Причини і характер урізання політичної автономії України після приєднання її до Московської держави.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики "збирання руських земель", активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період руїни спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм намагався перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України

В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.Значного утиску й розорення за часів Петра І зазнала українська торгівля — з одного боку, через занепад господарств, на яких не було кому працювати, з другого, — через усілякі обмеження торговельних шляхів і митних правил. Практично припинився вивіз товарів у Західну Європу, обмежувався Імпорт товарів в Україну. Царизм прагнув зруйнувати український економічний організм і перетворити його на колоніальний придаток імперії.Відчутним ударом для українства були утиски в галузі культурного життя.

Політику Петра І щодо України продовжували наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

41. Загальна характеристика джерел права на українських землях в хіv–хvіі ст.

Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Розвиток права на території українських земель цього періоду поєднує в собі дію правових джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Литовського і частково Польського законодавства. Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Основу джерел права Литовсько-Руської держави складали місцеві звичаї та нормативні акти давньоруського права епохи раннього феодалізму. Роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло поряд із нормами писаного права.

Важливе місце серед джерел права належало писаному систематизованому законодавству. Серед них збірники законодавства, які сприяли кращому використанню правових норм у судовій практиці. Такими збірниками були Судебник великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути (у трьох його редакціях).

Судебник великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільно. Його зміст стосувався маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів на чужі маєтності, крадіжок майна та ін. В ньому чітко проглядається поєднання давньоруського права і нових законотворчих джерел литовської доби. Ряд статей до судебника взято із "Руської Правди". Передбачені покарання значно суворіші. Зустрічаються покарання на смерть за окремі злочини. Такі покарання не були відомі "Руській Правді". Зокрема, стаття 13 Судебника встановлювала застосування смертної кари за крадіжку корови або коли сума вкраденого майна складала півкопи грошей.

Важливим джерелом Литовсько-Руського права стали Литовські статути. Цей кодекс права було прийнято на сеймі в 1522 році. Він набрав чинності з 1529 року і на цілі століття пережив саму державу, де був утворений та став джерелом права Правобережної України. Він був чинний на значній частині українських земель майже до середини XIX ст. Як джерело права Литовський статут цінний ще й тим, що він продемонстрував успадкування Русько-Литовською державою староруських правових норм, засвідчив те, що саме вона, на противагу Московії, стала безпосередньою спадкоємицею правових відносин Київської Русі. Литовські статути витримали три видання (1566, 1588 рр.). Посилення ролі шляхти впродовж середини XVI ст. зумовило необхідність видання другого Литовського статуту (1566 р.). Друга редакція розширювала права дрібної шляхти і одночасно обмежувала права селян. Вона мала 14 розділів і 366 артикулів. Система норм права і розподіл за змістом по розділах залишились без змін, але значно збільшився обсяг розділу про шляхетські права та про карні злочини. Друга редакція другого Литовського статуту діяла впродовж короткого часу, оскільки утворення в 1569 р. об'єднаної держави - Речі Посполитої - вимагало узгодження його з польськими законами. Третій Литовський статут, ухвалений у 1588 р., стосувався права як шляхетського, так і "посполитого", всенародного, а також служив джерелом права для копного (громадського) суду. Прав міщанства і духовенства Литовські статути майже не порушували.

42. Характеристика і типи міст на українських землях та правове положення міського населення у хіv – першої половини хvіі ст.

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині XVI - першій половині XVII ст. сприяло появі на Україні нових міст. Одночасно зростали старі міста й містечка. У 40-х роках XVII ст. на Україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок.

Міста, які належали державі (королівські), були також адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Але більшість їх належала феодалам, у тому числі й церкві (католицькій або православній).

Розвиток міст, однак, гальмувався рядом факторів, зокрема так званими юридиками — земельними володіннями на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням. Утворювалися вони на основі привілеїв, виданих королем. Власники юридик поселяли тут ремісників, купців тощо, з яких на власну користь стягували різні збори, примушували відбувати повинності.

Господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст. Існування їх було прямим втручанням феодалів у міське життя.

43. Обласні привілеї, їх загальна характеристика

Поряд із земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву обласні привілеї. Такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства.

44. Земські привілеї, їх загальна характеристика.

До міських привілеїв належали грамоти, видані в XIV—XVI ст. Вони виводили міста з ведення органів місцевої територіальної адміністрації і засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст, за магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоуправління Луцьку (1432), Житомиру (1444) та ін.

45. Кревська унія 1385 р. Та її наслідки для України

Правлячі кола Польщі починають переговори з Великою є. князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. Після цього шлюбу Ягайло мав стати польським королем. Таким чином, через Ягайло поляки сподівалися поширити свою владу на Великий. Княж.Літовское. Кревська унія була підписана в серпні 1385 р згідно з якою Ягайло мав: 1.превесті Литву на латинську абетку 2.прінять заходи щодо повернення втрачених Польщею і Литвою Емель; 3.возвратіть Польщі землі, відібрані у неї ким небудь; 4.освободіть ув'язнених; 5.прісоеденіть Литовські та Руські землі до Корони Польської. У 1387 р Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. У 1389 р Кревська унія була скасована і відновлена ​​незалежність ВКЛ. Особливо воно зміцніло після битви під Грюнвальдом в 1410 р, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонського ордену. Литва при цьому відіграла провідну роль у перемозі над німець. лицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.

46. Городельська унія 1413 р. І її значення.

1410 року об'єднані війська Польщі та Литви за підтримки українцiв, бiлорусiв, чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин мiж Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городець (на Західному Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

• рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу

• широкі довiчнi повноваження Вiтовта як великого князя литовського

• постійну автономію Литви у відносинах з Польщею

Однак так само в унії зафіксовано:

• зверхність польського короля над Литвою

• запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адмiнiстративно-територiального устрою, вигідних Польщі

• зрівняння в правах польських феодалiв-католикiв та литовських можновладців, які приймуть католицьку вiру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вiтовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося - князь Вiтовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайдового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна мiж Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрiшнiм розколом i виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далi княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади нi Свидригайла, нi Сигізмунда.1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина - 13-рiчного Казимира. Хоч новий князь відразу видав "Віленський привілей", який зрівнював права православної i католицької шляхти, відносини мiж Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.

47. Збірник ф. Чуйкевича «Суд і розправа в правах малоросійських».

У 1750 - 1758 роках за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф. Чуйкевич провів приватну кодифікацію і розробив унікальний у своєму роді збірник «Суд і розправа в правах малоросійських» складався з таких розділів:

1. про укази;

2. про судову організацію;

3. про процес;

4. про апеляцію;

5. про виконання рішення суду;

6. про посаг, віно і привінок.

Згодом Ф. Чуйкевич дописав інші розділи:

• Про апеляції з Статуту (1754 р.);

• Про давність земську (1755 р.);

• Про суд польовий, підкоморський і комісарський (межовий (1758 р.);

Мета праці Ф. Чуйкевича - створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Гетьману пропонувалося заснувати в усіх 70-ти полках посади суддів земських, і межових, щоб вони діяли окремо на підстави чинних законів, складали присягу вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися;

Тобто Ф. Чуйкевич твердо стояв на позиції створення в Україні судів із предметною спеціалізацією в цивільних і кримінальних справах. Такі новації в Росії ще не були відомі.

Збірник містив незначну кількість норм цивільного права, що регулювали відносини у сфері земельної власності. Автор розрізняв давність земську (підтверджену письмовими документами, 10 р.) і

глибоку давність (займанщину, у власність через 100 р.), тобто Ф.Чуйкевич намагався підтвердити давністю право власності козацької еліти, щоби перешкодити царській владі розпоряджатися на

свій розсуд українськими землями;

Таким чином, не маючи офіційного характеру, збірник безпосередньо застосовувався у тогочасній судовій практиці, його зміст, рекомендації були враховані К. Розумовським при проведенні

судової реформи 1760 - 1763 років.

48. Акти про закріпачення українського селянства в хvі ст.

Найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося проти кріпосництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створювалися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, зростало їх населення.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійсню­вався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залишалося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 трав­ня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.

А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазна­чалося, було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину в правах з російським дво­рянством.

• 1347р в польщі вісліцький статут про кріпацтво в польщі і росії.

• 1447р вк казимир видав указ про заборону переходу приватновласницьких селян у господ маєтки і феодали могли чинити суд над ними.

• 1557р устав на волоки посилив закрап

• 1435р перший відомий акт селянин мав право на різдво покинути свого господаря сплативши йому викуп

49. Правове становище українських земель в складі Речі Посполитої обох народів.

У 1569 р. була укладена Люблінська унія яка у 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в “ одне, нерозрізнюване, неподільне тіло ”, утворивши єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.

Внаслідок Люблінської унії українські землі – і ті , що належали перед тим до Литви ( Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі ( Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу шляхта отримала право володіти маєтками на всій теріторії Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті ( Бресті ) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними, та найбільш поширеною стали масові втечі селян на східні і півленно-східні землі. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка – січі, на базі яких утворюється Запорозька Січ.

50. Артикули Генріха Валуа 1573 р.

Ге́нрихівські арти́кули, подані сеймом 1573 р. на затвердження новообраному королю Генріху Валуа. Складені вперше як установка, що окреслювала обсяг і компетенцію королівської влади; обумовлювали взаємозобов'язання пануючого і підданих — шляхти. Затверджені при коронації Стефана Баторія 1576 р під час сходження на престол наступників Баторія підтверджувалися без змін.

При порушенні королем задекларованих зобов'язань шляхта звільнялася від обов'язків підданства. Це надавало широкі можливості для антикоролівських виступів (так званих рокошів), з чого протягом XVII ст. не раз користалися як магнати, так і середня шляхта.

Генріхівські артикули завершили підпорядкування королівської влади сейму, розпочате знаменитою конституцією 1505p. («Нічого нового»), тобто жодних законоположень без згоди обох палат сейму: сенаторської і посольської.

51. Причини скасування гетьманства та полково-сотенного устрою в Україні-Гетьманщині.

Основні причини знищення Запорізької Січі можна звести до наступного:

1. Несумісність автономного існування Січі в складі Російський імперії.

2. Роль Січі як натхненника республіканських ідей у країні.

3. Утрата Запорізьким військом після російсько-турецької війни 1769 -1777 р. свого значення як військової сили в боротьбі проти турецько-татарських загарбників і проголошення незалежності Кримського ханства.

4. Опір запорожців захопленням їхніх земель поміщиками і царським урядом.

На прикінці 1763 р. Катерина викликала Розумовського до Петербурга й «порадила» йому зректися гетьманства добровільно. Безпосередною причиною тої «поради» були заходи української старшини перемінити гетьманство в династичне наслідство, звязане з родом Розумовських. Та й без того Катерина думала про цілковиту ліквідацію гетьманства, «щоб навіть сама назва гетьманів зникла, не то щоб вибірати на цей уряд якусь особу». Розумовський, що в своїй адміністративно-політичній діяльности, постійно кермувався інструкціями з Петербурга й тепер, коли йому запропонували скласти булаву, не осмілився запротестувати. Рік згодом проголошено на Україні царський указ, що ним, нібито для добра України, на місце гетьмана установляється тимчасову Малоросійську Колєгію з чотирьох українців і чотирьох москалів, під проводом президента, а на ділі генерал-губернатора Румянцева. Йому то доручила цариця, спрямувати велитенські багацтва України у всеросійське русло, як теж поволі, але постійно, затирати сліди правно-державної, устроєвої, звичаєвої й культурної окремішности України від Московщини.

52. Характеристика органів влади та управління в Речі Посполитій

Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литовського князівства (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Вищі органи влади й управління. Законодавча влада належала Вальному (всепольському) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король. З 1386 р. його починають обирати на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була дворянська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався "Артикулами" Генріха Валуа, французького принца, обраного 1572 року королем Речі Посполитої. Король відмовлявся від успадкування влади, питання війни і миру зобов'язувався вирішувати з урахуванням думки сенату. Він повинен був що два роки скликати сейм, а в разі порушення ним прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися підкорятися королю.

Сенат, у якому головував король, об'єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку з розглядуваних питань. На цій основі король або за його дорученням канцлер формували "конклюзію" — загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення (посполитого рушіння). Рішення сейму могли ухвалюватися тільки одностайно (одноголосно), бо діяв принцип "вільного вето".

Центральне управління здійснювали король та вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер — королівською канцелярією, коронний підскарбій — скарбницею корони, коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова і військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти.

53. Пакти і конституції Війська Запорізького 1710 р.: загальна характеристика і значення

Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається зі вступної частини та 16 статей. За оцінкою істориків вона є однією з перших європейських конституцій нового часу.

"Пакти та конституції..." складаються зі вступу-преамбули, 16-ти статей і присяги новообраного гетьмана. У преамбулі викладалася коротка історія укр. народу, легітимізувалося існування козац. стану та обґрунтовувалися становлення Укр. козац. д-ви, а також її відхід від Речі Посполитої і добровільне піддання під владу моск. царя

Чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання

Основний зміст Конституції:

• Україна - суверенна держава під протекторатом Швеції;

• державною релігією є православ'я;

• територія України складається з Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств;

• влада поділяється на 3 гілки: законодавчу (Генеральна рада), виконавчу (гетьман і генеральна старшина) та судову (Генеральний суд);

Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

• уряди полковників і сотників є виборними;

• передбачався соціальний захист козацьких удів та сиріт, які звільнялися від податків та повинностей.

 Таким чином, Конституція П. Орлика змальовує парламентську республіку. 

54. Ліквідація Запорізької Січі: причини і наслідки.

Причини ліквідації Запорізької Січі

-російська влада боялася зростання впливу козацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя. Ліквідацію Січі відсунула російсько-турецька  війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль. Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі;  

-відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар;

-волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури;  

-велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників.

Ліквідація Запорізької Січі

Російська влада вирішила, що тепер настав зручний час для знищення українського козацтва. Червень 1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі. Козацьку старшину арештували, найбільшого покарання зазнав багаторічний кошовий отаман П. Калнишевський, засланий у Соловецький монастир, де він у жахливих умовах пробув до самої смерті (1803 р.).

Наслідки ліквідації Запорізької Січі:  

-землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом — до Катеринославського намісництва;  

-колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам;  

-одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі випередив час і став зразком справедливої організації суспільства. Частина козаків відійшла у гирло Дунаю, де заснувала Задунайську Січ (1775-1828 рр.) під владою Османської імперії.

55. Виникнення козацтва на українських землях.

Ко – небо зак – захисник

Сучасна історіографія виділяє декілька теорій походження цього явища. Польські історики XVII ст. (М. Стрийковський) вважали, що козаки походять від одного певного першопредка.

З часом з’явилась низка версій, що пояснюють походження козацтва: «хозарська» — порівнює козаків з стародавніми народами степу «козарами», або хозарами;

«чорно-клобуцька» — козаки – нащадки «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило вздовж річки Рось;

«черкаська» — козаки прийшли в Подніпров’я з Тмутаракані і походили від  черкесів (черкасів);

«татарська» — козацький родовід походить від татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

«автохтонна» — доводить, що козацтво є логічним продовженням вічових традиційних громад Київської Русі, які трансформувалися у військово-службові формування;

«болохівська» — пов’язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

«бродницька» — доводить генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням часів Київської Русі — «бродниками», які жили по Дунаю;

«уходницька» — пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

«захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

«соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного факторів, які штовхали населення до масових втеч на вільні землі.

Отож, наявність вільних незаселених земель Дикого Поля, посилення внутрішнього тиску в державі, зростання міжнародної загрози зумовило появу нової соціальної верстви на межі землеробського місцевого населення та кочової тюркомовної цивілізації.

56. Утворення реєстрового козацтва та його правове становище.

Реєстрове козацтво – це козаки, зараховані на військову службу Речі Посполитої й записані у спеціальні списки-реєстри.

Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призначеному урядом "старшому судді усіх низових козаків". Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували: права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

57. Ординація про козаків 1638 р. Та її наслідки для правового становища реєстрового козацтва.

Ордина́ція 1638 (від лат. ordinatus — упорядкований, «Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої») — постанова вального сейму, видана у грудні 1638 року після придушення козацько-селянського повстання під керівництвом Павлюка та Скидана[1].

Згідно з ординацією було скасовано виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч осіб — 6 полків по тисячі козаків у кожному. До реєстру вносили тільки тих козаків, які не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі виключені з реєстру повинні були повернутися до свого попереднього стану. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке «своєвільство козацьке». Резиденцією комісара було місто Трахтемирів (див. Трахтемирівський монастир). Посади полковників і осавулів також заміщали винятково з шляхтичів. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків.

Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Нереєстрове козацтво ординацію не визнало.

58. Правове становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 p., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право деяких австрійських земель

У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть — декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду.

Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права

Переважним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсолютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), заборону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до кодексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

59. Кодифікація права в Україні у першій половині хіх ст.

Кодифікація права в російській Україні в першій половині XlX ст. здійснювалася кількома етапами (перший етап кодифікаційного процесу полягав у зібранні законів, другий - у напрацюванні системи їх видання) у рамках загального для всієї імперії процесу систематизації правових норм на регіональному та загальноімпер- ському рівнях. Метою кодифікації місцевого права було нівелювання правових особливостей окремих регіонів - прибалтійських, остзейських та українських губерній.

На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної України. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права. Його джерелами були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве право.

Подібно до цивільного кодексу Франції, "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років.

Після цього кодифікаційні роботи в Україні було майже припинено. Лише перекладено російською Третій Литовський статут, опублікований 1811 р.

Останньою спробою українських правників якось відокремити українське право і застосувати загальноросійські норми з урахуванням місцевих особливостей була систематизація чинних правових норм в Україні у вигляді збірника "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цивільного права. Автори прагнули якнайширше використати загальні норми російського права як головного джерела, підпорядкувавши йому місцеве право України.

У 1833 р. проект "Зводу" затвердила Державна рада Росії, але юридичної сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Україну російської системи права і запровадження "Зводу законів Російської імперії".

60. Запорізька Січ — її структура і значення.

Запорізька Січ - укріплений осередок нереєстрового Війська Запорозького Низового другої половини XVI — кінця XVIII століття, що був розташований за порогами Дніпра. Збереглися відомості про сім Запорозьких Січей, які наслідували одна одну.

У сучасності, термін Запорозька Січ також іноді вживається для позначення усієї території та устрою Війська Запорозького.

Розташована в недосяжності для урядової влади Запорізька Січ була військовою організацією, кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Як політична організація Запорізька Січ була козацькою республікою на чолі з виборною військовою радою, якою керував кошовий отаман.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорізька Січ ділилася на паланки (округу) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні пости в республіці були виборними на загальному козацькому сході.

Козацьке військо мало свої окремі уряди. Старший або гетьман керував усім військом і під час війни мав необмежену владу над козаками; але після походу в усьому відповідав перед радою. Писар вів канцелярію й рахунки війська. Осавули заступали гетьмана і служили йому за ад’ютантів. Обозний керував табором і артилерією. Судді судили козаків. Хоч запорізьке військо зростало під впливом литовського й польського воєнного устрою, вся його організація прийняла зовсім окремий самобутній характер.

Кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул і військовий писар становили військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман з'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. У воєнний час кошовий був "головним командиром", "фельдмаршалом" війська й діяв як зовсім необмежений диктатор

61. Проведення буржуазно-демократичних реформ в Україні у др. Половині хіх ст.

В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості, сільського господарства, торгівлі. В 60-70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені:

• селянська реформа 1861 року;

 система урядових заходів, спрямована на поступову ліквідацію кріпосницьких заходів в Рос. імперії. Створила передумови для розвитку товарно-грошових відносин в усіх галузях суспільно-екон. життя. Викликана низкою екон., політ. і сусп. причин, основними з яких були: усвідомлення владою неможливості збереження кріпацтва, яке дедалі більше гальмувало розвиток ринкових відносин, загострення селянських рухів.

на звільнених від кріпацтва селян поширювалися економічні права - купувати нерухомість, займатися підприємництвом і промислами, створювати товариства тощо. Селяни мали право збиратися на сільські сходи і обирати на них органи селянського самоврядування.

• шкільна реформа 1860-1964 років;

Цього року затвердили новий університетський статут, який відновлював автономію університетів: відтепер керівництво справами вищих навчальних закладів доручалось університетській раді, а керівництво справами факультетів — факультетським радам, які утворювалися з представників професорсько-викладацького складу університетів; встановлювалася виборність керівних посад в університетах. 

• земська реформа 1864 року;

Проект земської реформи розроблявся з 1859 р. комісією при міністерстві внутрішніх справ. Підписане царем «Положення» відобразило різні інтереси дворянських угруповань. Згідно з »Положенням» 1864 р. створювалися губернські та повітові земські збори та земські управи.

• фінансова реформа 1864 року;

Чітко визначалася прибуткова та видаткова частини державного бюджету і кошторисів окремих відомств (1862). Законом від 1 січня 1865 р. створювалися місцеві органи Державного контролю — контрольні палати, що посилило державний контроль за фінансовою сферою. Загалом фінансова реформа сприяла впорядкуванню та централізації фінансової системи.

• судова реформа 1864 року;

Вона створювала структуру судів загальної юрисдикції: сенат (мав статус верховного касаційного суду) — судові палати — окружні суди — з’їзди мирових суддів — мирові судді. Суд ставав безстановим, незалежним; гарантувалась незмінність суддів та судових слідчих, рівність усіх громадян перед законом; змагальність, відкритість, гласність судового процесу та участь у ньому адвокатів і присяжних.

• міська реформа 1870 року;

міська реформа призвела до запровадження у містах виборних органів місцевого самоврядування — міських дум. Думи обирали на 4 роки, їх очолювали міські голови. У компетенції дум були охорона здоров’я, освіта, благоустрій міст, організація торгівлі, пожежної служби, утримання закладів культури, в’язниць та військових казарм. Головним недоліком цієї реформи був високий майновий ценз при виборах до дум, що позбавляло участі в них більшість міського населення, та цілковита залежність від представників царської адміністрації.

• військова реформа 1864-1874 років;

Проходила у два етапи. На першому з них було покращене технічне і збройне оснащення армії та відбулося скорочення терміну служби рекрутів із 25 до 15 років.

Початок другому етапу реформи поклав, прийнятий 1 січня 1874 р. новий Статут про військову повинність. Замість станової військової повинності була запроваджена всестанова повинність та загальна військова повинність усього чоловічого населення. Призов на службу здійснювався щорічно за жеребом (через те, що число осіб, котрі підлягали призову, перевищувало потребу армії). Більша частина призовників зараховувалася в ополчення і брала участь лише в навчальних зборах. Ополчення скликалося лише в надзвичайних випадках чи за умов війни.

Військову повинність несли чоловіки з 21-річного віку. Термін служби визначався для піхотинців - 6 років (до них додавалися 9 років у запасі), для моряків - 7 років (плюс 3 роки у запасі). Надавалася перевага у службі особам, котрі отримали освіту. Запроваджувалися пільги з урахуванням сімейного стану. Офіцерський корпус укомплектовувався лише особами, які закінчили юнкерські чи військові училища. Зазвичай це були дворяни.

Військова реформа упорядкувала прикордонну службу. Були створені нові прикордонні округи. Країна поділялася на воєнні округи.

• поліцейська реформа та інші.

Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала кріпосне право в Російській імперії.

Підготовка селянської реформи почалася в 1857 році. Підйом селянського руху змусив уряд прискорити підготовку реформи, і 19 лютого 1861 р.

Услід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися найважливіших питань державного устрою Російської імперії і тою чи іншою мірою стосувалися українських земель. Так, згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні було створено органи земського самоврядування.

Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в галузі міського самоврядування. Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 червня 1870 року, міську реформу первісно було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х років була судова реформа 1864 року. Її проведення було оформлено судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної системи законодавства і тому не були включені до складу зводу законів Російської імперії.

Імператор Олександр ІІ 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути, які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:

1) встановлення судових установ;

2) Статут цивільного судочинства;

3) Статут кримінального судочинства;

4) Статут про покарання що накладаються мировими суддями.

62. Зборівський мирний договір — черговий етап української державності

Зборівський договір (1649 р.) - мирний договір, укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром 8.(18).8.1649 р. у м. Зборові (тепер Тернопільська обл.) після перемоги української армії у Зборівській битві 1649 р. Договір був підписаний під тиском кримського хана Іслам-Гірея III, який, намагаючись не допустити державного посилення України, підтримав польські домагання на укладення перемир'я.

За умовами Зборівського мирного договору Українська держава - Гетьманщина - визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля.

У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адміністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призначати тільки православних шляхтичів.

За Зборівським мирним договором зберігались Вольності Війська Запорізького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол. (насправді їх було значно більше) і проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Незважаючи на ряд невигідних для України умов (обмеження території, повернення польської адміністрації, заведння реєстру), в цілому Зборівський мирний договір дав можливість Б. Хмельницькому зміцнити становище Української держави.

Наслідки договору:

• ані Україна, ані Річ Посполита не були задоволені договором: почалися антигетьманські виступи селян і міщан, що не потрапили до реєстру; польський сейм схилявся до силового розв'язання козацького питання і протягом 1650 р. готувався до війни з Гетьманщиною;

• договір створив умови для формування української державності.

63. Ліквідація кріпосного права в Російській імперії, причини і наслідки.

Поразка Росії у Кримській війні та принизливі для неї умови Паризького мирного договору 1856 р. поставили перед імператором Олександром II складні проблеми. Однією з них було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права в Російській імперії означало її невідворотне перетворення в майбутньому на другорядну державу. До того ж кріпосне право, володіння «хрещеною власністю», дуже схоже на рабство, викликало осуд своєю аморальністю.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отримували особисту свободу і громадянські права.

«Положення» поширювалися на більшість губерній європейської Росії, в яких налічувалося близько 25 млн кріпосних селян. За «Маніфестом» вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики й заводи. У «Положеннях» визначалися окремі питання реформи: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика і знаходились у селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі «тимчасовозобов'язаних».

Попри те, що після реформи 1861 р. збереглися великі поміщицькі землеволодіння , деяка залежність селян від поміщиків і дріб'язкова опіка з боку селянської «общини», селянська реформа створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

64. Проведення судової реформи 1864 р. на українських землях.

Судова реформа (1864 р.) запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути в частині судового устрою ("Учреждение судебных установлений") запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів).

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

65. Проведення міської реформи 1870 р. На українських земля

У 1870 році була проведена реформа міського самоврядування. У 509 містах створюються нові органи управління - міські думи, які обиралися строком на чотири роки. Постійно діючим органом думи була міська управа, що складалася з міського голови і двох членів. Міський голова одночасно був головою думи і управи. Правом обирати і бути обраними користувалися лише багаті городяни. Люди, які не платили податків, були позбавлені права участі у виборах. Міські думи підпорядковувались Сенату. Міський голова на посаді затверджувався міністром внутрішніх справ, а в дрібних містах - губернатором.

Міські думи проводили велику роботу з благоустрою та розвитку міст, але в громадському русі були не такі помітні, як земства.

Міська реформа була проведена на тих же принципах, що й земська реформа. Органами міського самоврядування були міські виборчі збори, міська дума (розпорядчий орган) і міська управа (виконавчий орган). Положення встановлювало принцип нагляду за міськими органами з боку губернатора. Компетенція міських дум і управ, в цілому, не відрізнялася від компетенції земських установ

66. «Березневі» статті 1654 р. Та їх історичне значення.

Березневі статті 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) – комплекс документів, які регламентували політичне і правове становище Гетьманщини після Переяславської ради і включення України до складу Московського царства.

В ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою українська сторона постійно добивалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорізького Війська, української шляхти, православного духовенства та міст. У відповідь царські посли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені.

Згідно з "Березневими статтями" Україна зберігала значні права - мала власний адміністративно-територіальний устрій та управління, користувалася власним правом тощо. Однак відчутним було обмеження її політичного та економічного суверенітету: гетьманське управління було підпорядковане московському уряду, заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з сусідніми державами - Річчю Посполитою та Туреччиною, всі витрати на утримання козацького війська лягали на гетьманську скарбницю, яка повністю контролювалася царськими чиновниками.

"Березневі статті" були чинними лише протягом 5 років. У 1659 р. між українським урядом і Москвою були укладені нові, т. зв. Переяславські статті, які ще більш обмежували суверенітет України.

Оригінали "Березневих статей" до наших днів не збереглися (до речі, їх не було вже у 1659 р.). Відомими є тільки копії та чорновики, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

Оскільки у правовому відношенні українсько-московський договір був не зовсім ясно сформульований, історики по-різному оцінюють його:

1. як персональну унію, завдяки якій дві країни, маючи одного монарха зберігають самоврядування;

2. як протекторат Москви над Україною; Україна – васальна, залежна територія;

3. як входження українських земель до складу Московської держави;

4. як військово-політичний союз Москви та України;

5. як конфедерацію Московського царства та Гетьманщини.

67. Акти про закріпачення українських селян у хvііі ст.

Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян.

Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти  попередній рівень життя.

Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко,що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям.

З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал.

Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров’я, де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали.

До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи,але вони програли.

68. Кодифікація права на західноукраїнських землях у хіх ст.

З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала панівною.

Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової" монархії.

У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.

Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Гали­цького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала ко­декс до кінця XIX ст. У 1898 році набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження в цивільний процес буржуазно-демократичних принципів судо­чинства: усності, гласності, змагальності.

Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї система­тизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана ( від імені австрійської ім­ператриці Марії Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань.

Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і полі­цейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд ад­міністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.

Пройшовши апробацію у Східній Галичині, у 1803 році вступив в дію на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Франціш-кана). Він складався із двох частин: перша — про злочини, друга — про норми процесуального права. Із змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на Галичині до 1932 року.

Децентралізований характер Австро-Угорської монархії відобразився і на її правовій системі. Кримінальний кодекс 1803 року зі змінами 1852 року територі­ально охоплював австрійські провінції, в тому числі Галичину і Буковину. На Закарпатті 1879 року вступив в дію Угорський кримінальний кодекс. Цивільно-правові відносини аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року так і не до­чекалися своєї систематизації.

69. Утворення Української Центральної Ради, її склад та діяльність.

В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 року і стала поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу.

17 березня 1917 року в Києві було проголошено утворення Української Центральної Ради як представницького органу, об'єднуючого «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».

Були обрані перші керівні структури Ради, її президія та керівники 9 комісій. До складу президії увійшли: Михайло Грушевський – голова Центральної Ради, якого обрали заочно, його заступники – Федір Крижанівський і Дмитро Дорошенко, товариші голови – Дмитро Антонович, писар Сергій Веселовський, скарбник – Володимир Коваль.

Українська Центральна Рада телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду Георгія Львова і Олександра Керенського про своє утворення.

При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією Павла Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР — 798, Ісидор Нагаєвський називає цифру 848).

Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 (лист), Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітних, економічних і громадських організацій та інших національних меншин (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншини здобули 18 місць.

Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягнення автономії України.

70. Декларація про державний суверенітет України.

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Декларація приймалася в роки розпаду СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави.

По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення незалежної держави.

За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

Це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

71. Причини та сутність політики «відлиги» в урср.

Політика «відлиги»  це неофіційна назва політики Микити Хрущова в державному управлінні СРСР, що фактично було започаткована зі смертю Сталіна в 1953 р. Георгієм Малєнковим.

Слово»відлига» походить від назви повісті Іллі Еренбурга «Відлига»

Інша назва  «десталінізація».

Причини:

• смерть Сталіна в 1953 р.

• Висловлення Георгія Малєнкова на 1-ому закритому засіданні Президії ЦК КПРСпро необхідність припинення політики культу особистості і переходу до колективного керівництва країною.

• доповідь Микити Хрущова на XX з`їзді ЦК КПРС у 1956 р. “Про культ особи та його наслідки”

• Продовження політичних репресій могло призвести до соціального вибуху  навіть керівники іноді ставали жертвами репресій

• Відверте ігнорування національної самобутності народів СРСР для радянського керівництва роголошеннясяод потужних національних антирадянських рухів.

• Існувала потреба роголошеннясяодний імідж СРСР, для успішної боротьби з США на ідеологічному фронті врамках холодної війни.

• Економіка та система управління потребували реформування.

Сутність політики «відлиги»:

• припинення репресій, Часткова реабілітація безпідставно засуджених скасовано Особливу Нараду при МВС СРСР, трійки, четвірки, п’ятірки

• боротьба з культом особи Сталіна  наприклад місто Сталіно перейменовано на Донецьк..

• обмеження цензури виникнення «шістдесятництва» рух творчої молоді, яка сповідувала роголошен, ідеї, нову тематику, не обмежену рамками пануючої ідеології.

• уповільнення процесу русифікації

• розширення прав УРСР в економічній фінансовій, юридичній сферах скорочення кількості союзних та збільшення числа республіканських та союзно-республіканських міністерств. Більшість підприємств союзного підпорядкування було передано під управління УРСР. Ч

• активізація дій української дипломатії

72. Діяльність урср на міжнародній арені після Другої світової війни.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна - член Економічної комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом головного органу ООН - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.), яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 р.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни.

У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку ООН, зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.

У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО. Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена.

Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для унітарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої державності в республіці фактично не могла ним скористатися.

73. Передача Криму урср: причини і наслідки.

Причину передачі Криму дехто з дослідників вбачає в бажанні М. Хрущова заручитися підтримкою впливової парторганізації України в боротьбі за зміцнення власних позицій в партії і державі, інші ж дослідники, перш за все, у необхідності покращити соціально-економічний стан Кримської області, яка так і не досягла за 10 років довоєнних показників.

За даними багатьох дослідників, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР Україні було породженням колективної думки вищого керівництва тодішнього СРСР. Без участі старої сталінської гвардії – Г. Малєнкова, В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова, М. Булганіна – воно б не відбулося. Позиції 1-го секретаря ЦК КПРС М. Хрущова, обраного на цю посаду лише у вересні 1953 року, ще не були в державі настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону як Крим. Хоча під час поїздки восени 1953 р. степовим Кримом він, за спогадами його зятя О. Аджубєя, був вражений занедбаним станом краю.

+Витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Упродовж 1941-1944 років народне господарство держави зазнало величезних збитків. Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною. Офіційна статистика свідчить, що за чотири роки війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 615 тисяч осіб, а після депортації кримських татар та представників інших народів тут лишилося близько 400 тисяч людей.

За часів входження Криму до складу Української РСР в Криму були збудовані:

• Північно-Кримський канал (1932—1971), довжиною 402,6 км, і максимальною пропускною спроможністю 380 м³/сек, і площею зрошування — 380 тис. га

• Сімферопольська ТЕЦ (1955—1960)

• Тролейбусна лінія, що з'єднала Сімферополь, Алушту і Ялту (1959).

74. Зміни в органах влади та управління урср в роки Другої Світової війни.

Війна спричинила посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні була зосереджена у створеному Державному Комітету Оборони на чолі із Й. Сталіним.

На місцях для оперативного керівництва найбільш важливими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені Комітету Оборони. Діяли «штаби», «оперативні групи», «комітети» оборони у складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування.

Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала Ставка Верховного головнокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін.

Потреби фронту спричинили структурні зміни і перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямками її діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота по формуванню військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партійних загонів.

Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського корпусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припинили сесійну роботу. Продовжували в евакуації діяти Президія Верховної Ради УРСР, та, певною мірою, виконкоми місцевих Рад.

Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами і постановами якої вводився воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати і призначалися наркоми, ратифікувалися міжнародні договори тощо.

75. Пакт Молотова-Ріббентропа, таємний протокол, їхня суть і наслідки.

Пакт гарантував нейтралітет Радянського Союзу в конфлікті Третього Рейху з Польщею та країнами Заходу, та надавав можливість захоплення колишніх територій Російської імперії, а також територій, що ніколи їй не належали.

Підписання угоди 23 серпня 1939 року було важливим тактичним епізодом, що розкривав стратегічні наміри сторін — керівництва Третього Рейху та Радянського Союзу. Таємним додатковим протоколом визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та поділ Польщі між ними при очікуваному в ті дні нападі Німеччини на Польщу[4].

Договір, разом з іншими радянсько-німецькими угодами, втратив силу 22 червня 1941 року після нападу Німеччини на Радянський Союз

Був і таємний протокол. В його трьох основних статтях поділялися «зони впливу»: до «зони впливу» Радянського Союзу «в разі політико-територіальних змін» віднесено Фінляндію, Естонію та Латвію, пізніше — Литву, визнавалися «інтереси СРСР щодо Бессарабії» й межі «зон впливу» СРСР та Німеччини в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сан.

Радянсько-німецький договір мав величезні наслідки. 1. Він зірвав на певний час спроби західних держав зіштовхнути між собою Німеччину й Радянський Союз, проте об'єктивно сприяв Німеччині в розв'язанні нової агресії в Європі. 2. Договір відвернув напад Японії на СРСР і війну Радянського Союзу на два фронти. Японський уряд К. Хіра-нуми, який готувався до спільної японо-німецької війни проти СРСР, після укладення договору Молотова—Ріббентропа запитав перемир'я на Халхін-Голі, а сам на знак протесту проти рішення Гітлера пішов у відставку. 3. Не тільки Японія, а й інші союзники Німеччини були незадоволені її договором з СРСР. Італія висловила «глибоке почуття образи», Іспанія заявила про нейтралі-тет. «Антикомінтернівський пакт» не спрацював, єдність блоку агресорів у той час була підірвана. 4. Договір Молотова—Ріббентропа (пізніше дехто на Заході називав його «пактом Сталіна—Гітлера») був вимушеним кроком, який дав можливість Радянському Союзу відтягнути війну проти себе майже на два роки, зміцнити свою обороноздатність.

76. Приєднання Західної України до урср.

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави (як і передбачалося в секретних протоколах), 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами (територія площею більше 190 тис. км2 із населенням майже 12 млн. чол.). Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточне на в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися вибори до Народних Зборів, а 26-28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей: Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Ізмаїльська та Чернівецька. Спочатку населення Західної України вітало прихід Червоної Армії. Пояснювалось це тим, що Західна Україна була до цього напівколонією Польщі з досить сильним політичним, національним та економічним гнобленням, жорстокою експлуатацією, масовим хронічним безробіттям, напівкріпосницькими порядками на селі, безправ'ям українців.

77. Правове становище західноукраїнських земель у 20 – 30-і роки.

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спільнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що після Першої світової війни не зберегла незалежності. Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях, більшість його опинилася в складі Польщі, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн осіб.

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка" . Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов'язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Політичне становище західноукраїнських земель у складі Польщі у міжвоєнний період відзначене:

1) політикою полонізації, що супроводжувалася:

- ліквідацією автономії краю (скасовано Галицький сейм);

- зміною назви Східна Галичина на Малопольщу;

- ліквідацією органів самоврядування на місцях;

- ліквідацією української кафедри у Львівському університеті;

- обмеженням доступу українцям до вищої освіти;

- перетворенням українських шкіл в українсько-польські (утраквістичні школи);

- обмеженням і скороченням українського книговидання і періодики;

2) політикою «пацифікації» (1930) (втихомирення): силове придушення будь-якого українського спротиву; ліквідацією українських культурно-освітніх товариств, реквізицією їхнього майна, створенням концентраційного табору у Березі Картузькій;

3) проведенням «ревіндикації» (1937) (повернення): примусове навернення православного населення до католицизму; реквізицією майна православних храмів, його передачею римо-католикам; переслідуванням громадян за вживання української мови.

78. Конституція урср 1937 року, її загальна характеристика і значення.

Україна визнавалася соціалістичною державою робітників і селян. Політична влада здійснювалася в ній Радами депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарства і соціалістична власність у формі державної або колгоспно-кооперативної.

Важливе значення мала ст.14 розділу 2, якою Українській РСР надавалося право виходу зі складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте механізм реалізації такого конституційного права не був розроблений.

Конституція внесла істотні зміни в структуру центральних органів влади. Найвищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обиралася громадянами України строком на чотири роки. Віднині це був єдиний законодавчий орган УРСР. Відповідно до Конституції Верховна Рада УРСР обирала Президію — колегіальний, постійно діючий орган.

Верховна Рада обирала уряд республіки — Раднарком УРСР — вищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Він мав право видавати постанови і розпорядження, перевіряти їх виконання.

Особливість Конституції 1937 року полягала у тому, що у ній вперше включено положення про комуністичну партію як керівну установу всіх громадських і державних організацій.

Місцеві органи державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України — Ради депутатів трудящих — обиралися населенням відповідних адміністративних одиниць строком на два роки.

Конституція проголошувала свободу слова, друку, зборів і мітингів, демонстрацій, тобто йшлося про політичні права, притаманні розвинутим демократичним країнам. Конституція наголошувала, що УРСР є соціалістичною загальнонародною державою, котра виражає волю і інтереси робітників, селян та інтелігенції, трудящих будь-яких національностей. Особливий акцент робився на керівній і спрямовуючій ролі Комуністичної партії, котра ставала ядром всієї політичної системи, державних і громадських організацій.

Підкреслювалась важлива роль у суспільному житті трудових колективів. Основним напрямком розвитку політичної системи проголошувалось подальше розгортання соціалістичної демократії, активна участь громадян у державно-громадських справах, посилення народного контролю, зміцнення правової основи державного і суспільного життя, розширення гласності

79. Кодифікація радянського права в усрр у 20-х роках.

ЇЇ називають «Першою кодифікацією радянського права».

Причини. Кодифікація була викликана:

= необхідністю систематизувати правові норми,

= проблемами, суперечностями радянського законодавства,

= виходом на міжнародну арену, що вимагало «цивілізованого» ставлення до державно-правових інститутів.

= НЕПом

Кодифікаційна робота українського радянського законодавства здійснювалася у двох напрямах–

• рецепція законодавства РФСРР

• та розробка власних кодексів і нормативно-правових актів галузевого характеру.

Оскільки перший напрям був пріоритетним, то законодавство радянської України стало точною копією законодавства Росії.

Цього не приховували в українських найвищих владних колах, які офіційно пояснювали таку схожість однотипністю двох соціалістичних держав; відсутністю в Україні кваліфікованих юридичних кадрів, здатних здійснити великий об'єм кодифікаційних робіт; єдністю мети двох братніх народів тощо.

Фактично головною причиною такої примітивної рецепціїбуло прагнення більшовицької партіїуніфікувати обидві правові системи і денаціоналізувати УСРР.

У надзвичайно короткий термін (впродовж 2-3-х років) було створено кодекси та прийнято ряд законодавчих актів з основних галузей радянського права.

80. Конституція усрр 1929 року, її характеристика і значення.

Безпосередньою підставою для прийняття нової конституції стали радикальні зміни в державному будівництві після 1919: утворення СРСР, проголошення Автономної Молдавської СРР, адміністративно-територіальна реформа (перехід до округ) тощо. Конституція декларувала мету держави — «остаточно подолати буржуазію, знищити експлуатацію людини людиною та здійснити комунізм, коли не буде ні поділу на класи, ні державної влади».

XI Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові 15 травня 1929 р. затвердив нову, другу Конституцію УСРР. Складалася вона з 82 статей, 5 основних поділів (розділів) та 8 підрозділів, була самостійною, не схожою на Конституцію Союзу, укладена українською мовою.

Перший поділ містив загальні засади: УСРР є соціалістична держава, заснована на диктатурі пролетаріату та владі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Другий поділ "Організація радянської влади" містив дві частини з підрозділами:

1. Органи центральної влади: а) Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади в державі, мав скликатися 1 раз на 2 роки (раніше - щорічно); б) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - обирався з'їздом як постійно діючий посесійно законодавчий орган влади; в) Президія ВУЦВК діяла між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі функції як орган верховного правління; г) Рада Народних Комісарів - уряд держави складався з галузевих наркоматів на чолі з наркомами, очолювався головою РНК; д) Народні комісаріати УСРР - на них покладалося галузеве управління і законодавча ініціатива;

2. Органи місцевої влади - ними проголошувалися: а) з'їзди рад; б) виконавчі комітети, утворені з'їздами; в) ради депутатів на місцях - міські, селищні та сільські. Визначалася їхня компетенція.

Новими були поділ III - "Про виборчі права", поділ IV "Про бюджет УСРР", а також статті про наявність у складі УСРР Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки та про столицю держави м. Харків.

В цілому ж Конституцією 1929 р. було підведено підсумок правотворчості і кодифікацій 20-х pp. Вона логічно завершила процес становлення українського радянського права.

Конституція УСРР 1929 втратила чинність 30 січ. 1937 у зв'язку із затвердженням нового Осн. Закону УРСР.

81. Судова реформа 1922 року в усрр.

Судова реформа в усрр 1922 - комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення діяльності органів правосуддя, здійснений в УСРР у ході реалізації проголошеного з початком нової економічної політики курсу на т. з. революційну законність. Стрижневою основою реформи було Положення про судоустрій УСРР, затв. ВУЦВК 16.ХІІ 1922. Згідно з Положенням замість двох паралельних систем — народних судів і революційних трибуналів — створювалася єдина трирівнева система суд. установ: народний суд, губернський суд, Найвищий Суд УСРР (див. у ст. Верховний Суд України) та його колегії. 22.III 1922 було скасовано Всеукраїнську надзвичайну комісію, а утворене натомість Державне політичне управління УСРР офіційно вже не мало суд. функцій і в процес, відношенні було лише органом дізнання. Водночас пост. ВУЦВК від 17.УІІ 1922 було започатковано систему т. з. надзвичайних сесій, на яких в особливому порядку розглядалися справи про контрреволюційні та деякі ін. злочини. Ці сесії діяли при губ. ревтрибуналах , а після затвердження Положення про судоустрій — при губ. судах. Для розгляду ін. категорій справ згідно з Положенням тимчасово зберігалися спец, суди: військові трибунали, військово-транспортні трибунали, особливі трудові сесії нарсудів, земельні комісії, арбітражні комісії. Складовою частиною С. р. в УСРР 1922 було заснування органів прокуратури і адвокатури, заборона місц. управлінським структурам втручатися в суд. Справи, організація короткострокових юрид. курсів для підготовки кадрів до роботи в нових умовах . Згодом було прийнято: постанови ВУЦВК «Про особисту недоторканність прокурорів, суддів і слідчих» та «Про розвантаження і поліпшення місць позбавлення волі»; Положення «Про кабінети науково-судової експертизи»; деякі ін. нормат.-прав. акти, спрямовані на поглиблення реформи.

82. Нова економічна політика в УСРР, причини її запровадження та наслідки.

Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики (НЕПу).

Основні заходи НЕПу

Сільське господарство	скасування продрозкладки, введення продподатку; дозвіл на оренду землі; дозвіл використовувати найману працю; розвиток різних форм кооперації; скасування кругової поруки
Промисловість	продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств; дозвіл на оренду та використання найманої праці; об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок; скасування загальної трудової повинності; перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні; дозвіл на створення концесій
Фінанси і торгівля	поновлення вільної торгівлі; введення державних податків, платні за транспорт, комунальні послуги; випуск конвертованого червонця; поступове вилучення старих грошових знаків

Особливості НЕПу в Україні:

1. НЕП в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1922 р.);

2. висока ставка продподатку;

3. застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;

4. введення НЕПу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора;

5. широка підтримка українським населенням заходів НЕПу.

83. Становлення радянського права в Україні (1917 – 1920).

Встановлення більшовицької радянської влади в Україні відбулося при зовнішньому збройному втручанні з боку комуністичної Росії. Після ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію влади в Україні" проголосив в Українській Народній Республіці радянську владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, військревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України німецько-австрійські війська, які відновили УНР. Вже в умовах кризи гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу владу в УСРР. Очолював Всеукрревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.

84. Конституція УСРР 1919 року.

ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад відкрився 6 березня 1919 р. у Харкові. На з'їзді були заслухані військове, продовольче і земельне питання, а також прийнята Кон­ституція УСРР.Спочатку проект Конституції УСРР був обговорений на III з'їзді КП(б)У, який відбувся на початку березня 1,919 р. З'їзд визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РРФСР, допускаючи її зміни залежно від місцевих умов.Прийнята на III Всеукраїнському з'їзді Рад Консти­туція УСРР стає юридичною основою державного бупів-ипитва в радянській Україні. Текст Конституції УСРР Оуттєво відрізнявся від Конституції РРФСР як за обся­гом, так і за змістом.Конституція УСРР складалася з чотирьох розділів: І Загальні положення; II — Конструкція радянської іц; III — Декларація прав і обов'язків трудящого і ■ і і м луатованого народу України; IV — Про герб і пра­пор УСРР. Другий розділ підрозділявся на підрозділи:А. — Організація центральної влади і Б. — Організація радянської влади на місцях.У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату і її політична основа — система Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів. Звичайно, проголошення дикта­тури пролетаріату було фікцією, фактично проголошу­валася диктатура більшовицької партії.,Найвищим оргадожлади Конституція оголосила |Всеукраінськ.ийп'їз Раа в період між з'їздами —]Все-\траТнькйи~пен'ггьни'й "вИКонавчйй_Коміте?який створювався з'їздомівідг£ОВІдав перегг ним. ВУЦВК формував уряд —[Раду Народних Комісарівдяка скла­далася з народних комісарів, що очолювали галузеві народні комісаріати. В організації та діяльності вищих органів влади і управління не було розділення на гілки влади. Навіть РНК мала право видавати закони.

85. Брестська мирна угода: її зміст і значення.

Брест-Литовський мирний договір від 27 січня (9 лютого) 1918 р. – мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого, підписана Бресті (Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-1918 рр.

Делегація УНР складалася із представників Центральної ради та Генерального секретаріату: прем’єр-міністра В. Голубовича (голова), М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза, С. Остапенка та О. Севрюка (став головою наприкінці переговорів, підписав договір). За партійним складом це були есери і соціал-демократи. Принциповою позицією делегації був її статус представництва самостійної держави.

Підписанню Центральними державами договору з УНР передувало визнання її повноправним часником переговорів (всупереч заяві Л. Троцького про присутність в радянській делегації представників від українського радянського Народного Секретаріату). Також в ході переговорів в Бресті-Литовському радянська делегація змушена була визнати легітимність представництва УНР і незалежність самої республіки.

З умовами договору, до складу УНР відходили Холмщина і Підляшшя, а Галичина і Буковина виділялися в окремий коронний край у складі Австро-Угорської імперії.

Натомість УНР зобов’язувалася постачати Центральним державам промислову і сільськогосподарську продукцію.

Брестський договір, підписаний 3 березня 1918 р. між Центральними державами та РРФСР, зобов’язував раднарком останньої визнати законність Центральної Ради і її Народного Секретаріату, припинити політичну пропаганду в УНР, вивести з неї радянські війська і підписати мирний договір.

86. Акт Злуки від 22 січня 1919 р.

На першому ж засіданні у Станіславі 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі,"але за умови, що до скликан­ня Українських установчих зборів вся влада в Галичині залишається за Українською Національною Радою і Державним Секретарством. Рішення було прийнято від імені всіх західноукраїнських земель. "Від сьогоднішнього дня, — заявив Є. Петрушевич, — існує тільки одна Українська Народна Республіка".Для участі в урочистому акті возз'єднання було затверджено пред­ставницьку делегацію у складі 65 чоловік. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі УНР, який вважався Всеукраїнським передпар­ламентом.Акт соборності (возз'єднання, злуки) відбувся 22 січня 1919 року на Софіївському майдані у Києві. В Універсалі, який було проголо­шено з цієї нагоди, говорилося: "Віднині воєдино зливаються сто­літтями відірвані одна від одної частини єдиної України — Західно­українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянська Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка". Наступного дня з'явилися від­повідні постанови Трудового Конгресу. Відтепер ЗУНР мала офі­ційно називатися Західною Областю Української Народної Респуб­ліки.

Але через війну практичне злиття двох державних утворень відкла­далося на майбутнє — до Всеукраїнських установчих зборів, обра­них як Наддніпрянською, так і Наддністрянською Україною. Фактич­но ж ЗУНР і надалі продовжувала діяти як окреме державне утворен­ня. Подальші події знову розвели уряди ЗУНР і Директорії. Акт Злу­ки від 22 січня 1919 року так і залишився символом споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання. Головними причина­ми, які не дали можливості втілити злуку в життя були соціально-політичний консерватизм, взаємна нетерпимість лідерів двох держав­них утворень, їх різні зовнішньополітичні орієнтири. А разом все це привело до падіння як УНР так і ЗУНР.

87. Законодавство зунр.

По - перше, законодавчий процес у ЗУНР був покладений на УНРаду, яка видавала статути, відозви, прокламації і закони.

По - друге, в умовах польської агресії, законодавча діяльність УНРади гальмувалась військовими діями, переїздами урядових установ.

Джерела права.

Конституційне право. Конституційними актами ЗУНР стали:

1. «Тимчасовий основний закон» (13.11.1918 р., 5 артикулів (статей):

• визначав назву держави;

• її територію;

• суверенітет;

• представницькі органи;

• герб, прапор.

Проект договору між Найвищою радою держав Антанти і Польщею про автономний статус Галичини під польською адміністрацією впродовж 25 років (20.11.1919 р.):

• однопалатний Сейм з обмеженою компетенцією;

• губернатор з виконавчими повноваженнями.

1. Проект уряду ЗУНР «Основи державного устрою Галицької Держави» (поданий у Лігу Націй 30.04.1921 р.).

   • ЗУНР - президентська республіка.

1. Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду видатний правник С.Дністрянський підготував приватний проект Конституції ЗУНР:

   • Народна палата - найвищий орган влади ЗУНР, обирається на 4 роки.

   • Народна палата розподілялася на три національні курії;

   • Народні збори; народна комора; президент - обиралися на 4 роки.

   • Рада держави (міністерства) - керівництво цивільними справами;

   • місцева влада зосереджувалася в окружних повітових, громадських заступницьких органах, обраних на 4 роки.

Закон «Про Виділ УНРади» (4.01.1919 р.) - колегіальний орган влади з 9 чоловік. на чолі з президентом.

Закон «Про державну мову» (15.02.1919 р.):

• державна - українська мова, а іншим гарантувалася державна підтримка та захист.