П атон Борис Євгенович

Народився в сім’ї професора -мостобудівника Євгенія Оскаровича Патона. З 1953-го по теперішній час очолює Інститут електрозварювання ім. Е.О.Патона. У 1951 році був вибраний членом-кореспондентом, в 1958-м - дійсним членом (академіком) Академії наук України. З 1962 року є дійсним членом Академії наук СРСР (з 1992-го - Російської академії наук).

Президент ан України (з 1962).

Видатний учений в області електрозварювання, металургії і технології металів. Наукові дослідження присвячені процесам автоматичної і напівавтоматичної зварки під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів для зварки і зварювальних джерел живлення; проблеми управління зварювальними процесами, створення нових перспективних конструкцій і функціональних матеріалів майбутнього. Під керівництвом Б.Патона створений принципово новий спосіб зварки - електрошлаковий. Учений очолив дослідження по застосуванню зварювальних джерел теплоти в цілях підвищення якості металу, що виплавлявся, заснована нова галузь металургії - спецелектрометалургія.

Ф ранцевич Іван Микитович

6 Серпня 1905 р., Полтава — 14 лютого 1985 р., Київ

Фізико-хімік і матеріалознавець, організатор науки, засновник і перший директор (1955-1973) Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР, академік Академії наук УРСР (1961), професор (1934), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1965), лауреат Державної премії СРСР (1950) і УРСР (1969), Герой Соціалістичної праці (1969).

Головний напрям наукової діяльності лабораторії, а згодом й інституту грунтувався на глобальній ідеї І.М. Францевича — це створення нових матеріалів із заданими властивостями для екстремальних умов експлуатації.

Для розв’язання цього надскладного завдання передбачалося використовувати передусім методи порошкової металургії, тобто синтез нових металевих сплавів і тугоплавких сполук у дисперсному стані з подальшим одержанням із порошків металокерамічних матеріалів, псевдосплавів, кермітів, композитів.

За розробками його Інституту в СРСР було побудовано два заводи і понад 100 цехів та виробничих дільниц. Свого часу Броварський завод порошкової металургії був найбільшим профільним підприємством.

Р емесло Василь Миколайович

10.3.1907, с. Теплівка Полтавської обл. — 4.9.1983, Київ

Український селекціонер зернових культур, академік АН СРСР (1974), академік ВАСГНІЛ (1964).

З 1948 р. працював на Миронівській селекційно-дослідній станції, з 1964 р. — директор (тепер Миронівський інститут пшениці ім. В. М. Ремесла). Наслідком копіткої, багаторічної праці вченого стало створення 40 сортів зернових колоскових культур, зокрема 19 районованих, із них 15 сортів озимої пшениці, 2 сорти ярої пшениці, сорт озимого ячменю і сорт озимого тритікале. Вивів високоврожайні стійкої на морози і на посуху сорти озимої пшениці вивів сорти пшениці «Миронівська 264», «Миронівська 808», «Миронівська 10», «Ювілейна» та багато інших, які за рівнем врожайності перевершували сорти, запроваджені доти у виробництво.

Автор понад 230 наукових праць.

Двічі Герой Соціалістичної Праці, Лауреат Ленінської премії (1963), Державної премії СРСР (1979), Державної премії УРСР (1977).

З 1984 р. Миронівський інститут пшениці носить його ім’я.

Наприкінці ХХ століття ці сорти пшениці займали понад 11% світових посівів.

Т ронько Петро Тимофійович (12 липня 1915) — доктор історичних наук, проф., акад. НАНУ (Відд. історії, філос. і права, історія України, 03.1978), член КПУ; Інститут історії України НАНУ, зав. відділу регіональних проблем історії України (з 1980).

І сторія міст і сіл Української РСР — енциклопедичне видання про історію міст та сіл України, що складається з 26 томів.

6 травня 1962 року була підписана постанова ЦК КПУ № 16 / 18-3 «Про видання «Історії міст і сіл Української РСР». Це перша фундаментальна історична праця, кожний том якої висвітлював історію населених пунктів окремих областей України, а їх на той час налічувалося майже 40 тисяч.

Видання «Історії міст і сіл Української РСР» також було здійснено і російською мовою.

К орнійчу́к Олекса́ндр Євдоки́мович (12 травня 1905, Христинівка Київської губернії — 14 травня 1972, Київ) - громадський діяч, драматург, публіцист, академік АН СРСР (1943), Герой Соціалістичної Праці (1967), п'ятикратний лауреат Сталінської премії (1941, 1942, 1943, 1949, 1951). Голова Спілки письменників УРСР в 1938—1941 й в 1946—1953 роках.

П'єса О. Корнійчука «Фронт» була дуже популярною в період Великої Вітчизняної війни. У 1943 р. режисери брати Васильєви екранізували п'єсу.

У лютому-липні 1944 року був міністром закордонних справ УРСР.

Кадр з фільму «Фронт»

Г у́цало Євге́н Пили́пович (14 січня 1937, с. Старий Животів, тепер Новоживотів Оратівського району Вінницької області — 4 липня 1995, Київ) — український письменник,

Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.

Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії.

Н екрасов Віктор Платонович (4 червня (17 червня 1911, Київ — 3 вересня 1987, Париж) — український письменник. Працював актором і театральним художником в театрах Києва, Владивостока, Кірова та Ростова-на-Дону. З початком війни відмовився від броні, пішов на фронт. Пройшов шлях від Ростова до Сталінграда. Був інженером саперних військ, командував батальйоном. На фронті був сапером, двічі серйозно поранений. Після Сталінградської битви вступив у партію. 1946 в журналі "Знамя" опублікована повість Некрасова "В окопах Сталинграда", за яку 1947 він одержав Сталінську премію.

Всю премію Некрасов віддав на купівлю колясок для інвалідів війни. 1963 розглядалася персональна партійна справа Некрасова за нариси про Америку "По обидва боки океану", яка закінчилася суворою доганою. 1966 Некрасов підписав листа 25 діячів науки і культури Генеральному секретареві ЦК КПРС із протестом проти реабілітації Сталіна, що стало початком його опозиційної громадської діяльності. Восени 1966 підписав колективний лист до Верховної Ради РРФСР з протестом проти нових статей КК (190-1 і 190-3), введених для боротьби з інакодумством. 1969 — нова персональна партійна справа за лист на захист В.Чорновола. За сценарієм Некрасова знято фільм "Солдати" і документальний фільм з багатьох частин "Невідомому солдатові". 1970 Некрасов уперше друкується за кордоном (журнал „Грани“, №74). Від 1974 в еміграції. Жив у Парижі, працював на радіо "Свобода", мандрував, писав. Похований на російському кладовищі під Парижем.

К остенко Ліна Василівна (нар. 1930 p.)

Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії.

Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток.

Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

Маланчук Валентин Юхимович (13.11.1928—25.04.1984) — український радянський партійний та державний діяч.

У 1945 батька вбили бандерівці, і Маланчук все життя запекло боровся з українським націоналізмом. Груба поведінка з творчою інтелігенцією стала причиною усунення Маланчука 1967 з посади секретаря Львівського обкому КПУ. 1972 обраний секретарем ЦК КПУ. Період перебування Маланчука на посаді головного ідеолога ЦК КПУ отримав назву «епоха маланчукізму», що характеризувалася жорстким ідеологічним пресингом на творчу інтелігенцію. Маланчук став одним з ініціаторів розгортання кампанії по боротьбі з націонал-комунізмом, здійснення заходів, спрямованих на звуження сфери вжитку української мови, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки. У квітні 1979 звільнений від обов’язків секретаря ЦК КПУ. Останні роки працював завідувачем кафедри історії КПРС в Київському політехнічному інституті.