2.Огляд життя Івана Карпенка-Карого. (1845-1907). (Візитна картка)

Іван Карпенко-Карий — найвизначніша постать в українській драматургії. Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів — соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим умінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру.

1.	Народився 17 вересня 1845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда(нині — Кіровоград)
2.	Родина управителя поміщицького маєтку. Батько, Карпо Адамович Тобілевич, хоч і був дворянином, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походження. Мати Івана, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з колись вільного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність, тому Карпові Адамовичу довелося викупляти її з кріпацтва.
3.	Навчався у Бобринецькому повітовому училищі, на цьому (через матеріальну скруту батьків) офіційні «університети» для нього закінчилися.
4.	Працювати почав у чотирнадцятирічному віці змушений був влаштуватися на писарську посаду в канцелярії з платнею… 2 крб 50 коп. на місяць. Пізніше він влаштовується на таку ж посаду в Бобринецькій ратуші. Тільки наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем третього розряду. Пізніше - секретар міської поліції.
5.	У 1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською(до речі, з цього роду вийдуть геніальні митці ХХ ст. — поет Арсеній Тарковський та його син, усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У шлюбі народилися діти: Галя, Назар, Юрко й Орися.
6.	2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч із батьком на цвинтарі неподалік від хутора Надія.

3. Загальна характеристика творчості .

Своє мистецьке кредо І. Карпенко-Карий висловив у монолозі героя п’єси «Суєта» Івана Барильченка: «Може, я і справді чудодій, може, мої мрії — суєта;сцена ж мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму.

Причому час появи реалістичних і романтичних п’єс не ділив творчість І. Тобілевича на два періоди: такі два різні способи зображення дійсності були характерні для нього як драматурга протягом усіх двадцяти п’яти років літературної праці. Яскраві зразки реалістичної творчості митця — соціальні сатиричні п’єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які змальо'вують поширений у світовій літературі образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспільстві займаються «стяжаннямв ім’я стяжання», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п’єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драми стяжання».

Герасим Калитка («Сто тисяч») — новонароджений, малоосвічений і жадібний сільський буржуа, якому постійно «копиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки.

Соціально-психологічна драма «Безталанна» (1884) представляє вже романтичну творчість майстра. Любовний трикутник — хоч і не дуже оригінальна, а все ж вічна тема в драматургії: Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її.У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою (без сумніву, через Емський указ 1878 р.). Література 70–90-х років ХІХ ст. минуле, таке багате на теми й цікаве для читача (глядача), заборонено; слова «запорожець», «козак», «рідний край» — страшні для цензури, тому якщо п’єса добрескомпонована й містить ці слова, то краще її й не надсилати до цензури — усе одноне дозволять. Ось чому в українських п’єсах домінує здебільшого тема кохання,приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п’єси «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893), досі не опублікована: рукописний оригінал знаходиться в Петербурзі), «Паливода ХVІІІ століття» (1893), «Гандзя» (1902). Вершинним твором І. Карпенка'Карого на історичну тематику вважається трагедія «Сава Чалий» (1899).

Пам’ять про геніального корифея увіковічено у багатьох місцях України, на батьківщині споруджено пам’ятник і відкрито літературно-мистецький заповідник «Хутір Надія», аКиївський національний інститут театрального мистецтва з гордістю носить ім’я Івана Карпенка-Карого.

Тема «землі» становить кульмінаційну точку драматургії І. Тобілевича, бо вона була найближча йому в розумінні соціяльному (див. його біографію) і в розумінні моральному, цебто вона найщільніше пов'язана з цілим світоглядом його. Українська критика не раз відзначала велику спостережливість І. Тобілевича в галузі аграрних процесів та влучність і соковитість його характеристики нових українських землевласників, що відогравалиролю акумуляторів аграрного капіталу після реформи 1861 року. Тема землі в цих п'єсах ще не поставлена на всю широчінь її. Разом з «героєм» тут ліквідується і його «соціальний еквівалент», його майно, а засоби цієї ліквідації такі ж незакономірні, випадкові, як і засоби набування: ревізія («Бурлака»), штрап («Розумний і дурень») тощо.