Теоретичні основи Глобального Інформаційного Суспільства

Інформаційне суспільство для України – все ж здебільшого популярний термін європейських декларацій, ніж реальне явище з чітким змістом. Хоча заради справедливості слід зауважити, що й “інформаційний істеблішмент” країн – авторів поняття досі не дійшов згоди ані щодо форми, ані щодо наповнення такого суспільства.

Його прихід пророкують більш як чверть сторіччя. Світ навколо нас набуває дедалі більше ознак Інформаційного суспільства. Проте насправді електронне довкілля, Цифрова цивілізація людства, ще “спить”. Ми можемо лише передбачати, що ця цивілізація буде прекрасною, коли нарешті стане реальністю. Тож поки – що ми можемо сказати про “сплячу красуню” Інформаційного суспільства?

Ми справді чекаємо, коли “прокинеться” потенціал, що його накопичують комп’ютерні мережі світу від часу своєї появи. І ми справді можемо лише здогадуватись і робити більш чи менш вдалі передбачення щодо того, що чекає на Інформаційне суспільство. Так само, як і чого нам очікувати від нього.

Теоретики соціології, політології, економіки, культури напророкували щодо його майбутнього чимало. Нам або обіцяють радісну й безхмарну феєрію, або ж малюють картину геть інфернальну, повертаючи терміни періоду рабовласництва. Тож що з того всього зрештою вийде... Проте, ми ще встигнемо, якщо пощастить, самі все те побачити. Чи якщо не пощастить. Хто зна?

Але почнемо ми все ж з того, що являє собою, на думку теоретиків і практиків, новий етап розвитку цивілізації. Який, до речі, таки й досі не має остаточного імені. Lifelong Learning Society(СуспільствоПожиттєвого Навчання), Digital Society(Цифрове суспільство), Net‑Intellect Society(Суспільство Мережевого Інтелекту), Global Society(Глобальне Суспільство), Information Society(Інформаційне Суспільство), Silicon Society(Кремнієве /Піскове/ Суспільство)...

Найчастіше, після доповіді групи Мартіна Бангеманна (група на чолі з доктором права, віце-президентом Єврокомісії М.Бангеманном, сформована на вимогу Єврокомісії 1993 року, аби дослідити розповсюдження інформаційних технологій та з’ясувати проблеми, що виникають у цьому процесі; 1994 року надала змістовну доповідь, яка й поклала початок європейському Інформаційному суспільству, оскільки дала основні визначення, характеристики й ознаки такого суспільства у Європі), дійсно використовується назва “Інформаційне суспільство”, за назвою основного ресурсу – інформації.

Мартін Бангеманн http://www.eurunion.org/magazine/9606/p12jun96.htm

Але так само вірними є й інші визначення, оскільки ґрунтуються на основних ознаках нової суспільної формації. Це суспільство справді є і цифровим, і глобальним, воно характеризується і пожиттєвим навчанням, і мережевим інтелектом, і “піщаною” технологією чіпів (це – один з

улюблених каламбурів американських фахівців з інформаційних технологій, бо основа

мікропроцесорного виробництва справді кремній, або той же пісок з пляжу).

Тоффлерівськатеорія Третьоїхвилі стверджує, що таке траплялося вже двічі: коли прийшла Аграрна цивілізація Першоїхвилі, та Індустріальна – Другої.

Все ж ми можемо цілком точно визначити одну дуже важливу ознаку того способу життя, який нас швидко поглинає. Дон Тапскотт, фахівець з економіки цифрового суспільства та автор семи популярних робіт в цій сфері, президент Корпорації вивчення Нової парадигми, сформулював її так: “Нове суспільство – суспільство розумової праці, що ґрунтується на застосуванні людських знань до всього, що виробляється й до того, як це робиться. Нові ідеї будуть головним джерелом добробуту”.

Дон Тапскотт http://www.nplc.com/dont.html

Так, бюджети країн і корпорацій і сьогодні орієнтуються на сировину, обсяги рухомої та нерухомої власності, запаси готової продукції та інші матеріальні вияви добробуту і гарантій на майбутнє. Проте новий принцип, орієнтація на нематеріальний – творчий, інтелектуальний – потенціал, вже працює в сучасному світі. Адже навіть коли кілька цивілізаційних хвиль співдіють, все ж можна виокремити сферу, що належить до кожної з них. Таким чином, вже певний час у суспільствах функціонує більш чи менш потужний сектор Третьої Хвилі. І він вже використовує “новий спосіб домінування – створення й експлуатацію знань”.

Áктори цивілізації Третьої Хвилі є творцями нових принципів у сфері інформації і нововведень, менеджменту, культури і поп‑культури, нових технологій, програмного забезпечення, освіти, педагогіки, медицини, фінансових систем, військового захисту й інших послуг, які вони поширюють на весь світ. І треба сказати, це поширення йде дуже успішно.

Тут ми хочемо зробити невеличкий відступ, аби з’ясувати, чому саме акцент робиться на послугах. Це випливає власне з визначення Інформаційного суспільства, яке, проте, викристалізувалося далеко не одразу. Ось історія цієї ідеї.

Вперше в достатньо чіткому вигляді ідея Інформаційного суспільства була сформульована наприкінці 60‑х – на початку 70‑х років ХХ сторіччя. Винахід самого терміну “інформаційне суспільство” приписується Ю.Хаяші, професорові Токійського технологічного інституту.

Японський уряд вже тоді вважав дуже важливим для країни, зокрема для її економіки, з’ясувати перспективи поширення комп’ютерних технологій. Тож доповіді щодо цієї проблеми готували одразу кілька груп дослідників. Проте наголос на економічних наслідках зумовив певну обмеженість і прикладний характер продукту роботи японських вчених.

“Інформаційне суспільство” так і залишилось би просто японською локальною моделлю розвитку, якби паралельно в таборі її економічних суперників – американців не з’явилась ще одна концепція нового суспільства. Це був постіндустріалізм Деніела Белла, соціолога.

Термін було запропоновано ним ще 1962 року. А в 1974 р. з’явилася основна праця – “Прихід постіндустріального суспільства”. За Беллом, нове, постіндустріальне суспільство ґрунтується на теоретичному знанні, яке є його визначальним принципом, джерелом інновації та формування політики. В економіці це призводить до поступового занепаду виробництва товарів як основної форми економічної діяльності й заміни його виробництвом послуг. З’являється новий домінуючий клас – клас професіоналів. У всіх сферах – економічній, політичній і соціальній – основний вплив на прийняття рішень чинять нові інтелектуальні технології і новий інтелектуальний клас.

І в 70‑ті роки відбувається конвергенція цих двох майже одночасно народжуваних ідеологій. Продукт схрещення ідей Хаяші та Белла залишив за собою назву та прикладну частину від винаходу японської команди технологів та економістів. Але решту – власне ідеологію, соціальний, психологічний, культурний аспект, все те, що і склало основу для майбутньої “цивілізації Третьої Хвилі”, – решту він взяв від соціологічного підходу Белла. Ідеологія постіндустріалізму мала достатньо солідну теоретичну основу й універсалістську орієнтацію для виконання функції фундаментальної соціальної концепції.

Тож, повертаючись до питання акценту та послугах: Белл за основну рису постіндустріального суспільства (що перейшла до теорії Інформаційного суспільства) визначає перехід від виробництва речей до виробництва послуг, причому послуг, пов’язаних перш за все з охороною здоров’я, освітою, дослідженнями і управлінням.

Ця особливість постіндустріального суспільства тісно пов’язана зі змінами у розподілі занять: спостерігається зростання інтелігенції, професіоналів і “технічного класу”.

І на шістдесяті-сімдесяті роки це вже не було голими теоретичними викладками. Адже кількість службовців вперше перевищила кількість робітників ще 1955 року. І це не єдина характеристика, що зазнала змін від початку наступу інформаційних технологій на всьому фронті усталеного способу життя.

Елвін і Хайді Тоффлери цілком вірно відзначили, що вся структура суспільства змінюється, коли однорідність суспільства Другої Хвилі замінюється різнорідністю цивілізації Третьої Хвилі. Цивілізація, що надходить, готує для нас новий кодекс поведінки й виводить нас від стандартизації, синхронізації й централізації, від концентрації енергії, грошей і сил.

Глобальне село третього тисячоліття.

Фактично, ми стаємо свідками поворотного моменту спіралі історії. Це відбувається прямо у нас на очах: глобальна інформатизація уможливлює інтенсифікацію й розширення масштабів прямих рівноправних взаємодій між людьми. Це явище далеко не нове. Людство вже знайоме з ним з попередніх часів. Однак раніше такого роду взаємодії могли відбуватись тільки у малих групах людей, у родинних чи сусідських спільнотах.

Тепер таке село стало завбільшки з цілу планету. Виходить, людство з відокремлених, індивідуалізованих, розмежованих стільників мегаполісів повертається знов до способу співжиття, коли кожен об’єднаний з кожним. А всі наші передбачення майбутнього, переміщення до нового соціального простору, тепер вже інформаційного, насправді є ретро-футуризмом. Себто ми будуємо старе нове суспільство.

Вірніше, стосовно України, ми лише накопичуємо сили й засоби для цього будівництва. А створення справжнього “дієвого поліморфного інтерактивного середовища” й прокладення потужної інформаційної магістралі – шлях, який вміщує багато кроків. Ми зробили лише перші, і то навпомацки.

Три компоненти Інформаційного простору

Нами подолано певну відстань лише щодо розвитку двох елементів інформаційного простору –Hardware(техніка та телекомунікаційні канали зв’язку) таSoftware(програмне забезпечення). Але самих апаратного забезпечення та прикладної математики недостатньо.

Не вистачає елементу, що організує цей простір, дозволить орієнтуватися в ньому та свідомо обирати напрямок кожного наступного кроку. Ми маємо на увазі Orgware (організаційне забезпечення), компоненту, яку складають лінгвістичні засоби та організаційно-правове забезпечення.

Цей процес покладає на Україну тим більше відповідальності, що від його результату, від того, наскільки українським буде наш сегмент інформаційного простору, залежить наше майбутнє. Причому не лише ступінь участі в міжнародних ринках чи представлення у глобальних представницьких структурах, але й збереження власного культурного, мовного, інтелектуального середовища.

Нашим завданням, окрім усього іншого, є збереження такої національної та політичної одиниці як “Україна”, а не просто ще одного ареалу дії норм і принципів, вироблених для інших учасників, що виявились сильнішими й більш стійкими перед навалою перемін.

Дон Тапскотт, один з тих, що укладають принципи “конституції Інформаційного суспільства”, у передмові до своєї книги зауважив: “Відкритість і мінливість надають великих можливостей для вашої країни і всього людства, але й небезпеки ховає в собі чималі”.

Поліпшуючи засоби, не забудьте поліпшити мету

Ми цілком поділяємо його сподівання на те, що Інформаційне суспільство, і в Україні також, стане “світом нереалізованих небезпек та реалізованих перспектив”. Проте ще в ХІХ сторіччі, коли тільки-но запроваджували телеграф, першу ластівку телекомунікаційної інфраструктури майбутнього, Генрі Торо, видатний американський філософ і письменник другої половини ХІХ сторіччя, застерігав від поліпшених засобів за неполіпшеної мети.

Це повертає нас до проблеми вироблення стратегії розвитку – і не лише українського Інформаційного суспільства, але Української держави загалом. В уряду, бізнесу, інтелектуальної еліти, кожного громадянина має бути єдине спільне бачення майбутнього України.

З цього приводу, не вдаючись проте до песимізму, варто процитувати Паулу Уймонен, експерта Програми розвитку ООН: “Хоча істинно, що інформаційні технології є інструментом соціального розвитку, самі по собі вони не змінять сьогоднішні суспільства. Говорити про інформаційну революцію щонайменше лицемірно, коли взяти до уваги, що фундаментальні аспекти сучасних суспільств швидше відтворюються, ніж змінюються в планах розвитку Інформаційного суспільства.

Необхідно заново серйозно обміркувати принципи побудови наших суспільств. Питання в тому – як? Що ви робите по тому, як сказали “еврика!”? Так, відправною точкою є знаходження однодумців, поширення ідей серед друзів і колег – людей, що безпосередньо мають відношення до нового способу життя.

Паула Уймонен http://www.unrisd.org/infotech/conferen/uimonen.htm

Але наступною стадією має бути організація мережі

однодумців далі, поза безпосереднім соціальним оточенням. Ціле суспільство має поділяти спільну точку зору на необхідні перетворення. Це обов’язково має бути зроблено, як за допомогою інструментів типу Інтернету, так і іншими засобами, задля досягнення максимуму можливого.

Зрозуміло, що знадобляться тяжкі зусилля. Це не буде легко – перепон багато, і вони важкі. Однак, ми справді не маємо великого вибору. Ми самі повинні реформувати наші суспільства, інформатизувати їх. Докласти всіх сил до того, аби кожен соціальний інститут набув форми, оптимальної для цілей нового суспільства.

Чи будемо сидіти й сподіватися, що хтось вигадає комп’ютерний вірус, який знищує всі негативи й замінює їх – але знов ж таки, чим?..”

Як бачимо, самими мікрочіпами не відбудемось, навіть позапихавши їх в усі шпарини. Та коли й усе людство наслідуватиме того “передовика виробництва”, й понашпиговує себе чіпами як гуску гречкою, справи це не зрушить.

Рішення зовсім в іншому. Зміни мають бути системними, такими, що зачеплять кожний елемент суспільної будови, кожен прояв особистості в її самореалізації, що відіб’ються на самих принципах функціонування суспільного організму. І лише коли перетворення відбудуться у самій структурі суспільних відносин, ми зможемо говорити, що Інформаційне суспільство відбулося.