Ключові слова теми:

Укр.: мова, мовознавство (лінгвістика), загальне мовознавство, мовні універсалії, синхронія, діахронія, комунікативна функція, когнітивна функція.

Рос.: язык, языкознание (лингвистика), общее языкознание, языковые универсалии, синхрония, диахрония, коммуникативная функция, когнитивная функция.

Англ.: language, linguistics, general linguistics, linguistic universals, synchrony, diachrony, communicative function, cognitive function.

Цитати з першоджерел:

«Язык есть как бы внешнее проявление духа народа; язык народа есть его дух, и дух народа есть его язык – трудно представить что-либо более тождественное. Каким образом, они сливаются в единый и недоступный нашему пониманию источник, остается для нас необъяснимым. Не пытаясь определить приоритет того или другого, мы должны видеть в духовной силе народа реальный определяющий принцип и действительное основание различия языков, так как только духовная сила народа является жизненным и самостоятельным явлением, а язык зависит от нее. Если только язык тоже обнаруживает творческую самостоятельность, он теряется за пределами области явлений в идеальном бытии. Хотя в действительности мы имеем дело только с говорящими людьми, мы не должны терять из виду реальных отношений. Если мы и разграничиваем интеллектуальную деятельность и язык, то в действительности такого разделения нет. Мы по справедливости представляем себе язык чем-то более высоким, нежели человеческий продукт, подобный другим продуктам духовной деятельности; но дело обстояло бы иначе, если бы человеческая духовная сила была доступна нам не в отдельных проявлениях, но ее сущность была бы открыта нам во всей своей непостижимой глубине и мы могли бы познать связь человеческих индивидов, так как язык поднимается над раздельностью индивидов. В практических целях важно не останавливаться на низшем принципе объяснения языка, но подниматься до указанного высшего и конечного и в качестве твердой основы для всего духовного образования принять положение, в соответствии с которым строение языков человеческого рода различно, потому что различными являются и духовные особенности народов» [Гумбольдт 2000, 68–69].

«Какой же из этих двух способов исследования первичен, какой – произволен? Выше подчеркивалось, что без системного анализа не может быть исторического исследования. Однако верно и обратное: без изучения структуры развития нет системного анализа состояния объекта. Дело в том, что лишь учет реальных условий процесса развития позволяет выбрать из множества возможных моделей системы объекта ту, которая соответствует действительным его свойствам. Позволим себе не останавливаться на этом вопросе детальнее, ограничась лишь констатацией того тривиального факта, что то, что мы обычно называем синхронией, – это, в сущности, не срез, соответствующий речи сегодняшнего или вчерашнего дня, а констатация положения в языковом коллективе на протяжении некоторого произвольного отрезка времени. Какого? Такого, когда в языке не происходит сколько-нибудь заметных изменений, когда он осознается его носителями как неизменный. Время диахронии – время объективное; время синхронии – время в известном смысле субъективное» [Леонтьев 1969, 31].

«Кожна наука має свій предмет. Є власний предмет і в мовознавстві – це мова. Однак у наукознавстві нині висунуто як один з основних принципів необхідність розмежування об’єкта і предмета науки. Адже людською мовою цікавляться й інші науки, наприклад, психологія, логіка, літературознавство, кібернетика тощо. Отже, мова може бути об’єктом дослідження різних наук, у кожної з яких є свій предмет. Предмет науки завжди визначається передусім характером самого об’єкта і вже після цього також і рівнем розвитку людського знання, і характером людської діяльності. Деякі вчені визначальним у предметі науки вбачають якраз спосіб інтерпретації об’єкта. Останнім часом у наукознавстві висунуто тезу про неможливість існування єдиного предмета науки і про залежність останнього від так званої «наукової парадигми», що змінюється в часі (концепція Т. Куна). За такими поглядами предмет науки формується «колективним розумом» науковців і він може змінюватися не лише в залежності від розкриття в об’єкті нових, ще не пізнаних сторін, а й залежно від сформульованих ученими теорій» [Семчинський 1996, 6].

«Сучасний етап розвитку лінгвістичної науки характеризується докорінною зміною базисної наукової парадигми, поворотом до розгляду мовних явищ під антропоцентричним кутом зору. Визначилася настанова досліджувати мову в нерозривному зв’язку з мисленням, свідомістю, пізнанням, культурою, світоглядом як окремого індивіда, так і мовного колективу, до якого він належить. Формулювання принципів антропоцентричності й антропоморфності мови визначило не тільки новий аспект лінгвістичних пошуків: це привело до нового розуміння і трактування таких традиційних лінгвістичних понять, як знак, значення тощо. «Лейтмотивом» нового підходу до інтерпретації нових явищ стало усвідомлення того, що природна мова не «відрізняє» екстралінгвістичну реальність від психологічної та від соціального світу носіїв мови. У ХХ столітті в мовознавчій науці панував так званий інструментальний підхід до мови, який акад. Ю.С. Степанов звів до трьох основних поглядів на мову: – мова як семантичний код, знакова система для шифрування інформації; – мова як інструмент комунікації, засіб для оформлення і регулювання інформаційних потоків; – мова як інструмент мислення і пізнання, як «простір думки». Антропоцентричний підхід до мови, що сягає ідей В. фон Гумбольдта, передбачає більш масштабне осмислення функцій мови, вихід за межі вузькораціонального, прагматичного трактування її призначення. Мова як умістище духу народу, як результат неповторної розумово-оцінної діяльності певного етносу може відкритися не стільки інструментальному, скільки філософському погляду, здатному охопити й осмислити потаємну духовну сутність національної мови як унікального витвору етносу» [Голубовська 2004, 5].