25. Набіги кримських татар на українські землі наприкінці XV - середині XVI ст.

Відносини України з південними сусідами, що сповідують іслам, мають давню історію з її світлими і темними сторінками. Вони доносять до нас відгомони майже трьохсотрічної трагедії - військових експедицій кримських і ногайських татар на землі України та історію протидії української сторони. Україна межувала зі степом, і відносини українців з народами, що населяли степ, були пов'язані не тільки з протистоянням. За Д.Яворницьким, спочатку між сусідами були мирні стосунки. Однак у 1447 р. Густинський літопис повідомив про початок набігів на Україну. їхньою метою було отримання живого ясиру - людей-бранців. Наїзди здійснювалися майже щорічно. Бранців забирали в Крим, а звідти через невільничі ринки, найбільшими серед яких були Кафа і Гезльов, відправляли в усі кінці Османської імперії.

Проте набіги не залишалися безкарними. Українське козацтво, то організувалося для їх відбиття, проводило активні кампанії у відповідь, щоб звільнити бранців. Козаки на малих суднах - чайках виходили в Чорне море й атакували центри невільничої торгівлі в Криму, сягаючи й самої Анатолії.

Але для нас особливо важливо, що ці війни не були чисто релігійними, тобто не велися заради навертання противника в свою віру. Саме на це звернув увагу Д. Яворницький. Причини походів кримчан на північ були іншими. Передусім, не був вияв боротьби між землеробською і кочовою цивілізаціями. Найімовірнішою причиною набігів була обмеженість території Криму для кочового життя. Адже примітивне тваринництво не могло прогодувати населення Кримського ханства, що зростало. Вихід бачили в здобуванні матеріальних ресурсів з півночі. Ідея джихаду в перші десятиріччя кримського ханства не поширилась.

Становище змінюється з початком турецького періоду Кримського ханства. Об'єднання вищої світської і релігійної влади в одних руках додає вираженого релігійного забарвлення військово-політичним діям ханства. Кримська влада засвоює ідею розподілу географічних територій на "дар уль-Іслам (стан, мир ісламу) і "дар уль-харб" (стан невірних)". Виправдання експансії на землі північного сусіда почали шукати не в сфері економічних інтересів, а в релігійних міркуваннях. Однак у "невірних" бачили тоді не тих, кого треба навернути в іслам. Це поняття було своєрідною ознакою, відмінністю, символом чужого, не с кого, того, кого можна обернути на невільника.

Кримчани не ставили перед собою іншої мети, крім військово-економічної. Вони не прагнули закріпитися де-небудь на північ від місць свого проживання, заснувати для українців релігійно-просвітницькі центри. Іслам запишався внутрішньою справою південних сусідів України, що аж ніяк не прагнули до його впровадження в ній. Способи мирного навертання-до ісламу в цьому регіоні в ті часи не застосовувалися.

Однак не треба уявляти собі, що два народи тільки те й робили, що ворогували. У мирні часи налагоджувалася торгівля, спільне використання природних угідь, татар приймали козаками в Запорозьку Січ, а деякі козаки роками жили и Криму. Сюди вільно приходили на заробітки будівельники, фахівці солеварного та інших промислів; легко встановлювалися родинні зв'язки, взаємодіяли культури.

Великі політичні діячі України періоду гетьманщини в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали свої погляди на південь до сусідів - мусульман. У лютому 1648 р. в Бахчисараї був укладений відомий союз між українським гетьманом Богданом - Зиновієм Хмельницьким і Кримським ханом Іслам-Гиреєм ІІІ. А в 1654 р. Хмельницький уже серйозно розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною, запросивши турецьких послів на козацьку раду в Чигирин. Відвертим прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). У зв'язку з його спробою зробити Туреччину захисницею України в народі існувало повір'я, що Петро Дорошенко таємно прийняв іслам. У 1669 р. він підписав угоду з Туреччиною про її фактичний протекторат над Правобережною Україною. Договір з Кримським ханством підписав також один з козацьких ватажків - Петрик-Іваненко, визнаний Кримом гетьманом. І хоча ці союзи виявилися нестійкими, не витримавши випробування часом, вони свідчили про доброзичливе, зацікавлене ставлення частини українських політичних діячів до сусідів-мусульман.

Відомо також, що інший козацький лідер - М. Дорошенко, надавши допомогу хану в захисті Бахчисарая, мав високий авторитет у Криму. Після кривавої трагедії в Батурині у 1709 р. запорозьке військо підтримувало союзницькі відносини з Кримом аж до 1733 р. А після заборони і руйнування Запорозької Січі в 1775 р. Росією кримський хан поселив у себе частину запорожців.

Особливої уваги у зв'язку з цим заслуговує питання про українців-мусульман. Одним з перших про українців, що прийняли іслам, писав Д. Яворницький. Турецькі джерела свідчать про масове осідання українців з числа полонених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, конюхами, садівниками і т. ін. Частина невільників залишалася і в Криму. Згодом вони ставали вільними людьми (лише без можливості виїзду), заводили господарство. У літописі С. Величка згадувалося про кілька тисяч звільнених козаками колишніх невільників, які не захотіли повернутися в Україну, прийнявши іслам. Жінка, народивши дитину, також вважалася вільною, якщо міняла віру. Аж до початку XX ст. в Криму згадували про чотири поселення Ак-Чора ("білий раб"), у яких жили нащадки українських невільників. Природно, вони втрачали мову, приймали іслам, культурно асимілювалися. Вживалися в мусульманське середовище й ті, що поселялися з метою заробітку - аргати.