Особливості російського романтизму
Головне русло російської літературної революці у першій половині століття було ж, як і на Заході: сентименталізм, романтизм і реалізм. Але образ кожної з цих стадій був надзвичайно своєрідний, і своєрідність визначалася і тісним переплетенням і злиттям вже елементів, і висуванням нових - тих, які західноєвропейська література не знала.
І на розвинення пізніше російського романтизму протягом великого відтінку часу характерна була взаємодія не лише з традиціями “Бурі й натиску” чи “готичного роману”, а й Просвітництва. Що особливо ускладнювала образ російського романтизму, бо, як і романтизм західноєвропейський, він культивував ідею автономного і самобутнього в творчості; виступав під знаком антипросвітництва і антираціоналізму.
Ущільненістю художньої еволюції можна пояснити і те, що у російському романтизмі важко розпізнати чіткі хронологічні стадії. Історики літератури розподіляють російський романтизм на такі періоди: початковий період (1801 - 1815), період зрілості (1816 - 1825) і період його післяжовтневого розвитку.
Початковий період російського романтизму: поезія Жуковського і Батюшкова. Те, що переданий ними настрій розчарування залишався у межах сентиментального елегизма і досягло щаблі відчуження, різкій ворожнечі і розриву з дійсністю, дозволяє вбачати у реформі їх творчості перші кроки романтизму. Але незаперечна різниця - у Жуковського “скарги на нездійснені надії, смуток по втраченою щастя, яке бозна у чому полягала” (Белінський), принадність спогадів та невиразних видінь - почуття, текуче і невловиме життя серця, “романтизм середньовіччя”. У Батюшкова - епікуреїзм, радість буття, захоплення чуттєвості, пластичність і вишукана визначеність форми - схожість із класичної літературою античності.
Наступний період російського романтизму більш цілісний і визначено, оскільки одну особу постає як провідне - Пушкін, насамперед як автор “Південних поем”. Саме під впливом Пушкіна та переважно у жанрі поем, було вироблено головні романтичні цінності, склався провідний тип конфлікту. Про те позначилися і деякі оригінальні риси романтизму, що відрізняють його, наприклад, від романтизму східних поем Байрона: підрив “единодержавия” (термін У. Жирмунского) головний герой, екстенсивність описів, приземленість і конкретизація мотивів відчуження.
Єдність і цілісність наступної романтичної еволюції настільки умовні, що проблематично саме поняття “період”. Саме тоді (кін. 20-х - 40-ві рр.) романтичний рух розпадається силою-силенною паралельних потоків: філософська поезія любомудрів, філософська проза В.Ф. Одоєвського (цикл “Росіяни ночі”, 1844), поезія Язикова, Баратинського і Тютчева, кожна оригінальна по-своєму, і Гоголь як автор “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, і Лермонтов. Можна вважати, що у ліриці, поемах і драмі “Маскарад” Лермонтова російський романтизм досяг вищої точки свого розвитку. Висота ця визначається граничним розвитком романтичного конфлікту, поглибленням його діалектики, зокрема, сопроникненням протилежних ( добра і зла),гострою постановкою субстанціональних проблем буття.
Модернізм на Україні.
Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.
Модернізм, як особливе явище в розвитку української музики першої половини ХХ ст. (що є результатом його опозиційної спрямованості на деідеологізацію національної культури), проявив себе не стільки на рівні дискусу, скільки у поставі окремих творчих постатей. Окреме місце у цьому процесі належить Б.Яновському, Ф.Якименку, М.Вериківському, Л.Ревуцькому, композиторська діяльність яких у певний період часу перебувала на засадах модерністського мислення. Це ж саме можна сказати про “віденсько-празьку” школу в Галичині (С.Людкевич, В.Барвінський, Н.Нижанківський, М.Колесса, С.Туркевич-Лукіянович, Ю.Кофлер). У творчості її представників можна спостерегти виразні ознаки імпресіонізму, експресіонізму, сецессії, неокласицизму, конструктивізму. Це дає підставу стверджувати про наявність у їх музиці характерних ознак модернізму, що проявив себе насамперед на рівні музичного вислову. Але оскільки “недоговореність” романтизму зобов’язувала останніх зберігати романтичні рудименти, то чи не єдиним композитором в українській культурі першої половини ХХ ст., хто зміг сфокусувати глибинні ознаки модернізму як способу філософського осмислення дійсності, і що проявилося на рівні музичного вислову, став саме Б. Лятошинський.
Б.Лятошинський належить до того типу митців, чий спосіб мислення входить у конфлікт з тими народницькими параметрами норми, її шаблонами, які продовжували функціонувати у знаковому просторі української культури всього ХХ віку. Авторський семіотичний код композитора вступив у зіткнення із загальними, типовими для цієї системи кодами і є певним зсувом, порушенням норм, що свідчить про наявність у нього власних внутрішніх норм, всупереч загальновживаним зовнішнім.
Українська музика 20-30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923-1928 рр.. діяло республіканське Музичне товариство ім. М.Леонтовича в Києві, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського авангарду започаткував Б. Лятошинський. Він представляв напрям модернізму в українській музиці, створив у європейському стилі оперу "Золотий обруч". Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенко, М.Вериківського, автора першого українського балету "Пан Каневський".