Модуль ііі. Особистість у діяльності і спілкуванні. Індивідуально-психологічні властивості особистості.

Тема 8. Особистість у діяльності і спілкуванні.

0. 8.1. Психологічна характеристика діяльності та активності людини.

   Поняття про діяльність. Психологічна структура діяльності. Освоєння діяльності. Формування вмінь і навичок. Основні різновиди діяльності та їх характеристика.

Особистість формується і виявляє себе лише в діяльності. Саме діяльність є умовою, основою і засобом розвитку особистості. У діяльності відбувається фізичне удосконалення індивіда, його психічної сфери : інтелекту, почуттів, волі, сили уяви, здібностей і рис характеру. Через діяльність людина пізнає норми та цінності навколишнього світу, себе. Власне в процесі діяльності зароджується психічне відображення світу у свідомості людини, результати якого мають вплив на її творчість. Будь-яка індивідуальність завжди відображає у діяльності свій внутрішній світ, потреби та цінності, а також вимоги як свої, так і того оточення, в якому вона перебуває.

Живим істотам від природи властива активність. Будь-який вид діяльності пов’язаний з рухами. Рух – це фізіологічна функція живого організму. Перші рухи виявляються ще в утробі матері. Вони безумовно є рефлекторними. З моменту народження дитина починає рухатися досить активно, спочатку підсвідомо. Поступово під впливом зовнішніх факторів у малюка формуються нові рухи, в основі яких лежать умовні рефлекси. Більшість рухів дитини з часом стають усвідомленими. Протягом життя вони вдосконалюються.

Система рухів, спрямованих на певний об’єкт з метою володіння чи його удосконалення, називається дією. Дія – основний елемент діяльності. Найпростішими першими діями є предметні. Предмет дії може бути як матеріальним, так і ідеальним. Тому в психології розрізняють фізичні (зовнішні, моторні) дії з предметами та інтелектуальні (внутрішні, психічні) дії.

Дослідження феномена «діяльність» свідчать, що первинними є зовнішні дії. Розумові дії спочатку формуються як зовнішні, предметні й поступово перетворюються у внутрішні. Внутрішня діяльність – це поєднання свідомих дій з підсвідомими. Перехід зовнішньої дії у внутрішню називається інтеріоризацією. Оволодівши розумовими діями, ми маємо змогу обмірковувати свою поведінку перед виконанням тих чи інших зовнішніх дій. Таким чином ми спрямовуємо, а пізніше й контролюємо зовнішні дії (звіряємо їх з моделями, образами). Трансформація внутрішньої розумової дії у зовнішню дію з предметами називається екстеріоризацією.

Планування, контроль дій та їх корективи називається акцептором дії, як апарат контролю результатів дії і порівняння їх з поставленою метою.

Залежно від участі волі дії поділяються на імпульсивні та вольові. Імпульсивні дії ми виконуємо тоді, коли погано уявляємо собі цілі та можливі наслідки (мала роль свідомості), у цьому випадку ми є несвідомими порушниками. Вольові дії є цілеспрямованими, усвідомленими, аналітичними – ми чітко уявляємо собі цілі, послідовність дій та їх наслідки, тобто моделюємо їх.

Сукупність цілеспрямованих, усвідомлених дій, що передбачають позитивний наслідок, задоволення власних і соціальних потреб, інтересів, становлять діяльність.

Лише в діяльності особистість самореалізується. Успішна діяльність можлива за певних умов і на певних засадах. Перш за все, необхідно чітко визначити мету, яка є стимулом до активності. До досягнення мети нас спонукають ті чи інші стимули – мотиви. Мотиви – це почуття, потреби, інтереси, переконання, внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності.

Чуттєвий досвід (у вигляді образів), отриманий з моменту народження, ми поступово трансформуємо у систему уявлень і понять, у вигляді яких і існують знання в нашій памяті.

Знання тісно пов’язані з діями, бо без дії вони безперспективні. Уже в своїх найперших діях дитина отримує відомості про предмет (його характеристику, призначення). На нашому життєвому шляху постійно трапляються нові предмети, об’єкти і ми прагнемо, перш за все, отримати про них інформацію.

Знання, з одного боку, дають достовірні відомості про предмет, об’єкт, забезпечують творчий, свідомий рівень діяльності, успішне її виконання. З іншого боку, вони є продуктом певного виду діяльності. Без активного пошуку нових знань, без активної діяльності людина ніколи їх не опанує.

Розрізняють емпіричні й теоретичні знання, в яких різний ступінь узагальнення конкретних фактів. В основі емпіричних – лежить фактичний матеріал, отриманий позаекспериментальним шляхом (природне спостереження, свідчення очевидців тощо). Теоретичні – ґрунтуються на наукових узагальнених фактах, отриманих експериментальним шляхом.

Знання завжди підпорядковані нашим потребам та інтересам. Процес міцного засвоєння знань – основна частина процесу навчання. Це психологічно дуже складний процес. Він передбачає сприймання матеріалу, його осмислення, запам’ятовування, що дає змогу вільно оперувати знаннями в різних ситуаціях.

Однак для повноцінної успішної діяльності одних знань замало. Не менш важливими в цьому процесі є наші навички. Навичка – це часткова автоматизація виконання і регулювання доцільних рухів. Як компонент діяльності, навичка є психічним новоутворенням, завдяки якому індивід спроможний займатися певним видом діяльності раціонально, творчо, майстерно, кваліфіковано.

Розрізняють прості (елементарні) навички і складні (майстерні). Прості (елементарні) є наслідком простого наслідування або багаторазового вправляння шляхом спроб і помилок. Складні (майстерні) формуються в процесі творчої діяльності, на основі систем знань і наявних елементарних навичок. Сформована навичка не вимагає істотної участі свідомості. За своєю фізіологічною основою вона умовно-рефлекторна. Зазвичай на початковому етапі формування навички ми свідомо контролюємо цей процес, однак з часом така потреба відпадає. (Напр., перші літери, які виводить дитина, дають їй важко (у цьому процесі іноді беруть участь і язик, і голова), вона контролює кожен рух, коли ж формування навички завершено, учень стежить лише за змістом, суттю викладеного, не замислюючись за написанням тих чи інших букв).

У процесі вироблення навички велику роль відіграють вправляння. Це багаторазове виконання певних дій чи видів діяльності з метою їх освоєння, яке ґрунтується на розумінні й супроводжується свідомим контролем і коригуванням. У процесі вправляння відбуваються зміни в прийомах виконання дії: зменшується кількість помилок, поступово відсіюються зайві рухи. При цьому дія ніби згортається, прискорюється, полегшується її виконання, рухи стандартизуються, зростає їх автоматизація, отже, формується навичка.

Формування кожної навички не є самостійним ізольованим процесом – воно відбувається в системі навичок, якими вже володіє людина. Одні з них полегшують формування навички, інші заважають, деякі видозмінюють. Наявність системи навичок забезпечує їх взаємодію.

Загальна особливість вироблення навички полягає в тому, що людина кожне нове завдання намагається виконувати вже відомим способом, використовуючи сформовані прийоми діяльності. Успішність такого перенесення способів діяльності залежить від ступеня схожості проблем з точки зору способів їх вирішення.

Якщо об’єкти або умови двох дій людина сприймає як схожі, в той час як насправді вони різні, то використання раніше засвоєних прийомів діяльності є неефективним. Щоб виявити їх помилковість і замінити іншими, потрібні час і зусилля – тоді формування нової навички затримується і ускладнюється. Негативний вплив існуючої навички на формування нової називається інтерференцією навичок (негативним перенесенням). (Напр., перехід у деяких країнах з лівостороннього руху автомобілів на правосторонній тривалий час супроводжувався аваріями, оскільки навичка лівосторонньої їзди негативно впливала на формування навички правостороннього руху). Глибоке усвідомлення процесу формування нової навички запобігає інтерференції.

Якщо об’єкти або умови обох дій різні, в той час як дії схожі за прийомами виконання, контролем і регулюванням, то формування нової навички полегшується і прискорюється. Позитивний вплив навички, що сформувалася раніше, на формування нової називається індукцією навичок (позитивним перенесенням).

Навичка є необхідним компонентом уміння. Уміння – це вироблена на основі знань і навичок система психічних і практичних дій, які забезпечують успішне виконання певного виду діяльності на простому або складному рівнях. Наші уміння є показником нашого інтелектуального рівня, гнучкості та кмітливості, здатності творчо застосовувати наявні знання та навички, засвоювати й набувати нові. Уміння виробляються та вдосконалюються під час застосування знань і навичок у різних ситуаціях, умовах. Що більша варіативність, то майстерніше уміння.

Навички та уміння іноді породжують звички. Звички – потреба виконувати ту чи іншу дію, схильність людини до відносно стандартних дій. (Напр., усі ми маємо навичку читання, але не у кожного є звичка читати художню чи наукову літературу; кожен з нас має навичку культурного поводження в товаристві, але звичка сформована далеко не в кожного).

З фізіологічної точки зору звичка – це певний динамічний стереотип, який не вимагає від нас особливих зусиль. (Напр., учень, який звик щодня в один і той же час виконувати домашні завдання, робить це легко, без будь-яких зусиль) .

У формуванні звичок велике значення має вибір, воля особистості. Впливає і середовище (змалку дитина наслідує звички дорослих). Тому важливим є створення таких умов, які б сприяли формуванню корисних і гальмували б шкідливі звички. При цьому важливого значення набувають самооцінка (визнання наявності певних звичок) і самоконтроль (стимулювання позитивних і стримування негативних звичок).

Людина сучасного суспільства займається різноманітними видами діяльності. Основні види діяльності відповідають основним потребам, які можна виявити у всіх людей. Такими видами є гра, навчання і праця.