10.Взаємозв'язок принципів цивільного процесуального права.

см.8 и 9 питання +

Принципи цивільного процесуального права – це обумовлені соціально-економічними умовами суспільного життя формально закріплені засади здійснення правосуддя в цивільних справах, які визначають завдання і мету правосуддя в цивільних справах, характер, зміст і побудову цивільного судочинства, а також повноваження та процесуальну діяльність суду, учасників процесу, їх процесуально-правове становище.

По-перше, система принципів - це та основа, на якій будується вся відповідна галузь права. При цьому система принципів складається і існує об'єктивно.

Сукупність принципів цивільного процесуального права у їх тісному взаємозв’язку і взаємозалежності утворює систему принципів цивільного процесуального права, вважає А. О. Власов

Взаємозв’язок принципів проявляється по-різному: одні з них розвиваються та доповнюють положення інших принципів; у інших випадках одні принципи являються гарантіями інших, сприяють перетворенню їх в практику і т.д. Повнота здійснення кожного принципу залежить від послідовності дотримання інших однаково значимих положень. Їх взаємозв’язок визначається єдністю вираженню в них ідеях, цілеспрямованістю до досягненню єдиної мети.

В єдиній системі принципів кожен з них відіграє самостійну роль. Ті чи інші принципи можуть мати певне значення і знаходять найбільше проявлення в одній із стадій цивільного процесу або окремих інститутах, але загальне значення кожного принципу визначається його взаємозв’язком з іншими, комплексним впливом принципів на діяльність правосуддя по цивільних справах.

Дослідження проблеми класифікації принципів цивільного процесуального права дозволяє стверджувати, що серед науковців не існує єдиної точки зору щодо критеріїв поділу принципів цивільного процесу на окремі групи. Проте всі моделі класифікації принципів, як правильно стверджує О. В. Ісаєнкова, покликані

вказати на наступні обставини: зв’язок елемента моделі (конкретного принципу права) з іншими її ланками (іншими принципами); особливість окремих елементів (наявність специфічних принципів), за допомогою чого надається своєрідність усій системній сукупності; існування в системі елементів, тотожних тим же елементам в інших модельних системах того ж рівня (загальних принципів), що дозволяють вважати модель, що досліджується, підсистемою систем вищого рівня (системи принципів права і системи відповідної галузі права)

11. Система організаційних принципів цивільного процесуального права і їх роль в здійсненні правосуддя у цивільних справах.

за об'єктом регулювання розрізняють організаційно-функціональні - ті, що є одночасно принципами організації правосуддя (принципи судоустрою) і функціональними, та функціональні - принципи, що визначають процесуальну діяльність суду і учасників процесу. До організаційно-функціональних принципів правосуддя належать: здійснення правосуддя виключно судами, незалеж­ність суддів та підкорення їх лише закону, колегіальний та од­ноособовий розгляд справи, рівність громадян перед законом та судом, гласність судового розгляду, публічність, державна мова судочинства.

Здійснення правосуддя тільки судом. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя здійснюється тільки судом. Вказаний принцип є формою реалізації принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову і включає наступне: правосуддя у цивільних справах здійснює тільки суд. Правосуддя в цивільних справах підвідомче судам загальної юрисдикції та здійснюється лише цими судами у встановленому цивільним процесуальним законодавством порядку. Система судів загальної юрисдикції у відповідності до Конституції України будується на принципах територіальності та спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується: насамперед, єдиними принципами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, у нашому випадку – цивільного; обов'язковістю виконання на території України судових рішень. Державні органи і посадові особи не вправі вторгатися в компетенцію і вирішувати справи, віднесені до виняткового ведення суду. Згідно зі ст. 124 Конституції делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускається. Тільки суд загальної юрисдикції має право (і повинен) при розгляді та вирішенні цивільних справ застосовувати норми цивільного процесуального права та виносити у цивільній справі рішення іменем держави України. Справи, віднесені до відання судів загальної юрисдикції, можуть розглядатися й іншими органами: третейськими судами, комісіями з трудових спорів тощо, які, однак, правосуддям не є, та у своїй діяльності вони не вправі використовувати цивільну процесуальну форму для розгляду та вирішення справ, у тому числі виносити рішення ім'ям України. Крім того, якщо за законом спір може розглядатися декількома юрисдикційними органами, саме суд виносить остаточне рішення.

Рівність учасників процесу перед законом і судом. Цей принцип має свої основи у конституційному праві. Відповідно до ст. ст. 24, 129 Конституції України та ст. 5 ЦПК України правосуддя здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх учасників процесу незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак. Засади рівності знайшли своє відображення не тільки в національному законодавстві, але й в низці міжнародно-правових документів. Так, Загальна декларація прав людини, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., у ст. 10 проголосила: „Кожна людина для визначення своїх прав і обов’язків ..., має право, на підставі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута... незалежним і неупередженим судом”. Рівність громадян перед законом закріплено і в ст. 7 Загальної декларації прав людини, в якій зазначається: „Всі люди рівні перед законом і мають право без будь-яких відмінностей на рівний захист закону”. Змістом розглянутого принципу є наступні положення. Суд загальної юрисдикції при вирішенні справ застосовує цивільне законодавство до всіх учасників процесу у рівній мірі, безвідносно до того, хто є сторонами, третіми особами, заявниками, заінтересованими особами. Окрему увагу необхідно приділити такому положенню ст. 5 ЦПК України: “Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівність перед законом і судом”, яке закріплює лише ознаки фізичних осіб як учасників цивільного процесу. Гарантіями принципу рівності учасників процесу перед законом і судом є встановлення кримінальної відповідальності за обмеження у правах залежно від політичних чи релігійних переконань, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками; право учасників процесу на оскарження рішення суду в апеляційному чи касаційному порядку та скасування рішення на підставі порушення процесуальних норм (правила рівності учасників процесу перед законом і судом). Таким чином, принцип рівності забезпечується тим, що кожна цивільна справа розглядається в одному й тому ж процесуальному порядку і з однаковим обсягом гарантій для осіб, які беруть участь у справі.

Принцип одноособового і колегіального розгляду і вирішення цивільних справ. Усі цивільні справи в судах згідно зі ст. 129 Конституції України і ст. 18 ЦПК України розглядаються і вирішуються колегіально чи одноособово суддями, обраними у встановленому законом порядку. Цивільні справи у судах першої інстанції за загальним правилом розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє як суд. У випадках, встановлених ЦПК України, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегіально. У порядку окремого провадження судом у складі одного судді і двох народних засідателів провадиться розгляд справ про: – обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; – визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; – усиновлення; – надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; – обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ст. 234 ЦПК України). Розгляд справ в апеляційному порядку здійснюється колегіально в складі трьох професійних суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Розгляд цивільних справ у суді касаційної інстанції провадиться колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у зв'язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а в випадках, установлених ЦПК України, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати. Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому його було ухвалено (одноособово або колегіально). Гарантіями принципу є можливість скасування рішення суду судом апеляційної чи касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто неповноважним складом суду (ст. ст. 311, 338 ЦПК України).

Незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону. Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 47 Закону “Про судоустрій та статус суддів” при здійсненні правосуддя у цивільних справах судді незалежні і підкоряються тільки закону. Сутність цього принципу полягає в тому, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні розгляду і вирішенні цивільних справ незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні та підпорядковуються лише закону. У відповідності до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ у відповідності до їх внутрішнього переконання, яке ґрунтується на вимогах закону. Гарантіями незалежності суддів виступають організація судової системи і ряд процесуальних інститутів і положень, встановлених Конституцією України і Законом “Про судоустрій та статус суддів” від 07.07.2010 р.: – особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності і звільнення суддів; – порядок здійснення судочинства, встановлений процесуальним законом, таємниця постанови судового рішення; – заборона втручання у здійснення правосуддя; – відповідальність за неповагу до суду чи судді, яка встановлена законом; – особливий порядок фінансування й організаційного забезпечення діяльності судів, установлений законом; – належне матеріальне і соціальне забезпечення суддів; – функціонування органів суддівського самоврядування; – визначення законом засобів забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх родин, майна, а також інші засоби правового захисту.

Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 12 Закону “Про судоустрій та статус суддів ” і ст. 7 ЦПК України судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які беруть участь у справі і не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому ЦПК України. Отже, значення принципів цивільного процесуального права в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших Інститутів, у зв'язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

12. Проблемні питання реалізації функціональних принципів цивільного процесуального права в сучасному цивільному процесі.

Функціональні принципи

Принцип диспозитивності. Даний принцип визначає механізм руху цивільного процесу. Він є відбиттям автономного становища суб'єктів спірних цивільних правовідносин. Відповідно до цього принципу цивільні справи, за загальним правилом, виникають, розвиваються, змінюються, переходять із однієї стадії процесу в іншу й припиняються під впливом головним чином ініціативи осіб, що беруть участь у справі. Отже, особи, які беруть участь у справі, і в першу чергу сторони, мають право на будь-якій стадії цивільного процесу розпоряджатися своїми матеріальними правами, з приводу яких іде спір в суді, а також засобами їх захисту. Позивач може відмовитися від позовних вимог, відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою, порядок волевиявлення сторін регламентований законом, що дозволяє суду здійснювати належний контроль.

Згідно зі ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

До змісту принципу диспозитивності входять наступні основні елементи:

1) порушення цивільної справи в суді;

2) визначення характеру й обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їхньої зміни;

3) розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди;

4) порушення апеляційного, касаційного провадження, постановка питання про перегляд справи у зв'язку зі знову відкритими обставинами;

5) вимога примусового виконання судового акту по цивільній справі.

Варто погодитися з тими авторами, які вважають, що принцип диспозитивності містить у собі дві більші групи правомочностей сторін і інших осіб, що беруть участь у справі:

1) диспозитивні правомочності, у яких розкривається механізм руху цивільного процесу (наприклад, право ініціювати порушення справи в суді, право на відкликання позовної заяви, право апеляційного оскарження судових актів);

2) диспозитивні правомочності, існування яких ніяк не позначається на механізмі руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявляти відводи суду, прокуророві, експертові, перекладачеві; право вибору одного із судів, яким підсудна справа по правилах альтернативної підсудності; право вступити в процес як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет суперечки).

Таким чином, у принципі диспозитивності відображаються найважливіші особливості суб'єктивних прав і насамперед такі його риси як рівність учасників правовідносин, автономія в розпорядженні своїм правом, втручання держави у сферу регулюючих правовідносин з метою забезпечення їх здійснення відповідно до вимог закону.

Принцип змагальності. Згідно зі ст.10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі, користуються рівними правами щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ЦПК. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджає про наслідки здійснення або нездійснення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, установлених ЦПК.

Принцип змагальності проявляється в наданні чинним законодавством сторонам — учасникам спору та іншим учасникам процесу, які володіють правами та обов'язками сторін, можливості змагання як в усній формі, так і у формі письмового діалогу. Він регулює дії сторін і суду по збиранню та дослідженню доказів, дозволяє з'ясувати фактичну сторону справи, найбільш повно забезпечити процес доказовими матеріалами.

Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, наявність яких є найважливішою умовою встановлення обставин у справі.

Змагальний принцип полягає переважно в наступному:

1) дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі заявлених сторонами вимог;

2) можливість вільного використання засобів доведення;

3) кожна сторона доводить факти, які обґрунтовують її вимоги й заперечення;

4) суд може запропонувати сторонам надати додаткові докази. Принцип змагальності діє на всіх стадіях цивільного процесу.

Однак найбільш повно він проявляється в стадії судового розгляду, де сторони та інші заінтересовані особи мають право брати участь у судовому засіданні при дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, давати пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з приводу всіх виникаючих питань, виступати в судових дебатах.

Принцип процесуальної рівності полягає в тому, що сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки (ст. 31 ЦПК).

Згідно зі ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитись з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксації судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржити рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

В такий спосіб доповненням принципу рівності громадян і організацій перед законом і судом. Надаючи одній стороні конкретні процесуальні права, закон наділяє аналогічними правами і іншу сторону. Аналогічність прав не означає їхньої повної тотожності. Сторони користуються неоднаковими процесуальними правами, які, однак, забезпечують їхнє рівне становище в процесі. Якщо позивачеві надається право змінити предмет і підставу своїх вимог, то відповідачеві, відповідно, надано право змінити підстави заперечень, раніше висунутих проти позову, право визнати позов, пред'явити зустрічний позов (ст.31 ЦПК). Таким чином, жодна із сторін не користується жодною перевагою перед іншою.

Сторони зобов'язані сумлінно користуватися приналежними їм процесуальними правами, проявляти взаємоповагу до прав і інтересів іншої сторони, які охороняються законом, вживати заходів до всебічного, повного й об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

• Законність Конституція України, а саме п.1 ч. 3 ст. 129 визначає однією із засад здійснення судочинства зазначає законність. Сутність цього принципу полягає у тому, що судді розглядають і вирішують справи на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Ніякі посилання на доцільність, вказівки і клопотання, від кого б вони не виходили, не звільняють суддів від обов’язку точно застосовувати закон до обставин конкретної цивільної справи. У ст. 8 ЦПК зазначено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акту Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акту. Крім того, ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачено, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за його відсутності, суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) [ 3 ]. Тому дивним видається посилання судів на цю норму при постановлення ухвал про залишення позову без розгляду, на виконання чого і існує п.5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України : Ухвала Київського районного суду м. Одеси від 19.11.2014 р., Залізничний районний суд м. Львова від 20.11.2014 р., тощо. • Неупередженість суду  Відповідно до практики Європейського суду наявність безсторонності при розгляді справи визначаєтсья на підставі двох критеріїв : - об’єктивний критерій стосується функціонального характеру діяльності суду, тобто коли особиста поведінка судді не оспорюється. У справах такої категорії Європейський Суд наголошує на необхідність окремо від поведінки суддів визначати, чи існували переконливі факти, які могли б викликати сумніви щодо їхньої безсторонності; вирішальним є те, чи можна вважати відповідні побоювання щодо небезсторонності певного судді об’єктивно обґрунтованим. У кожній справі Європейський суд вирішує, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про не безсторонність суду [ 9, с. 21 ].  Так, в рішенні «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. Європейський суд визнав об’єктивно виправданими побоювання заявниці стосовно небезсторонності голови суду, який одноособово розглядав її справу в суді першої інстанції, тому що цей суддя просив і безоплатно отримував майно від компанії-відповідача [ 22 ]. - суб’єктивний критерій стосується особистого характеру і зумовлюється поведінкою судді у кожному конкретному випадку, враховуються особисті переконання та поведінка певного судді, що означає необхідність встановити, чи мав він будь-яку особисту зацікавленість або упередженість у певній справі. Відповідно до практики Європейського суду безсторонність суді презюмується, доки не доведено протилежного, при цьому надання доказів упередженості судді покладається на зацікавлену особу.  Одним із суб’єктивних проявів неупередженості - публічна поведінка судді, у тому числі його публічні висловлювання. У справі «Паскал проти України» від 15.09.2011 р. було встановлено порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю безсторонності суду першої інстанції. Характер тверджень, що приписувалися газетою судді Ш., був ключовим у обґрунтуванні висновку, що заявник не мав справедливого розгляду безстороннім судом. Формулювання інтерв’ю, даного, як стверджується, суддею Ш. газеті «Прапор Батьківщини» у перші тижні судового розгляду справи заявника, створив сильне враження, що особа, яка давала інтерв’ю, була переконана у винуватості заявника. Суддя заперечувала, що давала інтерв’ю цій газеті та намагалася дистанціюватися від вказаної публікації, вимагаючи втручання прокуратури. Оскільки стосовно її звернення не було ефективного розслідування, обставини публікації прояснено не було та не було усунуто ознак небезсторонності судді [ 23]. • Змагальність Змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності необхідні процесуальні засоби, передбачені цивільним процесуальним законодавством.  Зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. При цьому принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства - процесуальний порядок, який забезпечує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати як особисті права та інтереси, так й права та інтереси інших осіб та держави [ 15, с. 52-53 ].  Принцип змагальності також застосовується : - при розгляді окремих категорій справ в порядку окремого провадження (при розгляді судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності особи, справ про надання неповнолітній особи повної цивільної дієздатності); - при встановленні деяких юридичних фактів: усиновлення, реєстрації та розірвання шлюбу, перебування фізичної особи на утриманні, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу та ін.  Дискусійним видається питання застосування принципу змагальності на всіх стадіях цивільного судочинства. Від так цей принцип не застосовується у наказному провадженні, адже при видачі судового наказу відсутній спір про право.  Деякі процесуальні проблеми, пов’язані з реалізацією принципу змагальності на окремих стадіях цивільного процесу, потребують вдосконалення - стадії апеляційного та касаційного провадження. Важливість цієї проблеми грунтується на положеннях як вітчизняного, так й міжнародного законодавства. Принцип змагальності в апеляційнім провадженні є присутнім, оскільки за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд викликає свідків, призначає експертизу, витребує докази, тощо. Крім того, згідно зі ст. 304 ЦПК апеляційний суд розглядає справу за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими ЦПК зокрема, межі розгляду справи апеляційним судом, - апеляційний суд досліджує нові докази тільки у випадках, коли їх неподання до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Положення щодо обмеження в можливості надання доказів до суду апеляційної інстанції не перешкоджає процесу доказування, а забезпечує підвищення активності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, в суді першої інстанції, що допомагає реалізації принципу змагальності у цивільному судочинстві. Таке положення сприяє здійсненню основного завдання апеляційної інстанції - гарантувати справедливість судового рішення, реалізацію права на судовий захист [ 11 ]. Однак дія даного принципу обмежена в апеляційному провадженні, оскільки сторони або інші особи, які беруть участь у справі, не завжди особисто беруть участь в апеляційному розгляді справи. Відповідно до ст. 305 ЦПК, якщо сторони або інші особи, які беруть участь у справі, належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, їх неявка в судове засідання не є для суду апеляційної інстанції перешкодою для розгляду справи, також, як і неявка їх із причин, визнаних судом неповажними (подання особи, яка бере участь у справі, клопотання про відкладання судового розгляду, задовольняється судом за власним розсудом) [ 3 ]. Касаційній інстанції також притаманні окремі елементи принципу змагальності: до касаційної скарги додаються всі письмові матеріали, що мають значення для справи, суддя-доповідач доповідає суду зміст оскаржуваного судового рішення та доводи касаційної скарги. Якщо особи, які брали участь у справі, викликані судом для надання пояснень у справі, вони дають свої пояснення (першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу; якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення позивач). Так, у справі «Слюсар проти України» від 08.03.2012 р. встановлено порушення п.1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тим, що відсутність заявника в судовому засіданні апеляційного суду м. Києва становила порушення принципу рівності сторін [ 24 ]. Однак при перегляді справи у касаційній інстанції сторони мають істотні законодавчі проблеми для реального виконання принципу змагальності. Зокрема, на думку С. Луніна, відсутність дебатів у касаційній інстанції відзначає і відсутність змагальності сторін. Якщо сторони викликані у судове засідання, їхня присутність є формальною, оскільки суд не досліджує докази та інши обставини справи, а сторони не ведуть ніяких дебатів. Сторони викладають свої головні аргументи у вигляді тверджень чи репліки, спрямованих на ефективне спростування ключових аргументів іншої сторони. При цьому змагальний характер судових дебатів надає можливість з різних позицій висвітлити спірні питання у справі. Крім того, законодавець у касаційній інстанції не зобов’язує суд у всіх випадках повідомлювати осіб, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду справи судом касаційної інстанції, - зазначені особи викликаються за власним розсудом суду для надання пояснень у справі, тобто суд факультативно вирішує питання про необхідність присутності даних осіб у судовому засіданні (ст. 333 ЦПК України). Така позиція законодавця, на нашу думку, позбавляє сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, аргументовано відстоювати свою позицію у справі, реально застосувати принцип змагальності у касаційній інстанції і, як наслідок, перешкоджає суду всебічно й об'єктивно досліджувати обставини справи, винести законне і обґрунтоване судове рішення за результатами розгляду касаційної скарги [ 5, с. 309 ].  У справі «Жук проти України» від 21.10.2010 р. було визнано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо порушення рівності сторін - під час розгляду ВСУ касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд скарги заявника відбувався лише за участі прокурора, який усно представив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь [ 17 ]. За практикою Європейського суду виробленою при розгляді справ проти України порушення рівності сторін встановлюється за рахунок відсутності сторін у судовому засіданні, та у деяких випадках, при відсутності можливості здійснити належну правову підготовку до розгляду справи (в кримінальному процесі - відсутність захисника). Отже, Європейський суд розглядає принцип змагальності як складову принципу рівності сторін. • диспозитивність Принцип диспозитивності процесуального права - це основна ідея, що виражає свободу учасників процесу, які мають у справі матеріально-правовий та процесуальний інтерес, здійснювати свої матеріальні права для захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів засобами, встановленими цивільним процесуальним законодавством. Виходячи з викладеного можна зазначити до суб’єктів, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, відносяться особи, які беруть участь у справі, що мають до процесу як матеріальну, так і процесуальну зацікавленість, а саме; 1) сторони (позивач і відповідач); 2) треті особи (які заявляють і не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору). Що ж стосується осіб, які беруть участь у справі, що мають тільки процесуальну зацікавленість, то можливість віднесення їх до числа суб’єктів диспозитивності не можна розглядати поза контекстом конкретного виду їхньої процесуальної активності й загальної ситуації, що має місце по конкретній цивільній справі [ 13, с. 308 - 310 ].  Можна також зазначити, що принцип диспозитивності певним чином обмежений, коли стосуєтсья подання доказів : з одного боку це є обов’яком позивача, а з іншого право відповіднача. Проте треба також зважати, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини справи на які посилається.  Переконливим аргументом визначальної ролі принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві є відсутність законодавчо закріпленого права суду відмовити позивачу чи його представнику у прийнятті заяви про залишення позову без розгляду чи відмови від позову в разі, якщо така відмова від подальшого судового розгляду спору суперечить або ж не узгоджується з правами, свободами чи інтересами позивача або інших осіб.

Принцип усності судового розгляду. Розгляд цивільних справ відбувається усно. Дослідження обставин справи починається з усної доповіді судді. Усна форма сприйняття фактичного та доказового матеріалу, а також здійснення процесуальних дій панує у цивільному судочинстві. В усній формі в судовому засіданні дають пояснення сторони та треті особи, а свідки — показання. В усній формі оголошують документи, різні письмові докази та переписку.

Усна форма сприйняття судом обставин справи відображає не тільки простоту й доступність процесу, але і його демократичність. Саме принцип усності створює необхідні умови для реалізації принципів гласності, національної мови судочинства, безпосередності, сприяє виховному впливу правосуддя на громадян, а також рішенню інших завдань цивільного судочинства.

Оскільки ряд процесуальних дій повинен бути вбраний у письмову форму, у процесі розгляду справи суд досліджує різні письмові матеріали. Принцип усності припускає, що суд засновує рішення на матеріалах справи й доказах, викладених у судовому засіданні усно. Отже, письмові документи, наявні в матеріалах справи й представлені особам, що беруть участь у справі, повинні бути оголошені в судовому засіданні.

Дія усності має важливе практичне значення. Особисте спілкування сторін у процесі між собою та із судом створює найкращу можливість досягнення вірного знання в процесі, полегшує сприйняття доказів у справі і винесення законного та обґрунтованого рішення. Усна форма спілкування підвищує ефективність змагання сторін у процесі вирішення спору.

Принцип безперервності судового розгляду. Судове засідання по кожній справі повинне проходити безупинно, крім часу, призначеного для відпочинку. До закінчення розгляду початої справи або до відкладення її слухання суд не вправі розглядати інші справи.

Отже, головна вимога даного принципу полягає не так в безперервності самого розгляду справи, як в тому, що суд не вправі розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше початої справи шляхом винесення рішення по суті. Тому якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання в справі повинне бути почате спочатку.

Принцип безпосередності в цивільному процесуальному праві являє собою таке правило, відповідно до якого суд зобов'язаний безпосередньо дослідити й сприйняти всі докази в справі, тобто забезпечується особисте сприйняття суддями доказового матеріалу.

Принцип безпосередності за своїм змістом має дві сторони: суб'єктивну й об'єктивну. Із суб'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що суд при розгляді справи зобов'язаний особисто (тобто безпосередньо) досліджувати докази в справі: заслухати пояснення осіб, що беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами. З об'єктивної сторони безпосередність полягає в тому, що самі докази повинні бути, як правило, узяті з першоджерел, безпосередньо відображаючи засвідчувані ними факти.

Точне дотримання вимог принципу безпосередності підвищує ефективність процесуального змагання, дозволяє уникнути чисто формального підходу при оцінці вірогідності відомостей, викладених у досліджуваних судом документах, вчасно усунувши наявні в них протиріччя і розбіжності.