28. Зміцнення позицій шляхти і закріпачення селянства.

Розвиток ремесла, торгівлі, виникнення нових і розширення старих міст, збільшення кількості ремісників, торговців та інших груп міського населення, уже відірваного від сільського господарства, зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти, передусім на хліб. Одночасно зростав попит на хліб, інші сільськогосподарські продукти й сировину також на зовнішньому ринку в країнах Західної Європи, де вже в той час інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини. Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і діставати за них гроші. Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства — двори, які почали діставати занесену ще в XIV ст. з Польщі назву «фільварків» (хуторів). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі, посівів і виробляв більше продуктів на ринок, ніж двір. Якщо в дворі головною формою експлуатації селян були різні данини, переважно натуральні, то у фільварку — панщина. З виникненням фільваркового господарства особиста залежність селян від феодала набагато зросла і мала вже характер кріпацтва. У фільварку, крім землеробства, розвивалися також скотарство, бджільництво, рибальство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство і т. ін. Отже, фільварок — багатогалузеве феодальне господарство, яке ґрунтувалося на експлуатації залежних селян, на панщинній праці, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основі ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру. З другої половини XV і до середини XVI ст. фільваркове господарство інтенсивно розвивалося лише в західних і північних українських землях — у Східній Галичині, Західній Волині й Західному Поділлі, в київському Поліссі, відносно густо заселених і менше зруйнованих турецько-татарськими ордами. У південно-східній частині України на Подніпров'ї, в південній Київщині і Брацлавщині, які зазнавали систематичних руйнувань від татарських і турецьких нападників, фільваркове господарство почало розвиватися порівняно швидко в другій половині XVI ст. Обезземелення і закріпачення селян. Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово «скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і безземельних селян — підсусідків, городників, комірників, халупників та ін.— збільшувалася. Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на рік з лану або волоки, то наприкінці століття—-2 дні на тиждень (104 дні на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині 14 днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тиждень, тобто в 4 рази більше. Водночас із обезземеленням селянства і збільшенням панщини феодали намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян «похожих» на кріпаків, на «непохожих», «отчичів» і юридично оформити кріпацтво. За загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський і король польський Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з великокнязівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване. Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селянами, руйнували общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над селянами, витісняючи великокнязівський або королівський суд. Ще в 30-х роках XV с. право вотчинного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за згаданим привілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали литовських, українських, білоруських і російських земель, що входили до складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували в повній залежності від волі феодала.