3.3. Моральна вимога, моральний ідеал, честь та гідність, совість, справедливість

Моральна вимога – це найпростіший елемент моральних відносин. Спільними ознаками для всіх моральних вимог є такі: імперативність, усезагальність, усепроникливість, безособовість, неадекватність виражальним засобам.

Категорія обов’язку фіксує набуття загальних уявлень про належне формування конкретної вимоги, зверненої до людського суб’єкта відповідно до його становища і ситуації, в якій він перебуває в даний момент. Тобто людина повинна відчувати свою суб’єктивну причепність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних її цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене. Універсальна, загальнозначуща форма морального обов’язку відображається в “золотому правилі” моральності, принципі “золотої середини”.

Категорія моральної відповідальності тісно пов’язана з уявленням людини про свободу та моральний вибір. Під відповідальністю розуміють адекватне усвідомлення реальних обставин людиною, її внутрішній стан, здатність до відповідної дії, ймовірних бажань і небажаних результатів останньої, актуальності альтернативних варіантів поведінки, тощо. Потенціал моральної відповідальності має два виміри: за що відповідає людина і перед ким вона відповідає.

Категорії гідність і честь розкривають моральне ставлення людини до себе та іншого (людей, суспільства).

Гідність – особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності і моральної рівності з іншими людьми; ставлення людини до інших людей, в якому визначається її безумовна цінність.

Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах.

Є принаймні два значення поняття «гідність», одне з яких пов’язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, друге – з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття «честь»). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті «честь» пов’язується з її реальною життєдіяльністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Якщо уявлення про гідність особи ґрунтується на принципі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті «честь» люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті «репутація» («добра репутація», «погана репутація»).

Честь – особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до не, суспільства, яке рахується з її репутацією.

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона за лежала тільки від свого працелюбства, від своєї поведінки і від свого розуму. «...Честь – це нагорода, яка – я за доброчесність... Для кого навіть честь – дрібниця, для того і все інше [нікчемне]» (Арістотель). «Протилежністю честі є безчестя, або ганьба^ яка полягає в поганій думці і презирстві інших» (Б. Мандевіль).

Категорії честь і гідність в чомусь доповнюють одна одну. Свідомість честі вчить нас солідарності з ближнім, свідомість гідності – відповідальності перед дальнім. Домінуючу роль взаємодії честь – гідність, безперечно відіграє гідність, без неї ідея честі втрачає своє моральне значення.

Моральний ідеал – найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього.

Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися. Моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку доскональності людини.

Совість і сором виконують функцію контролю в осмисленні моральних настанов людини. Совість – це внутрішнє духовне осмислення людиною цільності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов’язану з оцінкою минулих дій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулись.

Совість перебуває у зв’язку зі страхом, соромом, вимогою, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі, сором – переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми, вина – переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім “Я”, або Богом; каяття є одним з найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних вчинків.

Справедливість – це категорія, яка фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людьми свого обов’язку. На відміну від інших категорій, категорія справедливості передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло, тощо), а співвідношення кількох моментів, між якими й належить установити етичну відповідальність, так справедливо, щоб гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злому – кара. Справедливість загалом має об’єктивний характер. Сфера застосування поняття “справедливість” безмежна – від економічних, політичних систем до вчинків, позицій людини. Щодо людей, справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов’язки, відповідає добром на добро, несправедливими – тих, хто чинить свавілля, порушує права людей тощо.

З огляду на мотиваційні спонуки, розрізняють відплатну справедливість, яка вимагає відповідності покарання людини вчиненому нею злочину, та розподільчу справедливість, яка передбачає однаковий розподіл благ, цінностей в суспільстві. Остання охоплює два підтипи – справедливість зрівняльну і пропорційно-розподільчу, тобто розподіляються певні цінності між людьми порівну чи відповідно до конкретних заслуг кожного з них.