2. Фігурні, знакові й орнаментальні типи зображень та їхня семантика. Особливості соціальної організації у пізньому палеоліті

Мистецтво пізнього палеоліту розвивалося в певних жанрах, головними з яких виступили живопис (переважно – зображення тварин) та скульптура (здебільшого – жіночі статуетки).

Виокремлюються і провідні теми мистецтва пізнього палеоліту:

а) зображення тварини;

б) зображення людини (переважно – жіночі зображення).

Привертає увагу характер зображень у мистецтві пізнього палеоліту. Так, фігури тварин змальовані з дивовижно точним відчуттям пропорцій та з урахуванням усіх найдрібніших анатомічних подробиць тіла. Такого типу зображення слід визнати реалістичними (лат. realis – «речовий», «речовинний», «дійсний», «справжній»), тобто такими, які правдиво, об’єктивно відображають навколишню дійсність. Реалістичне зображення прагне надати майже точну копію життя, – і саме такими є зображення тварин у мистецтві пізнього палеоліту.

В той же час жіночі зображення (численні жіночі статуетки) аж ніяк не можна назвати реалістичними: такі фігурки нерідко зображуються безголовими, безрукими; в тому ж випадку, коли голова в наявності, не прокресленими виявляються риси обличчя; деякі з фігурок мають виразні пташині риси – руки у вигляді крил тощо.

Отже, пізньопалеолітичні жіночі зображення – це вже не «реалії», а, швидше, певним чином організована абстракція (лат. abstractio – “відхилення”, “відривання”, “відокремлення”) – тобто такий тип зображення, який передбачає мислене відокремлення від тих чи інших сторін, властивостей чи зв’язків предмета, явища з метою виділення істотних та закономірних ознак, передачі нової важливої інформації.

Чому ж у мистецтві пізнього палеоліту зображення тварин були реалістичними, а жіночі зображення – абстрактними?

Реалістичне, сповнене анатомічних подробиць змалювання тварин схиляє багатьох дослідників до думки, що зображувалися переважно ті тварини, на яких полювала первісна людина.

Що ж стосується жіночих зображень, то тут різного типу здогадок нарахувати можна якнайбільше. Так, одні вчені вбачають у них своєрідний ідеал жіночої краси, називаючи такі зображення «палеолітичними Венерами»; інші схиляються до думки, що в даному випадку жіноча фігура виступає символом загальної родючості; деякі сприймають цей образ як констатацію того факту, що перед нами – уособлення лише певної жіночої ролі – матері й хазяйки; і, нарешті, існує і зовсім особлива точка зору, прихильники якої проголошують подібні зображення «чистим», беззмістовним мистецтвом, «мистецтвом для мистецтва», аж ніяк не пов’язаним з реальним життям первісної людини та її світоглядними уявленнями.

Втім можна стверджувати, що визначення семантики саме жіночого образу в мистецтві пізнього палеоліту надає можливість виходу на усвідомлення світоглядних засад тогочасного населення. В цьому плані заслуговує на увагу той факт, що варіантів зображення жіночого образу в цьому мистецтві було декілька: це не лише жіночі статуетки, а і свого роду символічні зображення геометричного типу, котрі прокреслювалися на кістках тварин, бивнях мамонтів тощо.

Так, А.Д.Столяр загалом виділяє три типи зображень у мистецтві пізнього палеоліту:

1) фігурні (наприклад, жіночі зображення у формі статуеток):

2) знакові:

З) орнаментальні (орнаментальні композиції, візерунки зі знакового «атома» як певної смислової одиниці, яка ритмічно повторюється):

Не важко помітити, що спільним елементом для усіх трьох типів зображень є кут. Це означає, що визначення семантики кута може відкрити шлях для з’ясування світоглядної моделі в цілому. Що ж могли означати, в такому разі, кути або ж їхні семантичні аналоги – трикутники? Як стверджує А.Д.Столяр, – ніщо інше, як виокремлене з усієї жіночої фігури «черево» – місце таємничого зародження нових душ єдиноутробного в історичному розумінні колективу. Отже, кути (як і трикутники) були суто «жіночими» знаками – символізували певну частину жіночого тіла – «черево» – як носія нового життя.

Водночас визначену А.Д.Столяром семантику кута варто конкретизувати, припустивши, що за такого роду символічними знаками (трикутниками, кутами) закріплювався цілий комплекс важливої соціальної інформації, а саме: вони мали вказувати на наявність основних для того часу соціальних законів – матрилінійності, матрилокальності, екзогамії, дотримання яких гарантувало виживання людського колективу за умов існування групового шлюбу. Всі три закони були тісно пов’язані між собою за змістом:

• матрилінійність – рахування родичів за лінією матері в умовах групового шлюбу, коли батько дитини був невідомий;

• матрилокальність – перехід чоловіка по досягненні зрілого статевого віку до місця проживання колективу жінок іншої прагромади;

• екзогамія («зовнішній шлюб») – заборона (табу) на укладання шлюбів у межах свого рідного колективу.

Але якщо ці закони гарантували виживання людських колективів, то застосування протилежного за своєю сутністю – закону ендогамії, навпаки, унеможливлювало його. Адже ендогамія («внутрішній шлюб») як дозвіл на укладання шлюбів у межах свого рідного колективу засновувалася на інбридингу – схрещуванні близьких родичів. Прийнято вважати, що саме палеоантропи застосовували ендогамний шлюб, – до такого висновку спонукає той факт, що знайдені на сьогоднішній день археологами їхні кістяки мають виразні ознаки фізичного виродження.

Застосування ж екзогамного шлюбу було тісно пов’язане з феноменом такої особливої форми організації соціального життя в пізньому палеоліті, як дородова громада. За існування групового шлюбу з невпорядкованими відносинами осіб обох статей саме форма дородової громади, заснована на дотриманні певних заборон (так званого статевого табу), сприймалася як єдино можливий «рецепт» виживання людських колективів. Сутність новоствореної соціальної структури полягала в тому, що шлюбними відносинами пов’язувалися відтепер два сусідні колективи (дві прагромади), – в результаті чого і виникала нова, так звана дуально-громадська організація (тобто така, що складалася з двох прагромад) або ж, іншими словами, дородова громада (громада, яка виникла ще до появи такої соціальної одиниці, як рід).

При цьому, за правилами табу, чоловіки однієї прагромади мали право вступати у шлюбні відносини лише з жінками сусідньої прагромади (а не своєї ж – «рідної»), так само як чоловіки останньої зобов’язані були, відповідно, знаходитись у шлюбних стосунках виключно з жінками іншої прагромади. Саме завдяки такому впорядкуванню шлюбних зв’язків відома була мати в родині, що згодом надавало можливість простежити і генеалогічну лінію цього нового соціального утворення – дородової громади.

Безумовно, жінка в такому соціумі мимоволі ставала не лише несвідомим носієм прогресивної форми існування людського колективу, а й, що найголовніше, – запорукою його, передусім, виживання.

Тепер зрозумілою стає конструктивна основа двох типів орнаментів, простежених на пам’ятках численних палеолітичних стоянок (зокрема, і на Україні). Адже, скажімо, знаменита мізинська «ялинка» типологічно складалася з ритмічного повторення поєднаних у єдиний зигзаг «кутів» («жіночих» знаків), які слугували елементарною часткою такого візерунка:

А композиційні угруповання з протилежно орієнтованих кутів так само свідчили про те, що генетично і цей орнамент (так званий меандр) був «жіночим»:

Орнаменти («ялинка» та меандр) набували у свідомості тогочасного людства величезного значення: вони виступали символами соціального безсмертя, ставали знаками життєздатності людського колективу в цілому. Композиції з об’єднаних в єдиний орнамент кутів відображали певну логіку міркувань, а саме: людина (її позначав один кут, одне «черево») смертна, але дотримання нею певних соціальних законів (матрилінійності, матрилокальності, екзогамії) здатне забезпечити безсмертя колективу людей, а отже, і виду Homo sapiens.

Таким чином, найпоширенішими в пізньопалеолітичному мистецтві були генетично «жіночі» знаки й орнаменти – трикутник, кут, «ялинка», меандр. Проте, чи лише суто соціальне значення надавалося в пізньому палеоліті такого роду символам? Безсумнівно, їхня семантика була значно глибшою, – вона насамперед стосувалася фундаментальних аспектів світогляду людності палеоліту. Про це переконливо свідчить символічний зміст так званих композицій в мистецтві пізнього палеоліту