8. Визначте поняття морфема. Назвіть їх види. Наведіть приклади.

Морфема(від гр. morphe – форма) – це найменша значуща частина слова, яка виступає носієм певного лексичного чи граматичного значення слова і регулярно відтворюється відповідно до моделей цієї мови. Наприклад, у слові премудрий виділяється три морфеми: пре-мудр-ий. Морфема мудр- вживається в споріднених словах мудр-ість, мудр-ішати. Вона містить в собі лексичне значення цього слова. Без неї слово не може існувати. Морфема пре- регулярно відтворюється в інших словах: пре-гарний, пре-старий, пре-добрий, пре-злий, пре-красний – й означає найвищу міру вияву ознаки. У слові може бути відсутньою, при цьому слово називає ознаку без міри вияву її (мудрий). Третя морфема -ий є постійною в прикметниках твердої групи чоловічого роду в називному відмінку однини: зелений, червоний, добрий. Одна й та сама морфема може утворювати багато різних слів, наприклад, суфікс -еньк- може утворювати безліч слів різних частин мови зі значеннями пестливості чи зменшеності: зелененький, гарненько, одненьке, батенько й ін. Тому морфем значно менше, ніж слів. Розділ мовознавства, в якому вивчаються найменші значущі частини слова (морфеми), називається морфемікою.Сукупність морфем у слові називають морфемною будовою слова. Усі морфеми української мови можна поділити на декілька груп (класів). За роллю, яку морфеми виконують у слові, вони поділяються на кореневі (корені) й афіксальні (афікс від лат. affixum – “прикріплений”). Кореневі морфеми (корінь) –обов’язкова частина слова, не існує слів без кореня. Це основна морфема, яка виражає лексичне значення окремого слова і всіх споріднених слів. Корінь виділяється відділенням афіксів і вичленуванням спільної частини споріднених слів. Наприклад, у словах вода, водний, водянка, підводник виділяється корінь вод-; у словахберу, брати, вибирати, вибір, виборний наявний корінь бр-з варіантами (морфами) бер-, бир-, бір-, бор; у словах учень,учитель, навчання коренем є уч-з варіантом -вч-. Корінь – це морфема, яка об’єднує всі споріднені слова, що часто належать до різних частин мови: міст, мостити; зелений, зелень, зеленіти, зелено і под. Спорідненими називають слова, які мають спільний корінь (в т.ч. і варіанти коренів), що виражає одне й те ж лексичне значення їх. Порівняйте корені в словах вода, водити; міст, містити, містика і под. Морфеми можуть бути з вільним і зв’язаним значенням. Це стосується саме кореневої морфеми. Афіксальна морфема – необов’язкова частина слова, загальна назва всіх морфем, крім кореня. Це службові морфеми, які змінюють лексичне або граматичне значення слова, виражають відношення між словами в словосполученні й реченні. Залежно від розташування в слові афікси поділяються на префікси, суфікси, постфікси, у складних словах наявні також інтерфікси. Є слова, у яких афікси відсутні: там, де й ін. Префікс– ( від лат. prae – попереду і fixus – прикріплений) – морфема, що стоїть перед коренем або перед іншим префіксом і служить для творення нових слів чи граматичних форм слова. У слові префікс не є обов`язковим. Префікси, які утворюють нові слова (слова з новим лексичним значенням), є словотворчими. Вони в українській мові більш поширені: читати –перечитати, вичитати, дочитати, зачитати, відчитати, підчитати; придніпровський, Придніпров`я, праліс,престарий, промокнути і ін. Префіксів в українській мові понад 100, з них близько 20 – іншомовні: антитіла, гіпертрофія, гіпотонік, деполітизація, дезактивація, інтербачення й ін. Суфікс –(від лат. sufixus – прикріплений) – афіксальна морфема, що стоїть після кореня чи іншого суфікса і служить для творення нових слів (ріка, річка, річ-к-ов-ий; читач,чит-ач-к-а) або граматичних форм слова (нов-іш-ий, приніс-ши, дякуючи) і ін. Суфікси, як і префікси, виконують словотворчу функцію.Такі суфікси, які утворюють слова з новим лексичним значенням, називаються словотворчими, наприклад, здрібніло-пестливі суфікси -ець, -ик, -ечк-, -еньк-, -інк, -ус- і ін: якірець, хлопчик, ручечка, доненька, матінка,матуся; суфікси, що утворюють іменники з абстрактним значенням, – -ість, -ощ(і), -ин-, -інн-, -нн- й ін.: радість, гордощі, творіння, хвилювання, біганина і ін. Постфікс –від лат. post – після і fixus – прикріплений. 1.Це будь-який афікс, який стоїть у слові після кореня. 2.Афікс, який стоїть після флексії. Постфікс– це афікс, який розташований в абсолютному кінці слова. Прикладом постфікса є -сяв дієсловах (сміятися), -то, -небудь і ін., які приєднуються до займенників і прислівників, надають їм значення неозначеності (хто-небудь, будь-який, абичий, коли-небудь, колись-то,скажи-но, послухай-бо, прийшов-таки). Постфікс виступає як словотворчий афікс (плести – плестися, прогулювати – прогулюватися) і як формотворчий (утворює дієслова зворотно-середнього та пасивного стану: одягати – одягатися,будувати – будуватися). Постфікси приєднуються до цілого слова, а не до основи. 9. Обґрунтуйте фонетичні явища в системі голосних і приголосних звуків (проілюструйте на прикладах).

У мовленнєвому потоці приголосні звуки, що стоять поруч, взаємодіють один з одним і цілком або частково уподібнюються. Таке явище називають асиміляцією (від латинського— уподібнення).

За напрямом розрізняють асиміляцію регресивну (коли наступний звук впливає на сусідній попередній) і прогресивну (попередній — на наступний). Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так і на стикові слів. Проте такого впливу зазнають не всі звуки і не завжди. Розглянемо найтиповіші випадки асиміляції звуків.

Асиміляція за дзвінкістю і глухістю

Дзвінкі приголосні послідовно й систематично впливають на попередні глухі, які уподібнюються їм і вимовляються теж дзвінко: боротьба [боросїба], просьба [прозба], вокзал [воґзал]. Така регресивна асиміляція відбувається й на стикові двох слів, особливо при швидкому темпі мовлення: ваш брат [важбрат]. Перед сонорними звуками [л], [р], [к], [л], [в], [у] такої асиміляції немає.

Асиміляція за глухістю трапляється рідше. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова: мороз, дуб. На межі кореня й суфікса приголосні також не оглушуються. Однак у середині слова приголосний [г] піддається впливові глухих [к], [т]: легкий [леихкй і ], кігтики [к’іхтики], вогко [вдхко], дьогтю [дохту] та в похідних від них.

Щоб дізнатись, який приголосний (дзвінкий чи глухий) писати, треба змінити слово так, щоб після сумнівного приголосного стояв голосний: молотьба — молотити, просьба — просити, легкий — легенький, нігті — ніготь. Якщо ж така перевірка неможлива, правопис слова слід запам’ятати або звірити за орфографічним словником.

Асиміляція за місцем і способом творення

Найчастіше шиплячі приголосні уподібнюються до свистячих і навпаки: безжурний [б^ж'.урни і ], зшити [ш:йти], дивишся [дйвиес:а], цікавишся [цікавис.а], на річці [на ріц:і], з жита [ж:йта], на квіточці [на кв’ітоцй].

Під впливом свистячого [с] приголосний [т] уподібнюється до свистячого [^] в дієсловах на -ться: ллється [л:ец:а].

Асиміляція приголосних за м'якістю

Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими пом’якшуються:

український [украрнски і ], пісня [п’існа], кузня [кузна], повість [пов’іст], сонця [сонца],рибалці [риебалці], сніг [сніг]. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають (у деяких випадках можлива двояка вимова), оскільки вони й самі не повністю м’які: двір [дв’ір], збір [зб’ір], твір [тв’ір], тхір [тх’ір], але: цвіт [цв’іт], цвях [це’ах], дзвін [дзв’ін].

Дисиміляція (від латинського — розподібнення) — це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким.

Отже, це розподібнення звуків. Дисиміляція виявляється у:

• Зміні [кт] на [хт]: кгто — хто.

• При творенні вищого ступеня порівняння прикметників [сш], [зиі] змінилися на [шч] і [жч]: висший — вишиїий — вишчий (орфогр. вищий), низший — нижиіий— нижчий.

• Зміні [чн] на [иін] у деяких давніх словах: рушник (із ручьникг), а також рушниця, соняшник, сердешний.

• Розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувалися на [д], [т]. Унаслідок регресивної дисиміляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти — плести, вед-ти — вес-ти, мет-ти — мести, бред-ти — брести.

Таким чином, явища асиміляції й дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її природною та милозвучною. Крім того, вони допомагають краще зрозуміти ті позиційні й історичні зміни, які становлять фонетичну особливість української мови.