Країни азії та африки в іІпол.Хх - на поч.Ххі Тема: Розпад світової колоніальної системи.

Очікувані результати: після цього заняття студенти зможуть:

-Розкривати причини деколонізації;

-характеризувати процес деколонізації та його етапи;

-показувати особливості деколонізації у різних регіонах світу.

План.

1.Деколонізація,її зміст та причини.

2.Етапи деколонізації та її особливості в різніх регіонах.

1. У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Склалися економічні, політичні й ідеологічні передумови для його розпаду. Відбулася трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР головна увага стала приділятися наукомістким видам виробництва. Колонії втрачали цінність, як джерела сировини й дешевої робочої сили та ринки збуту. В умовах національно-визвольного руху важко було зберегти владу над залежними країнами. У суспільній свідомості були викриті расистські теорії про . «цивілізаторську місію» Заходу й нездатність народів Азії й Африки до самостійного розвитку. На процес деколонізації вплинули такі фактори:

• розгром мілітаристської Японії та фашистської Німеччини і провал їхніх загарбницьких планів;

• ослаблення старих колоніальних імперій - Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії;

• зростання національно-визвольного руху, консолідація національно-патріотичних сил;

• діяльність СРСР і США на міжнародній арені, їхня економічна, політична, ідеологічна та військова експансія до країн Азії й Африки.

2. Ліквідація колоніальної системи проходила в 4 етапи:

1)1945-1955 рр. Домоглися незалежності країни Азії (Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Пакистан, Бірма й ін.). У Північній Африці незалежною стала Лівія.

2) Середина 50-х - середина 60-х рр. Характерною рисою цього періоду є утворення незалежних держав головним чином в Африці. Стали самостійними арабські країни Туніс, Марокко (1956), Алжир (1962). ООН прийняла «Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960 р.). Деколонізація була поставлена під міжнародний контроль, її здійснення прискорилося. У 1960 р. незалежність одержали 17 африканських країн (Камерун, Мадагаскар, Сомалі, Заїр, Конго, Чад, Сенегал, Габон, Малі й ін.). Цей рік увійшов в історію як «рік Африки».

3)70-і рр. Впала остання ,найстаріша колоніальна імперія- португальська.

4) 80-і - 1990-і роки. Завершилася ліквідація колоніальних імперій. Стали незалежними португальські колонії Ангола, Мозамбік, Ґвінея-Бісау, У 1990 р. припинила існування остання колонія в Африці - Намібія,

Перед незалежними країнами Азії й Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель. Для неї характерні ринкові відносини, приватне підприємництво, конкуренція, державні інститути та політичні структури, що захищають інтереси як суспільства в цілому, так і окремої особистості. Були прийняті конституції. Створювалися політичні партії, які вели боротьбу за владу. Обиралися парламенти. Змінювався зміст функцій монархій там, де вони зберігалися.

Інша модель - комуністична, її відмітними рисами є: відсутність приватної власності, державна Система економіки, диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колективна діяльність. Встановлювалися авторитарні режими, наявність яких було звичною для афро-азіатських суспільств.

Як перша, так і друга модель виявилися не повністю прийнятними для країн, що звільнилися, їхнє господарство дуже повільно пристосовувалося до світового ринку, зберігало монокультурний характер, орієнтувалося на вивезення сировини. Важко приживалися типові для Заходу принципи приватного підприємництва, конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки взяла на себе держава. Створювався державний сектор, доходи від якого йшли на задоволення потреб еліти, бюрократії, військових і, в останню чергу, нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній та напівколоній зазнає значних економічних труднощів. Однак, тут виокремилися також дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша - нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.). Вони розвивають наукомісткі галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати та ін.). Під контролем і за допомогою держави ці країни здійснили структурну перебудову економіки й посіли важливе місце а міжнародному розподілі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути одержали в Африці й Азії новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі об'єднання, які використовуються лідерами для перерозподілу влади й національних багатств на користь окремих племен і народностей. Глава держави сприймається, як загальний благодійник й захисник. Дуже сильний політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії й Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку й «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік й ін.). У комуністичній моделі в, першу чергу, запозичалися її суспільні основи (однопартійність, авторитаризм, культ особи вождя і т.д.). Економічні завдання передбачалося вирішити через одержавлення засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Однак ця концепція виявилася неспроможною.

І західні країни на чолі зі США, і СРСР прагнули нав'язати незалежним державам Азії й Африки свою модель розвитку. При цьому вони хотіли вирішити свої геополітичні, економічні, ідеологічні та інші проблеми. У свою чергу, багато країн, що звільнилися, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію та одержували значну допомогу від них. У цей час найбільш прийнятним шляхом розвитку афро-азіатських народів вважається синтез західних досягнень і традиційних основ цивілізації.

Країни, що звільнилися від колоніальної залежності, ставили собі за мету виробити власну лінію в міжнародній політиці. У 1961 р. виник рух неприєднання, що бореться за загальний мир, співробітництво, невходження до військових блоків. У 1964 р. афро-азіатські держави об'єдналися в «групу 77» для спільного вирішення економічних проблем. Зараз вона об'єднує близько 130 членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга арабських держав (1945 р.), Організація африканської єдності (1963 р.), Асоціація держав Південно-Східної Азії - АСЕАН (1967 р.), Ісламська конференція (1969 р.). Вони розробляють загальні програми економічного й культурного розвитку, узгоджують дії в зовнішній політиці.

Поміркуємо разом:

-Дайте оцінку підсумкам колоніального періоду.

-У чому полягають ключові проблеми постколоніальних країн?

Література:

1.Ладиченко Т. Всесвітня історія. 11 клас. – К.: «А.С.К.», 2002.

2. Бердичевський Я., Ладиченко Т. Всесвітня історія. 10 клас. – Запоріжжя: Прем'єр, 2002.

3. Щедріна І. Всесвітня історія в схемах і таблицях. 10 – 11 класи. – Харків, 2005.

4.Бердичівський Я.М. Всесвітня історія 11 кл. К, 1998.