3.2.2.Суспільно-політичний устрій македонії,
ЇЇ АРМІЯ ТА ВІЙНИ
У середній, лісовій частині Балканського півострова жили македоняни. Македонія займала площу в 30 тисяч кв. км із населенням близько 500 тисяч чоловік. Міст у Македонії було мало. Основну масу населення становили селяни-землевласники, більшість яких було вільними. Поряд із дрібним селянським землеволодінням у Македонії у V ст. до н.е. існувало велике землеволодіння військово-родової аристократії.
Македонія була багата лісом, котрий з розвитком торгівлі експортувався до Греції. Розвивалася гірнича справа, а з ним і виробництво зброї. Заняття населення морського узбережжя рибальством сприяло розвитку флоту. Основним заняттям населення було землеробство й скотарство. Розвиток конярства в Македонії став базою для створення кінноти як роду військ, якого не було в Греції.
Процес розкладання родового ладу в Македонії почався значно пізніше, ніж в іншій частині Греції. Рабовласництво досить довго перебувало у формі патріархального рабства. У політичних відносинах країна була роздробленою. Племена, що населяли Македонію, ворогували між собою. Лише у V ст. до н.е. підсилився процес політичної централізації, що почався в Нижній Македонії, де були більше розвинені рабовласництво та торгівля. Боротьба з родовою знаттю Верхньої Македонії зайняла ціле століття, але згодом північні племена підкорилися центральної влади.
Ріст Македонії визначався її економічним розвитком і політичною централізацією. Під час Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н.е.) між Спартою та Афінами, склалася сприятлива для Македонії зовнішня політична обстановка, що дозволила македонському уряду підкорити собі значну частину областей у північній частині Балканського півострова. В остаточному підсумку до середини IV ст. до н.е. Македонія стала могутнішою державою в басейні Егейського моря. До цього часу на невеликому видаленні від моря виросла її нова столиця – Пелла.
Уряд Македонії очолював цар, який спирався на військово-родову аристократію, що перетворилася на царських дружинників (гетайрів), а також на великих рабовласників і торговців. При царі була рада етерів з найбільш знатних і багатих македонців, що вирішувала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики.
Об'єднання Македонії та її державотворення було завершено в період правління Філіпа (359-336 рр. до н.е.), який досить довго жив у Фівах як політичний заручник і добре знав становище грецьких держав та їх військове мистецтво. Внутрішня політика під час правління Філіпа була спрямована на завершення політичної централізації, упорядкування фінансів і проведення військової реформи.
На відміну від грецьких міліційних і найманих армій, у Македонії в середині IV ст. до н.е. була створена постійна, регулярна армія, що нараховувала 30 тисяч піхоти та 3 тисячі кінноти. Піхота комплектувалася в основному з македонських селян, кіннота – з землевласницької знаті. Для комплектування піхоти країна була розділена на 6 округів, для комплектування кінноти – на 16 округів. Кожен округ виставляв одну військову одиницю: для піхоти – „малу фалангу”, для кінноти – „ілу”. Територіальний розподіл знайшов своє відображення і в організації македонської армії: жителі одного округу комплектували один підрозділ того або іншого роду військ, що збільшувало згуртованість війська.
Піхота македонської армії ділилася на легку, середню та важку. Легка піхота комплектувалася з найбідніших прошарків селянства і із залежних племен – фракійців та іллірійців. Воїни середньої піхоти (гіпаспісти) походили на грецьких пелтастів, але не мали дротиків, тому що підготовка атаки покладалася на легкі війська. Гіпаспісти в бою були сполучною ланкою між атакуючим крилом кавалерії і фалангою важкої піхоти, а також розвивали успіх кавалерії. У складі середньої піхоти були аргіраспіди (добірна частина), які мали окуті сріблом щити. Важка піхота (саріссофори або фалангіти – гопліти) була опорою бойового порядку. Крім цих видів піхоти, у македонське військо входили метальники копій.
Кіннота ділилася на важку (катафракти), середню (дімахи) і легку. Важка кіннота завдавала головного удару. Середня кіннота була підготовлена для бою в кінному та пішому ладі. Легкі кіннотники не мали захисного озброєння, вони зав'язували бій, а потім забезпечували фланги і тил бойового порядку. Кіннота як регулярний рід військ уперше була створена в Македонії. Македонська кіннота мала тверду організацію та сувору дисципліну, кожен боєць займав певне місце в ладі, яке він не міг залишити без дозволу начальника. Кіннота в македонській армії відігравала важливу роль: вона була засобом головного удару в бою та атакувала ворожу піхоту переважно на флангах.
Важка кіннота і важка піхота становили привілейоване ядро армії – гвардію.
Такий поділ у кінноті і у піхоті (на важку, середню й легку) мав дуже велике значення в бою: він підвищував тактичну маневреність армії в цілому. Різнорідність військ послужила основою тактичного розчленовування армії.
Важка піхота мала на озброєнні піки – сарісси, довжина яких поступово збільшувалася від 2 до 6 м. Цими піками були озброєні шість шеренг, так що фаланга виявлялася прикритою колючою стіною пік. Саріссофори мали також мечі. Невеликі грецькі щити були замінені більшими прямокутними щитами. Всі воїни носили шоломи. Легка піхота мала на озброєнні лук, пращу й дротик. У легких вершників були лук, короткі списи й дротики. Важка кіннота мала на озброєнні сарісси, мечі або криві шаблі. Вершники сиділи на попонах або подушках – своєрідних сідлах без стремен.
Головну частину армії становила величезна важкоозброєна македонська фаланга, що нараховувала 16-18 тисяч бійців. У глибину фаланга мала 8, 10, 12 і навіть 24 шеренги; чим більше була глибина фаланги, тим менший був протяг її фронту. Рух такої фаланги вимагав великої підготовки. Не випадково в македонській армії величезна увага зверталася на бойову підготовку, особливо на підготовку командного складу. Чимало уваги приділялося й організації флоту, котрий у другій половині IV ст. до н.е. нараховував 160 трієр. У цей же час будувалися фортеці й прокладалися дороги. Значний розвиток одержала облогова техніка.
Політичні, економічні та військові реформи, здійснені в період правління Філіпа, зміцнили внутрішнє становище Македонії, що визначило характер її зовнішньої політики, яка проводилася в інтересах торговців і рабовласників.
Так, македоняни захопили все фракійське узбережжя від Підни до Геллеспонту. Захопивши Фракію, уряд Македонії при першому ж зручному випадку вмішався і у грецькі справи. Приводом до втручання була спровокована Філіпом війна між фіванцями і фокейцями. Під час цієї війни македонська армія виступила на стороні фіванців, розбила фокейців і зайняла Фессалію; таким чином, македоняни укріпилися в Північній Греції.
Успіхи македонської політики були на руку грецькій олігархії, що вбачала у Македонії ту силу, що могла покласти кінець політичної та економічної роздробленості Греції. Стало очевидно, що старі політичні форми – роздроблення Греції на численні ворогуючі один з одним поліси – себе зжили. Політична роздробленість була вигідна лише зовнішньому ворогу – Персії, під владою якої опинилося Егейське море. Крім того, міжусобні війни були гальмом і для економічного розвитку Греції.
У такій внутрішній і зовнішній політичній обстановці в Греції стала досить популярною ідея об'єднання полісів. Але основи форми об'єднання висувалися різні.
Представники олігархії обґрунтовували необхідність військової диктатури, що, на їх думку, тільки й могла „навести в Греції порядок”. Об'єднати грецькі поліси повинна була могутня македонська держава. На цій основі в Афінах виникла македонська група, що боролася за об'єднання грецьких держав під гегемонією Македонії, уряд якої повинен був ввести в Греції військову диктатуру. Прихильником військової диктатури і провідником македонської політики в Афінах був учитель красномовства Ісократ, який доводив необхідність загальногрецької війни з Персією. „Там, – казав Ісократ, – нас чекає багата, розкішна країна, там ми можемо здобути щастя, вільний простір і розкіш, разом же з багатством повернуться до дому і громади єдність і згода”.
Тобто, військова диктатура, військова колонізація і перські багатства – от ті засоби, що, на думку представників македонської групи, повинні були вивести Грецію з політичної кризи. Війна повинна була допомогти прихильникам військової диктатури відправити на схід всі „неспокійні” елементи, які були опорою антимакедонської групи, що захищала демократію грецьких рабовласників.
Проте, диктатура македонського царя означала б кінець афінської демократії. Цей факт визначив консолідацію демократичних сил Афін. Керівником антимакедонської групи був знаменитий оратор стародавності Демосфен, який став головним супротивником Філіпа. Антимакедонська група у своїй боротьбі з „македонським варваром” (Філіпом) опиралася на масу середніх і дрібних рабовласників, на афінських зброярів і торговців, які не бажали випускати зі своїх рук чорноморський ринок. Ця група виступала проти військової диктатури македонського царя й вимагала збереження демократичної конституції.
У промовах проти Філіпа („філіппіках”) Демосфен доводив, що „македонський варвар” не врятує еллінську культуру, а знищить останні залишки грецької незалежності. Демосфен висловлювався також за об'єднання Греції, але тільки шляхом створення грецької федерації, база для чого, однак, була занадто вузька. Суперництво полісів, розбрати усередині самої демократії, повстання рабів, македонська політика, що пускала в хід підкуп і зброю, – все це перешкоджало створенню грецької федерації.
Македонська група в Афінах ставала усе сильнішою і була провідником македонської політики. У 346 р. до н.е. між Македонією, Афінами і їх союзниками був підписаний Філократів мир, що став першим заходом у справі об'єднання Греції для „щасливої війни” з Персією. Але мирний договір не виключив боротьби Афін з Македонією.
У 342 р. до н.е. македоняни захопили Евбею, Епір та Етолію, і вся Північна Греція опинилася в їх руках. Це стурбувало Афіни. Греки спішно готувалися до війни, яка і спалахнула у 339 р. до н.е. Македонська армія вторглась у Середню Грецію, зруйнувала Амфісу й зайняла позицію поблизу міста Еретреї в Північній Фокіді, що створило погрозу для Фів. До антимакедонського союзу приєдналася Беотія. Коаліцію очолили Афіни.
У серпні 338 р. до н.е. у Беотії при Херонеї відбувся великий бій. Грецька армія нараховувала близько 30 тисяч чоловік. Такою ж була й македонська армія, але вона мала кращу організацію та озброєння. Лівим її крилом командував Олександр – 18-річний син Філіпа. Удар македонської фаланги з одночасним охопленням правого флангу бойового порядку греків вирішив результат бою. Греки не витримали цього удару й були розбиті. Македонська армія показала свою перевагу над грецькою армією.
Після перемоги при Херонеї македонська армія рушила на Фіви. Афіни в цей час готувалися до опору. Розправившись із Беотією, Філіп запропонував Афінам мир і союз. У результаті переговорів наприкінці 338 р. до н.е. був оформлений союз всіх грецьких держав (за винятком Спарти). З Македонією був укладений „вічний” оборонно-наступальний союз, а об'єднання Греції під гегемонією Македонії мало на меті ведення агресивних війн в Азії.
Першою умовою для ведення успішної війни з Персією було припинення міжусобних війн, і вони були заборонені. Погоджуючись на свободу мореплавання, Македонія в той же час залишала за собою панування над протоками. Підготовляючи війну з Персією, Філіп домігся прийняття постанови, за якою грекам заборонялося найматися на службу до ворогів Македонії.
Забезпечивши собі гегемонію в Греції, Македонія у 336 р. до н.е. почала війну з Персією. У Малу Азію рушив авангард македонської армії під командою Парменіона, який переправився через Геллеспонт. Але Філіп незабаром був убитий, і царем Македонії став його молодий син Олександр, що одержав гарне виховання та освіту. Його вихователем протягом декількох років був найвидатніший грецький філософ Аристотель – людина енциклопедичних знань. Вже у 16 років він брав участь у походах свого батька і одержав гарну практичну бойову виучку.
Після вбивства Філіпа, в Греції знов почала діяти антимакедонська партія. У святковому одязі, з вінком на голові Демосфен з'явився на засідання афінської ради та поздоровив усіх із загибеллю „тирана”. „Ну, а цей хлопчисько, Олександр, нам не страшний”, – заявив він. Фракійці, іллірійці та інші племена також виявили намір звести старі рахунки з Македонією. У македонській армії, що на той час перебувала в Малій Азії, почалися хвилювання.
У цій складній обстановці Олександр знайшов опору в основній масі македонського селянства та у етерів – знаті македонського двору. Насамперед був наведений порядок в армії, де під керівництвом Аттала підготовлялося повстання. Після цього македонська армія швидко вторглась у Грецію, і Олександр відновив договір з Еллінським союзом. Потім був початий похід на північ до самого Дунаю та в Іллірію.
За час цих походів у Греції підсилилася антимакедонська партія, котру субсидіювали перси. Демосфен для боротьби з Македонією одержав від персів 300 талантів. Був пущений слух, що Олександр загинув у боротьбі з іллірійцями, і це послужило приводом до повстання, яке почали Фіви. Повсталі осадили в Кадмеї (кремль Фів) македонський гарнізон.
Довідавшись про повстання в Греції, Олександр спрямував македонську армію з Іллірії в Беотію, і через 14 днів вона була вже під Фівами. Фіви були обложені, а потім узяті подвійним ударом: з поля прибулими військами, з боку Кадмеї – македонським гарнізоном. Місто було зруйновано дощенту, близько 30 тисяч полонених македоняни продали в рабство. У Греції наступив тимчасовий спокій.
Повернувшись у Македонію, Олександр організував підготовку до походу в Персію. На це македоняни витратили всю зиму 335/34 роки до н.е.
Організація македонської армії в період правління Олександра залишалася в основному колишньою. Була лише поліпшена структура армії й удосконалена бойова підготовка рядових воїнів і командирів. Фаланга важкої піхоти македонської армії складалася з 16 384 чоловік. Вона будувалася в глибину по 16 шеренг, у кожній шерензі налічувалося 1024 чоловік. Фронт фаланги рівнявся кілометру.
Фаланга мала чітку організаційну структуру. На чолі кожного підрозділу фаланги стояв командир. Нижчим підрозділом був „лог” – одна людина по фронту і 16 чоловік у глибину. Наступні підрозділи складалися з 2, 4, 8 й 16 логів. Колона в 16 чоловік по фронту і 16 чоловік у глибину (256 чоловік) називалася синтагмою і була найменшим стройовим підрозділом; 16 синтагм становили малу фалангу, 4 малі фаланги утворювали більшу фалангу.
Коли була потрібна особлива стійкість, ліве крило фаланги переміщалося за праве. При такій побудові фаланга мала 512 чоловік по фронту і 32 шеренги в глибину. Якщо в стройовому відношенні македонська фаланга була розчленована, то у тактичному вона являла собою одне ціле. Під час бою між підрозділами не допускалося ніяких інтервалів. Усередині фаланги воїни стояли так близько друг від друга, що не мали можливості повернутися. Збільшення глибини та щільності побудови фаланги різко знизило її рухливість і гнучкість. Вона не могла діяти на пересіченій місцевості. Фаланга не мала ні підтримки, ні резерву, але зате мала величезну ударну силу,
Гвардія (гіраспісти) була посилена до 6 тисяч чоловік. Гіраспісти були легко озброєні, тому могли діяти як у зімкнутому, так й у розімкнутому ладі.
У греків була незначна кількість кінноти, і вона не вирішувала результату бою. Македонська ж кіннота грала дуже важливу роль у бою, і її дії визначали результат бою. В атаку кіннота йшла прямокутною, ромбовидною або клинчастою колоною. Кіннота в македонській армії і у цей час залишалась самостійним родом військ.
Основою бойового порядку македонської армії була фаланга важкої піхоти, опираючись на яку маневрувала й завдавала удару кіннота. Праве крило бойового ладу зазвичай складалося із середньої піхоти, гвардії і важкої македонської кінноти; ліве крило – з легкий піхоти і союзної (фессалійської) кінноти. Головне бойове завдання покладалося на праве крило.
Більша частина легкої піхоти і легкої кінноти перебувала перед фронтом бойового порядку. На легкі війська покладалася зав'язка бою, боротьба зі слонами й бойовими колісницями супротивника. Іноді частина легкої піхоти й кінноти розташовувалася в другій лінії, за флангами; частина військ охороняла обоз і табір.
Наступала македонська армія уступами із правого флангу. Важка кіннота, якою командував сам Олександр, опираючись на важку піхоту, завдавала головного удару; у прорив направлялися гіпаспісти (середня піхота) і розвивали успіх. Завершувала розгром супротивника важка піхота. Легка кіннота переслідувала ворога. Таким чином, кожна складова частина бойового порядку мала своє тактичне завдання. У цілому бойовий порядок македонської армії добре маневрував на поле бою.
Ідея Епамінонда щодо взаємодії кінноти з піхотою, в македонській армії була розвинена до комбінованого сполучення дій піхоти й кінноти, тобто двох родів військ. Але для цього потрібна була тривала виучка рядового й командного складу, висока стройова підготовка підрозділів. Ускладнювалося керування армією; воно тепер стало розподілятися між окремими родами військ (піхотою й кіннотою) і окремими частинами бойового порядку.
У період підготовки до війни з Персією в македонській армії велика увага була приділена створенню облогової техніки. За допомогою облогових машин македоняни руйнували кріпосні стіни й брали штурмом міста. Македонська армія широко користувалася різними пристосуваннями для форсування рік і наведення мостів.
Важливим питанням підготовки походу була організація військового тилу македонської армії. Обоз слідував безпосередньо за армією, а при зупинках розташовувався в укріпленому таборі й ретельно охоронявся. В обозі знаходилися бойове майно, облогові машини й засоби штурму, ремісники зі своїм інструментом, представники грецької науки для вивчення нових країн, торговці. В обозі за армією часто везли видобуток, у тому числі полонених. Але у підсумку військовий тил армії виявлявся громіздким і часто утрудняв рух армії.
Війна Македонії з Перською імперією.
У другій половині IV ст. до н.е. у басейні Середземного моря відбувався процес розвитку продуктивних сил, промисловості й торгівлі. Політична роздробленість Греції гальмувала цей розвиток. Саме ці обставини визначили успіх у Греції македонської політики, що була спрямована на об'єднання грецьких полісів. Але зовнішня політика Македонії носила завойовницький характер. Ісократ писав: „Об'єднана Греція вживає похід проти споконвічного ворога еллінського народу – Персії. Щаслива війна з Персією відкриє простір підприємницькому духу й звільнить Грецію від маси бідного люду, давши роботу „бродячим елементам”, що загрожують самому існуванню еллінської держави й культури”. Таким чином, можна затверджувати, що війною з Персією представники олігархії сподівалися відволікти увагу грецької рабовласницької демократії від їх внутрішньої політики й зміцнити позиції аристократії. Ісократ також вимагав перенести „війну в Азію”.
Такі були економічні й політичні основи цієї війни Македонії з Персією, що визначалася, насамперед, прагненням греко-македонських рабовласників усунути з району Середземного моря, Малої Азії та східних торговельних шляхів вікового могутнього суперника – перську деспотію, захопити нові землі, багатства, рабів, і тим самим зміцнити військову диктатуру в Греції.
Величезна перська деспотія виникла в результаті завоювання територій різних племен і їх примусового об'єднання. Це була політично неміцна держава, що поєднувала народи, які перебували на різних щаблях суспільного розвитку. Сатрапії перетворювалися на самостійні складові частини деспотії, зв'язок між якими усе більше слабшав. Перська деспотія переживала глибоку внутрішню кризу й перебувала напередодні розпаду. Внаслідок цього перська армія і флот мали багато слабких сторін, зокрема в них не було єдиного командування.
У другій половині IV ст. до н.е. у Персії відбувався розпад правлячої верхівки і ріст визвольного руху серед окремих народів, що входили до складу деспотії. Сильний антиперський рух у цей час почався і в Єгипті. У багатьох областях Персії спалахнули повстання проти перського деспотизму. Все це було наслідком непомірного росту податків, сваволі перської бюрократії, сепаратистських устремлінь сатрапів. Занепад торгівлі, ремесел, землеробства й скотарства доповнював загальну картину розладу. Перська держава ставала легко доступним об'єктом для греко-македонської колоніальної експансії.
Отже, обстановка для вторгнення в Персію була сприятливою. По-перше, грецькі колонії в Малій Азії були опорою для організації проміжної бази. По-друге, грецькі найманці, що становили значну частину перської армії, не являли собою надійної сили у війні проти македонської армії, у рядах якої було багато греків. По-третє, греки мали багатий досвід воєнних дій у Персії, зокрема досвід „походу десяти тисяч” під командуванням Ксенофонта. Олександр і його воєначальники ретельно вивчали роботи Ксенофонта й особливо його „Анабазіс”. Нарешті, македонська армія була регулярною армією, значну частину якої становила добре підготовлена регулярна кіннота, що мало велике значення для боротьби з іррегулярною кіннотою Сходу.
Слід зазначити ще один факт. Батько Олександра Філіп як політичний заручник вісім років жив у Фівах у будинку Епамінонда та у досконалості вивчив теорію військової справи. Ці знання Філіп передав своєму синові, який зумів не тільки сприйняти, але й розвити ідеї Епамінонда далі. Використання історичного досвіду і досягнень військово-теоретичної думки з'явилося найважливішим моментом підготовки до війни.
Персія потенційно мала у своєму розпорядженні більші збройні сили, але це було ополчення, що складалося з воїнів різних племен і народів. Просторість території утрудняла збір цих ополчень. До того ж, внутрішньополітичне положення перської деспотії негативно відбивалося на стані її армії: вона не мала міцного тилу. Різнорідність окремих загонів й їх слабка спаяність були головними недоліками перської армії. Основна маса військ являла собою іррегулярне ополчення.
Перевага ж персів полягала, насамперед, у наявності більших коштів і сильного флоту (понад 400 великих кораблів). Дарій III Кодоман мав можливість утримувати значну армію найманців (до 20 тисяч чоловік), більша частина якої складалася із греків. Перський флот панував на Середземному морі, що полегшувало оборону проток.
За розмірами території і чисельністю населення перська деспотія в п'ять разів перевершувала Македонію й Грецію, разом узяті. Отже, людські ресурси, які могла використовувати Македонія, були в кілька разів менше людських ресурсів Персії. Але перевага македонських завойовників полягала в незрівнянно більш високій мобілізаційній готовності, що визначалася наявністю постійної армії. Гарна виучка регулярних військ, великий бойовий досвід, єдність її командування – все це вигідно відрізняло македонську армію від перського іррегулярного війська. Для походу в Персію було підготовлено 30 тисяч піхотинців, 5 тисяч вершників та 160 кораблів. Таким чином, незважаючи на потенційну кількісну перевагу персів і величезні територіальні розміри Перської держави, похід македонських завойовників не був заздалегідь приреченим на провал. Важке внутрішньополітичне положення Персії, низька боєздатність її армії створювали передумови для успіху македонців.
План македонських завойовників полягав у тому, щоб вести боротьбу на суші, тому що на море перси мали занадто очевидну перевагу. Було вирішено опанувати західним і південним узбережжям Малої Азії й відрізати перський флот від сухопутної армії. Після знищення або ізоляції перського флоту та створення бази на узбережжя, передбачалося вторгнутися вглиб Персії, розбити перську армію й захопити політичний центр країни – Вавилон. Для забезпечення основної бази (Македонії і Греції) було вирішено виділити сильний стратегічний резерв, що повинен був підтримувати порядок у Греції та обороняти узбережжя в тому випадку, якщо перський флот спробує висадити десант.
У персів же щодо питання про план майбутньої війни не було єдиної думки. Ішла боротьба між греком Мемноном – кращим воєначальником персів – і сатрапами Малої Азії, які виходили з місцевих інтересів. Мемнон запропонував не приймати бою з македонською армією і відступити вглиб Персії, знищуючи все на своєму шляху. На узбережжі він думав залишити сильні гарнізони, поставивши їм завдання завзято обороняти важливі пункти. Флот повинен був висадити десант у Греції з метою підняти повстання проти Македонії. Мемнон прагнув виграти час для збору ополчень.
Малоазіатські сатрапи наполягали на тому, щоб не віддавати на розгарбування Малу Азію й перешкодити вторгненню македонської армії. Але перське командування не прийняло ніяких заходів для того, щоб перешкодити переправі македонської армії через Геллеспонт. Вони відмовилися використати сильний водний рубіж у самих вигідних умовах, тобто при повнім пануванні на море перського флоту. Була прийнята пропозиція Мемнона про висадження десанту в Греції з метою організації там повстання проти Македонії, а також про зміцнення найважливіших пунктів на східному узбережжі Середземного моря і забезпечення їх сильними гарнізонами. На настійну вимогу малоазіатських сатрапів перське командування стало зосереджувати свої війська до узбережжя Малої Азії в напрямку Геллеспонту з метою надання протидії македонської армії. Таким чином, цілеспрямованим діям македонських завойовників був протипоставлений половинчастий план, продиктований місцевими інтересами сатрапів Малої Азії.
Почавши похід у Персію, Олександр залишив намісником у Македонії Антіпатра, який мав у своєму розпорядженні значні сили чисельністю близько 14 тисяч чоловік; ці сили становили стратегічний резерв і забезпечували стійкість тилу македонської армії.
На час походу в Персію у македонській армії був створений своєрідний штаб, до складу якого поряд з військовими входили вчені, що мало велике значення для збору розвідувальних даних, вивчення і освоєння ще невідомих грекам земель.
Формальним приводом до початку війни була вимога греків повернути статуї богів, захоплені персами під час греко-перських війн (500-449 рр. до н.е.). Ще у 338 р. до н.е. на загальногрецьких зборах у Коринфі було вирішено помститися персам за святотатство, вчинене ними над грецькими храмами.
Стратегічним змістом першого періоду війни була боротьба македонської армії за роз'єднання перської армії й флоту, знищення баз перського флоту, забезпечення панування грецького флоту на Егейському та Середземному морях, затвердження македонян на малоазіатському узбережжі, що тим самим надійно забезпечувало тил й комунікацій македонської армії.
Навесні 334 р. до н.е. македонська армія під командуванням Олександра переправилася через Геллеспонт і вторглась у Малу Азію. Перси, незважаючи на перевагу свого флоту, не перешкодили форсуванню протоки.
Основними етапами першого періоду війни були: бій на р. Гранік (334 р. до н.е.) і перша поразка перського війська; боротьба македонян за панування на узбережжі Малої Азії з метою знищення баз перського флоту, що там перебували; бій при Іссі (333 р. до н.е.) і друга поразка перської армії; оволодіння Фінікією (332 р. до н.е. – облога Тиру), флот якої становив більшу частину перського флоту; похід у Єгипет з метою зміцнення положення в басейні Середземного моря.
Після перемоги на р. Гранік міста на малоазіатському узбережжі здавалися македонянам без опору. Малоазіатські греки чекали македонську армію як рятівника від перського ярма. Тільки Мілет, гарнізон якого складався із грецьких найманців, вчинив опір. Недалеко від Мілету перебував весь перський флот. Але македоняни випередили персів, зайнявши своїм флотом сильну позицію під Мілетом. Місто виявилося відрізаним з моря та суши і було узятий штурмом.
Після падіння Мілету всі перські сили, які залишилися в Малій Азії, зібралися в Галікарнас. Туди ж відійшов і їх флот. Mакедонський флот не міг боротися у відкритому морі з більшим перським флотом, тому більшу частину кораблів Олександр повернув у Македонію, а македонська сухопутна армія осадила Галікарнас. Широко використавши облогову техніку, македоняни зробили пролами в стінах і ввірвалися в місто, однак персам за допомогою флоту вдалося встигнути вивести з нього своє військо. Опанувавши Галікарнасом, македонська армія міцно затвердилася на ділянці узбережжя Малої Азії протягом понад 400 км, що стала проміжною базою македонян. Перський флот, позбавлений своїх портів, змушений був піти на південь, тобто відійти від Греції – головної бази македонської армії. Відхід перського флоту фактично означав, що він перестав відігравати роль важливої сили в боротьбі з македонськими завойовниками.
Узимку 334/33 року до н.е. македонська армія зайняла без опору Карію, Лікію та Памфілію, тобто всю південно-західну частину Малої Азії. Потім македоняни повернули на північ, у Велику Фрігію, а відтіля спустилися до півдня, завершивши скорення перських володінь у Малій Азії. Таким чином, у результаті першого року війни була створена проміжна база, яка забезпечувала комунікацію, що зв'язувала македонську армію з основною базою – Македонією й Грецією.
Для зміцнення свого положення в Малій Азії македоняни вжили ряд заходів:
- по-перше, вони зміцнювали найважливіші стратегічні пункти (міста, порти), зайняті сильними гарнізонами, що становили найближчий стратегічний резерв;
- по-друге, на чолі скорених провінцій поставили своїх воєначальників, які зобов'язані були створити склади із запасами продовольства, озброєння й спорядження; у підпорядкуванні цих начальників перебували й македонські гарнізони;
- по-третє, місцеве керування скорених провінцій македоняни залишили недоторканним, заборонивши збільшення податків у порівнянні з тим, що жителі платили персам.
Незважаючи на значні стратегічні успіхи, політичний і воєнний стан македонських завойовників усе ще не був досить міцним. Мемнон навіть зробив спробу здійснити висадження десанту в Греції, але вона успіху не мала, тому що Антіпатр вчасно зайняв узбережжя Пелопоннесу. У Вавилонії перси зібрали велику армію і рушили до Сирії. У самій Греції підсилилися антимакедонські настрої: Афіни відправили своїх послів до Дарія, а спартанці підняли повстання, але Антіпатр придушив повстання Спарти та інших полісів, що примкнули до неї.
Навесні 333 р. до н.е. македоняни опанували Кілікією. Тут вони одержали відомості про те, що у північній частині Сирії зосередилися великі сили персів. До місця зосередження перської армії вели два шляхи через гірські проходи, на відстані один від одного на 50 км. Олександр вирішив скористатися південним гірським проходом. Коли військо досягло Міріандера, стало відомо, що перська армія скористалася північним гірським проходом, вийшла в тил супротивника та зайняла Ісс, перервавши комунікацію македонян. Македонська армія опинилася у критичному становищі.
Але після успішного для македонської армії бою при Іссі у 333 р. до н.е., панування на Егейському морі остаточно перейшло до греко-македонського флоту, а діяльність антимакедонської партії в Греції затихла.
У результаті успішної облоги Тиру, македонська армія зайняла все узбережжя та затвердила своє панування на море. Тил у результаті всіх цих перемог ставав міцним. Перси намагалися зав'язати переговори про мир, пропонуючи вигідні умови, але македоняни відкинули їх. Тоді перси знову почали готуватися до продовження війни. Вони вирішили оборонятися в центрі Персії, стягаючи до Вавилона свої сили.
Перед вторгненням углиб Персії, македонська армія у 332 р. до н.е. рушила в Єгипет, де була зустрінута як рятівниця від перського гніта. Похід у Єгипет ще більше зміцнив політичне положення македонських завойовників. Найбагатша провінція Персії відпала від неї та виказала моральну й матеріальну підтримку македонянам.
Походом у Єгипет закріплювалися успіхи першого періоду війни.
Стратегічним змістом другого періоду війни була боротьба за повне знищення перської армії й оволодіння найважливішими політичними і економічними центрами перської деспотії (Вавилоном, Сузами, Персеполем). Успішне рішення цих завдань дало македонянам можливість захопити перську дорогу Сузи - Сарди, що надалі стала самою надійною й короткою комунікацією македонської армії.
Навесні 331 р. до н. е. македонська армія виступила з Єгипту. До цього часу перси знову зібрали велику армію та зустріли македонян біля села Гавгамели (400 км північніше Вавилона). Тут відбувся останній бій з перським військом.
Співвідношення сил до цього часу ще більше змінилося на користь персів, армія яких нараховувала 60-80 тисяч чоловік, 12 тисяч кавалерії, 100 бойових колісниць та 15 слонів. Македонська армія також збільшилася, але все-таки уступала персам. До цього часу вона мала близько 50-60 тисяч чоловік: дві великі фаланги важкої піхоти (близько 30 тисяч), дві напівфаланги гіпаспістів (близько 10 тисяч), кінноту (4-7тисяч) та іррегулярні війська.
29 вересня 331 р. до н.е. македонська армія підійшла до розташування перської армії. Бойовий порядок македонської армії складався із центра, де була вибудувана фаланга важкої піхоти (гопліти), правого флангу під командуванням Філона, де перебувало 8 іл македонської кінноти (одна іла – 64 вершника), і лівого флангу під командуванням Парменіона, де вишикувалася союзна грецька піхота, а лівіше неї – грецька та фессалійська кіннота; фланги бойового порядку прикривали легко озброєні піші воїни та легка кіннота. Для забезпечення тилу в другій лінії були розташовані 8200 гіпаспістів, що фактично склали загальний резерв. Весь бойовий порядок македонської армії прикривала легка піхота.
У підсумку бою при Гавгамелах Вавилон не став чинити опору. Персеполь – головна столиця Персії – був відданий на розгарбування. Ця перемога македонських завойовників, що завершила другий період війни, ще більше зміцнила політичне положення глибокого тилу македонської армії. Слід зазначити, що у досягненні цієї перемоги велику роль зіграла розвідка. Бій при Гавгамелах показав, що бойовий порядок військ ускладнився. У зв'язку із цим ускладнилося й керівництво боєм, зросло значення діяльності полководця і його найближчих помічників, які командували окремими частинами бойового порядку та організовували взаємодію двох родів військ і частин бойового порядку македонської армії. Заслуговує на увагу новий момент у тактиці: використання кінноти для переслідування ворога поза полем бою з метою його повного знищення.
Отже, протягом 3,5 років македонським завойовникам удалося позбавити перську деспотію флоту, опанувати всіма укріпленими пунктами на узбережжі Егейського та Середземного морів і тричі розбити військо супротивника. Під владою македонян опинилася вся західна частина перської деспотії. За цей час македонська армія пройшла понад 8 тисяч кілометрів. Для забезпечення тилу армії було організоване керування завойованими областями, а у великих центрах, що перебували на основних комунікаціях, розташувалися македонські гарнізони.
Перед македонською армією стояло тепер завдання завоювати великі східні сатрапії перської деспотії, населені войовничими племенами, бо оволодіння політичними та економічними центрами – Вавилоном, Персеполем, а потім і Екбатаною не означало ще закінчення війни. Сатрапії здатні були чинити самостійний опір. Особливо серйозно готувалися вчинити опір племена Бактрії та Согдіани, що розраховували на допомогу племен массагетів, які у свій час розбили Кіра.
Племена Бактрії, Согдіани та Хорезму були корінними жителями цієї території. Тут було розвинено іригаційне землеробство і тому рано стали виникати міста. Так, у першій половині І тис. до н.е. було засноване місто Бактри – центр великого племінного союзу. Крім того, було багато й інших укріплених містам та селищ. Зазвичай селища влаштовувалися на вершинах пагорбів. Укріплення мали форму прямокутника або квадрата і являли собою потужну стіну. Багато укріплень улаштовувалися на недоступних скелях, де в передбаченні тривалої оборони зосереджували великі запаси продовольства. У степах кочували войовничі скотарські племена саків і массагетів, що славилися своєю високомобільною кіннотою.
Крім того, Бактрія і Согдіана перебували на перехрещенні важливих торговельних шляхів. Щоб забезпечити македонське панування в східній частині перської деспотії, необхідно було завоювати ці сатрапії. Для рішення цього завдання македонським завойовникам знадобилося ще 3,5 роки. Затвердитися в Бактрії та Согдіані, забезпечивши македонське панування в стику торговельних шляхів, – така була стратегічна мета третього періоду цієї війни.
Хоча війна з войовничими народами, що жили на цій території, зажадала від македонської армії значно більших зусиль, ніж боротьба з персами, але все-таки македонській армії вдалося закріпитися в Бактрії та Согдіані. Її успіху сприяв розрізнений характер опору, зрадництво місцевої знаті, слабка допомога з боку кочових племен. Незважаючи на те, що македоняни мали ряд переваг, перемога далася їм нелегко. Македонська армія понесла значні втрати. Олександр був кілька разів поранений.
Стратегічним змістом останнього, четвертого періоду війни з'явилася спроба македонської армії завоювати багату Індію. Але при підготовці походу в Індію, Олександру довелося мати справу із внутрішньою опозицією верхівки свого командування, зважати на розкладання армії, зміну її колишнього складу у зв'язку з великими втратами, та включенням до неї нових контингентів з перських сатрапій і ростом чисельності найманців.
У 327 р. до н.е. македонська армія рушила до Індії. Виснажливі походи та завзятий опір племен Середньої Азії негативно позначилися на стані армії. До цього часу усередині неї оформилася опозиція, що стала протидіяти завойовницьким планам Олександра. Однак перший етап походу в Індію приніс македонської армії деякий успіх. Політична обстановка в Північній Індії сприяла досягненню найближчих намічених цілей: два наймогутніші на тій території вожді – індуські царі Таксіл і Пор – ворогували між собою. Таксіл володів землями між ріками Інд і Гідасп, Пор – між ріками Гідасп і Ганг.
Насамперед було вирішено скорити землі на правом березі р. Інд. Із цією метою македонська армія направилася в Бактри, перейшла Гіндукуш і на десяту добу вступила на територію Паропаміссадів. Тут Олександр викликав до себе Таксіла та деяких інших індійських вождів і уклав з ними союз.
Від Кофена (Кабула) до ріки Інд македонська армія рушила двома колонами: права колона направлялася прямо до ріки Інд із завданням підготувати переправу через ріку, ліва, на чолі з Олександром – по північному березі ріки Кофен (Кабул). На шістнадцяту добу після виступу з Бактри македонська армія зосередилася на правом березі Інду у тому місці, де зараз знаходиться місто Аттока. При сприянні Таксіла тут була зібрана велика кількість судів, на яких македоняни побудували міст через ріку.
Македонська армія безперешкодно форсувала Інд і вступила на землі, що належали Таксілу, де зустріла дружній прийом. Володіння Таксіла були збільшені за рахунок територій його сусідів, внаслідок чого македонська армія підсилилася: у неї влилося 5 тисяч індуських воїнів. Так створювалася нова проміжна база для походу вглиб Індії. До того ж, у македонському війську з’явилася нова могутня сила – бойові слони.
Індуський вождь Пор готувався вчинити опір македонським завойовникам. Він зосередив у р. Гідасп сильну армію: близько 30 тисяч піхотинців, 3-4 тисячі вершників, 300 бойових колісниць і близько 100 слонів. Македонська армія разом зі своїми союзниками нараховувала до 30 тисяч чоловік, з них 6 тисяч важкої піхоти та 5 тисяч кінноти. Індуси мали загальну кількісну перевагу й бойових слонів, у македонян же була більш сильною кіннота.
Бій на р. Гідасп відбувся у 326 р. до н.е. На превелику силу вдалося знайти брід, по якому на лівий берег ріки переправилося 5 тисяч македонської кінноти та 6 тисяч піхоти.
Переконавшись у наближенні македонської армії, Пор повів своє військо назустріч македонянам. Його війська були побудовані в бойовий порядок на рівному піщаному місці. У першій лінії перебували бойові слони, у другій лінії – піхота; частина піхоти знаходилася в інтервалах між слонами, які були опорою бойового порядку.
Македонській піхоті та кінноті удалося розбити бойовий порядок супротивника, і, за словами Арріана, „коли тварини загнані були у вузьке місце, то друзі терпіли від них шкоди не менш ворогів, тому що слони давили їх при поворотах і зіткненнях”. Македонська ж армія мала можливість маневрувати та, залежно від обстановки, або нападала на слонів, або відступала перед ними, вражаючи їх стрілами й дротиками. Армія індусів зазнала поразки.
Отже, вторгнення в Північну Індію було забезпечено створенням нової проміжної бази. Сили македонської армії зросли за рахунок союзників, які надали македонянам необхідні переправні засоби. Македонська армія форсувала велику водну перешкоду. Демонстративними діями супротивник був уведений в оману щодо часу й місця переправи. Була підготовлена та забезпечена переправа військ. У бою позначилася перевага македонської кінноти, що добре маневрувала та взаємодіяла з піхотою. Македонська піхота знайшла способи боротьби з бойовими слонами – новим засобом ведення бою. У результаті перемоги македонської армії був укладений союз із Пором, після чого македоняни рушили до ріки Гіфаз. Олександр хотів форсувати цю ріку й захопити землі до Гангу. Але македонська армія виявилася виснаженою.
Зворотний перехід з Індії протікав дуже неорганізовано. Дев'ять місяців македонська армія плила на кораблях по р. Інд і нарешті досягла її устя. Тут залишки армії були розділені на дві частини: одна поплила морем до устя р. Євфрат, іншу Олександр сам повів через пустелю Гедрозію, де її значна частина загинула. Дисципліна в армії впала, непокора воїнів переростала в бунти. Для підтримки настрою у військах Олександр організовував масові пиятики, що сприяло ще більшому розкладанню армії.
У 325 р. до н.е. залишки македонської армії повернулися у Вавилон, що вважався столицею завойованої території. Тут же у 323 р. до н.е. Олександр умер. За час походу, що тривав біля десяти років, македонська армія пройшла понад 20 тисяч кілометрів.
Як підсумок вищевикладеного варто зазначити, що похід македонської армії в Персію супроводжувався складною політичною боротьбою в середовищі панівного класу, що відбивалося на боєздатності армії. Немаловажне значення мала дипломатична боротьба, у результаті якої на сторону македонян переходили малоазіатські міста, укладалися союзи з єгипетськими жерцями та індійськими раджами. Македонська дипломатія мала завданням створити сприятливу для воєнних дій політичну й стратегічну обстановку.
При складанні плану війни з персами було прийнято до уваги співвідношення сил на морі та мобілізаційну готовність сторін на суші. Панування перського флоту в Егейському морі створювало реальну погрозу основній базі – Македонії та Греції. Тому для вторгнення вглиб Персії не можна було відразу скористатися найкоротшим операційним напрямком – від берегів Геллеспонту до долини Євфрату й Тигру. Для здійснення глибокого вторгнення було потрібно надійно забезпечити основну базу й створити проміжну.
Затвердитися на узбережжі Середземного моря, роз'єднати сухопутну армію та флот персів, домогтися панування на море – от перше стратегічне завдання, що вирішували македоняни. Рішення цього завдання забезпечувало їм комунікацію та велику територію для проміжної база, що робило комунікацію малоуразливою.
Перший операційний напрямок був обраний по узбережжю Середземного моря. Тут наносився по супротивнику головний удар і роз'єднувалися його армія й флот. Захоплення бази флоту виявилося вирішальним в боротьбі за панування на море. Перси двічі намагалися перешкодити виконанню першого стратегічного завдання, але це їм не вдалося. Перемоги македонян на р. Гранік і при Іссі сприяли його рішенню. Македонські завойовники не захоплювалися першими успіхами й довели виконання поставленого завдання до кінця. Головним об'єктом на першому етапі війни був перський флот, що виявився позбавленим своїх баз і внаслідок цього розпався.
Похід углиб Персії для розгрому армії перської деспотії був другим стратегічним завданням. Забезпечивши комунікацію своєї армії та створивши проміжну базу, Олександр намітив найкоротший операційний напрямок, що виводив армію до політичних центрів країни. Головним об'єктам дій тепер стала польова перська армія, розбита згодом при Гавгамелах. Намічались також найважливіші для кожного періоду війни цілі дій, здійснення яких послабляло ворога й підсилювало македонську армію не тільки з погляду більш вигідного співвідношення сил, але й стратегічного положення на театрі воєнних дій.
Об'єктом безпосередніх дій зазвичай була найближча й найбільш сильна група супротивника, яку змушували вступати в бій у невигідній для неї стратегічній і тактичній обстановці (Ісс). Спосіб дій македонської армії визначався обстановкою: проти організованої збройної сили супротивника (централізована армія, фортеці із сильними гарнізонами) до рішучого бою (штурму) зосереджували всі сили, які можна було зібрати на той час; коли ж доводилося зустрічати розрізнений опір супротивника, македонська армія ділилася на окремі загони, що взаємодіяли між собою (боротьба в Середній Азії).
Нарешті, слід відзначити організацію та забезпечення тилу. Особлива увага приділялася питанню безпеки основної комунікації, що зв'язувала македонську армію з головною базою. Важливу роль у ході війни зіграли проміжні бази, що створювалися на завойованій території. Устрій складів в укріплених пунктах із сильними гарнізонами, що становили найближчий стратегічний резерв, організація військового керування із завданням поповнення армії й складів за рахунок місцевого населення, – це найважливіші заходи, що забезпечувалися створення проміжних баз. Безпека комунікації досягалася розгромом живої сили супротивника, а також дезорганізацією і витисненням його флоту зі східної частини Середземного моря.
Таким чином, в основі планування війни і воєнних дій македонської армії лежало ретельне вивчення супротивника, урахування своїх можливостей і правильна оцінка обстановки. Бойова діяльність характеризувалася рішучістю і швидкістю, у сполученні з необхідною обережністю, якщо це викликалося обстановкою. Македоняни вміли і наносити зосереджені удари, і, якщо буде потреба, розділяти свої сили, забезпечуючи їх взаємодію. Важливе значення мало та обставина, що македонська армія при русі вперед не слабшала, а нарощувала свої сили за рахунок підкріплень із Греції, місцевих ресурсів і збільшення числа найманців. Нарешті, слід зазначити завзятість і наполегливість македонян у досягненні наміченої мети. Так було в перший період війни й, особливо, у період завоювання Бактрії та Согдіани.
Держава Олександра Македонського, що виникла в результаті македонських завоювань, простиралася від Дунаю до Інду і містила в собі строкаті в економічних і культурних відносинах області. Застосовуючи цивілізаційний підхід до вивчення здобутків О.Македонського, можна сказати, що він у досить короткий термін спромігся створити сплав декількох цивілізацій стародавнього світу, утворивши македонсько-азійську та македонсько-північноафриканську цивілізації. Проте, уся ця величезна за територією держава поєднувала велику кількість мало пов'язаних між собою конгломератів груп населення при відсутності внутрішньої економічної, політичної й культурної єдності. Тому вона неминуче повинна була розпастися, і врешті-решт розпалася.
