24) Особливості виховання

Процес виховання має ряд особливостей:

1. Цілеспрямованість. Процес виховання може бути ефективний тільки в тому випадку, якщо його мета чітко визначена, близька і зрозуміла вихованцю.

2. Багатофакторність. Дана особливість пояснюється наявністю численних об'єктивних і суб'єктивних факторів, що обумовлюють складність протікання процесу виховання. На процес виховання впливає родина, окремі педагоги, вся школа в цілому, все суспільство з його виховними інститутами.

Складність виховного процесу полягає в тому, що його результати не так виразно відчутні як в процесі навчання. Між педагогічними впливами і проявами вихованості або невихованості лежить тривалий період утворення необхідних властивостей особистості. Особистість піддається одночасному впливу безлічі різнохарактерних впливів і накопичує не тільки позитивний, а й негативний досвід, що вимагає коректування.

3. Тривалість. Процес виховання триває все життя. Для нього характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього виховного впливу.

4. Безперервність. Процес виховання - це процес безперервного, систематичного взаємодії вихователів і вихованців. Безперервність виховання полягає ще й в тому , що виховні впливи учні відчувають не лише в момент реалізації виховної дії. Бувають і можливі дії («що скаже вчитель», «як відреагує колектив»), а також педагогічний наслідок.

5. Комплексність. Дана особливість передбачає єдність цілей, завдань, змісту, форм і методів процесу виховання. Оскільки формування особистісних якостей відбувається не по черзі, а одночасно, тому педагогічний вплив повинно мати комплексний характер.

6. Варіативність і невизначеність результатів. Результати процесу виховання в одних і тих же умовах його протікання можуть бути різні. Це обумовлено цілою низкою чинників: з одного боку індивідуальними відмінностями вихованців, їх соціальним досвідом, ставленням до виховання, з іншого - професійної підготовленістю вихователів, їх майстерністю.

7. Двобічність. У зв'язку з тим, що процес виховання в сучасному розумінні - це ефективна взаємодія (співробітництво) вихователів і вихованців, то реалізований він може бути у двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв'язок) і від вихованця до вихователя (зворотний зв'язок).

8. Повага до особистості.

25. Педагогічні погляди Дістервега і Гербарна

а. А.В. Дістервег – видатний німецький педагог, представник прогресивної німецької буржуазно-демократичної педагогіки середини ХІХ ст.

Мета, завдання і принципи виховання. Основною метою виховання визнавав виховання гуманних людей і свідомих громадян, виховання в них любові до всього людства і свого народу. Основними принципами виховання А.В. Дістервег вважав природовідповідність, культуровідповідність, самодіяльність. Головною метою навчання педагог визначав розвиток розумових сил і здібностей особистості. Він підкреслював, що цінність мають тільки ті знання і навички, які були набуті учнем самостійно в процесі творчої навчальної праці.

Педагог визначив три ступені природного розвитку дитини. Перший ступінь – від народження до 9 років – ступінь панування відчуттів, інтенсивного фізичного розвитку. Мета цього періоду – розвивати фантазію і любов до казок. Другий ступінь – від 9 до 14 років – панування пам’яті. Мета цього періоду – сформувати необхідні навчальні навички. Третій ступінь – від 14 до 16 років – панування розуму. У цьому віці в підлітків уявлення виникають в логічній послідовності, сила мислення розвивається, формуються тверді моральні принципи, що стають ґрунтом для моральних переконань. Це – період вільного самовизначення особистості.

Позиція педагога така: природний розвиток здібностей дитини у процесі виховання і навчання пов’язане передусім з розвитком розумової самостійності, вмінням самостійно міркувати. Самодіяльність в розумінні А.В. Дістервега – це вільне самостійне пізнання, що дає змогу побачити шляхи і засоби самоосвіти.

Учений розробив ступені розвитку самодіяльності відповідно до ступенів природного розвитку дитини. Перший ступінь – від народження до року – самодіяльність проявляється як прагнення до фізичних рухів. Тому основний засіб розвитку самодіяльності – фізична активність дитини у грі. Другий ступінь – приблизно до десяти років – самодіяльність як духовне сприйняття виявляється в діяльності відчуттів, у прагненні до самостійного, вільного чуттєвого пізнання. Третій ступінь – до чотирнадцяти років – самодіяльність виявляється у прагненні до навчання. Сприйняття і самодіяльність розвиваються у єдності. Четвертий ступінь – понад чотирнадцять років – самодіяльність як формування ідеалів, вміння робити висновки, усвідомлювати і нести відповідальність за свої вчинки.

Програма розвивального навчання. Німецький учений обґрунтував основні положення дидактики розвивального навчання. Зокрема, хід такого навчання педагог бачив поетапно: 1) – чуттєве пізнання через зовнішнє збудження сенсорних аналізаторів; 2) – раціональне пізнання через мислення; 3) – прояв самодіяльності у вільній творчості. Найсуттєвіші вимоги до організації розвивального навчання А.В. Дістервег висловив у 33 законах і правилах навчання.

А.В. Дістервег виділив наступні чотири групи дидактичних правил.

Перша група – правила щодо суб’єкта шкільної освіти, зорієнтовані на врахування психологічних особливостей дитячого розвитку. Вони містили вимоги навчати природовідповідно, враховувати індивідуальні особливості; навчати наочно, послідовно, неперервно: „Вчи якомога менше!”; „Не вчи того, що для учня, доки він це вчитиме, ще не потрібне, і не вчи того, що для учня згодом тим паче не буде потрібним „Веди навчання не науковим, а елементарним способом”, „Поганий вчитель підносить істину, хороший вчить її знаходити” та ін.

Друга група – правила щодо предмета, що вивчається. Вони передбачали розподіл навчального матеріалу відповідно до рівня розвитку учня; розкриття основ науки; логічний розподіл навчального матеріалу на відносно завершені частини; встановлення міжпредметних зв’язків та ін.: „Розподіляй матеріал... відповідно до рівня розвитку і законів розвитку дитини”; „Затримуйся головним чином на вивченні основ”; „Повертайся часто до першооснов них вивчених понять”; „Враховуй під час вибору методів навчання природу предмета”; „Зміст навчання має відповідати рівневі сучасної науки” та ін. Щодо методів навчання педагог пріоритет надавав тим, що збуджують роботу думки учнів, їх розумову самодіяльність: евристичний метод, жива бесіда, діалог, дослідницький метод (для учнів середніх і старших класів).

Третя група – правила про врахування зовнішніх умов навчання, місця, часу і т.д. Вони включали послідовність розподілу навчальних предметів, їх зв’язок із життєвою перспективою вихованців, опору на особливості соціокультурного середовища.

Четверта група – правила, що стосувалися професійних якостей вчителя. На думку науковця, успіх навчання, розвиток дитячої самодіяльності можливі лише за умови керівної ролі вчителя. А.В.Дістервег виступав за піднесення морального рівня, загальної, спеціальної наукової, педагогічної культури вчителів, вважаючи, що священний обов’язок кожного вчителя – постійно працювати над собою, займатися самоосвітою. Учитель має прагнути, щоб викладання було цікавим, захоплюючим для дітей; навчання має бути енергійним, відображувати силу характеру вчителя; учитель має слідкувати за правильністю мовлення учнів, правильним викладом думки під час відповіді на запитання; учитель не має права ніколи зупинятися у своєму розвитку; він повинен постійно збагачувати свої знання і розвивати професійні здібності. Тільки так він може здобути авторитет серед учнів.

Й.Ф.Гербарт (1776-1841) – німецький філософ, психолог і педагог. Він був прихильником асоціативної психології. 

Він вважав, що все психічне життя людини складається з “реалів“, основою яких є уява. Встановлював обмежені можливості (“поріг“) у розумовому розвитку людини і пізнанні нею світу, оскільки весь процес психічної діяльності зводив до механічних комбінованих видозмін уяви.

Герберт виступав за наукову самостійність педагогіки. Він критикував тих, хто будував педагогіку лише з досвіду, а також і тих, хто виводив її з філософських систем. Вважаючи, що для успішної педагогічної роботи необхідно попередньо оволодіти педагогічною теорією, Гербарт розробив систему педагогічної науки на основі психології і етики.

У справі виховання Гербарт ставить перед школою цілі: можливі – підготовка майбутніх дорослих людей у галузі певної спеціальності, і необхідні – підготовка їх до роботи в будь-якій галузі діяльності. У цілому треба прагнути до виховання “доброчесної“ людини.

Загальна мета виховання, за Гербартом, повинна полягати у досягненні гармонії волі з етичними ідеями і в розвитку багатостороннього інтересу. Процес виховання він ділить на три складові: керування дітьми, виховуюче навчання і моральне виховання.

Систему керування дітьми Гербарт ґрунтував на власній ідеї про те, що дитині природно притаманна “дика пустотливість“, тому вона порушує встановлені у школі порядки, проявляє недисциплінованість. Щоб забезпечити виховання і навчання, треба приборкати цю “дикість“. Гербарт пропонував у системі керування такі засоби, як погроза, нагляд, наказ, заборона, фізичні покарання, як допоміжні засоби – авторитет і любов вихователя.

Гербарт висунув ідею виховуючого навчання. Процес виховуючого навчання ґрунтував на розвитку шести видів багатостороннього інтересу: емпіричний (до навколишнього світу), спекулятивний (до пізнання речей і явищ), естетичний (до прекрасного), симпатичний (до близьких), соціальний (до всіх людей), релігійний (до служіння “найвищому духові“). Перші три види інтересу повинні задовольнятись вивченням предметів природничо-математичного циклу, а інші три – гуманітарних дисциплін.

У другій пол. XIX ст. було популярним вчення Гербарта про чотири ступені навчання: виразність, асоціація, система, метод. Ці ступені повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів. На першому ступені (виразність) здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом з широким використанням наочності; на другому ступені (асоціація) у процесі вільної бесіди відбувається встановлення зв’язків нових уявлень з попередніми; третій ступінь (система) характеризується зв’язним викладенням нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів; на четвертому ступені (метод) в учнів у процесі виконання вправ виробляється навичка використання набутих знань на практиці.

Гербарт розробив теорію видів навчання: описового (виявити досвід учня і розширити його через наочність, розповідь та заучування матеріалу), аналітичного (розподіл матеріалу на складові частини і надання уяві учнів певної системи), синтетичного (узагальнення вже відомого матеріалу, зведення його до системи).

Ставлячи вище за все розвиток уявлень і формального мислення в учнів, Гербарт відводив головне місце у навчальному плані вивченню древніх мов і математики, які, на його думку, найкраще дисциплінують розум. Меншого значення надавав предметам природничого циклу. Він вважав, що дитина у своєму розвитку повторює шлях, пройдений людством, тому дитині ближче і більш зрозуміле життя древніх народів, ніж сучасників. У зв’язку з цим пропонував до 14 років вивчати передусім мову, літературу й історію античного світу, математику і географію.

Система морального виховання дітей у Гербарта базується на п’яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі (усунення “внутрішнього розладу“), ідея вдосконалювання (поєднання сили і енергії волі та забезпечення “внутрішньої гармонії“), ідея приязні (погодження волі однієї людини з волею інших), ідея права (розв’язування конфліктів між волею людей), ідея справедливості (визначення нагороди чи покарання тому, хто цього заслужив). Щоб моральне виховання дало бажані наслідки, Гербарт пропонує застосовувати засоби керування дітьми.

Педагогічні ідеї Гербарта мали значний вплив на розвиток педагогіки, вони поширились у другій пол. XIX- поч. XX ст. по всіх країнах Західної Європи. Гербарт мав багато послідовників, які розвинули й оформили його ідеї у окремий педагогічний напрям – гербертіанство.