3.3.3. Теорія психосинтезу

Продовжуючи порівняльний аналіз, зупинімося на теорії психосинтезу американського вченого Р. Асаджолі [1, 8], яка близька до нашого розуміння засад психологічної практики.

Ми згодні з Р. Асаджолі в розумінні залежності психіки суб'єкта («структури внутрішнього світу») від попередньої історії його життя: «Ми є жертвами ілюзій і фантазмів, рабами неусвідомлених комплексів...» [1, 14]. Він наголошує: «...Не знаючи й не розуміючи себе, людина не керує собою» [1, 46]. Саме тому, на його думку, в багатьох людей життя «не склалося», або обтяжене розчаруваннями, невдачами та хворобами. Постає проблема: як вилікуватися від цієї тяжкої недуги, як звільнитися від цього рабства, здійснити гармонійну внутрішню інтеграцію та ін. Саме на розв'язання цих питань і спрямована теорія психосинтезу, що передбачає розгляд психіки в єдності свідомих і несвідомих її проявів.

Несвідомому відводиться значна роль у виникненні особистісних проблем суб'єкта, зокрема його дитячим фантазмам, які закріпилися й переслідують людину, розпорошують її енергію.

У дослідженні несвідомого Р. Асаджолі надає перевагу методу психоаналізу, проте вважає, що цей психоаналітичний процес має бути неупередженим, об'єктивним, пом'якшувати опори та ініціювати суб'єкта до самопізнання (а не навпаки). Асаджолі не схильний обмежуватися глибинним несвідомим (та його психоаналізом), він вважає за необхідне вивчення середнього й вищого несвідомого. Завдяки такому дослідженню ми й матимемо змогу «виявити в собі вищі потенційні можливості» [1, 16].

Звернімося до головного — до стадій досягнення гармонізації та інтеграції внутрішнього світу людини.

Перша стадія — глибинне пізнання своєї особистості. Р. Асаджолі рекомендує «безстрашно спуститися в пекло нижчого несвідомого, щоб виявити його темні сили, які свого часу заворожили нас і тепер нам погрожують...» [1, 15]. При цьому постає запитання: «пекло» з чийого погляду? Об'єктивного спостерігача чи самого суб'єкта? На нашу думку, таке розуміння глибинного несвідомого можна віднести до негативної редукції його справжнього змісту. Ми тяжіємо більше до раю, ніж до пекла. Інше запитання: як проходило дитинство, чи рай у дитинстві був «здійснений», чи лише вимріяний на рівні «фантазмів»?

Друга стадія — контроль над різними елементами особистості. Р. Асаджолі не дає чіткого пояснення, як виявити ці «різні елементи особистості». Проте наступним кроком після їх виявлення він пропонує розототожнювання, яке є близьким до того, що ми називаємо «перетворити себе на об'єкт дослідження». З цього випливають такі аксіоми:

• над нами панує все те, з чим ми себе ототожнюємо;

• ми можемо контролювати все те, з чим себе розототожнили, — володіти ним.

Загалом нам імпонує теоретичний підхід Р. Асаджолі і таке розв'язання проблеми. Замість того щоб відбивати атаки із несвідомого, вчений пропонує скористатися рішучими методами дослідження глибинних причин цих атак і «викорчовувати проблему з коренем». Проте фази, які треба пройти на цьому шляху: а) розкладання несприятливих комплексів або мислеобразів на елементи; б) керування енергією, що вивільняється, та її використання, нам видаються проблемними, особливо в пункті «цілеспрямованості психосинтезу на поелементне розкладення шкідливих комплексів». Передусім зайвим здається визначення «шкідливі», оскільки комплекс сам по собі завжди негативний унаслідок ригідності його характеристик.

Щодо «розкладення на елементи», то наш досвід показує: несвідоме пробивається й матеріалізується завжди поелементно, фрагментарно (один із способів його маскування). В цих «елементах» відображуються важливі події життя чи вікові періоди, що являють собою окремі «острівці». Поряд із цим значну роль у поелементному прояві несвідомого в певних матеріалізованих формах відіграють опори та периферичні «психологічні захисти». Наш підхід визначається об'єктивуванням системних характеристик несвідомого. Ми переконані: об'єктивування взаємозв'язків між окремими «острівцями», що ретельно вуалюються від свідомості «захистами», і є предметом пізнання в психологічній практиці. Тому центральним методичним вузлом у методиці АСПН є пізнання системних характеристик несвідомого, що визначають його логіку, яка суперечить логіці свідомого.

Щодо переорієнтації енергії, ми вважаємо: цей істотний аспект психокорекції завжди забезпечується опосередковано, а не прямолінійно (як мета). Цьому сприяє переорієнтація установок, якої можна досягти завдяки виокремленню логіки несвідомого (та зіставленням з логікою свідомого), що розкривається через синтетичні (а не аналітичні) їх характеристики. Логіка несвідомого є основою когнітивного рівня базових психологічних захистів. їх розуміння суб'єктом є «ключиком» як до розототожнення, так і до глибинного розуміння спрямованості кожного конкретного вчинку людини. Інакше кажучи, АСПН забезпечує учасникам здатність до аналізу не лише під час занять, а й у житті. Все це загалом сприяє продуктивній переорієнтації власної психічної енергії в конструктивному напрямі. Сам характер дослідження Р. Асаджолі не викликає заперечень. Високої оцінки варті об'єктивність та емоційна відчуженість психолога від матеріалу, з яким він працює.

Важливо, як пише Р. Асаджолі, «утримати ці комплекси й мислеобрази, так би мовити, на відстані простягненої руки» [1, 17-18].

Третя стадія стосується усвідомлення свого справжнього «Я» — виявлення або створення об'єднувального центру, що веде до психосинтезу: формування або перебудови особистості навколо нового центру.

Наш підхід до психокорекції не передбачає пошуків «центру особистості» поза самою особистістю. Ми виходимо з того, що він у ній уже є, і у процесі психокорекції буде знайдено належне йому місце (адже йдеться про дорослих людей). Окрім того, важко погодитися з таким положенням: «побудувати навколо центру нову особистість» та ще й «за наміченою схемою» [1, 20-21]. Хоча теорія й називається «психосинтез», проте можна помітити значну дискретність тих стадій, які має подолати особистість на шляху до «вищого Я». Наприклад, спочатку відшукується «новий центр», а потім навколо нього «будується особистість» [1, 24]. Насторожує вже сама змістова розмежованість і етапність, бо у практичній психології головною цінністю є об'єктивна інтеграція психіки. Процесуальна психодіагностика не передбачає остаточного «висновку», завжди має місце лише проміжний результат, що забезпечується психокорекцією.