62. Проблема сутності юридичної природи судового рішення, як найважливішого акту правосуддя, його декларативний та імперативний характер.

Правильне уявлення про юридичну природу судового рішення має важливе теоретичне і практичне значення, тому що постанова справедливого рішення можлива лише тоді, коли суд буде мати ясне уявлення про сутність того акта, що він постановляє. Питання про сутність судового рішення є питанням про головну ознаку, що характеризує судове рішення як правовий інститут і визначає його місце серед інших актів державних органів.

Проблема сутності (природи) судового рішення в процесуальній літературі конкретизувалася у вигляді спору про наявність в рішенні суду наказу чи підтвердження судом правовідносин як підтвердження конкретного права на примусове виконання присудженої судом вимоги позивача до відповідача. Спір про сутність рішення був пов'язаний з теоріями наказу та підтвердження, розробленими німецькими процесуалістами ХІХ ст. Так, С.Н.Абрамов вважає, що рішення суду – це наказ, звернений до сторін і до всіх інших осіб, державних органів, які мають відношення до цієї справи. Крім того, питання про природу судового рішення дуже ретельно та детально розробляв у багатьох своїх роботах М.А.Гурвич, який, прийшов до висновку, що судове рішення є за своєю сутністю владним підтвердженням оскаржених правовідносин, у судовому рішенні немає (поряд з підтвердженням) елемента наказу, що служить джерелом зобов'язуючої сили цивільного суб'єктивного права. Правовідносини немовби переливаються у форму судового рішення, але правовідносини не змінюються рішенням, а навпаки, зберігаються, звільнені від невизначеності. найточніше визначають сутність рішення ті процесуалісти, які підкреслюють, що рішення суду – це в першу чергу акт із застосування права, який має певні особливості: 1) воно (рішення) має разове значення (стосується конкретної життєвої ситуації й містить індивідуальне розпорядження, адресоване конкретним особам); 2) це офіційний акт-документ, який виражає волю держави та постановлюється компетентним органом; 3) воно викликає певні юридичні наслідки індивідуального характеру; 4) розпорядження суду на основі загальних норм визнає індивідуально міру можливої й належної поведінки для конкретних осіб; 5) рішення суду є зовнішнім формальним закріпленням результату правозастосування у кожній цивільній справі; 6) це спосіб реального проведення в життя державного примусу; 7) воно має відповідати закріпленим у цивільно-процесуальному законодавстві вимогам. Судовим рішенням підсумовується комплекс застосування судом матеріальних та процесуальних норм, причому останні регламентують діяльність суду і забезпечують тим самим правильність застосування норм матеріального права.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій — це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи.

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.