30. Сучасна світова філософія

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли виникли нові форми філософствування, що стали домінуючими в Європі XX ст., основні ідеї яких розробляються і сьогодні1. Двадцяте століття являло собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється конфліктністю, суперечливістю, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Зрештою, це час зародження глобальних проблем. Усе це не могло не позначитися на характері тих питань, які висували філософи. Філософська парадигма XX ст. виступає як планетарне явище й могутня поліфонія етносоціальних світоглядних ментальностей.

Сучасна філософія є часткою світової культури і має статус вселюдської цінності. її вивчення дає ключ до розуміння багатьох процесів, що відбувались і відбуваються у духовному житті західного суспільства, інтенсивного діалогу, за яким орієнтується сьогодні Україна.

Загальна характеристика сучасної світової парадигми

Філософію, яка існувала до середини XIX ст., називають класичною. Це був значний крок у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерна ознака цієї філософії - безмежна віра в розум. Філософам-класикам властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії € також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Філософія XX ст. (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси.

1. Сучасна філософія характеризується наявністю різноманітних шкіл. Найбільш відомими є такі: герменевтика, екзистенціалізм, неопозитивізм, неофрейдизм, неотомізм, персоналізм, прагматизм, структуралізм, феноменологія, філософська антропологія, марксизм та ін. Проте це аж ніяк не означає її "космополітизації". Навпаки, сучасна філософія набула "загальнолюдського", "планетарного" характеру. Річ у тім, що XX ст. - це час становлення нового рівня цілісності людства, яке починає активно визначати себе як суб'єкт загальнолюдської практики. За цих умов філософія вперше за всю свою історію стає реально "світовою філософією" - її провідні школи набувають статусу світових тенденцій планетарності філософської думки.

2. Сучасна філософія, як правило, відмовляється від раціоналізму: стає на позиції ірраціоналізму. Ірраціоналізм (від лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) - це система філософських вчень, які обстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Як філософська течія ірраціоналізм сформувався у XIX ст. У XX ст. цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії; "філософію мислення" замінює "філософія життя".

3. Більшість сучасних філософських систем має антропологічний характер. Вони поєднуються загальною особливістю: наявністю спільного підходу до визначення головної філософської проблеми, а саме проблеми людини. Антропологізм виявляється у спробах визначати основи і сфери людської особистості та суб'єктивності, розглядати людину як "міру всіх речей", із неї та завдяки їй намагатися зрозуміти як її саму, так і навколишнє середовище (природу, суспільство), а також культуру.

4. У сучасній філософії спостерігається суперечливе ставлення до науки. З'явилися погляди, які дістали назву сцієнтизму і антисцієнтизму. Сцієнтизм (від лат. scientia і англ. science - знання, наука) - позиція світогляду, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про універсальну культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі. Наука-це універсальне "всезнання", що містить відповіді на всі питання і дає людині абсолютну гарантію успішності її безпосередніх дій у будь-яких життєвих ситуаціях.

Як усвідомлена орієнтація, сцієнтизм утверджується в західній культурі наприкінці XIX ст., причому одночасно виникає і протилежна світоглядна позиція - антисцієнтизм. Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу. Він тлумачить науку як "дегуманізуючу силу", що є джерелом трагічності людського існування.

5. За сучасної епохи набула подальшого розвитку релігійна філософія. Спроби релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Однак і в руслі релігійної думки народжувались і народжуються видатні філософські вчення, що значно впливають на культуру людства.

6. У XX ст. переважна більшість філософських шкіл і течій протистояла філософії марксизму. Це визначалося тим, що на довгі роки марксизм стає наріжним каменем ідеології та політики суспільства, яке намагалося на практиці реалізувати комуністичні ідеї. У прагненні довести неспроможність принципів марксизму більшість представників філософських течій віддали данину їх критиці. Довгі роки розвиток філософії здійснювався у сфері ідеологічного протиборства. Замість того, щоб вирішувати суто філософські проблеми, сторони відшукували вади та слабкі місця у філософських концепціях одна одної. На цьому фоні посилювалися намагання побудови філософських систем, які прагнули звільнення від впливу ідеології, природознавства і навіть науки.

Серед безлічі напрямів і течій філософії сучасності є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична; по-друге, сцієнтистська; по-третє, релігійна; по-четверте, марксистська філософія. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, як позначився їхній вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини, якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому зазнали вони невдач? Саме ці питання знаходитимуться в центрі нашої уваги.

31. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788–1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники «філософії життя» оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводить свідомості лише підпорядковану роль «механізму захисту» від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошує не розум, а сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних, аморальних. До несвідомого як до першоджерела всякої активності апелює і Е. Гартман, який визначає свою позицію як «філософію несвідомого».

Світовий життєвий універсум нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь «упорядковуючу» функцію,– «світова воля» (Шопенгауер), «воля до влади», що підвищує «напругу» життя (Ніцше), тощо. Характерно, що сама «життєвість» світу тлумачиться не в класичній (пантеїстичній чи гілозоїстичній) формі «одушевленості» всесвіту, а набирає рис своєрідної «пансексуальності» буття (Гартман, Ніцше і особливо Фрейд). Пізнання так само втрачає традиційну форму пояснення, що зводить невідоме до відомого за правилами логічного міркування. На місце пояснення «філософи життя» ставлять так звану «герменевтику» (від грец.– роз'яснюю, витлумачую), її широко застосовував Фрейд (тлумачення сновидінь, заміна вихідних принципів теорії міфологічними елементами тощо). В. Дільтей прагнув перетворити герменевтику в універсальний метод історичного пізнання. І, нарешті, причинність підміняється поняттям «долі» (Шпенглер).

32. Філософія життя - філос. напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються

Ф. Ніцше ,В.Дільтей , Г. Зіммель , А. Бергсон та інші.

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини "в плині життєвого потоку" методологічними засобами філософії, а не науки.

Ф.Ніцше( основні ідеї та поняття):

- світ являє собою нескінченне становлення,яке не має сенсу і мети. Тому світ пізнати неможливо,істина-недосяжна.

-світ - досягнення боротьби між волями,які боряться за владу

-час є нескінченним ,тому все буде повторюватись(вічне повернення)

-мета філософії:допомогти людині пристосуватися до світу

і дати можливість максимально себе реалізувати

-види волей:воля до життя,несвідома воля,воля окремої людини,воля до влади

-вчення про надлюдину(людина є те,що треба в собі подолати,щоб народилася надлюдина.Подолання починається з переоцінки дійсності,які існують у сучасному суспільстві.)

-християнство-релігія слабких,рабів.пропонує заміну христ цінностей(потворним і слабким треба допомогти померти)

-люди:еліта(меншість),маса юрби(більшість)

33. Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Позитивістський підхід відіграв значну роль у розвитку філософії науки в XX столітті продовжує зберігати свій вплив у XXI сторіччі.

Етапи[ред. • ред. код]

В еволюції філософії позитивізму можна виділити кілька етапів.

Перший позитивізм[ред. • ред. код]

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом у роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм[ред. • ред. код]

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм[ред. • ред. код]

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом ( 1891-1970) та Гансом Райхенбахом (1891 - 1953).

Представники: Бертран Расселл, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та інші.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Гілберт Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат, Фрідріх Вайсманн, Герберт Фейгль, Ганс Ган, Віктор Крафт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та інші).

Постпозитивізм[ред. • ред. код]

Сучасний позитивізм — це позитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Критика[ред. • ред. код]

Марксизм-ленінізм критикував позитивізм передусім за відмову від матеріалізму, відносячи його до буржуазного ідеалістичного напрямку в філософії. Позитивісти відмовлялися давати однозначну відповідь на так зване основне питання філософії про первинність матерії або духу, вважаючи постановку питання метафізикою. Позитивістів цікавить не онтологія, а в першу чергу епістемологія та гносеологія — розділи філософії, присвячені аналізу знання та пізнання, відповідно.

Історично позитивізм найбільше критикували за редукціонізм, тобто за віру в те, що всі процеси можна звести до фізіологічних, фізичних чи хімічних, а соціальні процеси зводяться до дій індивидів та стосунків між ними[1].

Макс Горкгаймер критикував класичне формулювання позитивізму з двох позицій. Перш за все він стверджував, що позитивізм неправильно подає дії людей в суспільстві[2]. На думку Горкгаймера позитивізм не враховує, наскільки його висновки щодо суспільного життя є продуктами власної соціальної та історично зумовленої свідомості позитивістів. Позитивісти вважають, що об'єкт їхнього дослідження існує незалежно й об'єктивно, а тому не беруть до уваги ролі спостерігача в формуванні цього об'єкту. По-друге, Горкгаймер звинувачував позитивістів у консервативності, в сприянні збереження статусу-кво, у відмові від намагання змінити ситуацію. Саме завдяки цим рисам його підхід популярний в певних політичних колах. З іншого боку, Горкгаймер підкреслював, що його власна критична теорія містить рефлексивний елемент, якого бракує позитивістам

34. Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст.Ще Іммануїл Кант в Критиці чистого розуму зауважував: Коли щось, що досягається через буття (es auch sei) , існує (existiert) , то це щось, воднораз, стає існуючим (existiere) з необхідності (notwendigerweise – потребо-рухомо-показане), (Третього розділу секція третя Про підстави спекулятивного розуму, через буття (Dasein - там-тут буття) , робити висновок про поняття найвищої сутності, другий абзац). Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму[ред. • ред. код]

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

35. З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них "Тотем і табу", "Сон і міф".

В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні:

- сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини;

- сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

- сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом як особлива ірраціональна сила, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. - бажання, потяг) - це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється у сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш "високими", саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо.

Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. У цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів у людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом як перший основний регулятор усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки - значною мірою викликає в неї невротичні стани.

Найбільш культурні люди, за Фрейдом, - це найбільш подавлені, у котрих через виховання - "витіснення" неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз у роботах З. Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. У статті "Невдоволеність у культурі" Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував "природну людину", услід за Ж.-Ж. Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії.

Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала численних нарікань, її називали "міфологічною", ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.

36. Неофрейдизм (грец.. Νέος - новий фрейдизм) — напрям у сучасній філософії (соціології, психології, психоаналізі), що розвинувся в 20-30х роках XX століття з фрейдизму.

Короткий опис[ред. • ред. код]

Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на людину («Я»), суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі людини.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становленні людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К. Хорні та Еріх Фромм. Лідерами неофрейдизму є Г. Маркузе, Г. Юнг, В. Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином, неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.

Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників. Так, один з його найближчих учнів Альфред Адлер (1870-1937) переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що виявляється в їх поведінці в рамках сім'ї, міжособистісних відносин і взаємин соціальних груп. Інший його учень і близький сподвижник Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв'язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.

Таким чином, можна сказати, що представники неофрейдизму відхилилися у бік більшого визнання ролі свідомості та впливу соціального фактору на розвиток особистості, на відміну від Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію. Потрібно сказати, що розробка проблеми несвідомого внесла істотний внесок у дослідження структури індивідуальної і суспільної свідомості, розмежувавши область людської психіки на сферу свідомого і несвідомого. Неофрейдисти вводять таке поняття, як надкомпенсація. Під нею вони розуміють особливу соціальну форму реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, "великі люди", що відрізняються винятковими здібностями. Так, чудова кар'єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичний недолік - низький зріст.

Тобто можна сказати, що представники фрейдизму ставили перед собою завдання прояснити індивідуальні вчинки людини. А їх послідовники неофрейдисти вже на основі базових ідей цієї філософії прагнули пояснити соціальний устрій життя людей.

37. Украї́нська філосо́фія — збірна назва філософської спадщини українських мислителів. У цій сукупності поглядів загальнокультурного i філософського штибу зображено особливості інтелектуального життя українського народу. Українська філософія представлена літописами, повчаннями, художніми творами та іншим чином[1]. Її особливість проявлена в систематизованих і струнких теоріях навчань Г. Сковороди (засновник першої філософської системи в Україні), П. Юркевича (об'єктивно-ідеалістичне вчення), В. Лесевича (позитивіст започаткувавший «критичний реалізм»)[2], П. Копніна (засновник «київської філософської школи», розробки з гносеології й логіки наукового пізнання[3]), Д. Чижевського (виділив етапи української філософії в історії філософії України), В. Вернадського (перший президент Української Академії Наук у 1918 р.), В. Липинського (консервативний представник української соціології)[2], В. Горського (школа «логіки наукового пізнання») в академічній філософії ХIХ-ХХ століть; і розчинена в літературній творчості письменників з поетами (М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Франко, В. Винниченко розвинувший етичну систему базовану на щасті[2]), у полемічній думці українського Ренесансу ХV-ХVI ст. (І. Вишенський, З. Копистенський, Г. Смотрицький); у реформаторських ідеях Братських шкіл, у політичних настроях Південного товариства декабристів[4][5].

Українська філософська думка може бути складна для сприйняття іноземцями як інша філософська традиція (аналогічно українським народом — чужорідне), що відображає духовно-практичну історію нації, характер ментальності українського етносу, оригінальність України з її соціокультурним тлом, і тільки розуміння усіх цих факторів у взаємодії є умовою розкриття самобутності української філософської думки.

Ідеї та риси[ред. • ред. код]

Українські мислителі передавали погляди більш наглядно в контексті з життям, призначенням й життєвими обставинами людини, не вдавалися в абстрактне теоретизування (М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Липинський та ін.)[6]. Виражали світоглядові особисті думки, аніж абстрактні схеми та теоретичні аргументи[6]. В українській філософії переважали емотивні елементи над раціональними[6]. Але разом із тим українській філософії прикметне гармонізація та синтезування, з-за чого крайньо-чіткі філософські системи не мали місця[6].

Притаманне українській філософії шукання Бога[6] не обов'язково зв'язане з доктринами релігії[6], український месіанізм[7] («Книги битія українського народу» та філософія культури П. Куліша з синтезом людської екзистенції, природи і духа), заглиблення у внутрішній світ людини, етичний плюралізм, моральні вартості християнської культури і увага на соціально-політичному житті, на історичному матеріалізмі[2], схильність до діалектичного матеріалізму[2][7].

Для Української філософії характерна увага до проблем людини, проблеми пізнання серцем (теорія кордоцентризму), синкретичність[4][6]. Характерні ідеї та риси української філософії в різні періоди[5]:

Кордоцентризм антропоцентризм гуманізм матеріалізм ідеалізм пантеїзм релігійність дуалізм Реформація позитивізм[2] персоналізм[2] консерватизм[2]

Українська філософія є частиною всесвітньої філософії[8]. Але вона відтворює самобутні підходи і шляхи розв'язання філософських проблем, що спираються на національні культурні традиції[8]. Дослідивши зміст і етапи розвитку філософської думки в Україні стає зрозумілою історія українського народу, особливості формування його духовного світу, його культури та традицій[8].

Періоди й етапи[ред. • ред. код]

У розвитку та в становленні філософії в Україні виокремлені періоди[8][1]:

Становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі;

період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії (козацька доба);

період української філософії в культурі романтизму XIX-XX століть[9];

від 1930-х років до кінця 1980-х років — філософія періоду УРСР, а також філософія української діаспори[10];

зародження культури незалежної України й формування сучасної філософії XX-XXI століть.

Системно розглядаючи виникнення й розвій української філософії як ланки світового історико-філософського процесу виокремлені етапи[11]:

Світоглядні уявлення «першоукраїнців» язичницько-міфологічної доби як переддень української філософії в V-IX століттях;

філософські погляди українських мислителів у добу Київської Русі з філософсько-теологічним вченням IX-XVI століть;

філософська діяльність пов'язана з виникненням науково-освітніх центрів, братств, колегій зі становленням професійної філософії від XI століття;

формування самобутніх українських філософських концепцій як класична доба української філософії в XVIII столітті;

сучасна академічна, фахово-освітня українська філософія в XIX-XXI століттях

38. "Сродна праця" є однією з найважливіших категорій в системі філософських і соціологічних поглядів Сковороди в розумінні людини, її діяльності та сенсу життя. Вона дає можливість розкрити розуміння Сковородою індивідуального та загального блага і щастя, систему виховання, своєрідність його інтерпретації соціальної рівності й нерівності між людьми та ін.

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, "запрограмованими" задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого виду діяльності. Бог як універсальне уособлення трьох світів ("Бог, природа и Минерва есть то же") вкорінений і в людині. В процесі самопізнання вона відкриває в собі вище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівною насамперед завдяки усвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінює свої природні задатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вона досягає щастя.

Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкриває джерела "сродності" - призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині.

Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі - до військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні.

Вчення про "сродну працю" намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь "передвизначених" сфер діяльності в суспільстві. В суспільстві найчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона "несродна" для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б "сродностями" до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

39. Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У статті "З науки про людський дух" він виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

40. Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861).

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії – відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, шо вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і кар тин – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів. прийшлих і доморощених.

Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.

Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості – це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання.

Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини – з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

41. Російська філософія починає своє існування з XIX ст. Будучи частиною світової філософської думки, вона водночас являє цілком самостійний напрям зі своєю тематикою і специфічним підходом до вирішення найістотніших філософських проблем. Про самобутність російської філософії засвідчили вперше "Філософічні листи" Петра Чаадаєва (1794 - 1856). Саме в них були поставлені проблеми, що були характерними для російської філософії того часу. Своєрідність історії Росії Чаадаєв вбачав у її культурно-географічному положенні (між Сходом і Заходом). Чаадаєв один із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур. Філософія Чаадаєва дала поштовх розколу в російській філософській думці XIX ст. і виникненню в ній у 30-40-х роках двох протилежних течій - західництва і слов 'янофільства. Між цими течіями точилася гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і майбутнє, про її призначення у світі.

Представники західництва (західники) виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи за необхідний і неминучий для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До західників належали Борис Чичерін (1828-1904), Тимофій Грановський (1813-1855), Василь Боткін (1812-1869), Іван Тургенєв (1818-1883) та ін. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, а також філософсько-соціологічні ідеї Чаадаєва. Західництво створило раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обгрунтування наукового знання, прав особистості, громадських свобод, соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників західництва були конституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.

До слов'янофілів належали Олексій Хомяков (1804-1860), Іван Киреєвський (1806-1856), Костянтин Аксаков (1817-1860), Юрій Самарій (1819-1876), Олександр Кошелєв (1806-1883) та ін.

Вони виступили з обгрунтування самобутнього шляху історичного розвитку Росії, що відрізнявся й у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами, ніж надбанням, бо вони оплачені дуже високою ціною - утратою цілісності особистості, перетворенням людини з "образу і подоби Божої" на просту статистичну одиницю буржуазного ринку.

Слов'янофільство є оригінальним російським філософсько-ідеалістичним плином. У його основі лежить ідея про месіанську роль російського народу, про його релігійну і культурну самобутність і навіть винятковість. Вихідну тезу вчення слов'янофілів становить твердження про вирішальну роль православ'я для розвитку всієї світової цивілізації, позаяк саме православ'я сформувало той "російський дух", що створив російську землю в її нескінченному обсязі. Слов'янофіли розглядали народ як певний постійний набір ідеальних якостей, виокремлюючи в ньому особливу незмінну духовну сутність. Призначення великих особистостей полягає в тому, щоб бути представниками цього народного духу. їхня велич насамперед залежить від того, наскільки вони зуміли виразити прагнення і бажання народу.

У другій половині XIX ст. оформилися два напрями в російській філософії: революційно-демократичний і релігійно-ідеалістичний. Найвидатнішими представниками першого напряму були Микола Чернишевський (1828-1889) і Георгій Плеханов (1856-1918). Чернишевський був одним із ідеологів російського селянського соціалізму. Він вважав, що Росія може оминути капіталізм і перейти безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав відкидання цивілізації й утримання Росії в первісному стані.

Філософія Чернишевського, яка започаткована на антропологізмі, виходила з виробленої природничими науками ідеї про єдність людського організму. Для Чернишевського царина морального - це тільки функціональний придаток фізіологічного процесу, який, у свою чергу, приводить у дію процес соціальний. Тому людина за одних обставин буває доброю, а за інших - злою. Щоб спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно насамперед змінити реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, за Чернишевським, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі явища, що відбуваються в ньому, взаємозалежні і чітко визначені природою людини. Мислення полягає в доборі відчуттів та уявлень, що відповідають потребам мислячого організму в цю хвилину, а дії і вчинки зводяться до досягнення результатів, намічених мисленням. Усі люди - егоїсти, ними рухає бажання добра для себе. Добро - це велика користь, а позаяк бажання в усіх однакові, то звичайна ощадливість і розважливість зобов'язують зменшувати егоїзм і надавати йому розумної форми (теорія "розумного егоїзму").

Г. Плеханов, основоположник російського марксизму, був прихильником моністичного розуміння історії. Ідею Карла Маркса про визначальну роль економічних відносин він корегував шляхом виділення підстави цих відносин у вигляді географічного середовища. Географічне середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює об'єктивні передумови для стрибкоподібного розвитку соціальної надбудови.

Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істотно відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки не мав, що в Росії здійсниться революція до того, як капіталізм набере повної сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення. Плеханов не вніс нічого нового в методологію марксизму. З часом російський марксизм дедалі тісніше почав зближатися з народництвом і дістав своє остаточне завершення в більшовизмі.

Основи російської релігійної філософії заклав видатний російський мислитель Володимир Сергійович Соловйов (1853 -1900). Син відомого історика Сергія Михайловича Соловйова, він навчався в Московському університеті і духовній академії. Після захисту докторської дисертації деякий час працював професором в університетах обох столиць, але після публічного захисту учасників убивства Олександра II вимушений був піти у відставку і до кінця життя займатися філософією і публіцистикою. Перше уявлення про його філософську систему можна скласти уже за назвами основних творів: "Виправдання добра" (1897); "Теоретична філософія" (1899); "Життєва драма Платона" (1898); "Смисл любові" (1894) та ін.

Центральна ідея філософії Соловйова - ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення "цілісного знання", яке через "цілісне суспільство" приведе до "цілісного життя". Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Софія. Звідси виникає "вільна теократія", котра, за Соловйовим, повинна бути створеною на основі об'єднаного християнства в церковно-монархічній державі. Етика її громадян має базуватися на основі загальних моральних цінностей "абсолютного добра", поширених свого часу Христом.

Ще одним представником цього напряму є Микола Бердяєв (1874- 1948). Коло його інтересів зосереджується на питанні пошуку засобів духовного оновлення та самоідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналізму. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історичного та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода. Свої погляди він виклав у працях: "Філософія свободи" (1911), "Смисл творчості" (1916), "Смисл історії" (1923) та ін.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський (1870-1965), Павло Флоренський (1882-1937), Семен Франк (1877-1950), Лев Карсавін (1882-1952), Іван Ільїн (1882 - 1954), Олексій Лосев (1893 - 1988) та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх єднає інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральності, пошук змістовних творчих основ людського буття. Спадкоємці ідей, і, зокрема, ідей всеєдності, до яких закликали видатні представники російської інтелігенції Петро Чаадаєв та Володимир Соловйов, головне завдання філософії вони вбачали у формуванні теорії про світ як єдину цілісність з позиції морально-релігійного досвіду.

Релігійні та філософські ідеї знайшли своє відображення в літературі. Пости-декаденти і символісти - Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський - оспівували людину. Релігійний умонастрій демонстрували щомісячник "Русская мысль" (редактор Петро Струве). У збірниках "Проблемы идеализма" (1902) та "Вехи" (1909) Павло Новгородцев, брати Сергій та Євген Трубецькі, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв та ін. вели полеміку з матеріалізмом та марксизмом.

Однією з філософських течій, орієнтованою на гуманістичний погляд на людину і світ, став російський космізм. У руслі цієї філософії 66 проблема людської солідарності майбутнього людства вирішується не так, як у філософії всеєдності, а з інших позицій. За світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мрії про майбутнє стоять поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для російської філософії ідея єднання людей. У роботах основних представників філософії космізму Володимира Одоєвського (1803-1869), Миколи Федорова (1828-1903), Миколи Морозова (1854-1946), Костянтина Ціолковського (1857-1939), Володимира Вернадського (1863-1945) та ін. обґрунтовується необхідність єднання людей на основі ідей екологічного змісту. Людське суспільство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті, воно мало стати могутнім фактором у космічній протидії хаосу, у збільшенні ентропії. Науково-технічні проекти Костянтина Ціолковського стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до "космічної філософії". Космосу, заповненому різними формами життя, і людині, її розуму та творчості відводилося в цих проектах основне місце. Виокремлення в російському космізмі глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним українським ученим і філософом Володимиром Вернадським учення про ноосферу і формування антропокосмічного світогляду.

42. Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".

Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.

Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;

– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

43. Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:

а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. Носієм

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.

Незважаючи на те що вияви буття є доволі різноманітними, усі вони об'єднані одним — матерією. Визначення категорії «ма­терія» розпочнемо з аналізу етимології слова «матерія». Матерія означає «речовина». У процесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. На­приклад, матеріалістичний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь первинності буття та вторинності свідомос­ті, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням ма­терії]. Об'єктивно-ідеалістичний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об'єктивно як результат об'єктивізації пер­винного ідеального (абсолюту) незалежно від усього сущого. Суб'єктивно-ідеалістичний підхід заперечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.

Існування матерії визнає більшість філософських систем. Від­мінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філо­софи відповідають на питання «матерія створена Богом чи ні?» або «чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія заперечує вічність матерії, вважаючи, що вічність — це лише ат­рибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріа­лізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожню­вав її з чуттєвим світом. У діалектичному матеріалізмі матерія — це філософська ка­тегорія для позначення об'єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.

З огляду на це матерія тлумачиться як незалежна першо­причина всього, що існує (субстанція). Єдиною властивістю матерії є «бути об'єктивною реальністю», а тому жодні окремі природні об'єкти, речовина, елементи тощо не є матерією. Марк­систське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, тому що стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рівні свідомості як абстракція. Водночас матерії при­писуються невід'ємні властивості (атрибути): вічність, нество-рюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолю­ту — Богові.

Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну сис­тему (цілісне творіння), зв'язок між елементами якої є більш-менш довгостроковий і постійний, на відміну від інших елемен­тів навколишнього світу. Матеріалістична філософія виокрем­лює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм струк­тури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.

Нежива матерія має такі рівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроеле-ментарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молеку­лярний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; сис­теми планет; системи галактик; Всесвіту, світу загалом.

Жива природа відома лише на Землі, її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До рівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв'язує Землю й космос. Збереження рівноваги між складовими біосфери є гарантією збереження життя на планеті.

На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид ма­теріальної системи — соціум (суспільство). До рівнів соціуму на­лежать: окремий індивід, родина, група, колектив різних людей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі спів­товариства, держави, союзи держав, людство загалом.

Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свід­чить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про ма­теріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загаль­ні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збере­ження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досяг­нення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкривається зав­дяки цілісному підходу до вивчення організму людини, взаємо­зв'язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.

44.

45. Діалектика ніколи не йшла й не йде тріумфально. В неї завжди були свої перешкоди, й антиподи. Першим серед них була й залишається метафізика, її термін уперше був застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля (Іст. до н.е.).

Згодом набув філософського значення:

а) вчення про надчуттєве (недоступні досвідові принципи і начала буття);

б) синонім філософії;

в) термін для означення абстрактного;

г) вчення про з'ясування світоглядних позицій, що не можуть з'ясовуватись з допомогою наукових методів;

д) концепція розвитку, метод пізнання, протилежний діалектиці. Гегель запровадив термін "метафізика" у значенні "антидіалектика".

Виходячи з альтернативності діалектики й метафізики, остання не була чимось зайвим. Вона була історично неминучою теорією і методом пізнання, займала певне місце в розвитку філософії і в своєму розвитку дала змістовну трактовку ряду понять і категорій. Проте з розвитком науки виявила свою недостатність.

Тому й залишились такими щодо вирішення корінних проблем (питання джерела руху та розвитку ; взаємозв'язок старого й нового; механізм переходу від однієї якості до іншої; питання спрямованості руху; розуміння суті пізнання та істини, проблеми стилю мислення, побудови наукової картини світу і таке ін.).

Діалектика, з одного боку, відображає існуючі порядки, з іншого - виходить з абсолютної змінності та виникнення нового на базі старого. Вона обґрунтовує, що ліквідація старого не може бути абсолютною, оскільки тоді розвиток був би не можливим.

На відміну від радянських філософів, які в свій час надавали перевагу стверджувальному аспекту діалектики, на Заході (Т.Адорно, Ж.-П.Сартр та ін.), навпаки, перебільшували її критичний момент. На їх думку, діалектика можлива й необхідна лише як "негативна". Основними її положеннями й принципами вважали заперечення (критику, знищення, відкидання тощо). Діалектика, яка стверджує існуюче, на їх думку є догматичною, консервативною, а тому й неприйнятною. Таким чином діалектиці приписувалась однобічність (визнання лише її одного боку - теорії розвитку і методу пізнання).

На їхню думку, негативна діалектика властива лише суб'єкту і має відношення лише до свідомості, тобто не має об'єктивного значення. Таким чином аналіз заперечуваності зводився лише до емоційново-люнтаристської трактовки. Суб'єктом заперечення визнавалося лише "Я", свідомість. Поза ними існування не можливе. Виходить, що за своєю сутністю "негативна" діалектика є лише суб'єктивною. Можна погодитися з тим, шо в суспільстві людина сама визначає, що і як потрібно заперечувати, вибирає його форми і темпи. Проте в природі заперечення здійснюється без її втручання, з утриманням необхідного для становлення нового. Проте цього не знаходимо у концепції "негативної" діалектики.

На думку Адорно, "негативна" діалектика має дати таке уявлення, яке не зможе за будь-яких обставин перейти у позитивність. Це говорить про те, шо діалектика сама себе заперечує, доходячи до абсолюту. Цим самим він звинувачував усіх у "консерватизмі", особливо тих, хто визнавав наступність у суспільному розвитку. Будь-яка активність, творчість розуміється ним, як негативність, оскільки в них не знаходимо заперечення як і ствердження, хоча й у будь-якому запереченні воно існує.

Отже, в інтерпретації Адорно діалектика подається як суцільна критика, доведена до абсурду. Позитивним у ній є лише критичне ставлення до дійсності, про яку йдеться як про знищення. Такий момент використовували й марксисти. Але не зажди, не всюди й не проти всього.

Важливим у діалектиці Адорно і Сартра виступає положення про "нетотожність" (відмінність чогось, багатоманітність всього тощо). Перший протиставляє принципи "нетотожності" категоріям "зняття", "становлення", "заперечення заперечення", які, на його думку, не відображають негативного. Він протиставляє і "тотожність" категорії як "відмінність", яка, на його думку, заперечує багатоманітність (нетотожність речей).

З усього витікає, що, так звана, "негативна" діалектика - є однобічною, суб'єктивною, яка абсолютизує заперечення (тотальний критицизм) і відкидає самозаперечення.

Альтернативну роль щодо діалектики виконують і софістика та еклектика.

Софістика (з грец. - міркування, що будується на навмисному порушенні законів логіки) за багатьма ознаками наближається до метафізики. Вона функціонує на основі неправильного вибору вихідних положень, абсолютизації хибних доведень, визначень, на висуваннях на перший план другорядних властивостей, на використанні різних значень одного й того ж слова та ін. їй властива й свавільна інтерпретація фактів, що призводить до агностицизму. На відміну від неї, метафізика все ж має об'єктивні основи, є формою світогляду і дає певні уявлення про світ. Софістика виступає альтернативою діалектики лише тоді, коли розглядаємо діалектику як логіку (науку про форми відображення).

Аналогічною конкуренцією є еклектика (з грец. - вибираю). Вона ґрунтується на випадковому поєднанні знань різних сторін предметів, на недооцінці, ігноруванні суттєвих відмінностей, на суб'єктивістському поєднанні положень різних вчень тощо. Простіше кажучи, це словесна мішанина, яка не є ні теорією, ні наукою.

За своєю природою софістика і еклектика мають суб'єктивістський характер, певну логіку мислення та інтерпретацію фактів.

До альтернатив діалектики відносять і догматизм та релятивізм. Догматизм (з грец. - положення, що приймаються на віру). Це антиісторичний розгляд проблем, коли при їх вирішенні не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу.

Догматизм - це характеристика консервативного мислення, яка відображає закостенілість людської думки, її нездатність до саморуху. Догматизм виходить із незмінних знань, які не можуть збагачуватись в процесі розвитку. На думку догматиків, істина завжди істина. Перебільшуючи значення певних сторін істини, вони не визнають нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховують конкретності істини, і тому в межах теорії пізнання є антиподом теорії діалектики.

Протилежним догматизму є релятивізм (з грец. - відносний). Це пізнавальна концепція, яка виходить з перебільшення моменту відносноті істини. Тому релятивізм виступає як метафізичне тлумачення істини. Тобто альтернативою діалектиці.

Отже, якщо догматизм перебільшує значення абсолютної істини, то релятивізм перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

В цілому, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика. Коли розглядати ц як логіку, то альтернативами виступають софістика та еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм

46. Пізнання – це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) – розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з’ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання – це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об’єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню – це те, що видиме, що “з’являється”, що є явищем. Розірвавши необхідний зв’язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. – gnosis – знання, а – заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі “немає сили”, яка могла б “протистояти дерзанню пізнання”.

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом вияву самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об’єктивна дійсність, яка не залежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб’єкта і об’єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою і об’єктивний за змістом, джерелом[12, c. 56-58].

В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об’єктивності – найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об’єкту частиною об’єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника – вивчати реальний об’єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності – теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, сутність речей і явищ, з’ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики – це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його мети та джерела. Про зміст, структуру поняття “практики” мова буде йти окремо.

Принцип конкретної істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це – по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об’єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшим є і притягання.

У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв’язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов’язкових вимог, а саме:

1) вихідна вимога – це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певні етапи (стадії, фази, періоди), з’ясовуючи їх особливості, відмінності;

5) визначення напряму розвитку явища, його характер (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;

8) застосування до пізнання основних законів і принципів діалектики.

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму – це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об’єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

ІДуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої[15, c. 132-134].

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж – не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв’язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з’ясовують їх різні філософи по-різному.

В середні віки (XIV) у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (універсалій).

Номіналісти (від лат. Nomen – ім’я, назва) – Росцелін, Дунс Скот, У. Оккам вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них – тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти (Анстельм Кентерберійський, Фома Аквінський) виходили з того, що загальні поняття існують реально (звідси і назва), незалежно від речей, передують їм, і є їх реально існуючими духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв’язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об’єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

Далі. З точки зору філософів-сенсуалістів (Дж. Локк, Д. Дідро та ін.), у мисленні немає нічого, чого раніше не було б у відчуттях, тому істинним, справжнім пізнанням є емпіричне пізнання, що засноване на чуттєвому досвіді (сенсуалізм – від лат. Sensus – почуття, відчуття – напрямок в теорії пізнання, котрий визнає відчуття єдиним джерелом знань).

Раціоналісти (Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.), виходили з того, що справжнє, достовірне знання не може бути отримане емпіричним шляхом, з допомогою досвіду. Знання мають лише одне джерело – сам розум (раціоналізм від лат. – rationalis – розумний). Забігаючи наперед, слід підкреслити, що істинне пізнання можливе лише за умови органічної єдності емпіричного та раціонального пізнання на основі практики.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об’єктивним, незалежним від людини, і суб’єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета – об’єктивний, а за формою – суб’єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб’єктом пізнання, вона з’ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб’єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу – безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання[9, c. 183-185].

47. Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання) логічно пов'язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: "Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше". Отже, пізнання - це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як "gnosis" та "epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін "епістемологія" більш поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу - наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання ро світі в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

Деякі філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів ("речі в собі"), агностики обмежували пізнання сферою явищ ("речі для нас"). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологія най песимізм (лат. - найгірший) - зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів, а також можливість керуватися здобутим знанням у практичному житті. їх опоненти (Р. Де-карт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошували на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. - найкращий) - віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використання природних ресурсів і суспільних надбань.

Відповідно до розуміння природи суб'єкта, об'єкта пізнавального інтересу та їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм, відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема визначення основного відправного чинника самого "механізму" процесу пізнання.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа - "чиста дошка" (tabula rasa), "білий папір без будь-яких знаків та ідей ", на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей ("всі знання походять від відчуттів", "в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях"), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. "Мислю, отже існую" (Cogito, ergo sum) - декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не життєвий досвід, на переконання Декарта, с вирішальними факторами процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як найдосконалішої істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає "природним світом" свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне, вважав Декарт.

Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання - сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання досвід;

2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом одержання знання визнавав відчуття;

3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне мислення над почуттями.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають логічне мислення як "шосте чуття", яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал. Утім, будь-яке знання є поєднанням чуттєвого і раціонального знання. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: "шлях павука" (здобуття істини із "власної свідомості"); "шлях мурахи" (безсистемне збирання фактичних даних); "шлях бджоли" (поєднання здібностей досвіду - збирання нектару і роботи розуму - перетворення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття - відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори;

б) сприймання - цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення - образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями;

б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною;

в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки (висновки).

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступенями, а двома моментами єдиного пізнавального процесу. Ще в античну добу дискутувалася проблема співвіднесення чуттєвого і раціонального знання. Скептик і кінік Діоген Синопський (прибл. 412-323 до н. е.) зауважив з приводу теорії об'єктивних ідей Платона, які, за його вченням, можно було пізнати лише умоглядно: "Стіл і чашу я бачу, але ні "стільності", ні "чашості" не бачу". На це Платон відповів: "Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб вгледіти "стільність" і "чашість", тобі бракує розуму". Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постулату (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність синтезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: "Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять - сліпі".

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауковому (позанауковому) рівнях. Донауковий (позанауковий) рівень репрезентує мислення звичайної людини, яка не обтяжує себе думками про правильний вибір найкращого способу пізнання. Буденне пізнання спирається на повсякденний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду ("наївний реалізм"). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфікований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує. І на донауковому, повсякденному рівні, і на підставі свідомо обраного методу суб'єкт пізнавальної активності завжди прагне достовірного знання, шукає істину.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини, яка концептуально розробляється як самостійна (в межах гносеології) тема: з'ясування сутності понять "істина" (як знання, адекватне речам, дійсності), "об'єктивна істина" (збіг змісту пізнання з предметністю явищ), "абсолютна істина" (вичерпне, повне, правильне знання), "відносна істина" (часткове, неповне, ситуативно змінне знання), "конкретна істина" (знання щодо певного обраного об'єкта дослідження), "помилкове, хибне уявлення, яке претендує на істинне". При цьому істиною чи оманою вважають відповідність або невідповідність людських знань дійсності, тотожність людської думки, представленої у змісті судження щодо істини і реальності. Питання про відповідність знань дійсності, міру цієї відповідності є одним із найдискутивніших. Про це свідчить, наприклад, запитання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: "Що є істина?". Відповіді на це запитання спричинюють суттєві розбіжності між різними філософськими напрямами і школами з найдавніших часів і дотепер. У гносеологічній теорії істини особлива увага приділяється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконливість доведень.

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко суперечливим процесом. Це притаманне і його результатам, уявленням про сутність, правильність, достовірність. Такі уявлення і судження забезпечуються різноманітними методами, зумовленими свідомим вибором дослідника моделі пізнавальної дії, принципами вивчення об'єкта, висловленими в поняттях попередніх припущень (гіпотез).

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, природничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи серед них сукупність загально логічних і специфічних методів - індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалізація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гносеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика (з'ясування процесу самоорганізації в досліджуваних об'єктах), моделювання (з'ясування властивостей речей і процесів за їх зразками-моделями), системний метод (з'ясування взаємодії окремих частин, що забезпечує органічну цілісність об'єкта), метод додатковості (урахування дії побічних чинників) тощо.

Сучасний (постнекласичний) етап розвитку науки зосереджує увагу дослідників на необхідності використання міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологічному сенсі понять "невизначеність", "вірогідність", "віртуальність", "випадковість", "нелінійність", "біфуркація" та "флуктуація", які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос).

Оскільки рівень розвитку науки і техніки дає змогу людському пізнанню вникати в глибини матеріального світу, здійснювати спостереження як на галактичному, так і на субатомному рівні, наукова епістемологія ширше використовує астрофізичні, математичні, кібернетичні методи дослідження. Так, за допомогою космічного телескопа Хаббла, який знаходиться на відстані 600 км над Землею, астрономи можуть спостерігати зіркові системи, віддалені від Землі на 13 млрд світових років. За його допомогою вчені уточнили дату народження Всесвіту - приблизно 13-14 млрд років тому. За даними Хаббла, майже всі зірки мають планетні системи. А там, де є планети, за сприятливих умов можливе зародження життя (зокрема, у сузір'ї Оріона). Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибуху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мільярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявності у Всесвіті "темної матерії", одним із виявів якої е "чорні діри". "Чорні діри" - це гіпотетичні небесні об'єкти, існування яких передбачає теорія ймовірності; зірки у стані незверненого гравітаційного колапсу. їх маса більша за масу Сонця у 3-4 рази, а гравітаційне поле настільки могутнє, що навіть світло не може випромінюватись.

Наука озброїла людство нанотехнологіями створення і використання матеріалів, приладів і різних систем, що мають нанометрову будову (1 нанометр - це 10-9 метра, або ланцюжок з чотирьох атомів заліза). Фактично це означає керування матерією на атомарному рівні, що сприяє створенню принципово нових матеріалів. Нові покоління приладів - наноелектронних і молекулярних - приведуть до нових революційних змін у телекомунікаціях, значно підвищать рівень безпеки на транспорті, дадуть можливість одержувати енергію з нових джерел і економічніше її витрачати.

Якісно нові наукові досягнення значно розширюють діапазон гносеологічного знання, однак, породжують нові проблеми. Однією з них є явище "приладового агностицизму". Суть його полягає в тому, що науковці, досліджуючи поведінку елементарних частинок за допомогою складних сучасних приладів, сумніваються, наскільки точно відображають прилади сутність цієї поведінки. Крім того, дослідницькі програми залежні від обраної системи їх реалізації: мікросвіт спалахує і зникає завдяки актам вибору. Тому в сучасній гносеології важливу роль відіграє метод інтерпретації - пояснення смислів одержаних результатів дослідження, оформлених у текстах. Важливого значення цей метод набуває в соціальному пізнанні. Це, у свою чергу, породжує проблему меж пізнання, в т. ч. обмеженості інтерпретацій них методів (вади "інтерпретуючого розуму"). "Не слід примножувати сутності безмірно", - закликав англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (прибл. 1285-1349). Кант намагався з'ясувати межові можливості "чистого" і "практичного" розуму. На сучасному етапі це питання цікавить представників когнітивної психології. Усі ці труднощі одержання істинного знання спричинили обґрунтування різних теорій істини:

а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);

б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);

в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);

г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Кожна теорія (версія) істини потребує визначення критерію її достовірності (відповідності реальності). Серед численних її критеріїв найважливішим, на думку багатьох мислителів, є практика - різноманітна доцільна, цілеспрямована, пізнавально-творча, конструктивна діяльність людей (наукова, експериментально-виробнича, суспільна, духовно-культурна тощо). Завдяки такій діяльності здобуті у процесі пізнання знання про реальність використовуються суспільством у практичних, життєво необхідних цілях. Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою. У практичній пізнавальній діяльності приховані мотиви творчої активності суб'єкта, його постійне бажання створення нового (інноваційне мислення і діяльність) або вдосконалення існуючого. Крім практики, історії філософії відомі й інші критерії істини: логічна несуперечливість, досвід, божественне одкровення, інтуїція. Оскільки практика є головним, але не єдиним критерієм істини, то філософська гносеологія не пов'язує жорстко істину і практику: практичне не завжди істинне, а істинне не обов'язково практичне. Практика не є чимось абсолютним і незмінним, її зміст, форми і мета багато в чому визначаються обставинами людського буття, ситуацією, в якій перебуває людська спільнота, суспільство, на ній позначаються "виклики часу". Однак практичні потреби ініціюють процес пізнання, у практичній діяльності життя перевіряє (верифікує) його результати, застосовує набуте знання в конкретній, в тому числі професійній діяльності. Проте безсумнівно і те, що практика часто спростовує попередні "істини", виявляє їх обмеженість, навіть хибність. Ототожнення істини із соціальною практикою (практичністю) нерідко спричинювало вульгаризацію істини як наукової цінності.

Не випадково некласична (новітня) філософія радикально переглядає концепцію істини, що проявляється у рішучій відмові від вживання цього поняття, твердженнях про плюралізм та релятивність (відносність) істини. Так, Р. Рорті вважав, що істина - це просто найбільш узгоджена і "сильна теорія", і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Будь-яка справжня перевірка теорії є насамперед спробою її спростувати, фальсифікувати, стверджує він. Більш гнучку позицію стосовно істини пропонує російський філософ В. Федотова: "Всупереч класичній епістемології, істина може бути витлумачена не як відбиття (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу поводження з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істини і, отже, монополія на істину виключається".

Отже, поняття "істина", "значення", "смисли" та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання - характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. Ця обставина актуалізує проблему подолання ситуації гносеологічного та методологічного "анархізму" (П.-К. Фейєрабенд), гносеологічного песимізму, зосереджує увагу філософів на розробленні концепції неораціональності і неораціоналізму як домінуючих принципів сучасної теорії пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсального діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишнього світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і розвитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Одним із варіантів нового універсального методу є інтервальний підхід. Його суть полягає у ствердженні рівноправності різних картин одного й того ж досліджуваного об'єкта за обов'язкової умови раціональної обґрунтованості особливостей уявлення про предмет свого спостереження (логічна несуперечливість, осмисленість, здатність до перевірки, системна приналежність, корисність, практична ефективність).

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності, з'ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства, людини та її мислення.

48. Практика– це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як сусп-на, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1. матеріально; 2. на певному конкретно-історичному етапі розвитку сусп-ва та за допомогою і в межах відповідних сусп. відносин; 3. свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізненно не вичерпують сутності практики, як філ. категорії. Саме свідомі, доцільні, цілеспрямовані дії, що мають предметну, матеріальну визначеність, вкл. в поняття “практика”.

ід прктикою рзуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практична діяльність має сусп. хар-ер і виступає як цілісна система дії, є способом сусп. буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєня та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розв. людського сусп-ва і пізнання; чуттєво-предметна форма життєдіяльності сусп.-розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Категорія “практика” тісно пов’язана з такими категоріями як “діяльність”, “праця”, “вир-во”.

82. Проблема пізнання в філософії.

Пізнання– процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

Проблема істини. Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини дав Аристотель, визначивши істину, як відповідність наших знань дійсності. Істина трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутнясть якої виявляється через явище.

Заблудження– це такий зміст людського пізнання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумлвлений історичним рівнем розв-ку суб’єкта та його місцем в сусп-ві. Заблудження б- це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб’єкта.

Цінності– це специфічно сусп-ні визначення об’єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і сусп-ва: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, сусп. відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати “предметними цінностями”, об’єктами цілісного відношення.

Оцінка – це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значушості будь-яких явищ природи, витворів праці, форма вир.-трудової діяльності, сусп.-історичних подій, сусп.-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків піз-ня для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб’єкта. 84. Наука як гносеологічний та соціальний феномен.

Наукове пізнання пов’язане з функціонуван-ням особливого соціального інституту –науки. Наука– це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. Наука є система понять про дійсність і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспіль-ства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, людини. Наука – це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складовою частиною культури людства, її питома вага постійно зростає.

Наука виконує такі основніфункції:

пізнавальну

культурно-світоглядну

функцію безпосередньої продуктивної сили

прогностичну

функцію духовного перевторення світу.

Наука має справу з особливим набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів пов-сікденного досвіду. Для опису цих об’єктівн.виробила спеціальну мову, а для безпосереднього впливу – створила систему спеціальних знарядь (інструменти виміру, різні прилади тощо).

Наука формує специфічні способи обгрунтування істинності знань: експерименталь-ний контроль за одержанням знань, виведення одних знань в інших, правильність яких вже доведена.

За предметом дослідження науки поділяються на:

природничо-технічні(вивчають закони природи і способи їхнього освоєння);

суспільні( об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їхні закони);

гуманітарні(визначають саму людину, як соціальну особистість).

Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, в природних науках одним із головних способів дослідження є експеримент, а в суспільних – статистика.

В науці розрізняють емпірічний та теоретичний рівень.

У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Тобто, чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності.

85. Проблема єдності чуттєвого та раціонального пізнання. Сенсуалізм та раціоналізм.

Існує два основних типи пізнання:

- почуттєве пізнання з використанням органів почуттів, при якому у людини виникає відчуття сприйняття матеріальних об'єктів;

Специфіка: факт об'єктивного перетворюється в факт свідомості

Характер: соціально-історичний;

Форми:

- відчуття (єдине джерело наших знань);

- факт свідомості (пізнання суб'єктивного образу);

- образ (ідеальна форма відображення предмета);

- сприйняття (цілісний образ матеріального предмета);

- уявлення;

- емоції;

- раціональне особлива, універсальна, необхідна, логічна система, сукупність особливих правил, визначальна здатність осягати мир.

Основна форма: поняття

Специфіка: при раціональному пізнанні ми спираємося на вивчення реальних, конкретних предметів як матеріальних об'єктів, але одночасно йде пізнавальний процес.

У реальному пізнанні почуттєве і раціональне знаходиться в єдності і взаємодії, виділяючись в двох типах діяльності:

- практична;

- теоретична, як особливий вигляд труда;

Сенсуалізм вчення в гносеологии, визнаючим відчуття єдиним джерелом пізнання.

Сенсуалізм приводить до матеріалізму (відчуття виступає як відображення об'єктивної реальності), або до суб'єктивного ідеалізму (відчуття виступає як відображення суб'єктивного).

Раціоналізм відносна, стійка сукупність правил, норм, стандартів, еталонів духовної і матеріальної діяльності, загальноприйнятих членами даного суспільства.

49.

50.

51. Соціáльна філосóфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.

Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Арістотеля («Політика»).

Предмет соціальної філософії[ред. • ред. код]

Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне завдання. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), згідно з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

Основні концепції[ред. • ред. код]

Серед найвпливовіших філософських і соціологічних концепцій суспільства можна відзначити марксизм (Маркс, Енґельс) і неомарксизм (Георг Лукач), ліберальну теорію (фон Мізес, Гаєк), теорію масового суспільства (Ортега-і-Гассет), теорію менеджеріального суспільства (Бернхем), теорію тоталітарного суспільства (Юнґер, Арендт, Мангайм), теорію розвинутого індустріального суспільства франкфуртської школи (Горкгаймер і Адорно, Маркузе), теорію постіндустріального суспільства і інформаційного суспільства (Белл, Елвін Тофлер), теорію суспільства «пізнього модерну» (Ентоні Ґідденс) і теорію імперського глобалізму (Гардт і Негрі).

Соціально-філософський аналіз[ред. • ред. код]

Соціально-філософський аналіз виходить з ширшого принципу: розглядає сукупність суспільних відносин безвідносно до поділу їх на первинні й вторинні, як такі, що в певних історичних умовах можуть відігравати як провідну, так і другорядну роль. Зі своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятись місцями. Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Мистецтво управління суспільством вимагає теоретичного хисту у визначенні суспільних пріоритетів, а не догматичного посилання на те, що економічні підвалини мають обумовити інші соціальні процеси. Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне.

Більш-менш однозначне визначення їх можливе лише в абстракції, на рівні теоретичного аналізу. Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Звичайно, матеріальні та духовні блага створюються в сфері безпосереднього виробництва. Щоб було що споживати (обмінювати, розподіляти), треба щось виробляти. Внаслідок цього робиться висновок про пріоритетність безпосерднього виробництва в системі способу життя людей. Все це не викликає сумнівів. Вони з'являються згодом, після аналізу реального життєвого процесу на основі абсолютизації визначальної ролі виробництва в суспільному житті й фактичному нехтуванні такими елементами, як розподіл, обмін, споживання, соціальна сфера, культура тощо.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. У центрі суспільства — людина. Без неї воно не існує. Які б матеріальні цінності не нагромадили люди — будівлі, знаряддя праці тощо — все це вмирає після того, як його залишили люди. Людина — суб'єкт і головна дійова особа суспільства. Цей висновок лишається незаперечним незалежно від теоретичних побудов та ідеологічних домінант суспільного розвитку.

52.

53. Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення. Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об'єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов'язані з цими знаннями.

В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці. В.Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, наголошував, що не можна боротися в ім'я самої боротьби, а лише заради вічних, безумовних істин та основних прав людини. Негативно ставився до більшовицької ідеології, більшовизму, сталінщини. Однак це не зашкодило зберегти віру в здорові сили народу, встановлення в країні людських відносин, виходу її на шлях прогресу.

Критикував централістські прагнення російських властей, унаслідок чого російська адміністрація, особливо нижча, під виглядом боротьби з українським «сепаратизмом» переслідувала найневинніші і природні права української національної стихії, упереджено витлумачувала їх як шкідливі.

В. Вернадський виступав за збереження української культури, культурної самобутності українського народу. На відміну від своїх політичних однодумців він вважав відродження української мови значним позитивним явищем, хоч із проголошенням Української Народної Республіки побоювався можливості насильницької «українізації». Майбутнє України вбачав у союзі з Росією в межах єдиної федеративної держави.