3. Особливості релігійного життя. Екологічні проблеми.

На жаль, міжконфесійні протиріччя й досі не дають можливості створити помісну церкву. Наразі існують 5 християнських конфесій: УПЦ ( найчисельніша, 8,5 тис. парафій), УГКЦ (3,2 тис. парафій), УПЦ КП (2,5 тис. парафій), УАПЦ.

Найглибші історичні корені в Україні має православна віра. Прибічники Філарета заснували Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Відродилася УАПЦ. Статистика православних є дуже неточною, тому що більшість українців мало дотримується обрядів, а церква не веде обліку віруючих. Переважна частина віруючих залишилася в лоні РПЦ, яка в межах України дістала назву Української православної церкви (щоб відрізнити від новоствореної УПЦ-КП, її іноді називають УПЦ Московського патріархату, або УПЦ-МП), на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Останніми роками досить активно проходило відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ), очоленої кардиналом Любомиром (Гузаром). Інтенсивне поширення впливів УГКЦ із західноукраїнських земель далі на схід, напружені стосунки з парафіями УПЦ украй загострило конфлікт між Ватиканом і Москвою. Коренем цієї проблеми є політизація релігійної сфери. Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ майна (культові приміщення, рухома і нерухома власність), прибутків і сфер впливу, боротьба за лідерство.

Загалом, релігійно-конфесійна спрямованість пов’язана з історико-етнографічними регіонами та національним складом населення України.

До складу України входять 27 адміністративних одиниць: 1 автономія (Крим), 24 області, та 2 міста загальнодержавного значення (місто Київ (населення близько 2,6 млн. осіб) — столиця України, та місто Севастополь).

Станом на грудень 2005 року, в Україні було 490 районів, 457 міст, з яких 178 - загальнодержавного, республіканського та обласного значення та 279 районного значення, 885 селищ міського типу, 10 281 сільські ради, 783 селищні ради, 28 562 сільських населених пунктів, з яких 27 197 сіл та 1365 селищ. Міст з районним поділом — 26 з 118 міськими районами.

Для порівняння, станом на грудень 1965 року, в Україні було 394 райони, 370 міст, 828 селищ міського типу та 32 742 сільських населених пунктів.

У країнці в Україні за переписом 2001 р.

Перший Всеукраїнський перепис населення відбувся 5 грудня 2001 року в Україні Загальна кількість населення України в 2001 році становила 48 млн. 457 тис. осіб.

міського населення — 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2 %

сільського населення — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8 %

чоловіків — 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %

жінок — 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7 %

У національному складі українці склали 37 541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. Від перепису 1989 року, чисельність українців зросла на 0,3 %, а їх відсоток — на 5,1 %.

Друге місце посідали росіяни. Їх кількість зменшилася на 26,6 % і нараховувала 8 334,1 тис. осіб (17,3 %).

Боло́нський проце́с — процесс реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення єдиного європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи. На сьогодні 46 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками.

У 2005 міністр освіти Станіслав Ніколаєнко в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.

Серед іншого, Болонський процес передбачає введення двоциклового навчання, кредитної системи обліку успішності, незалежне оцінювання, взаємовизнання дипломів та ін.

Лекція 32. Україна в сучасному світі. Європейська інтеграція.

План:

1. Україна в умовах глобалізації.

2. Європейська інтеграція України.

3. Соціально – економічний та політичний розвиток України на початку ХХІ ст.

1. Україна в умовах глобалізації.

Складною для української держави є проблема пошуку власного місця в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Глобалізація – це інтеграція економіки, політики і культури, яка проявляється у зростаючій взаємозалежності різних суспільств. Глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання.

Частину повноважень національних держав отримують нові міждержавні та міжнародні об’єднання. Політичний суверенітет народу і національної держави немовби «розмивається», державно-політичні бар’єри, що за недавніх часів ізолювали народи, «розчиняються».

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні ця країна є безумовним світовим лідером. Саме від неї залежить спрямованість багатьох акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю переваг, наданих глобалізацією.

Інша ситуація складається довкола так званих «перехідних» суспільств, до яких належить і Україна. Останні під тиском глобалізації зазнають додаткового навантаження.

Глобальні фінансові кризі 1997–1998 рр., 2007 – 2010 рр. остаточно розвіяли ілюзорні уявлення щодо справедливості сучасного світового порядку. Фінансові капітали перекачувалися до сильніших держав, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.

Не дивно, що тенденція до критичного сприйняття глобалізації набирає сили. Антиглобалісти наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі транснаціональних корпорацій та єдиної на сьогодні «наддержави» – США, а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тероризм, «кримінальна глобалізація», тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні тощо.

Довгострокова стратегія державного будівництва повинна була б забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.