Тема 2 історія розвитку етичної думки План лекції

2.1.  Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур)).

2.2.  Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин, Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М.Монтень).

2.3.  Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант).

2.4.  Етикет ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-П. Сартр, А. Швейцер).

2.1.  Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур))

Етико-філософські системи Давньої Індії сформувалися в середині І сторіччя до н.е. Вони розділялися на ортодоксальні системи (веданта, йога, вайшешики) та неортодоксальні системи (буддизм, джайнізм, локоята-чарваки).

Етика буддизму ґрунтується на філософських положеннях – благородних істинах: існує страждання; причина страждання; звільнення від страждань; шлях, що веде до звільнення від страждань. Роз’ясненню цих положень й уявленню про автономію особистості, присвячена вся система буддизму.

Етика джайнізму спрямована на очищення карми (тонкої матерії, яка перебуває між тілом та душею) шляхом правильної поведінки, пізнання та аскетизму. Суть правильної поведінки полягає у виконанні п’яти великих обітниць, важливішою з яких є принцип ахімси (незашкодження життю).

Зародження давньокитайської етики припадає на VIII ст. до н.е., насамперед у конфуціанстві. Засновник конфуціанства мислитель Конфуцій. За його переконаннями поведінка, суспільне становище людей залежить від неба, вищої духовної сили. Основним поняттям, своєрідним моральним законом є «жень» – гуманність, людяність, а також «лі» – церемоніал, ритуал, етикет. Етика конфуціанства має соціально-політичний характер.

Основні положення етики даосизму, засновником якої є Лао-Цзи, проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Тому у людини головним є не соціальний статус, а природність доброчесності.

В Античності етичні вчення розвиваються у контексті філософських систем. Найголовнішими з них були етика Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.

Сократ – перший в історії етики мораліст-просвітник. Головною доброчесністю він вважав знання. Його етика має евдемоністичний характер і практичну спрямованість.

Етичні погляди Платона засновувалися на ґрунті об’єктивного ідеалізму, згідно з яким мораль має надприродний характер. Моральні чесноти вродженні, виховання тільки розкриває те, що присутнє в душі людини. Найвища чеснота – мудрість. Платон вважав що, виховувати людину потрібно через похвалу та засудження. Взагалі етика Платона має соціальну спрямованість.

Арістотель першим назвав етику наукою. Він переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості. Етична доброчесність пізнається на пристрастях та вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Арістотель вважав, що для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. На відміну від Сократа, він не зводив моральність до знань, але його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії. Його етика засновується на позиціях евдемонізму. Щастя випливає з морального та фізичного здоров’я людини. Духовні задоволення він ставив вище природних бажань, сповнена страхів людина не може бути щасливою. Смерть не має до людини відношення, бо уособлює відсутність почуттів.