Питання до іспиту з курсу «Історія держави та права України»

1. Предмет та завдання дисципліни «Історія держави та права України».

Предметом курсу є вивчення процесів формування, розвитку державних утворень, правничих норм, правових систем, що існували на території сучасної України.

ІДПУ можна розглядати як юр. науку і навчальну дисципліну. Як юр. наука ІДПУ досліджує:

• Систему юр. знань, ідей, теорій, практичних навичок, умінь щодо держави і права певного типу

• Закономірності та тенденції виникнення, розвитку і зміни історичних типів держави і права

• Конкретні сторони функціонування держави і права в умовах матеріального життя суспільства різних народів світу.

Як навчальна дисципліна ІДПУ ч. 2 знайомить читачів із перевіреними на практиці знаннями про державу і право конкретної країни в певний період її розвитку.

2. Пам'ятки феодального права в українських землях у хіv – до середини хvіі ст.

Джерело права - це засіб існування і виразу правових норм, воно є юридичною нормою, носієм правової норми, оболонкою буття норм права.

Чинні джерела права досліджуваного періоду:

1. звичаєве право - зберігало чинність і в XIV - XVст.;

2. «Руська правда» - діяла на українських землях в XIV - поч.XVст.;

3. магдебурзьке або німецьке право;

4. канонічне право.

Пам'ятки права XIV - XVI століття можна розділити на:

1. міжнародні угоди: (унійні акти, договори, угоди);

2. привілейовані грамоти: (видавалися князем і королем, юридичні акти, які вводили щось нове у вигляді приватних законів);

3. земські устави: видавалися князями окремим землям і оберігали їх стародавні права і вольності в конституційному, цивільному та адміністративному праві);

4. офіційні збірники норм права (кодекси):

1. а) 1347 р. - Вислицький статут (перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі, містив норми публічного і приватного права);

2. Згодом був об’єднаний з Петриківським статутом (діяв у Великій Польщі) у загальний судебник, що дістав назву «Повний звід статутів Казимира III»;

3. б) Вартський статут 1420 - 1423 рр. (містив норми шлюбно - сімейного, спадкового та опікунського права, обсяги компетенції сільських старост);

4. в) судебник Казимира IV Ягайловича (28 статей, містив норми кримінального, трудового та процесуального права);

5. г) три Литовські статути;

6. д) «Артикули Генріха Валуа» 1572 р.;

7. е) судова практика (рішення вищих королівських судів і місцеві з’їзди феодалів створювали обов’язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ).

Отже, з утворенням Речі Посполитої було здійснено спроби кодифікації законодавства. У 1505 році схвалено збірник польських законів, у 1532 р. - новий збірник. У 1782 р. було завершено роботу із

систематизації польського законодавства у єдиний збірник законів.

3. Магдебурзьке та Хелмське право в Україні

Важливе значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що поширюється на українські міста із сер. XIV ст. і передбачало надання міській громаді право здійснювати місцеве управління, запровадити модель місцевого самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в ряді документів отримало назву німецького чи саксонського права.

Перш за все з середини XVII століття з’явилося два основних варіанти міського самоврядування - власне Магдебурзьке право, що діяло переважно на Лівобережжі та Хелмське (Хелминське) право, теорію якого заклав польський юрист у своїй праці «Право цивільне Хелмське» в 1646 р., переклавши джерела Магдебурзького права польською мовою з застосуванням місцевих звичаїв. Хелминське право було видозміною (шляхом судової практики) права Магдебурзького.

Суть магдебурзького права полягала у тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників, ін.) й місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі, запроваджувались власні органи міського самоврядування. До складу громади входили міщани – жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала єпископу чи княжому замкові. Магдебурзьке право поширилось спочатку на Польщу разом з німецькими колоністами. З Польщі німецьке право поширилося на Литву і Русь. У Галичині Магдебурзьке право з’являється при руських князях, а за польського панування мало характер приватного привілею, даного німецьким мешканцям міста. Після першої унії Литви з Польщею (1386) німецьке право поширювалося й у литовсько-російських містах. Використовуючи як засіб полонізації, польський уряд видавав містам такі привілеї. Перше українське місто, яке набуло магдебурзького права, – Новий Санч на Лемківщині (1299 р.). У грамотах польських королів, у яких дарувалось магдебурзьке право окремим містам, зазначалося, що король ліквідує “всі інші права польські, литовські і російські і всі інші звичаї, що не узгоджуються з правом німецьким магдебурзьким”. Місто звільнялося від влади воєвод, панів, старостів, судів і підсудків, намісників і інших урядників; городяни не зобов’язані були відповідати перед ними з будь-яких питань. У містах установлювався свій власний суд, їх жителі були звільнені від обов’язкової військової повинності, “товк і ґвалтів”, подвірної повинності, затримування гінців і послів. Міщани набули права на вільну торгівлю, значну площу землі навколо міста, на “вхід” у хазяйські лісові масиви і води (для випасу тварин, будівництва й опалення, полювання і риболовлі). Вони зобов’язані були поставляти лише обоз для війська. Міста отримують право володіти поземельною власністю, а раніше воно належало шляхті. Міста з магдебурзьким правом, розташовані на важливих торгових шляхах, будували для іноземних купців „гостинні двори”. Запровадження Магдебурзького права передбачало власні органи самоврядування – магістрати, ради на чолі з бурмістром та лави на чолі з війтом.