Тема 16. Друга світова війна
У 30-х рр. ХХ ст. Німеччина, Японія та Італія, використовуючи військову силу, намагалися створити імперії, засновані на ідеях національної та расової переваги. Сформована після 1918 р. система міжнародних відносин, котра базувалася на існуванні Ліги Націй та системі „колективної безпеки”, виявилася недієздатною, і світ почав готуватися до нової страшної війни.
Криза цієї системи відносин багато в чому була обумовлена економічною депресією, що охопила увесь світ та спровокувала підйом мілітаризму в країнах, що найбільше постраждали від неї. Так, ця криза підштовхнула Японію до захоплення нових земель, джерел сировини та ринків збуту. У 1931 р. нею була захоплена китайська Маньчжурія, яка у 1932 р. була перетворена на „маріонеткову” державу Маньчжоу-Го. Не зустрічаючи серйозної реакції світового співтовариства, Японія вийшла з Ліги Націй та продовжила захоплювати територію Китаю, доки у 1937 р. не почалася широкомасштабна війна, у результаті якої більша частина Китаю була окупована. А Італія під керівництвом Муссоліні у 1935 р. вторгнулася у Ефіопію і у 1936 р. захопила її. У 1937 р. Італія також вийшла з Ліги Націй.
У 1935 р. Німеччина відкрито порушила Версальський договір, почавши формування могутньої армії, ВПС та ВМФ. В березні 1935 р. Гітлер ввів війська в Рейнську область. З боку Англії та Франція у відповідь на це не було здійснено ніяких дій.
11-12 березня 1938 р. відбувся аншлюс Австрії, котра тепер увійшла до складу Третього рейху. У вересні того ж року в Мюнхені Англія та Франція пред’явили Чехословаччині ультиматум, змусивши її віддати Німеччині Судетську область з усіма мешканцями, заводами та потужними оборонними комплексами.
Явне потурання цих держав Німеччині призвело до того, що в березні 1939 р. Німеччина окупувала Чехію та Моравію, зробивши їх своїми протекторатами, проголошує Словаччину „самостійною державою”, окупує стратегічно важливий литовський порт на Балтиці Клайпеду.
19 травня 1939 р. Франція і 25 серпня Англія підписали з Польщею договір про взаємну допомогу. В умовах небажання Англії, Франції та Польщі підписувати з СРСР договори про спільну протидію Гітлеру, та бажаючи виграти час, СРСР 23 серпня 1939 р. підписав з Німеччиною Пакт про ненапад.
Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу. Польська армія героїчно намагалася стримати напад супротивника та сподівалася на швидку допомогу Англії і Франції. Однак ті, що тільки недавно створили систему військових договорів з Польською республікою, у військовому плані були нездатні допомогти союзнику. І, хоча 3 вересня Англія і Франція проголосили війну Німеччині, воєнні дії з їх сторони почалися набагато пізніше.
Почалося те, що пізніше назвуть „дивною війною”, коли 110 французьких дивізій стояли перед 23 німецькими, а британські солдати, чисельністю 158 тис. були перекинуті на континент лише до 11 жовтня 1939 р., через 9 днів після закінчення останнього польського опору на півострові Хель. Почавши війну з Польщею, німецьке керівництво сподівалося на допомогу. Але радянський уряд, незважаючи на постійні вимоги німців вступити у війну, відтягував рішення. По-перше, Радянський Союз не розглядав договір про ненапад, навіть із його секретним додатком, як угоду про спільні воєнні дії з Німеччиною. По-друге, можна припустити, що радянське керівництво розуміло, що напад гітлерівців на нашу країну майже неминучий і не варто допомагати їм наблизити цей момент, а треба витягти максимальну користь з наявної ситуації для зміцнення обороноздатності країни. По-третє, хоча Польща і розглядалася як ворожа СРСР держава, і претензії СРСР на західні білоруські та українські землі були відомі, не варто було нападати на Польщу в настільки непривабливій ситуації, бо у середині вересня склалося становище, коли німецькі війська могли підійти безпосередньо до кордонів СРСР. І, хоча польська армія ще обороняла Варшаву та східні території, 16-17 вересня польський уряд почав перебиратися до Румунії. У цих умовах радянське керівництво визнало можливим реалізувати свої плани.
17 вересня 1939 р. Червона Армія вступила в східні землі Польщі. Польський уряд віддав наказ не робити опору СРСР й іти на Захід. Однак відбулося близько 40 бойових зіткнень радянських і польських частин, у яких загинуло 739 червоноармійців і було поранено 1 862 чоловік, втрати поляків вважаються приблизно такими ж. Наприкінці вересня 1939 р. була встановлена лінія розділу радянських і німецьких військ. 29 вересня 1939 р. був підписаний німецько-радянський договір „Про дружбу та кордони”, який ліквідував Польську державу.
Хоча землі, приєднані до СРСР, у цілому були в межах „лінії Керзона” (тобто можна було вести мову про міжнародне визнання радянських придбань), радянський уряд зробив політичну помилку, визнавши ліквідацію Польщі та засудивши 31 жовтня 1939 р. західні держави як агресорів, які продовжують війну заради відновлення старої (територіально) Польщі як „породження” Версальського договору.
Подібні демарші Радянського Союзу загострили та заплутали реальне положення справ. Захід сприйняв це як союз Німеччини і Радянського Союзу з тотальної зміні світу. Почалися гоніння на комуністів. Однак, перебуваючи в стані війни з Німеччиною, англійці та французи не вели військових дій. Але війна йшла: з вересня 1939 р. по травень 1940 р. гітлерівці потопили 400 кораблів, у тому числі, і цивільних, втративши при цьому 27 підводних човнів. „Гаряча” війна на морі та „незрозуміла” війна на суші – таким було становище до кінця листопада 1939 р.
Радянський уряд допускав можливість військового конфлікту з Фінляндією ще з весни 1936 р. Саме тоді була прийнята постанова СНК СРСР про переселення цивільного населення (мова йшла про 3400 господарства) з Карельського перешийка для будівництва тут полігонів і інших військових об'єктів. На протязі 1938 р. генштаб принаймні тричі порушував питання про передачу військовому відомству лісового масиву на Карельському перешийку для будівництва оборонних споруджень. 30 листопада 1939 р. СРСР перервав переговори з Фінляндією про розмін територіями, що йшли з квітня 1938 р., та починає агресію проти цієї країни. Англія і Франція стали планувати війну і з СРСР. У Фінляндію повинен був відправитися 150-тисячний експедиційний корпус, а на півдні СРСР (район Баку і Батумі) повинні були завдати удару англійські, французькі і польські війська (Польща оголосила війну СРСР у грудні 1939 р.). У грудні 1939 р. Радянський Союз як агресор був виключений з Ліги Націй. Проте, незважаючи на плани західних країн, реальну допомогу Фінляндії надали лише загони добровольців, в основному зі Скандинавії, і 12 березня 1940 р. війна закінчилася формальною перемогою СРСР. Радянсько-фінський кордон був перенесений на лінію кордону 1809 р., і СРСР одержав в оренду півострів Ханко строком на 30 років. Це було оплачено життями більш ніж 100 тисяч радянських солдат і декількох десятків тисяч фінів.
В день, коли у Франції була введена страта за комуністичну пропаганду (9 квітня 1940 р.) німецькі війська захопили Данію та почали окупацію Норвегії. 14 квітня англо-французькі війська почали бої за Норвегію, але на континенті не воювали. Співвідношення військ було 136 дивізій у Німеччини та 147 – у її супротивників. Стратегія оборонної війни, яку розділяли останні, дала Німеччини можливість воювати за своїм розсудом. У підсумку, 10 травня 1940 р. гітлерівські війська вторглись у Бельгію та Голландію. 3 червня частини антигітлерівського блоку покинули Дюнкерк (Бельгія), а 7 червня – Північну Норвегію; 14 червня німецькі війська вступили в зданий без бою „відкритий Париж”. 22 червня Франція капітулювала перед Німеччиною та Італією (у війні з 10 червня 1940 р.). Англія залишилася одна.
Створилася нова ситуація. У Європі панували фашистські держави – Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, авторитарна Югославія; відносно незалежними були Швейцарія, Швеція, Фінляндія, Греція, країни Балтії та ряд „карликових” держав. Їм всім необхідно було визначити свою подальшу політику. Про нейтралітет заявили Швейцарія, Швеція, Португалія, Іспанія. Греція вступила у війну з Італією, відбиваючи її агресію. Литва, Латвія, Естонія змушені були вибирати між СРСР і Німеччиною. Остання у 1939 р. уже відібрала в Литви Мемель (Клайпеду) і призивала німців Прибалтики стати „п'ятою колоною” Рейха. СРСР же, забравши у Німеччини Мемель, передали його і колишній Віленський край Литовській республіці. Вибір був зроблений, і з Радянським Союзом були підписані військові договори про розміщення Червоної Армії в країнах Балтії. Радянський вплив та демократизація авторитарних режимів прибалтійських держав привели до посилення прорадянських сил у цих країнах і до рішень їх парламентів про вступ у Радянський Союз, що і відбулося наприкінці липня 1940 р.
Країни Східної Європи були готові почати війну друг проти друга. Німеччина використала момент, і, через так звану „систему Віденських арбітражів” провела розділ спірних територій, проголосивши себе гарантом „нової Східної Європи”. Після підписання 27 вересня 1940 р. японо-італо-німецького „Потрійного договору” про спільні дії у цій світовій війні, Гітлер схиляє східноєвропейські диктатури приєднатися до блоку. З листопада 1940 р. по березень 1941 р. майже всі країни на сході Європи тим чи іншим шляхом стали німецькими союзниками. Проти перетворення на гітлерівського сателіта виступили проанглійськи та проросійськи настроєні офіцери Югославії. Але у відповідь на переворот кінця березня 1941 р. Югославія піддалася окупації п'ятьма фашистськими державами. Спроба Югославії вийти з німецького блоку була неприпустима, тому що в лютому - березні 1941 р. англо-грецькі війська вибили італійців з Греції та увійшли в Албанію. По-друге, розширення успіху антигітлерівців на Балканах сильно ускладнило підготовку нападу на СРСР, до того ж югославський уряд встиг підписати договір про військову допомогу з Радянським Союзом.
Взагалі, початок 1941 р. був напруженим для Німеччини. Італійці до цього часу повністю програли війну в Африці, і німецькі війська довелося послати в Лівію та Єгипет. На Близькому Сході французькі частини стали переходити на сторону англійців, а останнім вдалося придушити фашистський переворот в Іраку. Спроба захопити Британію провалилася, а посланий для переговорів з англійцями 10 травня 1941 р. Р. Гесс був арештований, у такий спосіб переговори про перемир'я з Великобританією провалилися. Японія вела на Сході свою війну, захоплюючи колонії Франції та Англії і наближаючись до війни з США; 13 квітня 1941 р. вона підписує з СРСР Договір про взаємний нейтралітет.
Отже, Англія опирається Німеччині, США починає надавати їй економічну та військово-технічну допомогу (ленд-ліз), СРСР визнає антигітлерівські уряди окупованих країн, які формуються в Лондоні і нарощує темпи підготовки до війни. В таких умовах баритися з нападом на Радянський Союз Німеччині було не можна. У квітні Німеччина ліквідує грецький плацдарм англійців і підписує угоди з рядом незалежних і колабораціоністських урядів про оборону або спільну боротьбу з СРСР.
Ще наприкінці липня 1940 р. Гітлер повідомив штабу оперативного командування ОКВ, а також головнокомандуючим трьома видами збройних сил, що він не виключає можливості походу проти Радянського Союзу, і дав доручення почати попередню підготовку. Проте, сила Росії являла собою велику невідому величину. Вважалося, що операція можлива тільки в гарну пору року. Генеральний штаб уважав своїм завданням визначити оперативні, матеріальні і людські можливості і їх границі. На цій підставі Гальдер вирішив доручити першу розробку плану „Барбаросса” начальнику штабу 18-ї армії генерал-майору Еріху Марксу, який приступив до роботи 29 липня. Паралельно з генералом Марксом працювали генерал Грейфенберг і підполковник генштабу Фойерабенд, а також генерал фон Зоденштерн.
Відповідно до наданих розробок, початок походу планувався на травень 1941 р. Строк для проведення операції – 5 місяців. Метою агресії проти Радянського Союзу було знищення життєвої сили Росії. Операція розпадалася на два удари: по Києву і по лінії Вітебськ-Москва.
Таке було положення справ, коли Гальдер запропонував Паулюсу остаточно доробити план „Барбаросса”. Йому належало звести воєдино всі плани в такому виді, щоб доповісти їх фюреру. Паулюс це завдання виконав. Так з'явився на світ секретний документ рейха №33408/40, або Директива № 21, або план „Барбаросса” – план нападу на СРСР.
22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР.
Напад на Радянський Союз дав новий поворот ідеологічному обґрунтуванню війни. Відомо, що в гітлерівській Німеччині здійснювався на практиці особливий напрямок фашизму – расизм. Німецькі нацисти в цілому змішували поняття „нація” і „раса”. Нацизм жорстко погоджував антрополого-біологічні розходження людей з їх культурою. Раси ділилися на „вищі” й „нижчі”. Вищою була „арійська раса” (до речі, в науці немає такого поняття), до якої німці приписували лише себе. Змішання рас приводило, нібито, до виродження „вищих” і захопленню їх місця на землі „нижчими расами”. Це змішання, як вони вважали, необхідно було зупинити шляхом роздільного проживання рас і недопущення появи потомства від людей, що належать до різних рас і від нащадків змішаних шлюбів. „Неповноцінне”, на їх думку, потомство повинне було бути ізольоване від арійців.
Однак до нападу на СРСР гітлерівці, як правило, не знищували цілеспрямовано великі групи своїх в'язнів (щоправда необхідно відзначити, що в другій половині 1930-х рр. фашисти практикували в Німеччині так звану евтаназію – умертвіння десятків тисяч німців, хворих невиліковними спадкоємними захворюваннями або з вродженими фізичними недоліками). Але територія нашої країни, як, втім, і Польща, відігравали особливу роль в ідеології нацизму. Ці землі розглядалися як „життєвий простір” для німців. Територія до Уралу повинна була бути очищена від „недолюдей” (офіційний нацистський термін) – слов'ян та „киргизів” (так у Гітлера називалися всі ті, хто належав до тюркської язикової родини). „Недолюди” повинні були бути виселені в Західну Сибір (зі Східного Сибіру починалася б зона Японської імперії), вони розглядалися лише як людський матеріал для набору прислуги в родинах німецьких колоністів, які будуть розселені на землях, очищених від „слов'ян і киргизів”. До того ж гітлерівці вважали (не без допомоги частини російської білої еміграції), що влада в СРСР належить виключно євреям - комуністам, які керуються євреями - капіталістами Заходу. Дане переконання привело до того, що саме на окупованих територіях СРСР із червня 1941 р. починається навмисне вбивство євреїв, а потім й інших радянських громадян.
Почавши масове знищення євреїв Радянського Союзу, гітлерівці в інших окупованих країнах продовжували використовувати єврейське населення основному як рабів у концтаборах. У 1943 р. нацистське керівництво приймає так зване „остаточне рішення єврейського питання”: до кінця війни планувалося вбити всіх євреїв. Одразу за цим рішенням починається ліквідація гетто. У гетто Вільнюса, Кракова, Варшави євреї вчинили збройний опір карателям. Планомірне знищення євреїв тривало аж до травня 1945 р. Усього в роки війни загинуло 6 млн. євреїв, причому більше 4 млн. євреїв були усвідомлено вбиті фашистами з расових причин.
За свою національну приналежність вбивались цигани (ці вихідці з Індії мали більше підстав бути нащадками „арійців”, ніж гітлерівці). З 1941 р., і особливо з 1943 р., нацистське керівництво стимулювало і цілеспрямоване вбивство слов'ян Польщі та СРСР. Таким чином, у 1939 - 1945 рр. нацистська верхівка Німеччини проводила політику геноциду відносно цілого ряду народів Європи, а японці з початку 1930-х рр. – відносно народів Китаю та Південно-Східної Азії. Кілька десятків мільйонів чоловік були вбиті тільки через їх етнічну приналежність. Геноцид багато в чому визначав військові цілі фашистів, а припинення геноциду іноді впливало на дії антигітлерівської коаліції.
До східної кампанії Німеччини вдалося взяти під повний контроль європейський континент, окупувавши одні країни, примусивши інші стати своїми союзниками. У Східній Європі сателітами Рейха стали Словаччина, „Незалежна держава Хорватія”, Румунія, Угорщина. Однак повноправними союзниками були лише дві останні країни, причому Румунія в певному сенсі могла вважатися „стратегічним партнером”, тому що самостійно керувала своїми частинами і під її військово-політичний контроль були передані Молдавія та частина українських земель. Румунія була надзвичайно потрібна Німеччині через родовища нафти в Плоешті. Без них Німеччина не змогла б ні почати, ні вести війну. Втім, на побутовому рівні німецькі солдати вкрай зневажливо ставилися як до румунських воїнів, так і до італійських союзників.
Угорщина не могла виставити достатніх контингентів, та й не могла претендувати на радянські землі. Тому угорські частини, як і формування маріонеткових держав Словаччини і Хорватії, безпосередньо підкорялися німецьким військовим начальникам. Участь у війні проти СРСР прийняла і нефашистська Фінляндія, яка намагалась повернути землі, загублені після „зимової війни” 1939 - 1940 рр. Союзником гітлерівців на сході континенту була і Болгарія, але, взявши участь в окупації Югославії та Греції і оголосивши війну Англії, а пізніше й США, ця держава через сильні проросійські настрої не тільки не вела війни з Радянським Союзом, але й не розірвала з ним дипломатичних відносин. Крім армій і підрозділів союзників, Німеччина на Східному фронті могла мати у своєму розпорядженні нечисленні загони фашистів – добровольців з Іспанії та Італії, при чому вони пишалися тим, що належать до фашистів, і дуже обурювалися, коли їх називали нацистами чи гітлерівцями.
Італійські, фінські та румунські частини, безсумнівно, відігравали певну роль у веденні воєнних дій у Росії, діючи на другорядних ділянках фронту, дозволяючи німцям раціональніше використовувати німецькі частини. Зав'язавши нові вузли міждержавних і міжнаціональних протиріч у цій частині Європи, Німеччина позбулася від військових витрат на окупацію і створила собі відносно спокійний тил. Так само вона діяла і у Франції, дозволивши створити на неокупованому півдні колабораціоністський уряд маршала Петена.
Фашистський блок тримався на потребі Німеччини, Італії, Японії один одному для реалізації своїх планів, що лише випадково збігалися. Тримався він і на страху „малих союзників” перед військовою могутністю Німеччини, на спробі через надання послуги Гітлеру вирішити свої національні завдання і на сподіваннях, що колабораціонізм урятує хоч частину країни, урятує національне достоїнство та життя людей. Отже, фашистський блок був збитий агресивністю Німеччини. Але які були взаємини усередині „станового хребта” блоку в „Потрійному пакті”?
Італійці планували свою війну в Середземноморському регіоні як „паралельну війну”, що повинна була бути мінімально пов'язана з німецькою інтервенцією. Правда, італійці не змогли вести „свою війну” без допомоги німецьких військ ні в Греції, ні в Північній Африці, а це не зміцнювало союз. Більше того, Б. Муссоліні не включав Радянський Союз у число ворогів, він припускав, що до кінця ХХ ст. чотири світові імперії – Німеччина, Італія, Японія і СРСР поділять мир на сфери свого панування. Погляди дуче розділяли далеко не всі італійські фашисти, але адже серед них були й ті, хто в липні 1943 р. заарештував Муссоліні і 8 вересня оголосив війну Німеччині.
Японці завжди насторожено сприймали расову доктрину нацизму як дискримінаційну, більше того, японці робили ставку на антиколоніальний рух на Сході, а німці у їх очах були „білими колонізаторами”. Крім ідеології, недовіра Японії породжувалася і німецькою політикою у 1933 - 1939 рр., коли останні дружили з китайцями, уклали договір з СРСР, у той час, як Радянський Союз бив японські частини в Монголії. Тому, в секретному додатку до „Потрійного пакту” Німеччина і Японія закріпили рішення про самостійні дії. Японія вичікувала. 9 серпня 1941 р. після „битви за Смоленськ” Японія відмовилася від війни з Радянським Союзом і від координації дій з Рейхом у глобальному масштабі й напала на США (7 грудня 1941 р.). Тим самим увела у війну Сполучені Штати, що Гітлеру було зовсім непотрібно. Не довіряючи один одному, Німеччина і Японія лише у січні 1942 р. підписали договір про зони війни на Сході (район Карачі в усті Інду). Ті ж почуття привели до непогодженості дій в Індії, хоча з 1942 р. там проходили найбільші за всю колоніальну історію антианглійські виступи.
Японці, окрилені першими успіхами, розпорошували свої сухопутні і військово-морські сили, і після поразки в липні 1942 р. у атола Мідуей виявилися в ролі обороняючихся проти повільного, але впевненого наступу американців.
Дбаючи лише про свої інтереси, з 1942 р. Японія намагається виступити посередником у сепаратних переговорах Німеччини й СРСР. Але для Гітлера абсолютним пріоритетом була війна в Росії, а для Японії – за „новий азіатський простір”. У січні 1943 р. країни уклали торговельну угоду, яка вже не мала сенсу, тому що океан був під контролем антигітлерівської коаліції.
Фашистський блок став розпадатися у 1943 р. На сторону антигітлерівської коаліції перейшла Італія. У ніч із 9 на 10 вересня гітлерівці інтернували 700 тис. італійських військових, з яких до 1945 р. загинуло 40 тис. І, хоча у вже окупованою німцями Італії Муссоліні створив Італійську соціальну республіку – це була вже маріонеткова держава. До того ж, стали розповсюджуватися повідомлення, що хорватська армія планує перейти на сторону англо-американців, якщо ті висадяться на Балканах, а словаки масово переходили на бік Радянського Союзу.
У 1944 р. адмірал Хорті намагався вести переговори в Москві про вихід Угорщини з війни, але німці скинули його. Німецькі війська придушили словацьке національне повстання, підняте колишньою фашистською словацькою армією та червоними партизанами. А от у Румунії це не вдалося. Король Міхай разом з румунськими комуністами заарештував диктатора Антонеску, і Румунія приєдналася до Радянської Армії. У Болгарії під ударами Вітчизняного фронту пав фашистський уряд, і болгарська армія з радянськими частинами і югославами виступила проти німецьких частин. У 1945 рік Німеччина виступила без союзників у Європі та без джерел сировини, й, особливо, нафти.
Взагалі, весь період Другої світової війни поділяється на п’ять періодів:
Перший період (01.09.1939 р. – 21.06.1941 р.) – початок війни та вторгнення німецьких військ у Західну Європу;
Другий період (22.06.1941 р. – 18.11.1942 р.) – напад Німеччини на СРСР, розширення масштабів війни, провал гітлерівської доктрини „бліцкригу”;
Третій період (19.11.1942 р. – 31.12.1943 р.) – корінний перелам в ході війни, крах наступальної стратегії фашистського блоку;
Четвертий період (01.01.1944 р. – 09.05.1945 р.) – розгром фашистського блоку, вигнання інтервентів за кордони СРСР, створення другого фронту в Європі, повний крах Німеччини та її остаточна капітуляція, закріплена актом капітуляції у Карлсхорсті 8 травня 1945 р.;
П’ятий період (09.05. – 02.09.1945 р.) – розгром Японії, визволення азійських територій вія японської окупації, закінчення Другої світової війни.
Звернемося тепер до історії антигітлерівської коаліції.
Влітку 1940 р. Британія залишилася одна у своєму протистоянні фашистському блоку. Правда, разом з Англією боролися і її домініони, серед яких були і такі держави, як Канада та Австралія. Однак далеко не всі самоврядні держави Британської імперії підтримали свою метрополію. У ряді випадків населення частини територій бачило у війні можливість звільнитися від британського панування (як це було в Індії), або ж націоналістична ворожість до англійців була така, що населення, щонайменше, не хотіло допомагати їм у війні, і домініон дотримувався нейтралітету (як Ірландська республіка).
Англія обороняла свою власну територію, землі імперії та вела війну в Середземномор'ї, Греції, у Північній і Східній Африці, на Близькому Сході. Після створення у Франції колабораціоністського „уряду Віші” (місто на півдні Франції) англійцям довелося атакувати і знищити французький флот у Північній Африці, що проігнорував ультиматум про гідний вихід з війни (загинуло 1 297 французів). Правда, на стороні англійців продовжували воювати ті французи, які, відкинувши капітуляцію, згуртувалися навколо організації „Вільна Франція” під головуванням Ш. де Голля. Ведучи війну проти фашистської коаліції, Великобританія, уведена в оману радянсько-німецьким “Пактом про ненапад” і політикою Радянського Союзу у 1939 - 1940 рр., продовжувала аж до 1941 р. розглядати план війни зі СРСР.
На допомогу Англії прийшли Сполучені Штати Америки, що стали розглядати Німеччину як свого основного ворога, тому що „нацизм загрожував викорінити демократію і прагнув до глобальної зміни світового порядку”. Японія ж загрожувала Америці у Тихоокеанському регіоні. Звісно, Америку не влаштовувала і світова роль Великобританії, але з нею зближували єдність ідеалів і стратегічні інтереси. Тому США пішли на встановлення союзних відносин з Великобританією, щоправда, одержавши від неї у вересні 1940 р. у 99-річну оренду військово- повітряні бази на атлантичних островах. У січні - березні 1941 р. починається розробка англо-американських планів ведення коаліційної війни. 11 березня 1941 р. американський Конгрес приймає „Закон про ленд-ліз”, що створив систему передачі Америкою у борг або в оренду озброєння й усього необхідного союзним країнам.
22 червня 1941 р. Друга світова війна одержує свій новий розвиток. Стало очевидним, що СРСР не союзник Німеччини. 22 й 24 червня Англія та США заявляють про свою готовність надати допомогу Радянському Союзу. У липні цей намір був закріплений у військових договорах з Англією, Польщею, Чехословаччиною, у вересні – з „Вільною Францією” і тоді ж – в економічному договорі із США. Більше того, уже в серпні 1941 р. була проведена спільна радянсько-англійська воєнна операція – окупація Ірану. Розділ Ірану арміями союзників, по-перше, створив територію безпосереднього зіткнення, що полегшило комунікаційну проблему; по-друге, утрудняв ворожі акції в Центральній Азії; по-третє, прикривав Індію; по-четверте, дозволяв контролювати всю каспійську нафту; по-п'яте, створював погрозу для Туреччини, якщо вона перейде на сторону Німеччини.
У серпні – листопаді 1941 р. були закладені основи антигітлерівської коаліції. Великобританія та США підписали так звану „Атлантичну хартію” (пізніше її схвалив Радянський Союз). Цей документ декларував основні цілі війни (у неї вже неофіційно вступили і США): остаточну ліквідацію фашистської тиранії; беззастережну капітуляцію ворога як єдиний результат війни. Майбутній мир повинен був будуватися на принципах відмови від територіальних придбань, рівних умов для економічного і торговельного співробітництва, визнання права народів у виборі внутрішнього ладу. 7 грудня 1941 р., після нападу Японії на Перл-Харбор, США вже відкрито вступили у війну. Однак СРСР по воєнно-стратегічним принципам аж до літа 1945 р. дотримувався нейтралітету у війні з імператорською Японією.
Отже, учасники антигітлерівської коаліції – англійці, американці та союзні їм країни і військові національні частини вели виснажливу війну на Тихому океані і у Північній Африці. Їм удалося домогтися перелому ситуації у свою користь лише в 1942 р., а закріпити успіх у Середземномор'ї – у 1943 р. Радянському Союзу надавалася економічна й військово-технічна допомога, але відкриття настільки необхідного „другого фронту” у Європі навряд чи було можливим по тим же воєнно-стратегічним причинам.
Радянський Союз не воював з японцями, хоча й надавав допомогу китайським комуністам і Гоміньдану, але це не ставилося йому в провину, тому що радянсько-німецький фронт прикував до себе основну силу європейської фашистської коаліції. Уже з літа 1941 р. на території СРСР починається формування національних частин союзних Радам Польщі та Чехословаччини. У 1942 р. польські та чехословацькі підрозділи починають боротьбу з фашизмом на радянському фронті. Також у СРСР була створена майже 100-тисячна польська „армія Андерса”, що з 1942 р. воювала на Близькому Сході у складі англійської армії.
Ведучи війну проти фашизму, США, Великобританія та СРСР намагалися створити глобальну коаліцію, що у післявоєнний час могла б стати основою нового устрою світу. 1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав підписали угоду про „Об'єднані нації” як основу боротьби з фашизмом. Треба сказати, що в міру розвитку війни все більша кількість країн приєднувалася до антигітлерівської коаліції, причому деякі були й примушені до цього (наприклад, Іран у 1942 р.; країни Латинської Америки у 1944-45 рр.). На останньому етапі війни президент США Рузвельт намагався зосередити зусилля антигітлерівської коаліції на створенні дієздатної світової організації, що володіла б великою виконавчою владою і вже у зародку могла б ліквідувати будь-який конфлікт між світовими державами, у тому числі й регіонального характеру. Втім, ці пропозиції не мали великого успіху. Багато в чому це відбулося через прихильність ідеям державного суверенітету Радянського Союзу, Великобританії і Франції. Більше того, не всі американські керівники розділяли ідеї свого президента. Але все-таки у квітні - липні 1945 р. 50 держав на конференції в Сан-Франциско створили Організацію Об'єднаних Націй, в інститутах та уставі якої були закладені принципи нового світового порядку.
Однак відносини усередині антигітлерівської коаліції були небезпроблемними. У ній згуртувалися країни, які в попередній період ідеологічно, а то й відкрито протистояли одна одній, готуючись навіть до війни. До ідеологічної недовіри додавалися недооцінки або страхи стосовно партнера: так, оцінки СРСР у США мінялися від „незначної величини, якою можна знехтувати” у 1941-1942 рр. до „до супердержави, що перевершує США, принаймні, у Європі” у 1943-1944 рр. І, хоча сторони йшли на поступки одна одній в ході війни, наприклад, розпуск у травні 1943 р. комуністичного Інтернаціоналу, або визнання особливих інтересів СРСР у Польщі на Ялтинській конференції у 1945 р., проте, і в період 1941 - 1945 рр. не раз виникали конфліктні ситуації. Так, у Радянського Союзу неодноразово виникали проблеми з емігрантським урядом Польщі.
У 1942 р. поляки наполягли на перекиданні „армії Андерса” на Близький Схід, у той час, як СРСР дуже були потрібні підготовлені підкріплення. Після відходу даних частин з території СРСР, радянське керівництво стало робити ставку тільки на прорадянськи орієнтованих поляків, з яких і формувалися підрозділи Війська Польського. У 1943 р. були виявлені, за допомогою німців, могили десятків польських офіцерів, розстріляних НКВД СРСР у 1940 р. Англія й США офіційно погодилися з нашою версією, що ця справа рук гітлерівців і навіть закривали ті польські емігрантські газети, де були антирадянські матеріали. Польський уряд виявив твердість, і Радянський Союз пішов на розрив дипломатичних відносин. Цей та ряд інших факторів відродили концепцію польського Опору 1939-1941 р.: „війна проти двох історичних ворогів Польщі – Німеччини та Росії”. Зникнення взаєморозуміння Польського уряду в Лондоні та радянського керівництва сприяли конфронтації поляків, орієнтованих на Лондон, з поляками, орієнтованими на Москву, а з іншого боку, – і до конфронтації частини Опору з радянськими військами, що ввійшли в Польщу (вважається, що від рук поляків загинуло до 2 тис. солдат Радянської Армії у 1944 - 1945 рр.). У такий спосіб зав'язався „польський вузол” антигітлерівської коаліції.
У міру наближення закінчення війни стали відроджуватися ідеологічні домагання трьох основних держав коаліції. Спроби в Тегерані (1943 р.) і Ялті (1945 р.) домовитися про зони впливу в Європі між Англією та Радянським Союзом успіху не мали, обидві держави поверталися до „політики з позиції сили”. Можна говорити, що й у керівництві США ще при Рузвельті почали з'являтися конфронтаційні настрої, котрі повністю запанували при Трумені. Напруга останніх місяців війни проявлялося навіть у тому, що тотальну „повітряну війну”, яку Англія вела бомбардуваннями районів, у які просувалася наша армія, уважаючи це кращою допомогою східному союзникові, радянське керівництво настільки ж щиро вважало знищенням матеріальних цінностей на територіях, що підпадають під нашу окупацію.
Але незважаючи на всі труднощі й проблеми, що виникали в коаліції, все-таки її керівники змогли в цілому підкорити свої амбіції й інтереси своїх країн завданням загальної війни з фашизмом. Прикладом подібного підходу, видимо, є і вступ СРСР 9 серпня 1945 р. у війну з Японією, хоча, як не дивно, США припинили поставки СРСР по ленд-лізу 12 травня 1945 р., у той час, як взагалі програма ленд-лізу була завершена 21 серпня 1945 р.
Та, незважаючи на всі труднощі та суперечки, 2 вересня 1945 р. „Об'єднані нації” закінчили Другу світову війну своєю перемогою. Взагалі, у Другу світову війну були втягнуті 61 держава, більш ніж 80 % населення світу, а військові дії велися на території 40 країн та на морських і океанічних ТБД.
