103. Перша фаза реабілітації репресованих письменників (кінець 50-поч. 60 рр. 20 ст.)

Реабілітація репресованих Й. Сталіним письменників, що почалася з 1956 року і тривала далі від 1961 та завершилася, на думку критика Івана Кошелівця, виданням у 1966 році збірки новел Григорія Косинки «На золотих богів» 1956 рік уважають символічною межею. Саме у цьому по¬лягає історична справедливість повернення багатьох імен і низ¬ки талановитих і цінних художніх напрацювань представників «розстріляного відродження». Реабілітація жертв політичних репресій і пов’язані з нею процеси стали логічним завершенням існування тоталітарного режиму. У липні 1956 р. в пресі вперше з’явилося повідомлення про реабілітацію українських письменників, які стали жертвами сталінського терору. Розпочалася кампанія за реабілітацію таких видатних діячів української культури, як драматург М. Куліш, театральний режисер Л. Курбас, повернення імен незаслужено забутих або репресованих письменників — В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, І. Микитенка, 3. Тулуб, В. Чумака, Д. Фальківського. Припинилося цькування українських опальних літераторів. Однак, реабілітацію репресованих письменників офіційне літературознавство поспішило сприйняти як часткове, довільне й вибіркове. Внаслідок цього публікувалась і "позитивно" осмислювалась лише та частина спадщини реабілітованих авторів, яка в тематичному розумінні "підтверджувала" правильність більшовицької доктрини протягом усього періоду її існування. А все те, де герої чи автори висловлювали хоч найменші сумніви щодо цього, трактувалося як хибне, вороже, художньо безвартісне і т. ін. Відтак читачеві пропонувалася усіченою творчість М. Куліша, Г. Косинки, М. Зерова, М. Вороного й інших письменників, а твори В. Підмогильного, М. Хвильового, В. Винниченка, більшості символістів, неокласиків чи футуристів усе ще не друкувалися і продовжували трактуватись як неприйнятні в радянській літературі через свою нібито буржуазну, націоналістичну чи формалістичну орієнтацію. Науково-критичних праць серед тієї реабілітованої літератури, щоправда, майже не було (С. Єфремов чи М. Грушевський продовжували залишатись одіозними літературознавцями, дослідницькі праці неокласиків, як і раніше, піддавались нещадній критиці, а реабілітовувались тільки окремі статті письменників з очевидними прорадянськими тенденціями — В. Еллана-Блакитного, І. Микитенка та ін.), але пробивався часом у періодиці трохи вільніший, як у 40—60-х роках, погляд на неї.

104. «Третє цвітіння» української поезії (Рильський, Тичина, Малишко, Бажан, Первомайський)

Пожвавлення літературного руху спричинилося й до появи так званого “третього цвітіння” метрів української літератури: М.Рильського, А.Малишка, В.Сосюри, М.Бажана. Після десятиріч сумлінної праці на партію вони отримали можливість знову стати просто митцями і писати щиро. У творчій біографії кожного з них 60-ті роки вважаються останнім, яскравим періодом творчості, який утвердив цих письменників в українській літературі як справжніх майстрів слова. На правах старших наставників метри намагалися коригувати творчість молодих у тому напрямку, в якому працювали самі. Молоді, зрозуміло, не хотіли над собою жодного керівництва. Виник тривіальний конфлікт поколінь, який провів чітку межу між шістдесятниками та їхніми попередниками.

Назву цей етап отримав від назви останнього періоду творчості Рильського. «Третє цвітіння» М. Рильського — явище, унікальне в нашій літературі, — об'єднує чотири збірки поета «Голосіївська осінь», «Зграя веселиків», '«В затінку жайворонка», «Зимові., записи». Для лірики письменника останніх років характерна простота, ясність, філософська заглибленість. Не тільки краса природи (збірка «Троянди й виноград»), а й краса душі людської хвилювала художника. Людина, пише М. Рильський, без відчуття поезії, мистецтва не може бути по-справжньому щасливою. Внутрішній світ людини в усій його красі оспіваний автором у «Голосіївській осені». На думку поета, визначальною рисою інтелектуальної людини має бути духовність. Поезія збірки, як кажуть літературні критики, повернулася в бік внутрішнього світу, духовного життя людини і сприяла розвитку цього жанру, його тем, жанрів і мотивів. Остання збірка поета «Зимові записи» (1964). Вона вражає читача незвичайною силою виражених у ній думок і почуттів. У віршах збірки — сповідь про те, чим жила, боліла і раділа його бентежна й неспокійна душа на схилі літ. Та не гіркотою пройняті поетові рядки. Його серце охоплює радість від того, що життя не прожите навмисне, що життя прожите з людьми.

Заключний вірш збірки «Сліди маленьких ніг на вогкому снігу» — це миттєві враження від побачених на снігу слідів ніжок маленької дитини. Вони навівають спомини. Особливо це гостро відчуває літня людина. І оті маленькі сліди дитячих ніжок у художньому відчутті автора стали основою для утвердження вічності життя.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників[16]. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

Малишко - новий і чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У 60-х pp. поетичне пізнання А. Малишка йшло шляхом заглиблення в історичні й сучасні реалії життя нації, осмислення духовності й бездуховності, розриву між народною етикою і технізацією, нівелюванням людини. У цей час його лірика поєднує людяність і гіркоту, а за формою наближається до поезії неокласиків. Вагоме місце у ній посідає вірш-роздум, філософська медитація. У збірці «Віщий голос» (1961 р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті. З роками поет починав пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964 p.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту» (1966 р.). Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок— «Синій літопис» (1968р.), «Серпень душі моєї» (1970 p.), яка вийшла вже після смерті поета. В останніх збірках все відчутніший філософський струмінь творів. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам'ять».

Бажан - від середини 30-х до середини 50-х перед нами М. Бажан, який прийняв декларовані зверху принципи соцреалізму; при цьому на­магався зберегти індивідуальну художню суверенність, а в деяких ліричних медитаціях — і власний духовний світ. Хоча поступки й догоджання панівним канонам були, і часом надто значні. А на завершальному етапі, що охоплює період майже в два десятиліття, починаючи від книги «Міцкевич в Одесі»,— добротворне відродження і відмоложення творчої особистості митця, що виявилась для цього достатньо сильною, незламаною внутрішньо. Далі виходять у світ книжка віршів «Італійські зустрічі», цикли (вони ж здебільшого й книжки) «Чотири опові­дання про надію», «Уманські спогади», «Нічні концерти», поеми «Політ крізь бурю» і «Нічні роздуми старого майстра», «прощальна» лірика останніх років. Все це твори, що відкривають нам поета, який водночас і «відмолодів», і досягнув (хоч і не в усьому) зеніту своєї майстерності.

Культура, філософія й психологія їхніх творців, людські долі й шляхи цілого покоління, такі драматичні й такі перенасичені різноманітними почуттями,— на цьому тепер майже повністю зосереджуються поетичні роздуми М. Бажана. Так, у його італійських віршах виокремимо саме роздуми про мистецтво, яке в творіннях великих майстрів не тільки давало поетові глибоку естетичну радість, але й незмінно хвилювало, непокоїло його «пізнавальну» думку. Пізніше, на схилі життя поетового, були написані «Нічні концерти» — цикл, присвячений музиці, про яку М. Бажан в особистих розмовах говорив, що його душа була змалку зачарована нею. У своїй поезії 60—70-х років М. Бажан часто роздумує — і розмірковує, як належить майстрові, нерідко в складно опосередкованих образних формах — над стрижневими філософськими, історичними питаннями епохи. Чи не найбільш тривожним для нього було народжене небу­вало жорстокими катаклізмами XX ст. питання про гума­ністичну надію

Первомайський - є підстави окремо виділити час від початку 60-х років до кінця життя поетового (помер 1973 р.), коли були створені роман "Дикий мед" і книги віршів "Спомин про блискавку", "Уроки поезії", "Древо пізнання", "Вчора і завтра" (опубліковано посмертно в 1974 році) — час досягнутого творчого синтезу, час нового плідного заглиблення поета в життя і — через власну душу — в душі своїх сучасників".