3.1.2. Країни межиріччя

До країн Межиріччя (Месопотамії) стародавньої епохи відносяться Шумер, Аккад, Вавилонське царство та Ассирія.

Шумер та Аккад

Найдавніші вказівки на існування рабовласницьких держав на території Месопотамії відносяться до кінця IV – початку III тисячоріччя до н.е. Це були дуже маленькі держави-міста, вірніше, первинні державні утворення, на чолі яких стояли царі. Племена, що населяли у найглибшій стародавності Месопотамію, жили на островах, що піднімалися серед боліт. Свої селища вони будували на штучних земляних насипах. Осушуючи навколишні болота, вони створили найдавнішу систему штучного зрошення.

Але справжніми творцями шумеро-аккадської культури й державності були шумерійці, що прийшли в Месопотамію зі східних гірських областей, а також семітські племена Аккаду. Можна стверджувати, що семіти Аккаду й шумерійці південної Месопотамії різко відрізнялися друг від друга як по своєму зовнішньому вигляду, так і по мові.

При переселенні в Межиріччя шумерійців було ще небагато – орди завойовників ніколи не бувають дуже великими – імовірно всього кілька тисяч чоловік. Шумерійці – завойовники руйнували, знищували те, що було створено їх попередниками. Спочатку захистом шумерійцям слугували самі болота, серед яких вони жили. Але пізніше, по мірі осушення боліт, захисна роль їх усе зменшувалася.

Вся територія Шумеру була не більше 15 тис. км². Населення навіть в епоху розквіту не досягало і мільйона чоловік. Але шумерійці вважалися досить численним народом не тільки за розміром території проживання, але й за чисельністю. Тут, так само як і у Єгипті, виникло іригаційне землеробство, поряд з яким розвивалося скотарське господарство. Одним з наслідків розвитку скотарства була поява у Межиріччі бойових колісниць, що визначило особливість структури війська держав на цій території. Однак розвиток ремесел тут у значній мірі гальмувався відсутністю найбільш важливих видів сировини. У південній частині Месопотамії не було ні металу, ні достатньої кількості каменю й дерева.

Еріду вважається найдавнішим містом шумерійців. Релігійним і тим самим культурним центром усього Шумеру в той час було місто Ніппур з його загальношумерійським святилищем – храмом бога Енліля. Серед інших міст Шумеру велике політичне значення мали Лагаш (Шир-пурла), що вів постійну боротьбу із сусідньою Уммою, Ур та Урук, у якому, згідно з епосом, правив давньошумерійський герой Гільгамеш.

У середині III тис. до н.е. (2540-2370 рр. до н.е.) в Лагаші були могутні правителі, які зуміли об'єднати під своєю владою ряд сусідніх областей. Боротьба Лагаша із сусідніми містами мала своєю метою максимальне об'єднання областей навколо одного центра. Основи економічної та політичної могутності Лагаша були закладені під час царювання Ур-нанше, якого можна вважати засновником першої історичної династії Лагаша. Це місто досягло найвищої могутності при царі Еаннатумі, який вів завзяті війни із сусідніми містами і підкорив своєї влади великі території. Еаннатум не тільки звільнив Лагаш від панування м. Кіш, але навіть приєднав Аккадську державу. Потім він скорив Ур, поклавши кінець незалежному правлінню царів I династії Ура. Нарешті, він підкорив Лагашу Урук, Ларсу, Еріду, Умму, Ніппур, скоривши, таким чином, всю південну та середню частину Месопотамії. Таким чином, у цю епоху шумерійський вплив проник в області середньої Месопотамії та у гірський Елам.

Біля 2400 р. до н.е. до влади в Лагаші прийшов Урукагіна, який насильницьки захопив владу, але під час його правління місто досягло найбільшого розквіту. На сьомому році царювання Урукагіни Лугаль-заггісі – правитель Умми, на чолі своїх військ вторгся в Лагаш і скинув з престолу царя-реформатора. Лугаль-заггісі не обмежився розгромом і завоюванням Лагаша. Цей могутній правитель Умми поставив перед собою завдання об'єднання під своєю владою всього Шумеру та усього Аккаду. Необхідність централізації мережі штучного зрошення, захисту країни від іноземних завойовників, гірських і кочових племен – все це вимагало об'єднання Месопотамії в єдину велику державу типу давньосхідної деспотії, що і виконав Лугаль-заггісі. Називаючи себе царем Урука та царем Ура, він тим самим оголосив столицями об'єднаного Шумерійського царства ці два найдавніших шумерійських міста, носіїв справді шумерійських політичних і культурних традицій.

Отже, зовнішня політика Шумерійського царства була завойовницькою. Саме армії, найбільш прогресивній на той час на території Середньої Азії, зобов'язаний народ Шумеру своїм процвітанням, а військо було основною соціальною опорою царів. Озброєння шумерських воїнів складалося з короткого списа з мідним наконечником і мідною сокиркою на довгій рукоятці. Крім того, у них були мідні кинджали і кам'яні булави. Все це була зброя ударної дії.

У якості захисного озброєння шумерський воїн мав мідний шолом, вовняний одяг з нашитими на нього мідними пластинками та шкіряний, окутий міддю, щит. Загонам шумерійської піхоти був уже відома певна організація. Перша шеренга піхотинців, як правило несла великі щити, кожен щит прикривав кілька людей. Для ведення бою застосовувалися також чотирьоколісні бойові колісниці, запряжені чотирма мулами. Екіпаж колісниці складався із двох чоловік – візника та воїна; останній був озброєний метальними списами, запас яким містився у сагайдаці, прикріпленому до переду колісниці. Як правило, екіпажі колісниць та піхота діяли спільно як в обороні, так і у нападі.

Іригаційні канали Шумеру були не тільки засобом зрошення полів, але й зручними шляхами сполучення, що сприяло об'єднанню країни. Оволодіння шляхами сполучення сприяло централізації політичної влади в країні. Наслідком політичної централізації було виникнення централізованої збройної організації. Воїн одержував земельний наділ, за користування яким він зобов'язаний був виступати в похід з відповідною зброєю.

Однак цей розквіт Шумеру був недовговічним. І його останній період тривав лише протягом 25-літнього царювання Лугаль-заггісі. Остаточне падіння Шумеру тривало довго. Спочатку, містам, що суперничали між собою загрожували головним чином жителі гір, з півночі племена гутіїв (кутіїв), зі сходу – еламітів. Але їх набіги шумерійські міста ще могли відбити, тому що перед обличчям небезпеки вони об’єднували свої сили.

Якийсь час Шумер панував над Аккадом, але близько 2350 р. до н.е. правитель Аккаду Саргон I (2369-2314 рр. до н.е.) зумів поширити своє панування на весь Шумер. Відбулося це, коли міста Шумеру, як це бувало вже не один раз, знову воювали один з одним. Два міста-сусіди, Лагаш та Умма, вели криваві прикордонні суперечки; південні міста-союзники Ур та Урук боролися за панування над всією країною з розташованим на північному заході містом Кіш. У самому Лагаше вибухнуло повстання проти чиновників. Коли об'єднані сили південних міст розбили армію Кіша та зруйнували місто, тут і вмішався в війну Саргон I.

Привід знайти було легко: місто Аккад було до цього часу васалом Кіша, так що Саргон I „поспішив” рятувати шумерійську метрополію. Напевно до нього приєдналися і шумерійські війська з міст, що виступали проти південної коаліції. До того ж, а Саргон I застосував новий рід зброї – лук, і новий рід військ – лучників. Однією, хоча і не єдиною причиною, що пояснює здобуті аккадцями перемоги, було те, що вони організували першу у світі постійну армію, що озброювалася за рахунок правителя.

Отже, утворилося сильне Аккадсько-Шумерійське царство на чолі з Саргоном І, що відновило з новою силою завойовницьку і об'єднавчу політику колишніх шумерійських царів. Об'єднання сприяло зміні основи збройної організації. Військова міць нової держави була настільки велика, що до Саргона І зверталися за військовою допомогою торговельні колонії семітів в Малій Азії.

Саргон І міцно закріпив свою владу над берегами Перської затоки, що дало йому можливість панувати над морськими торговельними шляхами з Месопотамії на південь, в Індію і Аравію. Потім Саргон І обернув зброю проти північних країн, завоював північно-східну частину Месопотамії та області, що лежали по верхньому плину Тигру – країну Субарту, скоривши і, таким чином, об'єднавши майже всю Месопотамію. Походи Саргона І на захід мали своєю метою проникнення в Палестину і у Сирію аж до границь Малої Азії з метою захоплення її природних багатств, головним чином кедрового лісу та срібної руди. Таким чином Саргон І заснував велику військову державу, що претендувала на повну гегемонію у всій Передній Азії.

Однак ця завойовницька політика мала й свої негативні сторони. Завойовані країни й скорені народи, не злившись із Аккадсько-Шумерійським у єдиний державний організм, тяготилися залежним становищем. З іншого боку, безперервні війни, що вів Саргон І протягом свого 55-літнього царювання, виснажили сили аккадського народу.

Наприкінці царювання Саргона І у всій великій державі почалися повстання, тому головним завданням Рімуша (2313-2305 рр. до н.е.), спадкоємця та сина Саргона, було придушення повстань, які з особливою силою розгорілися в Шумері та в Еламі, що прагнули повернути свою колишню свободу і незалежність. Зробивши ряд походів у повсталі країни, Рімуш розбив війська заколотників та придушив повстання в шумерійських містах. За свідченням одного з клинописних написів шумерійці після цього оплакали 54 тисячі молодих чоловіків, що було на той час просто величезною цифрою, бо все населення південної Месопотамії нараховувало тоді кілька сотень тисяч.

Він також вторгся в Елам і знищив еламське військо. Тобто, досягши берегів Перської затоки, Рімуш знову підкорив Аккаду області Шумеру та Еламу, через які пролягали найважливіші торговельні шляхи на південь і на схід. Протягом свого царювання Рімуш, продовжуючи діяльність Саргона І, заклав основи подальшого розквіту Аккадського царства. Але все-таки йому не вдалося повністю умиротворити всю країну. Проти нього підняли повстання, у результаті якого Рімуш був скинутий, а його місце зайняв новий правитель, мабуть, його брат. Третій аккадський цар з династії Саргонів по імені Маніштусу (2305-2291 рр. до н.е.), продовжував завойовницьку зовнішню політику своїх попередників.

Свого вищого розквіту Аккадське царство досягло при Нарамсині (2290-2254 рр. до н.е.), який значно розширив колишні межі аккадських володінь. Як і інші царі Аккаду, Нарамсін на початку царювання був змушений придушити ряд повстань. Блискуча завойовницька діяльність Нарамсіна в значній мірі зміцнила сильне Аккадське царство, підсилила його авторитет як усередині країни, так і у сусідніх країнах. Проте, завойовницька політика Нарамсіна повинна була рано або пізно викликати організовану відсіч із боку сусідніх держав, що незабаром і відбулося. До складу коаліції проти Аккаду ввійшли цар хетів, царі міст-держав Ганіш, Курсаура, Амурр, Аман у Сирії, а пізніше до них примкнули заколотні елементи усередині країни, як, наприклад, семітські міста Аккада, що прагнули до відновлення своєї самостійності. Однак Нарамсіну вдалося розбити своїх ворогів і, після завзятої боротьби з ними, навіть зберегти частину своїх колишніх великих володінь.

Останнім царем з династії Саргона був Шарганішаррі (2253-2230 рр. до н.е.), якому довелося вести завзяту боротьбу з ворогами Аккаду з метою збереження завоювань своїх попередників. Нечисленні написи того часу говорять про придушення повстання в Шумері, про перемогу над аморитами на заході та над еламітами, які вторглись у Месопотамію зі сходу. Але цей період був часом краху деколи могутнього Аккадсько-Шумерійського царства.

У 2228 р. до н.е. гірське плем'я гутіїв, що населяло гори Загра, вторглось зі сходу у Месопотамію, спустошило всю країну та підкорило її своїй владі. Деколи славетна армія Аккаду із часом розклалася зсередини і не могла протистояти завойовникам. Гутії спустошили також і територію Шумеру. Щоправда, в обнесені кріпосними стінами міста увірватися їм не вдавалося, але вони захоплювали худобу і примушували шумерійців залишати більшість орних земель. Але шумерійцям вдалося відкупитися від навали. Взагалі гутії панували в скореній ними Месопотамії 125 років.

Напад гутіїв став причиною вторинного розквіту Шумеру. Гірські племена зруйнували столицю Аккадського царства місто Аккад, причому так ґрунтовно, що дотепер не вдалося виявити його слідів та достовірно установити, де він перебував, шумерійські ж міста завдяки цьому зуміли відродитися знову, їм вдалося вивести свою зовнішню торгівлю на новий рівень і тим самим посилити своє військово-економічне становище у порівнянні з аккадськими містами.

Нарешті Шумер відкрито виступив проти іноземних володарів. Утухегаль, цар Урука, на чолі своїх військ виступив проти гутіїв на чолі з Тіріканом, та розбив війська гутіїв, поклавши кінець їх пануванню в Месопотамії.

Після вигнання гутіїв панування в Месопотамії перейшло до могутніх царів ІІІ династії Ура (2118-2007 рр. до н.е.), одного з найдавніших міст Шумеру. Об'єднання всієї Месопотамії в єдину та централізовану державу дало новий поштовх розвитку військової справи. Держава строго централізується та перебуває під владою єдиного царя. Патесі, які раніше були самостійними правителями маленьких майже незалежних держав, перетворилися в намісників. Використовуючи великі господарські ресурси всієї об'єднаної Месопотамії, царі ІІІ династії Ура проводили енергійну завойовницьку політику, метою якої було встановлення гегемонії могутнього Шумеро-Аккадського царства у всій Передній Азії.

Свого найвищого розквіту ця політика досягла при царі Шульгі (2100-2042 рр. до н.е. ), який проводив активну завойовницьку політику. Зовнішнім виразником могутності володарів Ура став культ царя, який в цей час став офіційною релігією. Однак панування ІІІ династії Ура було недовговічним.

Останній розквіт Шумеру був нетривалим. Його розкладання вже не могло затримати навіть саме строге дотримання законності, чим характеризувалось громадське життя Шумеру цього періоду. У країні народжувалося мало дітей. Шумерійські міста, жителі яких часто вимирали від хвороб, поступово виявилися населеними чужоземцями. Чужоземцями були вже не тільки раби та солдати-найманці, але й простого населення, тому вони охоче допомагали загонам кочовикам, що нападали на Шумер. Постійну армію комплектувати було вже ні з кого.

Степові і кочові племена аморитів всі частіше робили набіги на родючі області та багаті міста Месопотамії. У боротьбі з навалами аморитів, що рухалися із заходу, а також еламітів, що наступали зі сходу, поступово усе більше й більше слабшає царство Ура. Нарешті, останній цар Ура з ІІІ династії по імені Іббі-суен був розбитий військами держав Марі та Еламу, що об'єдналися проти Ура. У 2016 році, еламіти захопили вже і столицю країни, місто Ур, розграбували його та зруйнували. Сам Іббі-суен був поведений бранцем у Марі. Так занепала могутня Шумеро-Аккадська держава на чолі з правителями III династії Ура (2007 р. до н.е.), на руїнах якої утворилися невеликі царства Ісін та Ларса.

Проте наступні держави, що утворилися на території Месопотамії, унаслідували елементи військової справи, що вперше виникли у Шумері та Аккаді – бойові колісниці, постійну армію, загони лучників, принцип будівництва фортифікаційних споруджень тощо.