Види політики. Засоби і функції політики

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на: економічну політику; національну політику; соціальну політику; демографічну політику; культурну політику; аграрну політику; науково-технічну політику; екологічну політику; військову політику, або оборонну політику; антропологічну політику.  Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].  Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.  За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.  У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.  У вітчизняній політології[4] виділяють такі функції політики:  • керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;  • забезпечення захисту основних прав людини;  • управлінська (політичне керівництво суспільством);  • інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;  • регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;  • теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;  • сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;  • нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;  • соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;  • забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;  • забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;  • гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.  Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.