145. Метафора, її різновиди і функції.

Метафора – один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей і ознак якогось предмета, явища, стану, аспекту буття на інші за принципом уподібнення/ розподібнення. Аристотель вважав метафору водночас і порівнянням ( без слова «як» ). Але у порівнянні є обидва члени зіставлення ( «Неначе цвяшок, в серце вбитий,/ Оцю Марину я ношу» - Т.Шевченко), тоді яку метафорі один член уподібнення здебільшого тільки мається на увазі ( наприклад, якби було так: «Отой у серце вбитий цвяшок/ Не вирву, як не напишу…»). Тому метафору ще називають «прихованим порівнянням». Крім того, метафора може поставати на основі епітета. Що складніші метафори, то більше вони подібні до загадок: їх відгадування активізує сприйняття, приносить задоволення. Як і інші тропи, метафора сягає своїм корінням антропоморфного та пантеїстичного світовідчуття. У повсякденній мові користуємося такими метафорами, надто ж семі метафорами, вже не відчуваючи їх образності: сонце сходить, дощ іде, завиває вітер, час летить або плине, язики полум’я, ніс корабля, голова ради, коліно танцю, підніжжя гори, щічка бутси, зубці шестерні.

Чи не найчастіше маємо справу з антропо-, зоо та ботаноморфною метафоризацією – «оживленням» предметів і явищ, приписуванням їм властивостей людей, тварин, рослин. На позначення цього виду метафори використовують терміни: прозопопея (грец.), персоніфікація (лат.), уособлення, втілення (укр.). (іноді персоніфікацію розглядають як різновид уособлення, іноді, навпаки, уособлення вважають вужчим від персоніфікації, хоча етимологічно –це прямі відповідники: особа=персона).

Зворотним видом постає опредмечення (оречевлення) – уподібнення людських якостей, абстрактних понять, мислительних і психічних процесів станів до якостей, явищ і процесів речового, предметного світу: потік свідомості, глибина узагальнень, ланцюжок асоціацій,гострота розуму, згоріти на роботі.

Ще один вид метафори – у(роз)подібнення предметів, речей, явищ, аспектів зовні покладеного людині світу, проектованих ніби на себе самих (хоча, звичайно, за допомогою означення посередником – словом): Хмари хмарять хвилі, струменіла дорога.

Спорідненими із метафорою є тропи – метонімія – заміна одного слова іншим на основі суміжності понять (у метафорі – на основі подібності): гомоніла Україна; синекдоха – перенесення значення з цілого на частину (кількісна метонімія): ноги моєї більше не буде.

147. Порівняння: будова, різновиди, функції.

Порівнянням (лат. comparatio) називається словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На­приклад, у полі, синьому, як льон.

Порівняння має три­членну будову: 1)     те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum), 2)     те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum), 3)     те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis). Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка, // Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця», «зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».

В системі засобів поетичного увиразнення мовлення порівняння виступає, чи, точніше, психологічно сприй­мається як форма ускладнення епітета, свого роду розгор­нутий епітет.

Розрізняють такі основні типи порівнянь — просте, поши­рене, приєднальне, заперечувальне. 1. Простим називається порівняння, в якому порівню­вані предмети зіставляються за однією або кількома одно­рідними ознаками, наприклад: «Ніжна, вразлива, немов мі­моза, з сумовитими очима...».

2. Поширеним називається порівняння, в якому порів­нювані предмети зіставляються одночасно за кількома ознаками, наприклад: «Слів є відмінна природа: одні є скучні і сіряві, // Як придорожні пили; другі, як свіжий пісок ...» (М. Зеров).

3.  Суть приєднального порівняння полягає в тому, що «...спочатку подається пред­мет, а потім, коли вичерпана тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова „так" подається образ»; Приєднальна форма порівняння вживана майже виключно в індивідуально-авторській поезії: Як човен веселий, відчаливши в море, По синім кришталі за вітром летить І веслами воду і пінить, і оре, Лебежою шиєю в хвилях шумить, — Так дикий арап, поводи відпустивши Коню вороному, в пустиню біжить. 4.  Заперечувальне — це порівняння, побудоване не на зіставленні, а на протиставленні предметів. Ця форма по­рівняння найбільш типова для фольклорної поезії; в інди­відуально-авторській поезії вона найчастіше використову­ється з метою стилізації: Не китайкою покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли, — Така його доля.(Т. Шевченко)

  Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення мовлення, не лише конкретизує уявлен­ня про предмет, про який ідеться, а й відображає емо­ційне  ставлення до  нього  мовця.

149. Лірика і її жанри.

ЛІРИКА - літературний рід, до якого належать твори, що виражають внутрішній світ людини у формі ліричного монологу,

Ознаки лірики: 1. Суб'єктивність, емоційність, настроєвість. 2. Вираз внутрішнього світу людини у формі схвильованого монологу. 3. Відсутність розвитку дії, сюжетних перипетій (замість зображення події виражаються переживання і роздуми з її приводу). 4. Ліричний герой як виразник авторських думок і почуттів. 5. Часте вживання віршової форми.

Ліричні жанри (різновиди ліричних творів):

Пісня - невеликий ліричний вірш, що виконується співом (народними піснями стали «Пісня про рушник» А, Малишка, «Два кольори» Д. Павличка, «Лебеді материнства» В, Симоненка). Жанрові різновиди народних пісень: історичні («Пісня про Байду», «Ой Морозе, Морозенку», «Зажурилась Україна» та ін.), календарно-обрядові (колядки, щедрівки, веснянки та ін.), соціально-побутові (кріпацькі, рекрут­ські, чумацькі, наймитські, емігрантські та ін.).

Романс - мелодійний, наспівний ліричний твір переважно інтимного характеру, здебільшого про кохання, який виконується в музичному супроводі («Очи черньїе...» Є. Гребінки, «Скажи мені правду, мій добрий козаче» 0. Афанасьєва-Чужбинського, «Див­люсь я на небо» М. Петренка).

Ода - ліричний твір урочистого характеру, який прославляє видатну особу чи подію («Ода Сафо» І. Котляревського).

Гімн - ліричний твір, який виражає почуття колективної спільності (бувають гімни національні, дер­жавні, політичні, релігійні, студентські тощо) («Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «Гімн» («Віч­ний революціонер..,»), «Непора..,» І. Франка).

Послання - ліричний твір, у якому ліричний герой звертається зі своїми думками, почуттями, пере­живаннями до певного адресата («До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка, «Любіть Україну» В. Сосюри).

Медитація - філософський вірш-роздум над проблемами життя і смерті, над баченим і пережитим («Мені однаково...», «Думи мої, думи мої...» Т. Шевченка). Поезія в прозі (вірш прозою) - невеликий художній твір, написаний у прозовій формі, але своїм звучанням близький до лірики завдяки емоційній схильованості, яскравій образності, своєрідності ритмічної мови (Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина).

Елегія - ліричний твір сумовитого характеру, у якому виражені настрої журби, смутку, меланхолії («Журба» Л. Глібова).

Ідилія - ліричний твір, який у прикрашеному вигляді малює безтурботне життя простих людей - пастухів, селян, рибалок-на лоні природи («Садок вишневий колохати...» Т. Шевченка, «Орися» П. Куліша).

Епіграма - короткий злободенний сатиричний вірш (переважно на 2-4 рядки), спрямований проти якоїсь особи чи суспільного явища («Умре муж велій в власяніце...» Т. Шевченка — епіграма на рос. шовініста Аскоченського).

Епітафія - надгробний напис; короткий вірш на смерть якоїсь особи.

Панегірик - урочиста промова, спершу виголошувалася на похоронах видатних осіб, а пізніше -на честь живих.

Псалми - пісні релігійного змісту, зібрані у Псалтирі, автор - цар Давид. В українській літературі псалми переспівували Т, Шевченко, І. Франко, Леся Українка.

Види ліричних творів за тематикою:

Філософська лірика - порушуються найзагальніші, «вічні» проблеми бутті людини та суспільства (життя і смерть, добро і зла, час і вічність тощо) («Ісаія. Глава 35» Т. Шевченка, «Ти знаєш, що ти - людина?» В. Симоненка, «Два кольори» Д. Павличка, «Життя іде і все без коректур» Л. Костенко).

Громадянська (політична) лірика - ідеться, про сучасні авторові актуальні події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються думки і переживання поета як громадянина своєї країни, держави, нації («Заповіт», «Кавказ» Т. Шевченка, «Гімн», «Каменярі» І. Франка).

Патріотична лірика - різновид громадянської лірики, що виражає патріотичні почуття поета, його любов до Батьківщини («Мені однаково..,» Т. Шевченка, «Не пора, не пора, не пора...» І. Франка,«Любіть Україну» В. Сосюри).

Пейзажна лірика - передано роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Арфами, арфами..,», «Гаї шумлять...» П. Тичини та ін.).

Інтимна лірика - виражають переживання поета, пов'язані з його особистим життям(«Зів'яле листя» І. Франка, «О панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав...» В. Сосюри).