1. Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.

2. Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації. Світогляд - необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду.Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об'єктивне бачення скільки суб'єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу.У процесі свого розвитку світогляд знайшов своє віддзеркалення у формах міфології,релігії,та філософії.У своїй основі світогляд має таку структуру : світовідчуття(емоційно-психологічний рівень),світосприйняття (певний досвід формувань уявлень про світ з використанням наочних образів),світорозуміння (пізнавально-інтелектуальний рівень).

Основні історичні типи світогляду. Мова йде про історичні типи світогляду, які складалися по мірі духовного розвитку людства взагалі. Це - міфологія, релігія, філософія,наука і мистецтво. Утворення кожного нового типу світогляду не означало відкидання попереднього, хоча всі вони й демонструють певну послідовність культурного дозрівання людської спільноти. До того ж і в міфології, і в релігії, і в філософії, і в науці, і в мистецтві ґрунтовними, базовими залишаються поняття "людина" і "світ". саме вони спонукають до нових міркувань з приводу нескінченних проблем їхнього співіснування.

Ступені історичного розвитку світогляду: античний, середньовічний, гуманістький(ренесанс), новий час, новітній час.

За способом розумiння людиною свого мiсця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

-1. Міфологічний - це результат практично-духовної дiяльностi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не вiдокремлює себе вiд речей природного світу, а окрема людина не вiдокремлює себе вiд суспiльства в цiлому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чiткої межi мiж мисленням та мовленням, свiдомiстю та реальнiстю, предметом та думкою про предмет. Людина і світ нерозривні; людина прагне перебувати в гармонії зі світом)

-2. Релiгiйний свiтогляд через віру в потойбічне божественне начало формує у людини ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином людина досягає гармонії.

-3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвiту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об'єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ людини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

-4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки частиною світу - природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на службу аби створити оптимальні умови свого існування.

-5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Людина постає у ролі митця-художника, що створює суб'єктивний образ об'єктивного світу, в якому він досягає гармонії з цим світом.

3. Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування” . Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : «що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Функції філософії:

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов´язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву» , виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об´єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

— освітня функція, пов´язана з впливом філософії на свідомість людей.

4. Основне питання філософії, питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального взагалі. Те або інше рішення цього питання (матеріалістичне, ідеалістичне, дуалістичне) утворює основу кожного філос. навчання.

Основне питання філософії не є лише питання про пріоритет матеріального або духовного. Це також питання про те, що вважати матеріальним, а що духовним. Звідси виникає можливість численних модифікацій постановки й рішення основного питання філософії як у матеріалізмі, так і в ідеалізмі. Гегель, напр., ухвалює за первинне якесь поза людини існуюче мислення («абсолютну ідею»), Артур Шопенгауер виходить із уявлення про несвідому космічну волю, Ернст Мах (суб’єктивний ідеалізм) вважав елементами всього існуючого відчуття.

Багато філософів не вважають питання про відношення духовного до матеріального основним питанням філософії Для Ф. Бекона, напр., основне питання філософії – це проблема оволодіння стихійними силами природи. Франц. філософ 20 ст. А. Камю вважав, що основним питанням філософії є питання про те, чи варто жити. Лише деякі з філософів, у першу чергу Гегель і Фейєрбах, близько підійшли до правильного формулювання основного питання філософії у сенсі відношення духовного до матеріального. Кант визначив 4 основні питання філософії: 1) що я можу знати? (метафізика дає відповідь); 2) на що я можу сподіватись? (релігія дає відповідь); 3) що я повинен робити? (етика); 4) Що таке людина? (антропологія). Тут перші три питання зводяться до четвертого.

Основне питання філософії містить у собі, крім питання про об'єктивно існуюче відношення психічного й фізичного, первинності духовного або матеріального, також питання про пізнавальне відношення людської свідомості до світу: як відносяться наші думки про оточуючий нас світ до самого цього світу? Чи у стані наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ формувати правильне відображення дійсності? Негативна відповідь на це питання характерна для представників скептицизму, агностицизму. Позитивне рішення цієї проблеми принципово по-різному в матеріалізмі й ідеалізмі.

5.

6. Структура та функції філософського знання.

Питання про функції філософії в навчальній і науководослідній літературі освітлюється по-різному. Це пояснюється тим, що різноманітні соціальні суб'єкти по різному осмислюють її значення в їхньому житті, а також тим, що об'єктивно її значення багатогранно, вона виконує велику кількість різноманітних функцій. Але для того, щоб уявити значення філософії в життєдіяльності суспільства й особистості як визначеної цілісності, необхідно не перераховувати всі її функції, що проявилися, а згрупувати їх так, щоб виділити найбільше важливі з них, а також визначити логічну послідовність їхнього освітлення. Таке виділення головних функцій дозволяє потім виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій

До числа основних функцій філософії варто віднести:

- методологічну,

- ідеологічну,

- гносеологічну,

- світоглядну,

- практично-діяльну.

Можна порушити питання, чому саме така пропонується послідовність розгляду цих функцій. Адже частіше усього на перше місце висувається світоглядна функція.

Виділення методологічної функції як вихідної обумовлене тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від визначеної сфери дійсності, являє собою відбиток саме цієї визначеної сторони людського буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв'язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв'язку. Тому основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної із форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самої себе.

Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи укладають у собі виражені в загальній формі уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхній буття, про відношення людини до світу і до себе.

Таким чином, методологічна функція філософії дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, що основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності.

Ця функція припускає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення єю природи і сутності світу і людини, граничних основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури світу і стану, у якому він знаходиться.

Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне відношення до ідеології як феномену духовного життя суспільства.

Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя.

Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про світ, про людину, а з іншого боку - впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у відношенні "людина-світ», а також визначає загальну логіку пізнавального відношення людини до дійсності.

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.

Безпосередня взаємодія з навколишнім світом для задоволення своїх життєвих потреб обумовила необхідність у виявленні і використанні тих властивостей предметів, зв'язків, законів, оволодіння якими забезпечує саму можливість життя. Шляхом емпіричного освоєння дійсності, шляхом проб і помилок, знахідок і втрат людина накопичувала необхідні знання, узагальнюючи і систематизуючи їх, знання, що, передаючись із покоління в покоління, збагачуючись новими знахідками, відкриттями, удосконалюючись, допомагали йому вижити, продовжити своє життя в ланцюзі поколінь. Перевірена практикою достовірність знань розширювала його свободу в оволодінні силами природи. Неухильний ріст знань, практична перевірка їхньої достовірності, значимості для людини створили о

Першими такими уявленнями була міфологія. Тому й історично першим типом світогляду явився світогляд, заснований на міфології. Воно відповідало ще дуже низькому рівню розвитку людини.

Хоча міфологічна свідомість намітила основні світоглядні проблеми, створила визначене цілісне уявлення про світ, про людину, про їхній взаємозв'язок, вона не могла забезпечити усвідомлення всієї складності дійсного відношення людини до природи, до соціального світу, до себе.

Обмеженим є і світогляд, заснований на релігійних уявленнях про світ і про людину. Базуючись на вірі в надприродне, продуктом якого постає і сама людина, релігійний світогляд перешкоджає раціональному аналізу реальної дійсності.

Найчастіше, коли мова йде про світогляд, на перший план висувається його характеристика як узагальненої системи ідей і поглядів на світ, людини, на його місце у світі і т.д. Такий підхід важливий, тому що світогляд завжди базується на визначеному розумовому матеріалі, на визначеній системі знань. Проте в цьому випадку світогляд зводиться тільки до об’єктивної системи знань, відірваної від соціального суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова - і тоді він постає як загальний погляд на світ.

Світогляд варто розглядати не тільки з погляду його змісту, що дає собою результат відбитка дійсності у свідомості людей, але і з погляду взаємозв'язку знання про світ і про людину із соціальним суб'єктом, із заснованим на цьому знанні його відношення до дійсності. При такому підході на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тому під світоглядом варто розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а ту систему знань, що для соціального суб'єкта набуває значення властивого йому засобу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що визначає характер відношення людини до світу і до себе, усвідомлення цілей і сенсу життя, характер вчинків і дій. Він є засіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія складає методологічну основу світогляду. Для побудови світогляду вона дає вихідні, що основопологають принципи, застосування яких дозволяє людині виробити свої життєві установки, що стають головними орієнтирами та визначають характер і спрямованість його відношення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Основа світогляду - усвідомлення людиною цілей і сенсу життя.

Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину. Вона грає важливу роль у визначенні цілі - життєдіяльності, досягнення яких найважливіша умова існування, функціонування і розвитку людини.

Структура– це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.

7. Індійська філософія — загальна назва для філософських напрямків, що зародилися на індійському субконтиненті; сукупність філософських теорій всіх індійських мислителів, давніх і сучасних, індусів і неіндусів, теїстів і атеїстів[1].

З найдавніших часів індійська філософія розвивалася безперервно, без крутих поворотів, подібних до тих, що пережила західна філософія, яка часто змінювала напрямок свого розвитку. Її найдавніші, і сьогодні прийняті вважатися святими документи, містяться в Ведах (1500 років до н. е.). Майже вся література з індійської філософії написана мовою знавців мистецтва і вчених — на санскриті. Оскільки більша частина змін в індійській філософії була пов'язана з коментуванням основних, визнаних авторитетними текстів, старі європейські філософські дослідники вважали, що індійську філософію слід визначити як передісторію філософії, в той час як в дійсності її розвиток йшов паралельно з розвитком західної філософії, хоча і в інших формах. Питання про існування в Індії еквівалента європейського терміна «philosophia» — традиційний предмет дискусії в індології, на який вченими і філософами даються різні, часто протилежні відповіді.[2] Подібно до середньовічної західноєвропейської філософії, індійська філософія також займалася переважно релігійними проблемами, проте вона приділяла більше уваги роздумам над пізнанням трансцендентного. Оскільки індуси вірять у вічність циклічно відновлюваного світового процесу, вони не створили власної філософії історії. Естетика і вчення про суспільство і державу є у них окремими особливими науками. У своєму історичному розвитку індійська філософія розпадається на три періоди:

Ведійський період (1500—500 рр. до н. е.)

Класичний, або брахмано-буддійський (500 до н. е. — 1000 н. е.)

Період післякласичний, або індуїстський (з 1000).

Характерним для давньоіндійської філософії було те, що вона тісно пов'язана була з релігійними традиціями, які мали в порівнянні з античним світом набагато більший вплив. У Древній Індії релігія глибоко проникла в усі сфери суспільної свідомості, у тому числі і у філософію, і в більшій або меншій мірі надала їм своє забарвлення. Якщо в античній культурі філософія придбала більше наукове забарвлення (тісний зв'язок з математикою, фізикою, психологією, навіть медициною), то в індійській вона мала релігійно-містичний характер, навіть в тих напрямах, які виступали проти пануючої релігії Вед (виключенням були лише деякі матеріалістичні навчання, що не набули широкого поширення в Індії і не створили нічого, що можна було б уподібнити європейській науковій історії).

Основні школи давньоіндійської школи

Для історії древньої індійської філософії характерна хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел і пов'язаних з ними ідей. Це дає основу розташовувати один і той же релігійно - філософський пам'ятник, як і пов'язану з ним традицію в діапазоні цілого тисячоліття. Тому зазвичай говорять про більш менш загальноприйняту послідовність, а не про абсолютне датування. Загалом період давньоіндійської філософії зв'язують приблизно з часом виникнення перших релігійно-філософських пам'ятників (Вед), приблизно з середини 2-го тисячоліття до н.е. і завершують часом складання філософських шкіл (3 - 2 століття до н.е. - початок 1-го тисячоліття н. э). Таким чином, говорять про ведичний і послеведическом періоді у філософії древньої Індії.

Період Вед. Веди (з санскритської, давньоіндійської мови букв. - знання, вéдение, відання) є найбільш ранніми текстами на давньоіндійському, названому ведичним, мові, створені в період з 2-го тисячоліття до н.е. до 6 століття до н.е. Назва "Веда", "відати" відносять також до позначення знання взагалі, особливої сфери умогляду, з якої згодом виділяються окремі знання, напрями, навчання, науки, філософія і богослов'я. Загалом "Веди" і пов'язана з ними ведична література (брахмани - коментарі до ритуальних текстів Вед, араньяки, "лісові книги" - інтелектуальні, умоглядні коментарі відлюдників, упанішади - трактати релігійно-філософського характеру) є цінним джерелом давньоіндійської думки.

Прадавню частину складають чотири Веды - Веда гімнів ("Рігведа"), жертовних формул ("Яджурведа"), наспівів ("Самаведа") і заклинань ("Атхарваведа"). Хоча в них содеpжится напівміфічне, полуpелигиозное, полусуевеpное, в цілому - образне пояснення окpужающего людини миpа, проте їх рассматpивают в якості філософських, а точніше пpедфилософских джерел. У обpазном мові Вед выpажено дуже дpевнее pелигиозное миpовоззpение, пеpвое філософське пpедставление про миpе, людині, нpавственной житті. Найбільший інтерес представляють філософські частини "Рігведи" (завершальна, 10-а мандала, частина), де є присутніми ідеї про творіння світу, про єдиний, про космічну жару і пуруше (первотворце, первочеловеке). Вже в цій pанней книзі видні пеpвые пpоявления сумнівів в істинності жpеческих заклинань і pитуалов ("Немає Индpы, - інші говоpят, - хто бачив його? Кого оспівувати нам"?), що є явною ознакою зародження проблем і пов'язаних з ними питань і роздумів.

Саме у ведичній літературі складаються такі поняття усієї наступної індійської філософії, як брахман і атман (вище духовне начало, абсолютна реальність і душа, відносне, суб'єктивне духовне начало, "я сам"), думки про їх тотожність і відмінність, виникають ідеї карми (сума вчинків і подяка за вчинки, доля), мокші (звільнення як сенсу життя), бхавы і абхавы (буття і небуття), авидьи (помилки, брехні), майи (ілюзії), дхарми (закону) і багато інших. Основні проблеми давньоіндійської філософії - це проблеми космогонії і космології, онтології і сотериологии (вчення про буття і вчення про порятунок), теології (співвідношення многобожжя і єдинобожності), теорії пізнання (питання реальності, видимості, можливості помилки). У упанішадах (санскр. букв. сидіння біля, біля ніг учителя), найбільш філософській частині ведичної літератури (подібних текстів налічують більше ста), є присутньою вже теорія причинності, вчення про переселення душ (реінкарнація, метемпсихоз), концепція світової душі, розвиваються практичні ідеї подолання страждання життя, зла, витікаючого з прихильності до видимого (ілюзорному) світу. Веди і ведична література є зборами ідей, до яких звертатимуться на всьому протязі індійської філософії. Відношення до авторитету Вед визначило і класифікацію напрямів, релігійно-філософських і антирелігійних шкіл (даршан - систем умогляду). З одного боку - школи, які розвивають спадщину Вед, визнають їх незаперечну істину (передусім - положення про існування потойбічного світу, астипаралока, відповідно і життя після смерті). Таких напрямів, ортодоксальних шкіл (астика, від санскр. асти - є, існує), налічують шість:

-1. мімансу (санскр. букв. роздум, дослідження; засновник - Джаймини, 4 повік до н.е., основні ідеї і цілі школи - обгрунтування авторитету Вед і священної мови, на якому вони написані);

-2. веданта (букв. кінець Вед, - вчення, що спирається на упанішади, і передусім розвиваючі основні поняття цих творів - ідеї атмана і брахмана; перший представник школи - Бадараяна, 2 повік н. э);

-3. санкхья (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 повік до н. э);

-4. йога (санскр. з'єднання, участь; ця школа виробляла комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану, созерзания, заради з'єднання з абсолютною реальність і звільненням; творець цього напряму - Патанджали, 2 повік до н. э);

-5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усю свою увагу, : джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Готама, почало н. э);

-6. вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школу, така, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. э).

8. Ведійський період (1500—500 рр. до н. е.)

Класичний, або брахмано-буддійський (500 до н. е. — 1000 н. е.)

Період післякласичний, або індуїстський (з 1000).

Ведійський період[ред. • ред. код]

Світогляд Рігведи й інших вед, а також брахманізму (тексти про жертвопринесення, від 1000 року до н. е.), — є крайнім плюралізмом: боги, люди, тварини, рослини, елементи, пори року, сторони світу, жертвопринесення, якості, частини тіла, духовні здібності тощо — все є наділеними життям субстанціями, які пов'язані один з одним, взаємно проникають один в одного і можуть перетворюватися одна в іншу, що досягається за допомогою магічних дій. Число цих можливостей зменшується, оскільки ми дедалі більше виявляємо їх генетичне відношення один до одного: кожен вогонь є проявом Бога вогню, кожне око — проявом Бога сонця і так далі. Світ і його явища розглядаються як вдосконалення первинної сутності (пуруші). У філософських трактатах упанішад (таємне вчення, з 800 до н. е.) вчення про загальну єдність знаходить свою дійсну для всього пізнішого часу форму в погляді, що в основі космосу лежить вічно суще — Брахман, з якого розвинулося все існуюче, і яке тотожне вічному внутрішньому ядру індивіда, Атману. Там же розвивається теорія про переселення душ, про визначальну згодом дію хороших і поганих вчинків — карму, яка обумовлює нове існування живої істоти, як і пристрасне бажання вирватися з кругообігу повторюваних народжень — сансари — завдяки аскетизму і надбанню вищого пізнання — вирішального чинника всієї подальшої історії духу.

Класичний період[ред. • ред. код]

Протягом цього періоду проявляється зацікавленість до етичних проблем. Агностики, матеріалісти і фаталісти виступають проти брахманів і реформістів. Поряд з брахманізмом виступають тепер атеїстична локаята та віровчення. Розвиваються школи філософії під назвою даршан.

Дев'ять класичних шкіл індійської філософії поділяють на ортодоксальні (астіка), тобто такі, що визнають авторитет Вед, та неортодоксальні (настіка), тобто ті, що авторитет Вед не визнають.

Ортодоксальних шкіл шість:

Ньяя — школа логіки

Вайшешика — атомістична школа

Самкх'я — школа перечислень

Йога — школа Патанджалі, яка приймає метафізику самкх'я

Пурва міманса — школа ведичних ритуалів

Веданта — школа традиції Упанішад з наголосом на ведичній філософії

Три неортодоксальні школи:

Буддизм

Джайнізм

Чарвака

Індуїстський період (від 1000 р.)[ред. • ред. код]

Буддизм в Індії згасає, джайнізм втрачає своє значення. Веданта і ньяя-вайшешика ще продовжують розвиватися; характерним є насамперед виникнення реалістичних вішнуїтської і шиваїтської систем, які в схоластичній формі намагалися довести, що Брахман брахманістських сутр і є Бог Вішну, або Шива. Над цими вченнями почасти панували тантризм і шактизм. З 1000 року під впливом ісламу виник ряд монотеїстичних віровчень: (кабірпантхи, сикхізм).

Сучасний період[ред. • ред. код]

Рабіндранат Тагор у Колкаті, 1909

Індійська філософія справила величезний вплив на світову культуру. Один із найбільших німецьких філософів XIX століття Артур Шопенгауер під впливом Упанішад першим серед відомих європейських мислителів здійснив синтез західноєвропейської та індійської філософії.

Особливу роль в популяризації індійської філософської думки в США і Європі зіграв в кінці XIX століття індійський філософ і громадський діяч Свамі Вівекананда.

C XIX століття під впливом західноєвропейської думки — такі вчення, які представляють собою модернізований теїзм, або пантеїзм (Брахмо-самадж, Арья-самадж, вчення Р. Тагора, М. Ганді, Ауробіндо Гхоша). Індійський філософ Дев Атма (1850—1929) створив систему філософського натуралізму. Сучасна індійська філософія (С. Радхакришнан) докладала зусиль, щоб з'єднати індійське і західне поняття блага. На індійської філософії ґрунтується духовний гібрид Олени Блаватської — теософія (теософське товариство було засноване в 1875, місцеперебування — Ад'яр, поблизу Мадраса) і похідні від неї напрями (антропософія і ін.). Серед представників індійської філософії XX століття можна назвати Пуллу Тірупаті Раджу (1904—1992), Дайя Крішну (нар. 1924), Праваса Дживан Чаудхурі (1916—1961), Абдул Рахмана (нар. 1923), К. Сатчідананда Мурті (нар. 1924), Мар Грегоріоса (1922—1996). Слід враховувати, що багато сучасних індійські філософів, зберігаючи нерозривний зв'язок зі своєю філософською традицією, живуть і працюють за межами Індії. Одним з найзначніших із них є Джітендра Натх Моханті (нар. 1928). Він відомий і як філософ-феноменолог і як історик індійської філософії. Серед філософів, які дотримуються марксистської традиції, широку популярність здобув Дебіпрасад Чаттопадх'яя (1918—1993), що вніс значний вклад у вивчення давньоіндійської філософії.

На Заході з'явилося чимало течій, які використовують елементи індійської філософії, які пізніше увійшли в культуру нью-ейдж.

9. Будди́зм— релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ямуні.

Будди́зм — одна зі світових релігій[2], яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті[2]. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті[2]

Вважається, що це одна з найдавніших світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

10. Введення терміну «філософ» приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а «тим, хто любить мудрість». Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.

Монета з зображенням Піфагора

Про Всесвіт[ред. • ред. код]

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа».

Всесвіт, за Піфагором, — кулеподібний і складається з десяти небесних сфер. У центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «вартовим Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

Про Бога[ред. • ред. код]

За вченням Піфагора, «Бог — це число чисел», це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону — Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом.

Клятва: «Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи».

Про сакральну математику[ред. • ред. код]

У своєму прагненні осягнути вічну Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення першопринципів, об'єднуючої сили космосу. З цієї точки зору, усе створене прив'язане до числових правил і пропорцій, які синтезовані числі десять — досконалому числі. До заслуг Піфагора (швидше, членів його ордену, оскільки в більшості випадків винаходи останніх за звичаєм приписувалися Піфагору) належить відкриття та доведення теореми Піфагора- однієї із ґрунтовних теорем евклідової геометрії.

Про гармонію[ред. • ред. код]

Гармонія присутня скрізь у Всесвіті: і в комбінації ритмів астрономічних тіл, за якими вони обертаються в просторі, відомій як «музика сфер», і в мистецтві музики, яка очищує душу. Гармонія встановлена не лише на фізичному рівні, але також і в зв'язках між космічним і моральним порядком. Піфагор увів звичай застосовувати музику для очищення душі й практикував лікування музикою. Деякі мелодії були проти пригнічуючих душу страждань — смутку й мук, другі — проти гніву й злості, а треті — проти пристрастей. Піфагорейцями було відкрито гармонійні співвідношення октави, квінти й кварти, а також числові закони, що ними керують.

Про еволюцію[ред. • ред. код]

Друга сторона вчення Піфагора говорить про Еволюцію як закон космосу, єдиний для всього. Безсмертна душа людини, діючи згідно з цим законом, переходить з одного тіла в інше, набирає необхідного досвіду, пізнає світ, закони, Природу, завойовує Мудрість, щоб повернутися на свою Божественну Батьківщину.

Про дружбу[ред. • ред. код]

Піфагорійці високо цінували дружбу, яка розглядалась як невід'ємна умова спільного життя, що добре ілюструє відомий вислів: «між друзями всі речі — спільні». Піфагорійська дружба досі слугує гідним прикладом відданих, чесних, щирих стосунків між людьми.

Про перевтілення душі[ред. • ред. код]

За Піфагором, душа є безсмертною та перевтілюється після смерті в інші живі істоти, зокрема, у тварин. Грецький філософ Ксенофан висміював це бачення: «Одного разу Піфагор проходив біля людей, які знущалися з собаки: „Не бийте його. Це душа одного мого друга. Я впізнав її по голосу.“»

Філософські твори[ред. • ред. код]

«Про природу»

«Про виховання»

«Про державу»

«Про світ»

«Про душу».

11. Основне положення філософії Геракліта передає Платон у своєму діалозі «Кратил». Платон повідомляє: «Десь говорить Геракліт, що все рухається і ніщо не спокійне (panta cwrei ouden menei ) і, порівнюючи суще з течією річки, він говорить, що неможливо двічі зайти в одну і ту ж річку». Рух – найбільш загальна характеристика процесу світового життя, яке поширюється на всю природу, на всі її предмети і явища. Тезис про універсальність руху відноситься однаково ,як до вічних речей, які рухаються вічним рухом, так і до речей, що виникають, які рухаються тимчасовим рухом.

Вічний рух є також вічною зміною. За Арістотелем, Геракліт казав: «не лише щоденно виникає нове сонце, а й постійно, безперервно оновлюється».

Думка про загальність руху і зміни тісно пов’язана у Геракліта з діалектичним розумінням самого процесу руху. Саме цей бік філософії Геракліта викликав пізніші заперечення з боку Арістотеля. Геракліт стверджує, що з факту руху та безперервної змінності всіх речей виходить суперечливий характер їх існування, оскільки про кожний рухомий предмет необхідно одночасно стверджувати, що оскільки він рухається, він існує і не існує в один і той самий час. Згадуючи це вчення Геракліта, Арістотель його заперечує: «Неможливо допустити, щоб якась одна й та ж річ існувала і в той же час не існувала, як за думкою декого говорив Геракліт ». Полемізуючи з Гераклітом з приводу його характеристики руху як протиріччя, Арістотель повідомляє нам важливу тезу самого Геракліта.

Будучи універсальним, тобто охоплюючи всі явища, рух має єдину основу. Цю думку Геракліт висловлює і розвиває в деяких афоризмах, наприклад: «Цей світовий порядок – однаковий для всіх, його не створив ніхто ні з Богів, ні з людей, але він завжди існував, існує і буде вічно живим вогнем, інколи палаючим, інколи згасаючим».

В наведеному тексті є декілька важливих думок. Тут Геракліт не просто стверджує, що все виникає з одного і що все стає одним; цим «єдиним» (en) він називає вогонь. Не дивно, що Геракліт зупинився саме на вогні, як на першоматерії. Адже основна характеристика Гераклітового буття – його рух. Саме вогонь – найбільш рухоме та мінливе явище з усіх які є в природі.

Ще одна важлива думка наведеного тексту – заперечення створення світу Богами. І остання – думка про суворий порядок світового ладу, про сувору ритмічність світового процесу. Вічно живий вогонь світу хаотично палає, періодично спалахуючи та згасаючи.

Поняття Геракліта про закономірності природи ні в якому разі не можна модернізувати, тобто приписувати Геракліту таке поняття закономірності, яке ще не могло виникнути у греків кінця VI початку V століття до н.е. «Закономірність» Геракліта – не та закономірність природи про яку вчили механіки й фізики XVII ст. Ймовірно, що Геракліт вперше підкреслив поняття про закономірність із споглядань не стільки фізичної природи, скільки політичного життя суспільства звідки переніс їх вже на природу. Є підґрунтя вважати, що уривки Геракліта про «закони», що збереглись, належать до другої частини його книги, тої, де, за Діогеном Лаертським, Геракліт говорив про державу.

У фрагментах Геракліта, що збереглися є ряд прекрасних за стилем уривків, де Геракліт говорить, що процес змін, який відбувається в природі – це боротьба протилежностей. Геракліт не просто стверджує, що рух потребує існування протилежностей. Він вважає рухом не лише одночасне існування протилежностей, але й боротьбу між цими протилежностями.

З цього приводу Арістотель у «Нікомаховій Етиці» (!!!скачати!!!) подає важливий текст, що належить Геракліту: «Те що розходиться – сходиться, і з різних тонів виникає прекрасна гармонія, і все виникає через боротьбу». Ранній християнський письменник Оріген подає ще один текст Геракліта, згідно з яким «варто знати, що війна – всезагальна, що правда – це розбрат, що все виникає через боротьбу і через необхідність».

У цілковитій згоді з цими текстами й інший ранньохристиянський письменник Іполит, який написав спеціальну працю – нівеляції всіх єресей, тобто язичницьких поглядів древніх філософів. Він цитує Геракліта: «Війна – батько всього, цар всього, вона зробила одних Богами, інших людьми, одних рабами, інших вільними».

Ні Іполит, ні Оріген, ні Арістотель не пояснюють і не можуть пояснити, звідки виникла у Геракліта думка про війну, як про початок, який породжує все в житті. Можливо і ця думка Геракліта була перенесена Гераклітом на всю природу через споглядання фактів сучасного йому життя грецького (і не лише грецького) суспільства. Вже було зазначено, що зрілий період діяльності Геракліта відноситься до часу, коли персидський світ насувався на Грецію.

З іншого боку загострення класової боротьби всередині грецьких міст призвело до того, що стара аристократія, у тому числі й Геракліт, була витіснена з політичної арени.

Споглядання таких фактів могло сформувати думку Геракліта про значення боротьби для людського суспільства. Отже, природно, Геракліт намагався поширити цю ідею на природу загалом, оскільки людська думка зазвичай намагається зрозуміти невідоме завдяки вже відомому та освоєному.

Визнавши у якості основної характеристики буття боротьбу протилежностей, Геракліт у той же час пояснює, що протилежності які борються не просто існують: вони переходять одна в одну так, що при цьому зберігається загальна для них основа. Іншими словами, перехід протилежностей одна в одну Геракліт уявляє як втілення їх спільного.

Постійний рух, зміни, перехід кожного явища в протилежне мають за необхідне свідоцтво відносність всіх речей. Жодна якість вічно змінної природи не є якість безвідносна, абсолютна. Світ єдиний, в світі все пов’язано між собою, кожне явище та характеристика переходить у власну протилежність, і тому всяка якість повинна характеризуватись не як ізольована і в своїй ізольованості абсолютна, а як якість відносна – такий висновок можна зробити по філософії Геракліта.

12. Чи не засновник школи кініків, Антисфен, а його учень Діоген Синопський дав своїм життям зразок кінічного мудреця, що послужило джерелом для безлічі пов’язуються з Діогеном анекдотів, якими рясніє відповідна глава у відомій книзі Діогена Лаертський. Саме Діоген звів до крайності свої потреби, гартував себе, піддаючи своє тіло випробуванням. Наприклад, влітку він лягав на розпечений пісок, взимку ж обнімав запорошені снігом статуї. Жив він у великій глиняному круглої бочці (піфоси). Побачивши, як один хлопчик п’є воду з жмені, а їсть інший сочевичну юшку з шматка виїденого хліба, Діоген викинув і чашку, і миску. Він привчав себе не лише до фізичних позбавленням, а й до моральних принижень. Він просив милостиню у статуй, щоб привчити себе до відмов, адже люди подають кульгавим і вбогим і не подають філософам, бо знають, що кульгавими і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями – ніколи. Діоген довів до апогею презирство свого вчителя Антисфена до насолод. Той говорив, що «волів би безумство насолоди». Діоген ж знаходив насолоду в самому презирстві до насолоди. Він учив бідних і принижених протиставляти презирства з боку багатих і знатних презирство до того, що ті цінують, і при цьому не закликав їх слідувати його способу життя з його крайнощами і екстравагантністю. Але тільки надмірним прикладом можна навчити людей дотримуватися міри. Він говорив, що бере приклад з вчителів співу, які навмисне співають тоном вище, щоб учні зрозуміли, в якому тоні потрібно співати їм самим.

Сам же Діоген у своєму опрощенні доходив до цілковитої безсоромності, він кидав виклик суспільству, відмовляючись дотримуватися всіх правил пристойності, накликаючи тим самим на себе град насмішок і провокаційних витівок, на які завжди відповідав з незвичайною винахідливістю і влучністю, бентежачи тих, хто хотів його збентежити . Коли на одному обіді йому, називав себе собакою, жбурнули кістки, він підійшов до них і помочився на них. На питання: якщо він собака, то якої породи? – Діоген спокійно відповідав, що коли голодний, він мальтійської породи (т. Е. Ласкавий), а коли ситий, то Мілоської (т. Е. Лютий).

Своїм виходять за всякі рамки дозволеного поведінкою Діоген підкреслював перевагу мудреця над звичайними людьми, які заслуговують лише презирства. Одного разу він став кликати людей, а коли ті збіглися, накинувся на них з палицею, кажучи, що кликав людей, а не мерзотників. Іншим разом він при денному світлі шукав з запаленим ліхтарем людини. Справді – так звані люди змагаються, хто кого зіштовхне в канаву (вид змагань), але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим. У своєму презирстві до людей Діоген не робив винятку ні для жерців, ні для царів. Коли Олександр Македонський одного разу підійшов до нього і сказав: «Я – великий цар Олександр», Діоген, нітрохи не зніяковівши, відповів: «А я собака Діоген». Коли в іншій раз Олександр Македонський, підійшовши до грілися на сонці Діогеном, запропонував йому просити у нього, що він хоче, Діоген відповідав: «Не затуляй мені сонця». Усе це нібито справило на македонського царя таке велике враження, що той сказав, що якби він не був Олександром-царем, то хотів би бути Діогеном.

Ставши рабом якогось Ксеніад (Діоген був захоплений піратами і проданий в рабство), філософ застосував до дітей свого господаря прекрасну систему виховання, привчивши їх до скромної їжі і до води, до простоти в одязі, займаючись з ними і фізичними вправами, але лише настільки, наскільки це треба для здоров’я; він навчав їх знань, повідомляючи їм початкові відомості в короткій формі для зручності запам’ятовування і привчаючи їх вивчати напам’ять шматки з творінь поетів, наставників і самого Діогена. Рабство принизило Діогена. Відмовляючись бути викупленим з рабства своїми учнями, він хотів показати, що філософ-кінік, будучи навіть рабом, може стати паном свого пана – раба своїх пристрастей і громадської думки. Коли його продавали на Криті, він попросив глашатая оголосити про те, чи не хоче хто купити для себе господаря.

Вище за всіх форм культури Діоген ставив філософію. Сам він мав разючу силою переконання, ніхто не міг протистояти його доводам. Однак у філософії Діоген визнавав лише її морально-практичну сторону. Він філософствував своїм способом життя, який він вважав найкращим, що звільняє людину від усіх умовностей, уподобань і навіть майже від всіх потреб. Людині, який сказав, що йому немає діла до філософії, Діоген заперечив: «Навіщо ж ти живеш, якщо не дбаєш, щоб добре жити?» У перетворенні філософії в практичну науку Діоген перевершив Антисфена. Якщо Антісфеном філософія давала, за його словами, «вміння розмовляти з самим собою», то Діогеном філософія дала «принаймні готовність до всякого повороту долі».

Разом з тим Діоген цікавився теоретичною філософією і висловлював своє негативне ставлення як до ідеалізму Платона, так і до метафізики (як антидіалектики) Зенона, причому як словами, так і діями. Коли хтось стверджував, що руху не існує, Діоген встав і почав ходити. Коли Платон міркував про ідеї, придумував назви для “стольності» і «чашності”, Діоген сказав, що він стіл і чашу бачить, а стольності і чашности не бачить. Діоген систематично насміхався над Платоном, називаючи його красномовство пусторечіем, картаючи його за суєтність і за плазування перед сильними світу цього. Зі свого боку, Платон, який не любив Діогена, називав його собакою, звинувачував у марнославстві і у відсутності розуму. Коли Діоген голий стояв під дощем, то Платон сказав тим, хто хотів відвести кініка: «Якщо хочете пожаліти його, відійдіть убік», – маючи на увазі його марнославство. (Так само і Сократ сказав одного разу Антісфеном, що виставляє напоказ дірку в своєму плащі: «Крізь цей плащ проглядає твоє марнославство!».) Слова Діогена про те, що він не бачить ні чашности, ні стольності, Платон парирував словами: «Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб бачити стольності і чашность, у тебе немає розуму ». Платон назвав Діогена “безумству Сократом».

Відкидаючи всі види соціальної нерівності між людьми, не заперечуючи, однак, рабства, висміюючи знатне походження, славу, багатство, Діоген заперечував і сім’ю, і держава. Єдиним істинним державою він вважав весь світ і називав себе «громадянином світу». Він говорив, що дружини повинні бути спільними. Коли якийсь тиран запитав його, яка мідь найкраще годиться для статуй, Діоген відповідав: «Та, з якої відлили Гармодій і Арістогітон» (знамениті афінські Тіраноубійци). Діоген помер дев’яносто років від роду, затримавши дихання. На його могильному пам’ятнику була зображена собака. Його твори до нас не дійшли.

Як збірний образ кініка Діоген виведений у Лукіана. Там Діоген говорить своєму співрозмовнику: «Ти бачиш перед собою космополіта, громадянина світу … Воюю ж я … проти насолод … Я – визволитель людства і ворог пристрастей … хочу бути пророком правди і свободи слова». Далі йдеться про те, що стане з його співрозмовником, якщо вже він захоче бути кініком: «Насамперед я зніму з тебе зніженість … змушую тебе працювати, спати на голій землі, пити воду і є, що попало. Багатства свої ти кинеш в море. Ти не будеш піклуватися ні про шлюб, ні про дітей, ні про батьківщині … Торбинка твоя нехай буде сповнена бобів і згортків, списаних з обох сторін. Ведучи такий спосіб життя, ти назвеш себе більш щасливим, ніж великий цар … здатність червоніти назавжди зітри зі свого обличчя … На очах у всіх сміливо роби те, що інший не зробив би в стороні ».

13. Китайська філософія (кит. 中国哲学) — частина східної філософії. Її вплив на культури Китаю, Японії, Кореї, В’єтнаму та Тайваню рівнозначний впливу давньогрецької філософії на Європу.

Особливості та базові поняття[ред. • ред. код]

Радикальна деміфологізація здійснювалася в стародавній культурі як би зсередини міфосвідомості - через переосмислення міфологічної моделі світу при збереженні її загальної структури, перш за все, - принципу єдиносутності макро - і мікрокосму, тому базисною інтенцією китайського філософського мислення була ідея органічної єдності людини і світу . Органіцизм мислення зумовив розуміння речей як рухливих , мінливих утворень : "ці" , універсальний субстрат світу, трактується як безперервне середовище динамічних коливань, поляризоване дією протилежних сил - "ян" та "їнь" (світла й темряви, напруги і податливості); кожна річ містить в собі початки "їнь" і "ян" , по черзі домінуючи і забезпечуючи пульсацію змін. Емпірично наявний стан справ постійно повинен приводитися у відповідність з початковою гармонією великої тріади Небо - Людина - Земля , тому китайське філософське мислення характеризується чітко вираженим практицизмом . Знання - "чжи" 知 - предмета включає не тільки його опис, а й спонукання до дії: володіти знанням значить передусім "знати свою справу". У центрі уваги китайських мислителів перебували етико-політичні проблеми, оскільки діяльність з упорядкування Піднебесної (соціуму) розумілася як найважливіший фактор підтримки вселенської гармонії. Уже в період Західної Чжоу (кін. ІІ - поч. I тис. до н.е.) оформилася одна з центральних категорій китайської думки - "де" 德, що позначає силу породження і впорядкування. Завдяки силі "де" Небо (Небо-і-Земля) породжує і зрощує все суще. Правитель - "ван" 王, будучи Сином Неба, долучається до " Великого Де Неба-і-Землі " (космосу) і поширює його на міріади людей, гармонізуючи Піднебесну. У свою чергу, на мир і благополуччя, що панують в Піднебесній, Небо відповідає правильним порядком природних процесів, хаос же у суспільстві викликає природні катаклізми.

Золота доба[ред. • ред. код]

«Золотою добою» китайської філософії є період 6-3 ст. до н.е. У цей час виникли конфуціанство, даосизм, моізм, легізм, школа натурфілософів і Школа імен (див. Сто шкіл). В умовах , коли влада чжоуського вана стала суто номінальною, стан справ у Піднебесній усвідомлюється як залежний від "де" кожної свідомої людини. Родоначальники двох основних течій китайської філософії - Конфуцій і Лао-цзи - вводять у зв'язку з цим категорію "дао" - шляхи як мірила належного в індивідуальній поведінці. Накопичення "де" досягається пізнанням "дао" і проходженням по ньому; володіння знанням виявляється важливим засобом гармонізації Піднебесної. Конфуцій і Лао-цзи розробляють взаємодоповнюючі моделі пізнання "дао". Для Конфуція характерна опора на формальну впорядкованість людської поведінки за допомогою строгого дотримання правилам церемоніалу "лі". Втіленням знання виступає «шляхетний чоловік» ("цзюнь цзи" ), за допомогою жорсткого самоконтролю приборкуючий природно-хаотичне начало в людині. На противагу конфуціанському культуроцентризму даосизм висуває стратегію «природності». Відмова від усякої навмисності і цілеспрямованості в дії (принцип "недіяння" - "у вей") дозволяє досконаломудрому долучитися до "дао" як загальносвітового природного ритму подій. При імперії Хань (3 ст. до н.е. - 3 ст. н.е.) конфуціанство набуло статусу офіційної ідеології і згодом протягом століть справляло величезний вплив на вигляд традиційної китайської цивілізації. Даоське вчення трансформувалось у так званий "релігійний даосизм", зайнятий переважно вирішенням проблеми безсмертя і утворює неортодоксальну складову китайської духовної культури. Розвиток філософської думки в Китаї характеризувалося традиційністю: для неї була характерна значна стабільність кола основних філософських проблем і категорій, а переважними формами філософської творчості були коментарі та компіляція канонічних творів[1].

У той же час, збереження класичних термінів та уяв не позначувало відсутності розвитку: під впливом буддизму філософи Китаю створювали нові інтерпретації старих категорій

Філософські школи Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабать­ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

14. Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з міфологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з китайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одна одну. Одна сила потенційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетворитися на свою протилежність. Ян - символ неба, енергії, світла, це є активний, чоловічий початок світу. Інь - символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь та Ян пронизують все суще - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними залежить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благополуччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») - єдиний світовий закон, божественна основа всіх речей.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: даосизм, школа «Інь-Ян» (натурфілософська школа), конфуціанство, моїзм, легізм та школа імен.Найвпливовішими з усіх вчень стали конфуціанство і даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світобачення китайців.У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою, як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у китайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанство панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

15.

16. Давньогрецька філософія традиційно в українській історії філософії розглядається як одна з двох гілок античної філософії. При такому поділі часові рамки давньогрецької філософії охоплюють період від 6 століття до н. е. до приблизно 6 століття після народження Ісуса Христа. У вужчому сенсі термін «давньогрецька філософія» охоплює час від з

Філософія зародилась у Стародавній Греції близько 6 століття до н. е., як новий раціоналістичний спосіб бачення світу на противагу міфологічному світогляду попередніх століть. У своєму становленні вона спиралася на старогрецьку міфологію у давньогрецьке мистецтво та поезію та на ті фізичні, математичні, астрономічні знання, які вже були накопичені попередніми цивілізаціями Середземномор'я.

Особливістю філософії Стародавньої Греції була схильність до космології, тобто до пояснення природи речей. Цим вона відрізняється від філософій Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, які почали складатися приблизно одночасно, в період, що одержав назву осьової доби. Індійська філософія бачила головну проблему в особистому вдосконаленні людини на шляху до просвітлення, тоді як китайську в основному цікавили питання управління державою. У давньогрецькій філософії психологія та етика обґрунтовувалися космологією.

Завдяки своєму ухилу до космології давньогрецька філософія містила в собі зачатки природознавства, яке виділилося з філософії набагато пізніше. Давньогрецька філософія має фундаментальне значення для всієї західної філософії.

Періодизація[ред. • ред. код]

Завдяки особливому місцю в давньогрецькій філософії Сократа, Платона та Аристотеля, в ній виділяють досократівський період, період класичної грецької філософії, період еллінізму, який змінився періодом неоплатонізму. Ці періоди корелюють із історичними подіями в старогрецькому світі. Давньогрецька філософія почала складатися в грецьких полісах-колоніях. Після завоювань Александра III Великого грецька культура поширилася на завойовані країни, започаткувавши таким чином елліністичний період. В епоху римського панування грецька та римська культура й філософія значною мірою зрослися. З поширенням християнства грецька філософія почала втрачати свій вплив. Після падіння Західної Римської імперії почалася епоха Середньовіччя, в яку здобутки грецької філософії були втрачені європейською культурою, однак твори грецьких мудреців були збережені в ісламських країнах, і повернулися в Європу на початку 2 тисячоліття. Попри те, що ісламська філософія зберегла для людства філософські твори греків, її ставлення докорінно змінилося з часів Аль-Газалі.

Досократики[ред. • ред. код]

Перші школи старогрецької філософії відомі під назвою натурфілософських, оскільки в основі їхнього вчення лежали міркування про те, як влаштований світ. Ці школи були вільними об'єднаннями, в яких навколо мудреця-вчителя збиралися однодумці та учні з вільних громадян полісів. Пошуки істини часто приймали форму філософських диспутів. Характерною рисою тих часів були мандрівні мудреці, завдяки яким відбувався обмін філософськими ідеями. Відомості про думки найбільш ранніх філософів Стародавньої Греції збереглися в основному в переказах авторів пізніших століть. Для творів грецьких філософів характерний виклад у вигляді діалогів, що породило поняття «діалектика».

Мілетська школа[ред. • ред. код]

Першою з натурфілософських шкіл була Мілетська школа (6 століття до н. е.), заснована Фалесом. Для мілетської школи характерне уявлення про те, що всі речі повинні походити з єдиного речового начала, яке вони називали стихією. Ця первісна стихія втілює в собі основну рису світу речей — його безперервне становлення. Первісною стихією Фалес вважав воду. Його послідовник Анаксимандр брав як основу всього сущого (архе) хаотичне «безмежне» (апейрон), що рухається одвічно й укладає в собі протилежні начала, з яких складаються світи. Анаксимен вважав, що ця безмежна і невизначена стихія є повітрям: всі речі утворюються з нього шляхом згущення і розрідження; воно оживляє все своїм диханням як душа. До натурфілософського напрямку належала низка філософів 5 століття (Гіппон, Ідей, Діоген Аполлонійський).

У 5 столітті до н. е. виникли космогонічні і натурфілософські вчення, які виділяли не одну, а кілька першооснов усіх речей. Ці первооснови перебувають у постійному русі й взаємодії. Таке вчення Емпедокла, який як початкові приймає незмінні чотири стихії: вогонь, повітря, воду і землю. Об'єднання і розпад сполучень цих стихій дією любові та ворожнечі призводять до виникнення і загибелі речей; любов і ворожнеча виступають як нематеріальні причини руху. У вченні Анаксагора як причина і рушій змін висувається нематеріальний всеосяжний розум. Поряд із ним Анаксагор стверджував існування безлічі матеріальних елементів, носіїв різних якостей, — «гомеомерій», які містять в собі, кожна по-своєму упорядкована, всі якості речей.

Вчення Геракліта Ефесського трактують, особливо з позицій марксизму-ленінізму, як яскравий зразок ранньої діалектики давньогрецької філософії. У дусі уявлень іонійської натурфілософії про загальну мінливість усіх речей Геракліт розвинув вчення про вічно живий вогонь як універсальне першоджерело, про боротьбу протилежностей, в якій знаходить згоду та постає єдиний узгоджений космос. Єдність, яка є ніщо інше як боротьба протилежностей, — це логос, слово, вічний закон космосу.

Піфагорійство[ред. • ред. код]

Іншою ранньою школою давньогрецької філософії був піфагореїзм (заснований Піфагором у 6 столітті до н. е.). Коли мудреці з мілетської школи шукали речове, матеріальне першоджерело світу, піфагорійці на перший план ставили закон, логос, започаткувавши ідеалістичний напрям у філософії. Першооснову цього закону вони бачили в натуральних числах. Спочатку речі ототожнювалися з числами, пізніше числа осмислювалися як принципи і причини речей. Число є основою будь-якої міри, гармонії і пропорційності. У ньому здійснюється синтез єдності і множини. Поряд із безмежним піфагорійці приймали межу, а Всесвіт розглядався як гармонійне поєднання протилежних начал через число. Послідовники Піфагора — Філолай, Архит, Лісій, Евріт та інші філософи 5-4 століття побудували своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка, розвиваючись впродовж двох століть існування піфагорейської школи, була потім багато в чому успадкована платонівською Академією.

Елейська школа[ред. • ред. код]

Елейська школа (6-5 століття до н. е.) наголошувала на незмінності першооснови світу й на позірності змін у ньому у вченні про вічність істинно-сущого буття. Засновником елейскої школи був поет Ксенофан з Колофона. Закінчену форму вчення еліатів отримало у Парменіда, який навчав про істинно-суще як про єдине, вічно-незмінне, нерухоме буття, яке не може ні утворюватися з нічого, ні перетворюватися в ніщо. Є одне позитивне буття, небуття ж немає, а тому воістину немає безлічі речей, немає походження і знищення і немає руху, бо вони передбачають небуття у просторі (порожнечу) і в часі. Множинний світ чуттєвих відчуттів сам по собі неістинний. Мелісс і Зенон (5 століття до н. е.) розвинули це вчення у полемічній формі. Відомі апорії Зенона розкривають суперечності, притаманні самим поняттям множини, величини, місця, руху.

Атомізм[ред. • ред. код]

Представники школи атомізму Левкіпп і Демокріт з Абдери (5-4 століття до н. е.) поклали в основу всього сущого атоми, що рухаються у порожнечі. Атоми, будучи незмінними, вічними, непроникними і неподільними, розрізняються за розміром та формою і цим зумовлюють усю різноманітність явищ. Демокріт проводив думку про причинний порядок усіх явищ, про можливість досягти достовірного знання, відмінного від суб'єктивних думок. Він синтезував у своєму вченні великий обсяг сучасних йому природно-історичних знань, розробив етичне вчення, яке справило згодом вплив на Епікура.

Софісти[ред. • ред. код]

У 5 столітті до н. е. філософська думка Греції концентрувалася в Афінах, які стали після греко-перських воєн економічним, політичним та культурним центром всієї Еллади. В цей час розвиток демократичних установ зумовив необхідність підготовки освічених людей, що володіють технікою політичного і судового красномовства, обізнаних у питаннях політичного життя. З'явилися вчителі таких знань, яких називали софістами. Софісти популяризували філософію, просунули вперед риторику (Горгій), граматику і стилістику (Продік), міркували про мораль у законах і політичних установах (Гіппій, Фрасімах та інші). Філософський напрям, який називають софістичним, характеризувався еклектизмом і скептицизмом. Це було пов'язано з тим, що попередні течії грецької філософії, вводячи першооснову сущого, в якій реалізується єдність космосу, приводили до думки про те, реальний світ зовсім не такий, яким людина його бачить і відчуває. Першоджерела ранніх грецьких філософів не давали можливості пізнання реальності. Пізнання мінливого світу явищ дає тільки враження, думку про світ. Софісти, які розглядали саме чуттєвий світ у його проявах, повинні були прийти до висновку про відносність уявлень людини про природу. Мірою всіх речей стає людина, її сприйняття і оцінка, як учив Протагор (5 століття до н. е.). Це призвело до скептичного ставлення до людського знання взагалі та до спроб еклектичного комбінування стародавніх космологічних систем.