«Устава на волоки» — земельна реформа Сигізмунда ІІ Августа, прийняття, зміст, значення та наслідки для українського населення.

держ. правовий документ про проведення Волочних вимірів в ВКЛ, виданий великим князем Сигізмундом II Августом 1 квітня 1557 року. Документ розроблявся для великокнязівських володінь, але став загальним для ВКЛ. Згідно з ним, спираючись на інвентарі, була здійснена Волочний вимір також і церковних, і більшості приватних володінь в центральній і західній частинах ВКЛ, в 17 в - на схід від річки Березини. Волочний вимір визначав земельні ділянки - волоки. «Устава на волоки» складалася з 49 статей. 1-6 статті містили перелік обов'язків людей, які вирушали на війну. 7-8 статті - обов'язки сільських старост і війтів, 9-14 статті визначали статус державних міст, які не мали магдебурзького права, 15-19 статті визначали повинності селян, 20-25 регламентувала створення і функціонування фільварків. Найбільшою і головною, за якою, власне, і названа «Статуту», була стаття 29, яка містить правила вимірювання землі на волоки і розселення там селян. Інші статті визначали ставлення до лісових угіддях, річках і озерах. У грудні 1557 в Статуту було внесено ряд поправок. Кількість селянських повинностей зросла, селяни фактич. втратили можливість відходу від свого пана.

18. Місцеві органи влади та управління в Галицько-Волинському князівстві.

На початок XIII ст. у Галицько-Волинському князівстві нараховувалося понад 80 міст, управління якими, як і в інших руських князівствах, базувалося на традиціях княжої доби. Виявлялося це в тому, що очолював управління містом патриціат, а все населення поділялося на сотні і десятки. Але у першій чверті XIV ст. у цьому регіоні українських земель починає поширюватися німецьке (магдебурзьке) право. В населених пунктах, в яких впроваджувалося це право, створювалися органи самоврядування. Головним органом самоврядування був магістрат, на яке покладалося піклування про міський благоустрій, регулювання цін на продукти, нагляд за чистотою та порядком у місті. До складу магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші - це війт, бурмістри, радники, лавники та магістратський писар, молодші - комісар або межувальник, городничий, возний.

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Ця посада була спадковою, і її можна було продати або купити. З часом міста викупають спадкові війтівства, і ця посада стає виборною, але з обов’язковим затвердженням королем. Магдебурзьке право спочатку впроваджується там, де проживали німці-іммігранти, а потім поширюється і на інші міста.

Органом самоврядування на рівні сільської общини була общинна рада на чолі зі старостою. Він мав у своєму підпорядкуванні невеликий штат помічників, які відали деякими адміністративними та дрібними судовими справами.

19. Характеристика суспільного ладу Речі Посполитої

Суспільний лад на території України в складі Польщі та Литви ґрунтувався на землеволодінні та душеволодінні за службу (державну і військову), на позаземельній залежності від землевласника

(приватній чи державній).

Феодальний лад передбачав :

1. безумовну власність на землю вотчину;

2. умовну, тимчасову (двір, маєток. наділ) власність.

Суспільство було чіткої станової стратифікації та структурованості, тобто соціальне і правове становище певної верстви соціуму визначалося розмірами земельної власності та відношенням до неї.

Суспільні стани:

1. Пануюча верхівка: магнати, княжата, шляхта, бояри, земяни (рицарі), духовенство.

2. Вільне населення:

1. міщани (патриціат, бюргери, плебс);

2. кметі (вільні селяни), які поділялися на чиншових (сплачували натуральний податок) та службових (платили чинш і відробляли панщину).

3. Напіввільне населення:

1. каланні люди (не мали права виходу від свого господаря, мали особисте майно, могли свідчити у суді);

2. ординці (працювали на королівських угіддях, мали однакові права з каланними людьми);

3. сотні (жили поблизу замків і фортець, не платили податків, на них поширювалася юрисдикція замкового суду).

4. Невільники або раби (згадки про них датовані лише XIV – перш. пол.XV ст. ; джерела рабства: полон, народження від раба, само продаж, продаж чоловіком дружини і дітей у боргову кабалу).

20. Причини і передумови Визвольної війни українського народу 1648–1657 рр.

Безпосередніми причинами революції були:

• посилення економічного визиску як на сільське так і міське населення;

• наступ на "права і вольності" українського козацтва, заборона на отримання таких прав значній кількості покозачених селян і міщан;

• незахищеність української шляхти від свавілля польських поневолювачів;

• переслідування православного духівництва й національної релігії, утиски інших груп населення;

Провідний мотив революційних прагнень українського народу ідея незалежної соборної держави в основі якої:

1. суверенітет православної людності;

2. ліквідація застарілої моделі соціально – економічний відносин.

Отже, відсутність власної держави; прогресуюча втрата національної еліти; наростання закріпачених селян – спонукальні чинники народного виступу.

Чинники, що сприяли національно - визвольні війні:

1. слабкість королів влади;

2. прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій;

3. селянсько - козацькі повстання XVII ст., що сприяли зростання національної свідомості, зміцнення реєстрового козацтва;

4. посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі як зародку української державності.

21. Правове становище феодалів на українських землях у хіv–хvі ст.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феодального класу на українських землях визначалося розмірами їх земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій — доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье", "до волі та ласки господарської"), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздавалися "до живота", тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі вже давалися "до двох животов" (до смерті васала і його сина) і навіть "до трех животов".

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром великого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля. В руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князів і панів хоругових".

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ("пани-Рада"), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою "пани-Рада". У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або "пани-Рада"

22. Правове становище духовенства на українських землях у хіv–хvі ст.

До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві близькості.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і протегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас.

23. Брестська церковна унія та особливості її ратифікації.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

24. Суд та судочинство на українських землях у хіv – хv ст.Ст.

У 1566 р. відбулося завершення загальної судової реформи, розпочатої Белзьким привілеєм 1564 р. Вищою апеляційною інстанцією був суд Великого князя Литовського. У кожному повіті діяли такі суди:

Земський суд:

• три члени суду, обрані шляхтою;

• суддями - лише шляхтичі повіту;

• засідав тричі на рік;

• справи про злочини різних суспільних верств;

• контроль за гродськими судами;

• єдиний із тогочасних судів не залежний від адміністрації.

Гродський суд:

• пов'язаний із адміністрацією;

• судді призначалися;

• справи про важкі злочини;

• юрисдикція: шляхта, селяни, служилі люди, міщани, бояри;

• не поширювався на міста з магдебурзьким правом.

Підкоморський суд:

• спеціальний повітовий суд з одним суддею;

• розглядав земельні спори;

• свідки - лише християни.