- •36. Загальна характеристика фізичних якостей та методичні умови їхнього розвитку.
- •Загальна характеристика витривалості, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •Загальна характеристика сили, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •Загальна характеристика гнучкості як, фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •Загальна характеристика швидкості, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •Загальна характеристика спритності, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •6. Загальна характеристика координації рухів, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
- •37. Виховна робота з юними спортсменами.
ТМФВ
36. Загальна характеристика фізичних якостей та методичні умови їхнього розвитку.
Загальна характеристика витривалості, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.
Витривалість — це генетично обумовлена в розвитку здібність, яка дозволяє людині тривало виконувати будь-яку діяльність без зниження її ефективності.
Виділимо витривалість загальну, специфічну і спеціальну. Загальна витривалість — це спроможність виконувати тривалу роботу помірної Інтенсивності, яка визначається в розвитку функціональними можливостями серцево-судинної, дихальної і м'язової систем. Розрізняють наступні види загальної витривалості:
кардіореспіраторну;
тотальну;
регіональну;
локальну.
Кардіореспіраторна витривалість — це здібність людини до тривалої діяльності, яка визначається ефективністю роботи серцево-судинної і дихальної систем. Даний вид витривалості ще називають аеробною. Такі види діяльності людини, як біг на довгі дистанції, тривала їзда на велосипеді, плавання тощо, залежать за результативністю багато в чому від кардіореспіраторної витривалості.
Крім даних двох функціональних систем, характер загальної витривалості, який проявляється в руховій діяльності, залежить від кількості м'язових груп, що беруть активну участь у роботі. За цією ознакою витривалість поділяють на тотальну, регіональну і локальну. Тотальною витривалістю називають здібність долати втому при активній участі у роботі 2/3 всіх м'язових груп (наприклад, багаторазове присідання зі штангою значної ваги). Поділ загальної витривалості на кардіореспіраторну і тотальну певною мірою умовний в зв'язку з тим, що її багатьох видах фізичної діяльності (наприклад, біг на лижах) участь бере значна кількість м'язів. Виділення кардіореспіраторної тотальної витривалості дозволяє визначити провідні функціональні системи витривалості.
Регіональна витривалість — це здібність людини долати втому при активній участі в роботі від І/З до 2/3 м’язових груп. Подібною вправою, наприклад, може бути багаторазове згинання-розгинання тулуба з вихідного положення лежачи на спині.
Локальна витривалість — це здібність людини долати втому при активній участі в роботі менше І/З від загального числа м'язових груп. До таких можна віднести вправи, наприклад, які виконуються одними руками або ногами.
Специфічна витривалість — це витривалість окремих якісних сторін рухових можливостей людини. Можна виділити наступні види специфічної витривалості:
швидкісна;
швидкісно-силова;
координаційна.
Швидкісною витривалістю називається здібність людини підтримувати максимальну або субмаксимальну інтенсивність (швидкість або темп рухів) па протязі тривалого часу. Фізіологічною основою швидкісної витривалості є анаеробні можливості організму з двома їх механізмами: гліколітичним і креатинфосфатним.
При вдосконаленні гліколітичних механізмів характерною є інтенсивність роботи 90—95 % від максимальної, а тривалість разового навантаження в межах від 20 с до 20 хв. Удосконалення гліколітичних механізмів обумовлює розвиток лактатної витривалості людини. Розвиток такого виду витривалості, як правило, необхідний легкоатлетам-середньовикам.
При удосконаленні креатинфосфатних механізмів характерним с інтенсивність роботи більше 95% від максимальної, при тривалості разового навантаження від 3 до 8 с Удосконалення креатинфосфатних механізмів обумовлює розвиток алактатної витривалості людини. Даний вид витривалості розвивають, наприклад у бігунів спринтерів.
Швидкісно-силова витривалість — це здібність людини тривало викопувати вправи швидкісно-силового характеру. Наприклад, тривале виконання стрибків угору з місця без зниження результативності свідчить про значний розвиток швидкісно-силової витривалості.
В структурі витривалості людини деякі спеціалісти виділяють силову витривалість. Проте вона розглянута нами в структурі силових здібностей.
Координаційна витривалість — це здібність людини тривало виконувати вправи складнокоординаційного характеру. Наприклад, розвиток такої витривалості потрібен для ефективного тривалого виконання гімнастичних, акробатичних та інших вправ.
Спеціальна витривалість — це витривалість по відношенню до певної діяльності, обраної як спортивна спеціалізація або професійна робота. В цьому розумінні можна говорити про спеціальну витривалість борця, боксера, стрибуна або токаря, слюсаря, монтажника. Таких видів витривалості людини можна виділити багато.
До інших видів (не фізичної) можна віднести витривалість деяких функціональних і аналізаторних систем людини. Наприклад, можна виділити як вид розумову, емоційну, зорову, слухову витривалість людини.
Методика розвитку здібностей до витривалості людини. У фізичному вихованні в основному розвивають загальну витривалість дітей і підлітків. Зупинимось на завданнях, засобах і методах розвитку загальної витривалості. Завдання:
сприяти підвищенню максимального споживання кисню (МСК) як важливого фактора аеробної продуктивності;
розвивати здібність підтримувати тривалий час роботу в умовах МСК;
удосконалювати швидкість розгортання погодженої роботи серцево-судинної, дихальної і м'язової систем організму.
Засоби:
1. Різні фізичні вправи переважно циклічного характеру (плавання, гребля, пересування на лижах, кроси та інші аналогічні вправи).
2. Різні ациклічні вправи, організовані за методом «колового тренування».
3. Додатковим засобом є дихальні вправи, які дають змогу свідомо змінити частоту серцевих скорочень, його глибину, ритм, нормовану затримку.
4. До засобів розвитку здібності до витривалості можна віднести фактори зовнішнього середовища: періодичне перебування в умовах середньогір'я, використання сауни, бані та інше. Методи. Вибір методів визначається рівнем підготовленості тих, хто займається фізичними вправами. Для початківців найбільш під ходить рівномірний метод. Для більш фізично розвинених людей можна рекомендувати перемінний метод. Інтегральний метод можуть використовувати люди , які мають добрий рівень розвитку загальної витривалості.
Важливою вимогою до використання перемінного методу є знаходження оптимального співвідношення тривалості та інтенсивності навантаження. Тривалість навантаження повинна поступово зростати. Інтенсивність па початковому етапі розвитку витривалості невисока. Лише через деякий час вона починає повільно збільшуватись. Подальший підйом інтенсивності навантаження супроводжується деяким зниженням тривалості роботи.
Розвиваюча інтенсивність для початківців повинна бути нарівні ЧСС не нижче 120—130 уд-хв. Оптимальна інтенсивність для тренування людей знаходиться в діапазоні 140—170 уд-хв. При цьому досягається оптимальний систолічний об'єм крові, зміцнюються серцеві м'язи і стінки судин.
В практиці фізичного виховання, де не стоїть завдання суттєво розвинути загальну витривалість, достатньою є тривалість роботи 15—20 хв. При збільшенні функціональних можливостей організму, тривалість безперервної роботи можна поступово довести до ЗО-—40 хв і більше.
Орієнтовні параметри интервального методу такі:
інтенсивність роботи повинна бути достатньо високою (приблизно 75—85 % від максимальної дистанційної). ЧСС при цьому повинна бути біля 160—170 уд-хв1 в кінці повторення;
тривалість кожного повторення 1—2 хв. Така тривалість роботи в умовах кисневого боргу призводить до МСК в період відпочинку;
інтервали відпочинку такі, щоб ЧСС не знижувалась в кінці відпочинку нижче 120—130 уд-хв. Це приблизно 3—4хв;
характер відпочинку повинен бути активним. Пауза заповнюється малоінтенсивною руховою діяльністю, одночасно прискорюючи відновлення організму і підтримуючи його підвищене функціонування;
число повторень залежить від індивідуальних можливостей людини здійснювати роботу в умовах значного споживання кисню. Необхідно починати з 3—4 повторень за одне заняття і поступово підвищувати до 10 і більше повторень.
