4. Відокремлення Галицького і Волинського князівства від Києва.

 Власне, можна цілком підтримати твердження деяких істориків, що після занепаду Києва як центру українських земель таким центром поступово, але впевнено стала Галицько-Волинська земля. Захована за болотами та лісами, прикрита ними від степових кочовиків, прихована певною мірою Карпатами від зазіхань поляків та мадярів, Галицько-Волинська земля після занепаду Києва переймає від нього не лише функції внутрішнього центру, а й зовнішньополітичні функції, Об'єднавшись 1199 року, ці два князівства у XIII столітті охоплювали 90 % населення, яке проживало в межах кордонів нинішньої України.         Але розповідь про початок самостійної політики князівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123-1153 рр.). По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Багато прикрощів завдавав йому небіж Іван Берладник, який у боротьбі за владу наводив на Володимирка то поляків, то київських князів.         Володимирко проводив незалежну зовнішню політику. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Комнином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем), а проти київського великого князя — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, Останній союз був скріплений шлюбом Володимиркового сина Ярослава з донькою Юрія.         Проте саме Володимиркові належить сумнівна честь порушення клятвеної присяги з цілуванням хреста. Він захопив у боротьбі з київським великим князем цілу Погоринську волость. Ізяслав об'єднався з угорським королем Гейзою й рушив походом на Володимирка. Припертий до стіни, Володимирко заприсягнувся Богом з цілуванням святого хреста, що відновить статус-кво. Та коли настав час повертати волость, Володимирко посміявся з посла Ізяслава, який нагадав йому про необхідність дотримання положень угоди. Вражений посол відбув додому, а клятвопорушник того ж дня нагло помер, що красномовно за свіжими враженнями розписано в літописі. 

Окремим князівством Волинь стала в 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві. Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом тридцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю залежала від щедрот князя й усіляко підтримувала його. Першу спробу захопити Галицьке князівство Роман Мстиславич здійснив, скориставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року. Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Володимир за допомогою поляків спромігся її повернути. Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.