ТМФВ

36. Загальна характеристика фізичних якостей та методичні умови їхнього розвитку.

1. Загальна характеристика витривалості, як фізичної якості та методичні умови її розвитку.

Витрива­лість — це генетично обумовлена в розвитку здібність, яка дозво­ляє людині тривало виконувати будь-яку діяльність без зниження її ефективності.

Виділимо витривалість загальну, специфічну і спеціальну. Загальна витривалість — це спроможність виконувати тривалу роботу помірної Інтенсивності, яка визначається в розвитку фун­кціональними можливостями серцево-судинної, дихальної і м'язової систем. Розрізняють наступні види загальної витривалості:

• кардіореспіраторну;

• тотальну;

• регіональну;

• локальну.

Кардіореспіраторна витривалість — це здібність людини до тривалої діяльності, яка визначається ефективністю роботи серцево-судинної і дихальної систем. Даний вид витривалості ще називають аеробною. Такі види діяльності людини, як біг на довгі дистанції, тривала їзда на велосипеді, плавання тощо, залежать за результативністю багато в чому від кардіореспіраторної витрива­лості.

Крім даних двох функціональних систем, характер загальної витривалості, який проявляється в руховій діяльності, залежить від кількості м'язових груп, що беруть активну участь у роботі. За цією ознакою витривалість поділяють на тотальну, регіональну і локаль­ну. Тотальною витривалістю називають здібність долати втому при активній участі у роботі 2/3 всіх м'язових груп (наприклад, багаторазове присідання зі штангою значної ваги). Поділ загальної витривалості на кардіореспіраторну і тотальну певною мірою умовний в зв'язку з тим, що її багатьох видах фізичної діяльності (наприклад, біг на лижах) участь бере значна кількість м'язів. Виді­лення кардіореспіраторної тотальної витривалості дозволяє визна­чити провідні функціональні системи витривалості.

Регіональна витривалість — це здібність людини долати втому при активній участі в роботі від І/З до 2/3 м’язових груп. Подібною вправою, наприклад, може бути багаторазове згинання-розгинання тулуба з вихідного положення лежачи на спині.

Локальна витривалість — це здібність людини долати вто­му при активній участі в роботі менше І/З від загального числа м'язових груп. До таких можна віднести вправи, наприклад, які ви­конуються одними руками або ногами.

Специфічна витривалість — це витривалість окремих якісних сторін рухових можливостей людини. Можна виділити наступні види специфічної витривалості:

• швидкісна;

• швидкісно-силова;

• координаційна.

Швидкісною витривалістю називається здібність людини під­тримувати максимальну або субмаксимальну інтенсивність (швид­кість або темп рухів) па протязі тривалого часу. Фізіологічною ос­новою швидкісної витривалості є анаеробні можливості організму з двома їх механізмами: гліколітичним і креатинфосфатним.

При вдосконаленні гліколітичних механізмів характерною є ін­тенсивність роботи 90—95 % від максимальної, а тривалість разо­вого навантаження в межах від 20 с до 20 хв. Удосконалення гліколі­тичних механізмів обумовлює розвиток лактатної витривалості людини. Розвиток такого виду витривалості, як правило, необхід­ний легкоатлетам-середньовикам.

При удосконаленні креатинфосфатних механізмів характерним с інтенсивність роботи більше 95% від максимальної, при трива­лості разового навантаження від 3 до 8 с Удосконалення креатин­фосфатних механізмів обумовлює розвиток алактатної витривалості людини. Даний вид витривалості розвивають, наприклад у бігунів спринтерів.

Швидкісно-силова витривалість — це здібність людини трива­ло викопувати вправи швидкісно-силового характеру. Наприклад, тривале виконання стрибків угору з місця без зниження результа­тивності свідчить про значний розвиток швидкісно-силової витри­валості.

В структурі витривалості людини деякі спеціалісти виділяють силову витривалість. Проте вона розглянута нами в структурі си­лових здібностей.

Координаційна витривалість — це здібність людини тривало виконувати вправи складнокоординаційного характеру. Наприклад, розвиток такої витривалості потрібен для ефективного тривалого виконання гімнастичних, акробатичних та інших вправ.

Спеціальна витривалість — це витривалість по відношенню до певної діяльності, обраної як спортивна спеціалізація або професій­на робота. В цьому розумінні можна говорити про спеціальну вит­ривалість борця, боксера, стрибуна або токаря, слюсаря, монтажни­ка. Таких видів витривалості людини можна виділити багато.

До інших видів (не фізичної) можна віднести витривалість де­яких функціональних і аналізаторних систем людини. Наприклад, можна виділити як вид розумову, емоційну, зорову, слухову витри­валість людини.

Методика розвитку здібностей до витривалості людини. У фі­зичному вихованні в основному розвивають загальну витривалість дітей і підлітків. Зупинимось на завданнях, засобах і методах роз­витку загальної витривалості. Завдання:

• сприяти підвищенню максимального споживання кисню (МСК) як важливого фактора аеробної продуктивності;

• розвивати здібність підтримувати тривалий час роботу в умовах МСК;

• удосконалювати швидкість розгортання погодженої роботи серцево-судинної, дихальної і м'язової систем організму.

Засоби:

1. Різні фізичні вправи переважно циклічного характеру (плаван­ня, гребля, пересування на лижах, кроси та інші аналогічні впра­ви).

2. Різні ациклічні вправи, організовані за методом «колового тре­нування».

3. Додатковим засобом є дихальні вправи, які дають змогу свідомо змінити частоту серцевих скорочень, його глибину, ритм, нор­мовану затримку.

4. До засобів розвитку здібності до витривалості можна віднес­ти фактори зовнішнього середовища: періодичне перебування в умовах середньогір'я, використання сауни, бані та інше. Методи. Вибір методів визначається рівнем підготовленості тих, хто займається фізичними вправами. Для початківців найбільш під ходить рівномірний метод. Для більш фізично розвинених людей можна рекомендувати перемінний метод. Інтегральний метод мо­жуть використовувати люди , які мають добрий рівень розвитку загальної витривалості.

Важливою вимогою до використання перемінного методу є зна­ходження оптимального співвідношення тривалості та інтенсив­ності навантаження. Тривалість навантаження повинна поступово зростати. Інтенсивність па початковому етапі розвитку витрива­лості невисока. Лише через деякий час вона починає повільно збіль­шуватись. Подальший підйом інтенсивності навантаження супро­воджується деяким зниженням тривалості роботи.

Розвиваюча інтенсивність для початківців повинна бути нарівні ЧСС не нижче 120—130 уд-хв. Оптимальна інтенсивність для тре­нування людей знаходиться в діапазоні 140—170 уд-хв. При цьому досягається оптимальний систолічний об'єм крові, зміцнюються серцеві м'язи і стінки судин.

В практиці фізичного виховання, де не стоїть завдання суттєво розвинути загальну витривалість, достатньою є тривалість роботи 15—20 хв. При збільшенні функціональних можливостей організ­му, тривалість безперервної роботи можна поступово довести до ЗО-—40 хв і більше.

Орієнтовні параметри интервального методу такі:

• інтенсивність роботи повинна бути достатньо високою (приблизно 75—85 % від максимальної дистанційної). ЧСС при цьому повинна бути біля 160—170 уд-хв¹ в кінці повто­рення;

• тривалість кожного повторення 1—2 хв. Така тривалість ро­боти в умовах кисневого боргу призводить до МСК в період відпочинку;

• інтервали відпочинку такі, щоб ЧСС не знижувалась в кінці відпочинку нижче 120—130 уд-хв. Це приблизно 3—4хв;

• характер відпочинку повинен бути активним. Пауза запов­нюється малоінтенсивною руховою діяльністю, одночасно прискорюючи відновлення організму і підтримуючи його підвищене функціонування;

• число повторень залежить від індивідуальних можливостей людини здійснювати роботу в умовах значного споживання кисню. Необхідно починати з 3—4 повторень за одне занят­тя і поступово підвищувати до 10 і більше повторень.