237–1241 рр. першими прийняли на себе страшний і винищувальний удар 150-тисячного війська хана Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування, по суті, знищення.

1. Виникнення і розвиток державності на Русі

Потребує перегляду усталена в науці теза, начебто державність у східних слов’ян виникає лише тоді, коли в їхньому середовищі встановлюється класовий лад. Засвідчене письмовими джерелами існування держави, у нашому випадку – Давньоруської, визнавалося, та й досі багатьма визнається вирішальним доказом побутування феодального способу виробництва на Русі. Тим часом, і в докласових суспільствах існувало немало держав. Наприклад, державним утворенням у родоплемінному середовищі була, на наш погляд, слов’янська «держава Само», що виникла у VII ст. на Середньому Дунаї.

Східнослов’янське суспільство до початку ХІ ст. залишалось ще докласовим (пізнім родоплемінним), тоді як перше державне утворення в їхньому середовищі склалося ще на середину ІХ ст.: Київське князівство Аскольда. Ця перша, ще не Давньоруська (бо охоплювала лише малу частку території, яку в той час посідали східнослов’янські племена), держава була недосить консолідованою, з нерозвиненими системами правління, суду й збирання данини.

Такою самою залишалась перший час і Давньоруська вже держава, виникнення якої наука пов’язує з об’єднанням східнослов’янських Півдня і Півночі бл. 882 р. Структура тієї держави залишалась аморфною і за князювання Олега (882–912) і Ігоря (912–944). Стягання данини (в той час «полюддя») було ненормованим, влада і суд хіба що спорадично здійснювались на підвладній київському князеві території. Племінні вожді на місцях почувалися майже незалежно. Таким був перший етап формування державності в давньоруському суспільстві.

Другий етап її еволюції починається за князювання Ольги (944–964). Вона рішуче впорядкувала системи і норми стягання данини, організувала опорні пункти центрального уряду на місцях, поширила адміністративну й судову системи на підвладні Києву землі. Діяльність Ольги стала вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь і союзів, злиття їхніх земель у державну територію Київської Русі. Цей етап завершується на початку князювання Володимира Святославича (978–1015), коли племінні об’єднання остаточно закріплюються в складі держави, що робить її більш згуртованою, а внутрішні соціальні та політичні зв’язки більш сталими.

200 Частина третя. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА

Нарешті, третій етап творення давньоруської державності припадає на князювання Володимира і його сина Ярослава (1019–1054). За Володимира князівська влада, залишаючись спадковою, робиться ще й одноосібною. Прихід його до влади літописець зазначив словами: «И нача княжити Володимер в Киеве един», тобто єдиновладно. За Володимира і Ярослава в основному завершився тривалий і різноплановий процес розбудови державності в давньоруському суспільстві.

Ця державність попервах мала особливу форму, властиву суспільствам переходової доби. Варто прийняти вдале визначення О.О.Мельникової суспільного ладу Давньоруської держави ІХ – більшої частини Х ст. як дружинного1. Бо панівний прошарок такої держави складався з верхівки княжої дружини, дружинники протягом тривалого часу складали елементарний апарат управління, вони ж збирали данину і чинили суд.

Історики розглядають Київську Русь часів Володимира і Ярослава як єдиновладну, одноосібну монархію. Державна структура була тоді загалом сталою, для ранньосередньовічних часів були відпрацьовані системи управління, збирання данини і судочинства (за Ярослава створено перший писемний правовий кодекс – Правду Руську), на місцях замість племінних вождів сиділи князівські посадники (сини великого князя і його бояри), що здійснювали верховну волю і владу. Успішні дії обох государів проти кочовиків Надчорноморських степів, активна міжнародна політика, нарешті, запровадження і поширення християнства як державної релігії – все це зміцнило князівську владу, піднесло авторитет керівника держави. В останні десятиліття правління Володимира завершується існування дружинної форми державності, починає складатись елементарний до часу апарат управління країною. Держава поступово набирає ранньофеодальної структури.

Єдиновладдя і Володимира і Ярослава великою мірою трималось на особистих талантах і авторитеті обох государів. Величезна територія держави, що стрімко складалася, в роки їхнього володарювання ще не була повністю освоєна. Почасти тому по смерті Ярослава (1054) до влади прийшов тріумвірат його старших синів Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною цього була насамперед правова невизначеність «ряда» (заповіту) Ярослава Володимировича, в якому він уник прямої вказівки на старшого сина Ізяслава як на свого наступника на київському столі. Крім того, сам Ізяслав не володів необхідними для керівника держави якостями й сильним характером, тому й поділив владу з братами. Літописи, певна річ, не знають латинського слова «тріумвірат». Вони називають таке правління інакше: «Ярославичи же трие». Джерела зберегли чимало свідоцтв діяльності й дієвості тріумвірату.

Троє Ярославичів майже двадцять років разом вершили загальноруські справи. Вони прагнули зосередити Руську землю в своїх руках, розділити її між собою. Двох молодших братів, Ігоря і В’ячеслава, вони усунули від керівництва державою, а по їхній смерті (В’ячеслав помер 1057, Ігор – 1060) поділили їхні волості поміж собою. Синам померлих братів тріумвіри не дали нічого, перетворивши їх на князів-ізгоїв. Правління тріумвірату дещо стабілізувало політичну ситуацію на Русі. Однак з часом тріумвірат вичерпав себе. Початком його розпаду стали події 1068 р., коли тріумвіри зазнали поразки в битві проти половців на р. Альта, а далі повсталі кияни вигнали Ізяслава і посадили на стіл полоцького князя Всеслава. Через півроку Ізяслав Ярославич з польською підмогою повернувся на Русь і по-