4.3. Стратегії поведінки в конфлікті: основні види.

Конфліктна поведінка включає в себе протилежно спрямовані дії його учасників. Сукупність цих дій, заснованих на відповідних принципах, передбачає певну стратегію (способи) і тактику (прийоми) поведінки в конфлікті.

Стратегія поведінки в конфлікті включає в себе орієнтацію, властиву особистості або групі по відношенню до даного конфлікту, протилежної сторони і установку на певні форми поведінки.

При виборі стратегій поведінки у конфлікті і подальшій їх розробці сторони можуть жорстко і мʼяко відстоювати свої позиції, а також враховувати модальність ставлення до партнера. Жорсткість позиції у відстоюванні своїх інтересів припускає напористість, енергійність і підвищену активність у впливі на суперника через вимоги, вказівки, а також різні форми соціальної, фізичної і психологічної взаємодії. Мʼяке відстоювання своїх інтересів означає не пасивну і мляву поведінку, а використання більш тонких, не прямих, прихованих методів впливу, майстерне маніпулювання опонентом на основі врахування його особистісних якостей і особливостей, зокрема використання слабких місць. Модальність ставлення до партнера – параметр поведінки, який відображає ступінь поваги опонента. Варіантами цих відносин можуть бути сприйняття опонента як обʼєкта або субʼєкта взаємодії. При ставленні до опонента як до обʼєкта взаємодії переважають силові, жорсткі і прямі дії, які іноді не відповідають загальноприйнятим моральним нормам і метою яких є задоволення своїх інтересів. При розгляді партнера як субʼєкта взаємодії переважає визнання його рівності і використання таких засобів впливу, які узгоджуються з правовими та етичними нормами. На вибір однієї з стратегій поведінки в конфлікті впливає безліч факторів, які можна розділити на дві групи.

1. Фактори ситуації. У цю групу входять:

– оцінка учасниками конфлікту ймовірності того, наскільки успішною буде обрана ними стратегія, чи буде вона сприяти досягненню цілей. Ця оцінка може здійснюватися на основі знань про особистісні риси, особливості опонента, попередньому досвіді вирішення конфлікту за допомогою даної стратегії;

– статус і ранг учасників конфлікту, зокрема статус опонента;

– час, за який конфлікт необхідно завершити. Наприклад, коли потрібно вирішити проблему в короткі терміни, опоненти можуть діяти жорстко і агресивно, а за наявності великої кількості часу вибрати стратегії уникнення.

2. Особистісні чинники. Ця група включає в себе:

– специфіку мотивації учасників конфлікту, коли вона орієнтована на особисті (суперництво) чи ділові (співробітництво, компроміс) інтереси або на чужі (пристосування) інтереси;

– провідний тип ставлення до оточуючих: владно-лідируючий, незалежно-домінуючий, прямолінійно-агресивний, недовірливо-скептичний;

– тип темпераменту і тип акцентуації характеру, наприклад вибір стратегії суперництва і домінування при холеричному типі темпераменту.

На основі цих параметрів виділяються наступні стратегії поведінки в конфлікті: нормативна, конфронтаційна (агресивна), маніпулятивна і переговорна.

Нормативна стратегія передбачає орієнтацію на таку поведінку, яка опирається на нормативність позиції і повагу до особистості опонента.

Конфронтаційна (агресивна) стратегія є конфліктною і пов’язана з розробкою плану дій, кінцевою метою якого є нанесення шкоди. Передбачає направленість на застосування погроз, тиску і блокування дій, а також фізичне і моральне насилля.

Маніпулятивна стратегія орієнтована на досягнення мети через застосування прийомів непрямого психологічного впливу на об’єкт маніпуляції, які провокують вчинки, поведінку, дії у вигідному, необхідному для маніпулятора напрямку.

Переговорна стратегія реалізує прагнення особистості брати активну участь у вирішенні існуючої проблеми шляхом ведення переговорів, пошуку компромісів, взаємних або односторонніх поступок. Ця стратегія заснована на установці на спільний пошук рішення, спільному обговоренні проблем.

Учасники конфлікту використовують декілька стратегій, де за певних обставин може домінувати одна з них.