8.2. Предмет, стиль та художній метод мистецтва

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах.

Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тобто дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов’язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духовного і морального удосконалення.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього твору.

Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-есте- тичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних процесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створюють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини.

Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Формою мислення в мистецтві є художній образ. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу розпочинається у XVIII ст., він пов’язаний з іменами А. Шефтсбері, Г.Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф. Шіллера.

На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, М. Чернишевського, В. Бєлінського, О. Потебні, Д. Лукача, а також сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепи та інших дослідників, які вважали, що справжній художній образ виникає лише тоді, коли складається синтез антиномічних, тобто виключаючих одне з понять суб’єктного та об’єктною, раціонального та емоційного, типового та індивідуального.

Суб’єктно-об’єктний зв’язок є основою художнього твору у будь-якому виді мистецтва, адже дійсність – об’єкт в інтерпретації суб’єкта – художника перетворюється на нову, особливу реальність, народжену його фантазією.

Важливе місце для повноцінного функціонування художнього образу, що є основою твору у будь-якому виді мистецтва, має зв’язок:

Відображення  Вираження  Сприйняття

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов’язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією – навіюванням і емпатією – співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), виникає діалог між художником та аудиторією, що і приводить до духовного очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв’язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стимулює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і форми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного.

Форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст.

Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб’єктивного й об’єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов’язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важливих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Тема (від грец. thema – те, що покладено в основу) є головним об’єктом зображення у художньому творі.

Ідея (від грец. idea – представлення) – це думка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Єдність теми та ідеї визначає художній рівень мистецтва.

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю.

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону» (від грец. kanon – правило, норма), що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому в зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття «стиль» (від лат. stylus та грец. stylos – паличка для письма, що належала до особистих речей людини) безпосередньо пов’язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персоналій. За образним висловом О. Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецьких статуй і перевело художньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов’язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об’єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха».

Враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку поняття, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами:

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Арістотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, і абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо:

Аристотель вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідно з його концепцією, художній твір може з’явитися тоді, коли «виникає спільний погляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причини того, що створюється».

Позицію Арістотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов’язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками:

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т. Шевченка.