1. Соціальні-змістовні.

- закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

- панування в суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали.

Наголос саме на панування законів, має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності, існування законів як актів представницького органу державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним (“матеріальним”) показникам і щоб такими актами були врегульовані усі основні ділянки, зони суспільного життя (перш за все – відносини між громадянами з одного боку, і органами, організаціями держави – з іншого боку). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується як певними якісними, так і кількісними показниками.

- врегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу, принципу: особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом;

- взаємовідповідальність між особою і державою;

- наявність у всіх громадян високої правової культури, зокрема, життєво необхідних юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті.

Формальні:

- чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: законодавчих, виконавчих, судових, на основі підпорядкування вищим органам державної влади (саме їх волевиявленням) усіх інших органів держави (принцип “розподілу влади”);

- юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини.

Акцент на необхідність саме процедурно-процесуального забезпечення здійсненності прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, номенклатурного їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів – недостатньо. Таке називання само по собі набуває не більш ніж формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на питання, як, яким способом, якими конкретними діями втілити в життя пойменоване право людини, закон перетворюється лише в обіцянку, декларацію, гасло, мету, програму, але ще “не дотягує” до явища власне юридичного.

- високозначиме становище в суспільному і державному житті судових органів як – у певному розумінні – вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке положення судових органів – це своєрідний “лакмусовий папірець”, що оцінити: є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї “гілки” державного апарату у визначенні права, правомірності, правди, справедливості майже з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою:

а) формування судових органів;

б) їх складу (структури);

в) змісту їх повноважень;

г) порядку (процедури) судочинства.

До основних показників по яких “діагностується зазначене становище суду” можуть бути віднесені такі:

1. залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо судових рішень;

2. доступність судового захисту до громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволеним принципом регулювання визначаються:

а) можливість звернутись в суд із скаргою на порушення, притиснення їх прав;

б) обсяг, коло державних органів, дії і акти яких можуть бути визнані судами незаконними.

Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, “собівартість” (тобто розмір різноманітних витрат – матеріальних коштів, засобів, часу, зусиль і т.п., в які може обійтись особі судовий захист її інтересів);

- неухильне і загальне виконання законів і підзаконних нормативних актів всіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами та установами правлячої партії.

Поняття основних прав людини.

Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об”єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і закріплені в широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Види основних прав людини.

Ці права класифікуються за сферою суспільних відносин та характером цінностей, що виступають їх об”єктом, таким чином:

- фізичні права: на життя, на фізичну недоторканість, свободу, недоторканість особистого життя, житло, безпечне природнє середовище, фізичний розвиток, медичне обслуговування та інше соціальне забезпечення і т.п.;

- особисті права: на ім”я, честь і гідність, на свободу думок, переконань, сумління та їх виразу і поширення, збереження і розвиток національної самобутності; культурні права: на освіту та виховання, користування надбанням культури і мистецтва (культурні права), наукову, технічну і художню творчість, авторство і ін.;

- економічні права: на власність, на засоби виробництва, на отримання професії, на вибір та здійснення трудової або іншої діяльності, на сприятливі умови і справедливу оплату праці, на відпочинок, дозвілля та ін.

- політичні права: на громадянство та правосуб”єктність, участь у державному управлінні суспільством, створення і участь у діяльності громадських об”єднань, державний захист від порушень прав і свобод тощо.

З правами дорослої (повнолітньої) психічннормальної людини природньо пов”язуються її основні соціальні обов”язки, зобов”язаності.

Поняття основного соціального обов”язку людини.

Основний соціальний обов”язок людини – це необхідність певної її поведінки, об”єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, її народу (нації), його соціальних груп і усього людства.

Видова класифікація основних соціальних обов”язків людини відповідає в основному, наведеній вище класифікації її основних прав людини. Тому серед таких обов”язків можна виділити:

- фізичні (життєві) (наприклад, обов”язок утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

- особистісні (наприклад, обов”язок шанувати своїх батьків);

- культурні (наприклад, дбайливо ставитись до пам”яток історії і культури всіх народів);

- економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби);

- політичні (наприклад, уникати насильства, користуватись тільки мирними засобами для задоволення своїх політичних інтересів)

Поняття основних прав нації (народу).

Основні права нації (народу) – це певні можливості кожній нації (іншої етнічної спільності, народу), які необхідні для нормального у конкретно-історичних умовах, її існування і розвитку об”єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і закріплені у широковизнаних міжнародних нормативних документах.

Первинним, основним правом нації (народу) є право на існування та вільне самовизначення – насамперед, політичне (державна самоорганізація), а також економічне, соціальне, духовно-культурне (гуманітарне).

До інших прав цієї групи належать, зокрема, можливості:

- економічного, соціального і культурного розвитку;

- збереження і розвитку національної самобутності;

- розпорядження природніми та матеріальними ресурсами на своїй території.

Створена ще в період між двома війнами (Дж. Кейнс) вона має досить широке коло прихильників. За цією теорією сучасні буржуазні суспільства і держава вже позбулись або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Репресивно-каральні функції держави відмирають за рахунок розширення соціально-економічних функцій: державного регулювання економіки, соціальних послуг.

Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом а) націоналізації найважливіших галузей промисловості; б) впливу на ринок шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної політики і т.ін.; в) планування і прогнозування економічного та соціального розвитку; г) здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності); захисту трудівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

Теорія еліт була заснована італійськими політологами Г.Моска і В..Парето в 20-30 роках ХХ ст. і ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. За цією теорією політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення). При цьому демократія розглядається як утопія, міраж.

Державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах – політичній, економічній та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з”являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Пануюча еліта, проте, добровільно не віддає владу. Тому “циркуляція” еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисно для суспільства.

Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії.

Ідеологія фашизму – це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Спираючись на такі положення можна виправдати будь-які дії, навіть найжорстокіші, які застосовуються для досягнення бажаної мети. Однією з головних складових фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас). При цьому представники однієї раси проголошуються істинними представниками людського роду , а інші – напівтваринами, завдання яких – забезпечувати процвітання панівної раси. Історія людства проголошується віковою боротьбою “культурної” раси з расами “дикими”, неповноцінними.

Основне завдання держави за фашистською ідеологією – забезпечити процвітання панівної раси шляхом захоплення інших держав для розширення “життєвого простору”, поширення “культурної” раси.

Фашизм відстоює ідею вождизму: на чолі нації і держави стоїть вождь, який не пов”язаний ніякими законами, а його думки, слова, дії – це істина в останній інстанції. Обгрунтована схема: право – це те, чого хоче народ, а волю народу виражає вождь, який бере свою силу безпосередньо з містичної душі нації. Принцип вождизму тлумачиться не тільки як необхідність підкорення верховному вождю, а й як основна форма побудови всієї державної ієрархії. Чиновник фашистської держави повинен визнаватись беззастережним авторитетом, вождем на певній території або по відношенню до всіх підлеглих у сфері своєї діяльності. Ця система проголошується кращою формою управління державою і найвищим виразом народовладдя.

Нині ця теорія набула поширення у раїнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. У деяких країнах, наприклад, Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Але теорія може бути і небезпечною, коли її будуть тлумачити виключно в етнічному плані. У цьому випадку вона може стати теорією національної винятковості, поширення якої на державу може знайти свій вираз у дуже небезпечних гаслах типу “Україна для українців”. Ця теорія у такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтацій, і врешті-решт – до насильства і ворожнечі.

У свій час гасло про створення національної держави в умовах формування національного ринку за часів феодалізму мало позитивне значення, сприяло історичному прогресу. Нині, особливо в умовах багатонаціональних країн, воно може мати місце лише в певних умовах,і насамперед, коли враховуються реальний стан міжнаціональних стосунків, інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті правові і фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності у кожному окремому випадку.