17. У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досократівським (натурфілософським). Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мілетська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської-грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Другий етап - приблизно із середини (V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є.) - класичний (або висока класика). Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV—II стст. до н. є.) - звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - римський період розвитку - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лукрецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Плотін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Філософські школи в Стародавній Греції представляли собою невеликі співтовариства мислителів і їхніх учнів. Назва школи отримували по імені їх засновників або найбільш видатних мислителів, за місцем їх розташування та іншими критеріями.

До числа досократичній (існували до Сократа) шкіл античної філософії відносяться:

♦ Мілетська школа, зайнята в основному пошуком єдиного першооснови (субстрату) світу. Фалес вважав таким початком воду, Анаксимен – повітря, Анаксимандр – гіпотетичну сутність, названу їм «апейроном».

♦ Геракліт (вогонь і Логос).

♦ Школа Піфагора (число).

♦ Елейський школа. Парменід стверджував про тотожність мислення і буття («Одне і те ж є думка і буття …»), а також про те, що небуття немає. Зенон Елейський сформував кілька логічних паралоксов-апорії («Стріла», «Ахілл і черепаха» та ін.), В яких показав суперечливість процесу пізнання, неможливість логічно несуперечливий висловити рух.

♦ Школа атомистов в особі Левкіппа і Демокріта стверджувала, що в основі світу лежать атоми (неподільні частки) і порожнеча.

♦ Сократ і Платонівська Академія.

♦ Аристотель і школа перипатетиків (Лікей).

♦ Школа скептиків. Піррон з Еліди, Секст Емпірика закликали, щоб не зазнавати потім розчарування, утримуватися від категоричних суджень у пізнанні й оцінці людей.

♦ Школа стоїків. Представники давньогрецького стоїцизму – Зенон з Китіона, Клеанф, Хрисипп, Панецій і Посидоний. Сенека, Епіктет і Марк Аврелій – представники давньоримського стоїцизму. Головна етична ідея – з гідністю приймати свою долю. Людина вільна духовно, бо він вільний у своїх оцінках. Самі несприятливі обставини він може сприймати безпристрасно і мужньо.

♦ Школа Епікура. Акцент на етичної проблематики. Епікур навчав, що смерті не потрібно боятися, тому що поки ми є, смерті немає, а коли приходить смерть – нас уже немає. Тіт Лукрецій Кар, автор поеми «Про природу речей» – римський епікуреєць – викладав ідеї, ідентичні Епікура, але пафос його творів відрізняється песимізмом, не властивим грецькому філософу

♦ Школа неплатників. (Плотін, Прокл, Порфирій). Остання велика школа античної філософії, що стала попередницею християнського богослов’я. Вихідним початком буття визнавали Єдине (Благо), з якого виходять (еманація) Розум, Душа, окремі душі і тіла. Вважали, що Єдиний неможливо пізнати раціонально.